Ведична традиція - джерело індійської філософії

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. е.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я,. що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Один з пам'ятників теоретичної думки Індії - веди складені мудрецями приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани - це коментарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять керівництво та опис ведійських обрядів, жертвопринесень, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани - Шатападха, Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є Упанішади - завершення вед (веданта).

Термін веданта пізніше мав широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по суті, це відображення найвідвертішої таємниці вед, свого роду філософія вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад означає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога).Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя, продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві - одружується і стає сім'янином.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася певна священна книга, і кульмінаційним моментом на шляху досягнення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад - ведопатшади, таємниці вед. Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта - спекулятивний.

Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення?

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки.

Перші філософські школи і течії виниклиу найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи:

- Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.

- Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Веди - стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога.

Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породженакармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях.

Давньокитайська

Основні характеристики старокитайської філософії. Конфуціанство і даосизм

Історія філософської думки древнього Китаю сходить на початок першого тисячоліття до нашої ери. Накопичення досвіду і перших природно-научних (натурфилософских) знань привело до формування наївно-матеріалістичних представлень : 8-5 вв. до н.е. були висловлені окремі положення і вчення про п'ять першоелементів природи (першооснов - води, вогню, металу, дерева і землі як джерел усіх речей). Одночасно складалося вчення про дві протилежні сили (инь і ян, буквально з китайського - темне і світле, як категорії китайської філософії), дією яких пояснювалися рух і мінливість в природі. Полярні сили инь і ян символізували взаємодія світла і пітьми, чоловічого і жіночого почав в природі. Великим досягненням старокитайської філософії слід вважати постановку і розробку проблеми про "зміни і зміни" в природі. Для історії старокитайської філософії характерним є створення широких філософських схем, в яких найбільше значення надавалося поясненню моральної, етичної природи людини. Менша увага була звернена на натурфилософские (філософію природи) концепції, які характеризуються слабким залученням емпіричного (досвідченого) матеріалу і недостатнім аналізом окремих приватних проблем.

Оформлення різноманітних течій і шкіл китайської філософії відноситься до епохи Чжаньго (5-3 вв. до н. э), при якій відбуваються глибокі зміни в китайському суспільстві. Загострення політичної, ідеологічної боротьби в китайських державах знаходить віддзеркалення в боротьбі різних шкіл і напрямів древнього Китаю. Онтологія даосизму, розробка теоретико-познавательных проблем послідовниками вчення Мо-цзы, вирішення питання про співвідношення поняття і реальності школи логіків (минцзя), широке поширення вчення про полярні сили инь і ян і п'яти першоелементах природи, этико-политические положення раннього конфуціанства, розвиток школою законників - легізмом (фацзя) вчення про державу і право - усе це знайшло вираження у філософських трактатах цього періоду. У питаннях натурфілософії запекла боротьба розгорнулася навколо уявлень про дао - шлях, дэ - прояв дао, як суті віщій, ци - першоматерії, про першоелементи природи. Провідними напрямами китайської думки стали конфуціанство і даосизм.

Конфуціанство - вчення школи вчених інтелігентів (кит. жу цзя сюэ шо), що виникло в Китаї на рубежі 6-5 віків до н.е. У оригінальному найменуванні конфуціанства (жу) відсутня вказівка на ім'я його творця (Кун фу-цзы - 552-479 до н. э), оскільки він підкреслено зв'язував своє вчення з мудрістю "святых-совершенномудрых" (шэн) правителів старовини, виражене головним про разом в книгах "Шу цзине" ("Каноні писань") і "Ши цзине" ("Каноні віршів"). Зазвичай дають компромісне визначення конфуціанства одночасно як релігії і як этико-политического вчення. Конфуцій висунув ідеал державного устрою, в якому за наявності обожнюваного, але практично бездіяльного правителя реальна влада належить ученим - інтелігентам (жу), що сполучають в собі властивості філософів, літераторів, учених і чиновни ков. Із самого початку конфуціанство відрізнялося соціально-етичною спрямованістю і прагненням до злиття з державним апаратом. Конфуцій прийняв традиційну віру в божественно - натуралістичне, доленосне небо і в духів предків, що надалі дозволило конфуціанству набути релігійного вигляду, перетворитися на релігію предків. У центрі вчення Конфуція - аналіз взаємодії "внутрішніх" імпульсів людської натури, що охоплюються поняттям гуманності (жэнь), "зовнішніх" соціалізуючих чинників, що охоплюються поняттям этико-ритуальной благопристойності (чи). Сенс людського існування, по Конфуцію, - твердження в Піднебесної вищої і загальнішої форми соціально-етичного порядку - шляху (дао), найважливіші прояви якого суть гуманність, справедливість, розумність, мужність, синівська шанобливість, братська любов і тому подібне. Проявом дао в кожній істоті є благодать-доброчесність (дэ), гармонія індивідуальних дэ утворює вселенське дао. Після Конфуція створений ним напрям перетворився з соціально-етичного вчення в один з провідних релігійних напрямів Китаю (разом з даосизмом і буддизмом).

У боротьбі з раннім конфуціанством розвивався легізм (від латинського legis - закон, вчення школи законників фацзя, провідний представник - Шан Ян), який також як і конфуціанство прагнув до створення потужної, добре керованої держави. Але якщо конфуціанство на перший план ставило моральні якості людей, то легізм виходив з того, що політика несумісна з мораллю. Правителеві необхідно добре розбиратися в психології людей, щоб успішно управляти ними. Основні методи дії - покарання і нагороди, зміцнення держави має бути шляхом розвитку землеробства, побудови сильної армії і роботи дурним народу (деспотична держава). Легізм став розгорнутим проявом в старокитайській думці політичної філософії, що асимілює (поглиненою) в епоху Хань (з 3-го ст. до н. э) конфуціанством.

Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буттякосмосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалу.

Одним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм).

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Конфуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є "жень" (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень - "Чого не бажаєш собі — того не роби людям". Важливе місце в конфуціанстві займав етикет "лі", тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання "лі", вважали конфуціанці, допомагає осягненню "жень". Дотримуватися "лі" — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Цей соціальний регламент ґрунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним фундаментом цієї концепції послужило вчення Конфуція про "виправлення імен", згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному становищу. Керувати — це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуа-лам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру - вень, носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень - носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури[1, c. 39-40].

Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао - шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками-інтелектуалами, трактувався як дві сторони одного сущого - різні прояви Дао[7, c. 23-24].

Лао-Цзи
(Народився близько 604 р. до н.е. — дата смерті невідома)
«Потрібно зробити своє серце гранично безпри­страсним, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі будуть змінюватись самі собою, а нам за лишиться тільки споглядати їх повернення»
Життєвий шлях кожного Великого філософа овіяний леген­дами, переказами, домислами. І це зрозуміло. Неординарна осо­бистість в оцінках послідовників, прибічників і супротивників із часом постає надто суперечливою. Часто навіть буває важко відрізнити, де закінчується реальність і розпочинаються чутки, яким і вимальовується він через перекази тих, хто мав до нього пряму чи опосередковану дотичність.
Саме такою в історії є постать одного із найдавніших китай­ських філософів другої половини VI — першої половини V сто­ліття до нашої ери, засновника філософської школи даосизму, сучасника Конфуція — Лao-Цзи. Розповідають, що великий Лао-Цзи був зразком мудрості й інтелектуальної досконалості. Він розважливо і спокійно дарував співбесідникам свої думки й мір­кування про людину і світ, загальні корені влаштування Всесві­ту й моральні засади людського життя, політику та душевну свободу. При цьому філософ не на­магався згуртувати своїх слухачів у школу. Не прагнув до переконли­вості. Він просто розмірковував. Його судження мають суперечли­вий характер. І все ж вони залиша­ли в душі людини помітний слід, понад те — переростали в світогляд і віру, які охоплювали мільйони прибічників як у ті часи, так і в на­ші дні.
Щоправда, своєрідна релігія — даосизм, — побудована на світ­оглядних засадах вчення Лao-Цзи про «дао», мас гак мало спільного з відстороненими від дійсності, абстрактними судженнями філософа, що встановити їх взаємо- спорідненість можливо лише з великими труднощами.
В історії збереглися свідчення про зустріч літнього Лао-Цзи з початківцем давньої філософської традиції Конфуцісм. Лао-Цзи був старшим за Конфуція на 55 років. Розмова двох Вели­ких інтерпретується з повагою до обох філософів, хоч, і це зро­зуміло, Лао-Цзи в ній зображується більш потужним і виваже­ним, Конфуцій — таким, що лише наближається до досконалої мудрості й не полишив ще земних турбот, переживань, радощів. «Я чув, — сказав ніби то Лао-Цзи, — що розумний купець ховає свої скарби так далеко, що (його комори — В.А.) зовні здаються зовсім порожніми і що благородний муж, відрізняючись доско­налими чеснотами, має простуватий вигляд. Залиш свою пиха­тість і безпідставне мрійництво, свою зовнішню величність і не­ймовірні плани: усе це для тебе абсолютно не потрібне...». Роз­повідають далі, що після цих слів Конфуцій звернувся до своїх учнів із такими словами: «Про птахів я знаю, що вони літають, про риб — що вони плавають, про четвероногих — що вони біга­ють. Тих, хто бігає, можна спіймати в сільці, тих, хто плаває — спіймати вудкою, тих, хто літає, можна підстрелити. Стосовно ж дракона, то я не в змозі зрозуміти, як він, подорожуючи на вітрах і в хмарах, піднімається до неба. Сьогодні я бачив Лао-Цзи, і він подібен дракону!».

Фінальний путь життєвого шляху Лао-Цзи також овіяний ле­гендами. Розповідають, що на заході своїх днів він просто зник десь у районі східних кордонів держави. Один із начальників прикордонних військ, захоплений мудрістю філософа, попросив його викласти думки про дао і людські чесноти. Виконавши це прохання, мудрець перейшов кордон для того, щоб скласти свою престарілу голову на чужині.
Ідеї, погляди, судження Лао-Цзи викладені в книзі «Дао де цзин». Ця книга належить до когорти найменш зрозумілих книг світу. У 81-й її главах, як правило, коротких і лаконічних, ви­кладені думки про принцип, що лежить в основі усього сущого, про мораль, політику, державу, пізнання, щастя й нещастя лю­дини. Як свідчать дослідники філософської думки Древнього Ки­таю, вона складена послідовниками Лао-Цзи. Книга з'явилась у IV—III ст. до н.е., тобто через декілька століть після смерті філософа. Можливо, саме тому цілий ряд її положень є важки­ми для розуміння й не піддаються однозначній інтерпретації.
Центральним змістовним кон­текстом філософії Лао-Цзи є вчення про «дао» як першооснову, дже­рело всього сущого, принцип органі­зації природи й людського суспіль­ства.
Згідно із цим вченням, у при­роді й суспільстві немає нічого ста­лого, усе знаходиться в русі, взаємозіткненні, переходить у свою протилежність. Певну впорядко­ваність у ці процеси вносить дао. Порушення вимог цього закону веде до соціальних зіткнень, війн, катастроф. Отже, люди повинні навчитися слідувати закону дао, упорядковувати своє життя, знай­ти спокій і задоволення в спокої. Активне й діяльне втручання в при­роду та соціальні стосунки Лао-Цзи розцінює як джерело суспіль­ного зла. Усе повинно відбуватись природним чином, повчав філософ. Тому найкраще, що може зробити людина, - це повернутися у той первісний, гармонійний природі стан жит­тя, де немає війн, пригноблення людини людиною, де кожна людина знаходить задоволення в простому природному житті.
Уважно проаналізувавши філософію даосизму (таку назву отримало вчення Лао-Цзи про «дао»), Г. Гегель знайшов її при­мітивною. Дозволимо собі не погодитися з великим філософом.
Учення про «дао», як організаційний принцип усього сущого, в узагальненій формі проводило думку про єдність природного й людського світів, про (можливі) загальні закономірності їх співіснування, про вплив цих закономірностей на людську долю, про спосіб організації життєдіяльності людини в цих умовах. У тій чи іншій формі ідея загального джерела всього сущого притаманна практично кожній філософській системі. Власне, це і є одним із найфундаментальніших філософських питань. І те, що його поставив саме Лао-Цзи, піднімає цього фі­лософа над обставинами часу, перебігом епох, власними світ­оглядними суперечностями.

Середньовіччя