Тема: Умови прогресу етичного мислення

План:

1. Даосизм і конфуціанство (давній Китай).

2. Джайнізм і буддизм (давня Індія).

3. Іудаїзм (Давня Іудея).

4. Філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього

Риму.

Становлення і розвиток етичної думки – тривалий процес, витоки якого можна знайти на ранніх етапах розвитку людського суспільства. Перші сформовані етичні системи, що досліджували моральні процеси, з’явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи,серед яких найцікавіші,з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство(давній Китай), джайнізм і буддизм (давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян (чоловіче).

За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбавитися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичний союз зі всім сущим не піддається раціональному поясненню; збагнення здійснюється безпосередньо через досвід. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменне Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.

Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), що відображають природну гармонію. В процесі ву-вей особа виражається в своїй первозданній простоті і єднанні з навколишнім світом. В цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі. Подібно до буддистів, даоси співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) представляють силу беззусильної дії доступної для даоса.

Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя.

У даосизмі розвинулось священство, величезний єрархічний пантеон «богів» і безліч священних текстів і ритуалів пов'язаних з різними сектами.

Основні категорії даосизму. Дао – буквально шлях, в даосизмі-духовність.Дао означає Шлях осягнення законів природи, її закономірностей.Вчення закликає людей жити по природних законах, відповідно до Дао, універсальним гармонізуючим принципом. Дао трактується як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. На початку «Дао де цзін» сказане: «Дао, про яке можна говорити, не є достеменне Дао». Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь і ніде, безформне і безіменне, нескінченне і вічне, порожнє, але невичерпнє. Воно – прабатько всього, включаючи богів. Все народжується з Дао і все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться в безкінечному циклічному кругообертанні: не досягаючи межі воно знов спрямовується до витоку. Дао – вищий закон буття, але не буття, як таке; воно поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродня сила, бо Дао природнє хоча і неосяжне. Про Дао згадують як про «початок і матір десяти тисяч речей», тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям, але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. В цьому відношенні його доречно порівняти з буддиським поняттям шуньяти (порожнечі). Дао універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. З точки зору метафізики Дао – це джерело, що породжує все суще, і одночасно кінцева мета будь-якого прояву. Воно не володіє фіксованою субстанціальною основою, а лише забезпечує прояв і згасання існування. Згідно з даоською філософією, відпочинок передує руху, а достаток спокою – дії. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, але є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі(551 - 479рр. до н. е) є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин. Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень»(«гуманність») – моральний принцип,який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. В цій програмі є 5 великих і незмінних доброчиностей:

1)мудрість;

2) гуманність;

3) вірність;

4)повага до старших;

5)мужність;

Дотримання яких було одночасно нормою для всіх, і з іншого боку слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало слухняності підлеглих. Дотримання моральних норм у розумних межах спричинюе доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості – «ідеальні люди».

«Золоте правило моральності»:

І. «Не роблять іншим того,чого собі не бажають» ;

ІІ. Роблять так ,як потребує етикет,лад та їх власний соціальний стан;

ІІІ. Прямують до знань, розуміють Дао, як шлях благородства та

духовної досконалості(творча сила Дао – розуміється ,як моральна сила надана людині).

Джайнізм - релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізмові, що освячував кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Махавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. – переможець) – звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п’ять істин: не вбий, не говори неправди, не кради, не прив’язуйся до земних речей, будь непорочним (для ченців). Джайнізм зберіг деякі елементи брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.Джайнізм і буддизм заперечують кастовий лад, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.Ануварти проповідують реформаторські ідеї щодо суспільства: виступають проти нагромадження багатств і проти бідності.

Буддизм є найдавнішою із світових релігій. Якщо звернутися до буддиста із запитанням про те, як виникла релігія, котру він сповідує, то відповідь буде короткою: її проголосив людям Шак’ямуш (пустельник з племені шак’їв) понад 2,5 тис. років тому в Індії. За легендою, після численних перероджень Будда (що означає на санскриті “світлений вищими знаннями” прийшов на землю, щоб виконати свою місію порятунку, вказати людству шлях до виходу із страждань. Для свого останнього переродження, а він пройшов їх 550, під час яких побував 85 разів царем, 83 рази пустельником, 5 разів рабом, тричі парієм, а також великою кількістю різноманітних тварин, Будда обрав царевича Сіддхартху (563-483 до н. e.), який належав до знатного роду (родове ім’я – Гаутама). Центром вчення Будди є 4 благородні істини, згідно з якими по-перше:

1) життя в багатьох його проявах є страждання;

2) причина страждань-людські бажання і пристрасті, жадоба до життя;

3) знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби до життя;

4) відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетного, сповненого самокатуванням.

Людина,яка слідує 4-м благородним істинам, є святою, і наближається до кінцевої мети – вгасання, яке розуміється не як смерть, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята сутність людини споглядає за всім без душевного болю. Буддийскі етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими, як універсальна схема дій людини,що морально вдосконалюється.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один із найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у «П’ятикнижжі Мойсеєвому або Торі»(перші 5 книг Ветхого Завіту), та Таллуді.Основний принцип юдаїзму – віра в єдиного Бога. Поряд з ним у ставленні до людей головним принципом є фраза з Тори: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». З Тори відомо, що нащадки дванадцяти синів Якова – дванадцять колін Ізраїлевих, потрапили в Єгипетське рабство. Бог закликав Мойсея визволити їх. Коли сам Бог наслав на Єгипет «10 кар», фараон відпустив народ Ізраїля помолитись Богу своєму (як того просив Мойсей), але потім, коли довідався, що Мойсей обдурив його, тікаючи з Єгипту, наказав своєму військові наздогнати Мойсея біля моря Суф (за найпоширенішими уявленнями, море Суф – це Червоне море). І тут, за велінням Бога, води морські перед народом Божим розступились, а над єгипетським військом зімкнулись. Ця подія відзначається під час свята Песах.Юдеї вірять в загробне життя, але найбільшу увагу юдаїзм приділяє земному життю. Засновником можна вважати Мойсея (жив бл. 1250 р. до н. е.), якому Бог передав Тору (заповіт). В основі юдаїзму лежить Тора, або «закон» – п'ять перших книг єврейської Біблії. Тора означає не тільки «закон», а й «вчення», «настанова». Тора містить у собі вчення Бога про себе самого, про мету творіння й про те, що його народ мусить бути покірним йому. Читання Тори – найважливіша частина служби в синагозі (зібранні), там же вірні звертаються до Бога з молитвою.Тора містить 613 заповідей: 238 наказів і 365 заборон – це настанови Бога, що їх мають дотримуватись юдеї. Інші народи, згідно з юдаїзмом, повинні виконувати Cім заповідей синів Ноаха (Ноя).Юдеї поважають Шабат (суботу) – день, що нагадує про останній день творіння. У Шабат заборонені певні види робіт. Святе місце для юдеїв – Західна стіна(а-котель а-маараві), або Стіна плачу. Приблизно 2000 років тому у столиці давньоєврейської держави Єрусалимі за наказом царя Ірода було перебудовано Єрусалимський Храм. Сьогодні від нього залишилась лише Західна стіна – Стіна плачу, яка є пам'яткою про зруйнування Храму (у 68 р. н. е. Храм зруйнували римляни) і держави. Сьогодні юдеї з усього світу приїжджають, щоб помолитися біля Стіни плачу.

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія,яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила питання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже, не розглядався моральний бік існування людини.Згідно з теорією Піфагора та його послідовників(VI – IV ст. до н.е), моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому(помірність, простота, вірність і розсудливість – головні закони існування), а також відкидання і уникнення надмірності.

Софісти (Горгій, Прогор, Гіппій та ін. - V ст. до н.е.)переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік – вивчення людини.

Демокріт ( бл.487-424 р.р. до н.е) вважав, що все у світі складається з малих часток(атомів), з чого виходило, що душа також матеріальна і смертна, бо складається з атомів.Вище благо – блаженство , а останнє – спокій і веселощі душі,яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Погляди Демокріта привели його до атеїзму: «Розумом вигадали люди божі справи».Етичні погляди його пов’язанні з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципам, філософ засуджував накопичення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і примушуванню),що вело до загибелі доброчинності.Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральності.Мірою моральності виступає саме людина.

Сократ (469-399 р.р. до н.е), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію»в античній філософії. Сократ звертав увагу на пізнання сутності доброчинності. Як може бути моральною людина,якщо вона не знає , що таке доброчинність. Сократ вважав, що істинна моральність – знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає ій досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілося ,як справжня турбота про душу. На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи»,Сократ основною розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «самого себе»

Платон (427 – 347 р.р до н.е.) Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів); – вічний та незмінний і, у проміжку між ними – математичні об'єкти.Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується – отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ – Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо – це лише тіні світу ейдосів.

Погляди Аристотеля на етику в основному виражають панували думки освічених і багато що бачили людей його часу. Вони не пройняті, подібно платонівським, містичної релігійністю; не підтримують вони й ті неортодоксальні теорії сім'ї та власності, які містяться в «Державі». Ті, хто не занепав нижче і не піднімається вище за рівень пристойних і благопристойних громадян, знайдуть у «Етиці» систематичний виклад принципів, якими, на їхню думку, має регулюватися поведінку. Ті ж, хто вимагає чогось більшого, будуть розчаровані. Книга звернена до шанованих людей середніх років і використовувалася ними, особливо після XVII століття, щоб стримувати пориви і ентузіазм молоді. Але людину, котра має скільки-небудь глибокими почуттями, вона може лише відштовхнути.Думки Арістотеля з питань моралі завжди такі, які були прийняті за його днів. Де в чому вони відрізняються від існуючих у наш час, головним чином у тому, що стосується будь-яких рис аристократії. Ми думаємо, що всі людські істоти, принаймні з теорії етики, мають однакові права і що справедливість вимагає рівності; Аристотель ж думав, що справедливість включає не рівність, а правильну пропорцію, яка лише іноді є рівністю. Справедливість господаря або батька щось інше, ніж справедливість громадянина, бо син чи раб - це власність, а по відношенню до своєї власності не може бути несправедливості.

Епікур (341-270 р.р. до н.е.)створив життєствердну етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична й утилітарна. Згідно з нею, моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал – у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець – не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Марк Тулій Цицерон(106 – 45 р.р. до н.е.) торкався питань співвідношення риторики і філософії, державного устрою і, зокрема, «найкращої держави і найкращого громадянина». Слідуючи за грецьким істориком Полібієм і стоїком Панетієм, він бачить у Римській республіці часів її розквіту ту «змішану политею», у якій демократія (вільне волевиявлення народу і його справжня участь у державних справах) оптимально сполучається з елементами аристократії (керівництвом з боку найрозумніших і найгідніших). З теоретичних гносеологічних питань займався питанням про природу і статус знання: є чи критерії істинності пізнання? чи може знання про що-небудь бути остаточним? Відповідно до вчення Нової Академії, і на противагу стоїкам він відповідає на це питання неґативно. У роботі «Про межі добра і зла» Цицерон послідовно спростовує вчення про вище благо епікурейців і стоїків, залишаючись при скептичному погляді про неможливість теоретичного обґрунтування вищого блага. В області практичної моралі таке остаточне визначальне поняття Цицерон знаходить – це поняття природи: «хто додержується природи, той не помиляється», що зближає його позицію зі стоїчної. Стоїцизм був духовно близький Цицерону лише почасти: згода в питаннях моралі супроводжується різкою критикою віри в традиційних богів, стоїчного фаталізму і зв'язаної з цим віри у ворожіння («Про природу богів», «Мистецтво ворожіння» і «Про долю»). Один із найзначніших творів Цицерона – «Тускуланські бесіди» в 5 книгах, у якому розгортається широкий спектр філософських питань. У ньому він називає філософію «наукою про зцілення душі», «вихователькою чесноти, гонителькою пороків», що об'єднала силоміць «у суспільство розсіяних по землі людей».

Цицерон вважав, що істинна філософія як прагнення до мудрості і морального удосконалення збагачує основу повсякденного існування – дружбу, і зм'якшує і наповняє смислом неминучі тяготи всякого життя: старість, біль, смерть близьких і чекання власної («Про старість», «Про дружбу»). Для всіх наступних епох Цицерон так чи так залишався філософом-просвітником, представником гуманізму – саме це слово походить від його улюбленого поняття humanitas.

Сенека Луцій Анней(4 р. до н.е. - 65 р.р. н.е) дотримуючись доктрини стоїків, Сенека вважає, що все складається з матерії й Бога. В основі природи лежить Логос – розум, розлитий у всьому сущому, який забезпечує бездушним предметам «стійкий стан», рослинам – «проростання», тваринам – «саморух», а в людях і богах виступає як розум у власному смислі.Як істота розумна людина входить в один розряд з богами й виникає «спільнота богів і людей», обитель якої – весь всесвіт. У ній всі рівні, адже всім дісталася душа – частинка божества. Сенеці був близький ідеал людської спільності: «Ми тільки члени величезного тіла. Природа, яка з одного й того ж нас створила й до одного й того ж визначила, народила нас братами».В людині, як і у всесвіті, є матерія – тіло й душа, причетна Богу: «Хвали в людині те, що не можна ні відняти, ні дати, що належить самій людині. Ти запитаєш, що це? Душа, а в ній – досконалий розум». Душа скеровує моральнісний розвиток людини, веде її до доброчесності, до блага, до щастя. Мета людини – через удосконалення своєї природи прийти до доброчесності, стати «людиною добра», а потім і мудрецем.Тільки мудрець в силах втілити ідеальну норму поведінки, але совість, усвідомлення моральнісної норми, відрізняє людину моральнісну, філософа, від натовпу: «Я навчу тебе, як дізнатися, що ти ще не став мудрим.

Мудрець повний радості, веселий і непохитний, безтурботний, він живе нарівні з богами… Але якщо ти прагнеш звідусюди отримувати всілякі задоволення, тоді знай, що тобі так само далеко до мудрості, як до радості».Недосконалість людини долається заняттями філософією, що уподібнюється лікуванню, зціленню від пороків: «Ліки для душі винайдені древніми, але наша справа відшукати, як їх застосовувати і коли». Той, хто шукає істину, повинен спиратися на досвід «людей обізнаних, тих, що дослідили шлях, який попереду в нас». Люди ці – філософи, чиє вчення здатне дати знання істинного блага: «Адже людина – розумна істота; отже для неї вище благо – виконувати те, заради чого вона нарождена».«Людина добра» – та, яка ще не стала мудрецем, але вже «знаходиться в гавані», спогляда доброчесність. Вона не шукає щастя у зовнішніх речах і їй нічого не потрібно, навіть друзів. Не тому, що вона хоче жити без друзів, а тому, що може. Тим не менш, вона знає, що таке справжня дружба й цінує своїх друзів. Друзям не страшна розлука, вони завжди можуть бути разом: «Друг повинен бути в нас в душі, а душа завжди з нами». Друзів не може розлучити навіть смерть: «І можливо, – якщо правдиві розмови мудреців, і на нас чекає певне спільне для всіх місце, – ті, кого ми вважаємо зниклими, тільки пішли вперед». Як частину божественної волі «людина добра» сприймає й смерть. Смерть напередвстановлена світовим законом і тому не може бути безумовним злом: «Боятися смерті так само безглуздо, як боятися старості… Хто не хоче вмирати, той не хотів і жити. Адже життя нам дане за умови смерті й саме є лише шляхом до неї». Але й життя не є безумовним благом: «Всі піклуються не про те, чи правильно живуть, а про те, чи довго проживуть; між тим, жити правильно – це всім доступно, жити довго – нікому».Кожен свій крок, кожен вчинок Сенека так чи інакше прагне осмислити, співвіднести з обраним ідеалом, з моральною нормою, він ні на мить не втрачає почуття внутрішньої відповідальності за вчинене. Він говорить: «Прочитай мої книжки, побач у них пошук істини, якої я не знаю, але шукаю наполегливо».Сенека сам розбирає питання про те, яким варто бути повчанню філософа. На його думку, воно повинно бути доступним, таким, що легко запам'ятовується, але головне – «вражаючим душу». І коли в 65 році була розкрита змова Пісона – змова, що не мала позитивної програми, яка об'єднала учасників тільки страхом і особистою ненавистю до імператора, – Нерон не зупинився перед вибором і вирішив покарати свого наставника смертю. Філософ разом з дружиною розрізав собі вени.Остаточні висновки філософії Сенеки показали, що, не зумівши на практиці примирити філософію як моральну норму і служіння спільноті людей у державі, у теорії, він знайшов вихід з цього протиріччя, вказавши на нього.

Марк Аврелій Антоній(121 – 180 р.р. н.е.) залишив філософські записи – 12 написаних грецькою мовою «книг», яким зазвичай приписують загальну назву «До себе самого» (грец. "Τὰ εἰς ἑαυτόν", у західноєвропейській традиції «Роздуми» – лат. "Mediatationes"). Учителем філософії Марка був Максим Клавдій.Марк сповідував принципи стоїцизму, і головне в його записах – етичне навчання, оцінка життя з філософсько-етичної сторони і поради, як до нього відноситися. У центрі його антиматеріалістичного вчення перебуває часткове володіння людиною своїм тілом, душею і духом, носієм яких є благочестива, мужня і керована розумом особистість – володарка (правда, тільки над духом), вихователь почуття обов'язку і обитель допитливої совісті. За допомогою духу всі люди беруть участь у божественному і цим створюють ідейну спільність, що долає всі обмеження. У Марка Аврелія трагічно поєднувалися мужність і розчарованість.

Лекція 5