Поняття суспільного виробництва, особливості продуктивних сил і виробничих відносин

Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим, доцільним зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини.

Праця в широкому розумінні – це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом виробництва людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.

Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв'язків.

За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим вона має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м'язів, нервів та ін. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м'язів, нервів, кісток, мозку робітника, який у свою чергу є умовою відтворення нових робітників.

Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкрити свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

При цьому слід пам'ятати, що саме задоволення потреб, дія задоволення стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання потреб, все більш складних, високих. Відповідно дії задоволення поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.

Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, вдосконалюючи засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво являє собою не що інше, як постійний, безперервний процес руху людей. У ході такого процесу людина оновлюється тією ж мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ.

Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше ототожнювати з поняттям "життєва сила". Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.

Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо.

Як бачимо, життєві сили – це не лише діяльність з "обробки природи", а, що в даному разі нас найбільше цікавить, це насамперед "обробка людей людьми". Життєві сили забезпечують не лише здатність до саморозвитку кожного індивіда зокрема, а й здатність до духовного розвитку інших людей шляхом передачі досвіду, знань. Шляхи передачі урізноманітнюються залежно від історичного поступу людства.

Предметом, на який спрямовується діяльність у процесі виробництва людських сил, виступає біологічний організм. Адже він є носієм як фізичних, так і духовних спроможностей людини. Тому розвиток духовних здібностей відбувається шляхом використання рівня розвитку та особливостей цього організму. Саме біологічне в людині виступає умовою і передумовою суспільних відносин.

Біологічна природа людини розвивалася, вдосконалювалася протягом багатьох поколінь з початку свого становлення кілька десятків тисяч років тому. Але це не означає, що людина не буде активно втручатися в таємниці свого організму і не буде вдосконалювати свій генотип, доцільно спрямовуючи фізіологічний та психологічний розвиток.

У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил. Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо.

В сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то, навпаки, сфера споживання робочої сили виступає сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут служать сфери розподілу та обміну.

Однією із сторін виробництва людських сил є "духовне виробництво". Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в органічній єдності з фізичними силами. Можна говорити лише про відносну самостійність розвитку духовних сил як відлуння відокремлення та протиставлення розумової діяльності фізичній праці. Духовне виробництво – це одна із сторін виробництва людських сил.

Що таке "духовне виробництво"? Духовне виробництво – це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та зберігання духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміються ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює собою освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

Культурно-історичним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності вчених і художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують формуванню у людини аналітичних пізнавальних здатностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку природи та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспільства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які формуються мистецтвом, є найбільш суттєвою здатністю людини.

Наука та мистецтво як сфери виробництва людських сил реалізують себе насамперед шляхом взаємодії між собою, а також з іншими сферами цього виробництва. Тільки разом, у взаємодії всі ці сфери (елементи) виявляють свою залежність у кінцевому підсумку від виробництва матеріальних благ.

Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило. Предмети споживання (життєві засоби) шляхом розподілу та обміну слугують виробництву людських сил. Звідси випливає, що процес виробництва суспільного життя виступає одночасно і як виробництво матеріальних благ, і як виробництво людських сил. Обидва виробництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть існувати у відриві одне від одного. Відбувається взаємообмін між робочою силою та життєвими засобами. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво суспільного життя. Кінцевим результатом суспільного процесу виробництва завжди виступає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.

Взаємодія людських сил та матеріальних благ спричинює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, що спрямовується на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства.

Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме тут, у процесі цієї взаємодії, формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, потім, пізніше люди створюють так звану "другу природу", яка має особливе значення для суспільства.

Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини. Розглянемо спочатку, що являють собою продуктивні сили.

У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці.

Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали.

Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше – лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін.

Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т.д.

Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці.

Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактеризувати словами Маркса з "Капіталу": машина, яка не служить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в'язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у суспільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробництва усувається предмет праці. Останній входить у суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний досвід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктивних сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з досягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами виступають суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та продукує матеріальні блага людина.

Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто — це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва". Вони завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Слід зазначити, що виробничі відносини похідні, вторинні щодо продуктивних сил. Нові продуктивні сили, хоч і стихійно, але зароджуються в надрах старого устрою. Люди, які вдосконалюють знаряддя виробництва, не задумуються над соціальними наслідками цього процесу, їх цікавить насамперед задоволення матеріальних, а потім і духовних потреб. Люди, по суті, не вільні у виборі своїх продуктивних сил, що становлять основу всієї їхньої історії. Продуктивні сили – це результат практичної енергії попередніх поколінь людей.

З іншого боку, люди, які розвивають свої продуктивні сили, розвивають одночасно і відносини один з одним. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з перетворенням та зростанням продуктивних сил.

Продуктивні сили вимагають лише певної, а не довільної форми виробничих відносин, яка найбільш повно відповідала б наявним продуктивним силам. Так, надзвичайно низький рівень розвитку знарядь праці первісно-родового устрою спричиняв формування колективістських відносин. Лише в колективі людина могла вижити. Слабкість окремої людини як наслідок примітивізму знарядь праці компенсувався (надолужувався) об'єднаною силою роду чи племені. За сучасних засобів виробництва капіталістичний підприємець не може повернутися до кріпосної системи господарювання, як і феодал не міг за своїм бажанням удатися до капіталістичної системи господарювання. Адже при наявних середньовічних знаряддях виробництва безглуздям було б введення великого господарства із застосуванням найманої праці.

Отже, виробничі відносини не можуть встановлюватися довільно. Це — об'єктивні, матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил відбувається доти, доки нові продуктивні сили не вступили в конфлікт із старими виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і заміна їх новими.

Руйнування старих виробничих відносин може відбуватися як стихійно, так і свідомо. В першому випадку воно супроводжується, як правило, кризовим станом суспільства, значними матеріальними втратами, духовними потрясіннями людей та ін. Якщо ж у суспільстві є соціальні сили, які здатні усвідомити назрілу необхідність перемін та здійснити поступову еволюцію у відносинах між людьми в процесі виробництва, то заміна одних виробничих відносин іншими може відбутися без відчутних жертв та потрясінь.

Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва.

Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона взаємозв'язку між продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загально-соціологічній тенденції — відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку продуктивних сил.

І все ж, було б помилково вважати, що виробничі відносини залежать лише від розвитку продуктивних сил. Не можна абсолютизувати цю властивість виробничих відносин, не враховуючи свідомої діяльності людей. Адже люди завжди діяли і діють, вступаючи в певні відносини, свідомо. Об'єктивність встановлення тих чи інших виробничих відносин означає, що їхній характер визначається не станом суспільної свідомості чи свідомості окремої людини, а характером і рівнем розвитку продуктивних сил. Тобто тими можливостями, які створюють для людської діяльності продуктивні сили. Виробничі відносини — це результат людської свідомої діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а залежно від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.

Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно пов'язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво. Певна форма матеріального виробництва детермінує, по-перше, відповідну структуру суспільства, по-друге, конкретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей визначаються обома цими факторами, а це в свою чергу визначає характер духовного виробництва. Тобто поняття "виробництво" не слід обмежувати лише матеріальним виробництвом, а треба розуміти як життєдіяльність суспільства, суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє основну, визначальну роль.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом матеріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні характеристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства. Трансформується система управління, руйнується стара інфраструктура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові установи та організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія, формуються нові особистості тощо. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей.

Слід зазначити, що зміни в укладі суспільного життя відбуваються не лише у випадку повної заміни одного способу виробництва іншим. Якщо зміни відбуваються в надрах конкретного способу виробництва, то це теж може викликати певні зміни укладу життя суспільства. Але більш детально про це мова йтиме в наступних розділах.

основна література

1. Андрущенко В. П., Михаличенко М. І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996.

2. Барулин В. С. Социальная философия. Учебник – М: Издательство МГУ, 1993.

3. Введение в философию. Учебник для высших учебних заведений в двух частях – М.: Политиздат, 1989.

4. Горський В. С, Історія Української філософії. Курс лекцій, – К.: Наука,1996.

5. Історія філософії України. Підручник /Тарасенко М.Ф., Русин М. Ю. та інші – К.: Генеза, 1994.

6. Канке В. А. Философия. Исторический систематический курс – М.: Логос, 1995.

7. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук – Мюнхен – Львів, 1995.

8. Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей (Историко-философские очерки и портреты). – М.: Политиздат, 1991.

9. Мировая философия. Книга для чтения. В 2-х ч. ч.1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы . – М.: Политиздат, 1991.

10. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К.: Вікар, 1995.

11. Человек. Общество. Культура. – М.: Политиздат, 1991.

12. Философский энциклопедический словарь. – М. :Политиздат, 1989.

13. Філософія. Курс лекцій. Навчальний посібник /І.В. Бичко, В.Г. Табачківський, Г.І. Горак та інші. – К.: Либідь,1993.

14. Философия. Учебное пособие. /Под ред. Г.В. Осичнюка. – К.: Либідь, 1994.

15. Философия. Учебник для высших учебник заведений /Под ред. В. Кохановского – Ростов на Дону: Наука, 1995.

16. Філософія. Навчальний посібник (курс лекцій). /За ред. професора І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 2002.

17. Філософія. / За ред. Г.А. Заїченко та інші. – К.: Вища школа, 1995.

додаткова література

1. Адорно Т.К. К логике социальных наук //Вопросы философии. – 1992. – № 10.

2. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия – М.: Наука, 1997.

3. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. – М.: Политиздат, 1991.

4. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. – К. Вікар, 1984.

5. Антология мировой философии – М.: Генеза, 1970.

6. Арефьева В.С. Общество. Познание. Практика. – М.: Наука, 1988.

7. Аристотель. Метафизика, соч.: В 4-х томах, – М.: Мысль, 1983. – Т 1.

8. Бэкон Ф. Новый Органон, соч.: В 2-х томах, – М.: Политиздат, 1972 – Т2.

9. Белл Д. Социальные границы информационного общества, новая технологическая волна на Западе. – М.: Логос, 1986.

10. Бергсон А. Два источника морали и религий, – М.: Канон, 1994.

11. Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Наука, 1993.

12. Бердяев Н.А. Смысл истории. – М.: Наука, 1990.

13. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991.

14. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Мысль, 1990.

15. Вебер М. Протестанская этика и дух капитализма. – М.: Мысль, 1987.

16. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста, мир философии. В 2-х ч. – М.: Наука, 1991.

17. Вильчинский В.Д. Познание и практика в структуре деятельности. – Рига, 1988.

18. Винниченко В. Відродження нації . – К.: Вікар, 1990.

19. Гегель Г. Наука логики// Соч.: В 3-х т. – М.: Мысль, 1970.

20. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. Соч.: – М.: Политиздат,1969.

21. Гельвеций К. О человеке. Соч.: В 2-х томах. – М.: Политиздат, 1974.

22. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности – М.: Наука, 1991.

23. Гоббс Т, Левиафон. Избр. произв.: В 2-х томах. – М.: Мысль, 1964.

24. Гольбах П. Система природы, или о законах мира физического и мира духовного, избранные философские произведения. В 2-х томах. – М.: Наука, 1963.

25. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ століття // Філософська і соціологічна думка. – 1995. – №№ 5, 6.

26. Горский Д.П. О критериях истины (К диалектике теоретического знания и общественной практики)// Вопросы философии. – 1998. – № 2.

27. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М.: Мысль, 1980.

28. Гіндев П. Філософія і соціальне пізнання. – К.: Вища школа, 1977.

29. Гречко П.К. Практика как предмет философско-методологического анализа: Автореферат дис. философских наук. – М.: Наука, 1991.

30. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. –К.: Генеза, 1991.

31. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Вікар, 1991.

32. Декарт Р. Рассуждение о методе. Избранные произведения. В 2-х томах. – М., 1989.

33. Джемс В. Прагматизм. – К.: Україна, 1995.

34. Енгельс Ф. Діалектика природи. Твори. – К.: Наука, 1992.

35. Зелінський М.Ю. Людина майбутнього: прогнози і пророцтва. – К.: Вікар, 1990.

36. Ильин В.В. Философия средневековья эпохи Возрождения: Учебное пособие. – СПб: Наука, 1992.

37. Камю Н. Бунтующий человек. – М.: Мысль, 1990.

38. Кант И. Критика чистого разума.//Соч.: В 6-ти т. Т.3. – М.: Наука, 1966.

39. Келле В.Ж., Ковальзон М.Я. Теория и история. – Проблемы теории исторического процесса. – М.: Основы, 1981.

40. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М.: Основы, 1974.

41. Костомаров М. Книга буття українського народу /Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. Т.1 – К.: Вікар, 1990.

42. Кукушкина Е.И., Логунова Л.Б. Мировоззрение. Познание. Практика.. – М.: Наука, 1989.

43. Кульчицкий К. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

44. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. – М.: Наука, 1980.

45. Ленін В.У. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. – Т. 18. – К.: Наука, 1990.

46. Локк Дж. Опыт о человеческом разуме, избранные философские произведения. В 2-х томах, – М.: Мысль, 1969.

47. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М.: Мысль, 1979.

48. Макиавелли Н. Государь – М.: Наука, 1990.

49. Максимов С.І. Особистість і суспільство. – Харків: Основи, 1993.

50. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. – К.: Наука, 1988.

51. Митрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей (Историко-философские очерки и портреты). – М.: Политиздат, 1991.

52. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины // Вопросы философии – 1987 – №10.

53. Ойзерман Т.И. Эмпирическое и теоретическое; различие, противоложность, единство //Вопросы философии. –1985 – № 12.

54. Ортега-и- Гассет Х. Что такое философия. – М.: Мысль, 1991.

55. Парсонс Г. Человек в современном мире. – М.: Наука, 1985.

56. Перцик Е.Н. Среда человека: предвидимое будущее. – М.: Высшая школа, 1991.

57. Платон. Государство. Т.3. – М.: Наука,1981.

58. Поздняков Э.А. Нация. Национализм. Национальные интересы. – М.: Мысль, 1994.

59. Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. – К.: Вікар, 1992.

60. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – М.: Владос, 1995.

61. Рассел Б. Человеческое познание. – М.: Наука, 1987.

62. Рижко В.А. Концепція як форма наукового знання. – К.: Вікар, 1995.

63. Руссо Ж..Ж.. Об общественном договоре. – М.: Наука, 1990.

64. Сартр Ж.-П. Сумерки богов. – М.: Наука, 1990.

65. Сковорода Г.С. Сад божественных песен. – К.: Вища школа, 1973.

66. Скрипка П.І. До питання про формування національної самосвідомості // Укр. історичний журнал. –1989. – №6.

67. Скуратівський В.А. Етносоціальна культура як саморегульована система. – К.: Вища школа, 1993.

68. Соловьев В.С. Оправдание добра. Нравственная философия. Собрание сочинений. – М., 1988. –Т.1.

69. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. – М.: Наука, 1992.

70. Спиноза Б. Этика. Избранные произведения. В 2-х томах. – М.:Мысль, 1984.

71. Фейербах Л. Сущность христианства /Избранные философские произведения. – М.:Наука, 1955. – Т.2.

72. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М.: Мысль, 1992.

73. Франко І.Я. Мислі про еволюцію в історії людськості. Твори. – М.: Вища школа, 1956. –Т.19.

74. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: Наука, 1993.

75. Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: Мысль, 1991.

76. Чанышев А,М. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1984.

77. Чижевський Д. Нариси історії філософії України. – К.: Генеза, 1992.

78. Чинакова Л.И. Социальный детерминизм. – М.: Наука, 1986.

79. Швырев В.С. Анализ научного познания; основные направления, формы, проблемы. – М.: Наука, 1988.

80. Шевченко Т.Г. Твори: У 5-и т. – Т.5. – К.: Вища школа, 1978-1979.

81. Шевченко Т.Г. Щоденник. – М.: Наука, 1991.

82. Шинкарук В.І. Філософія незалежності і незалежна філософія // Віче. –1992. – № 6.

83. Шопенгауэр А. Афоризми життейской мудрости. – М.: Мысль, 1991.

84. Шпенглер О. Закат Европы. – М.: Мысль, 1993. – Т.1.

85. Юркевич Г.Д. Философские произведения. – М.: Наука, 1990.

86. Юркевич П. З науки про людський дух. Вибране. – К.: Вікар, 1993.

87. Ярошевский Т.М. Размышление о практике. – М.: Наука, 1976.

88. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Наука, 1991.