Проблема людини і суспільства
Проблема людини, як і у філософії Античності з часів Сократа, стоїть у центрі філософії Середньовіччя. Але підхід до людини в часи Античності і Середньовіччя істотно різниться. Антична філософія, керуючись принципом космоцентризму, вважає людину часткою Космосу, що має всі його риси і є мікрокосмосом. У ньому вона цінує і його розум, і його тіло (греки подарували нам і філософію, й Олімпійські ігри, і науку, і скульптуру, що оспівує красу людського тіла), він не протистоїть природі, а є, хоча й особливою, його частиною.
Людина в уявленні середньовічної філософії є образом і подобою Бога і, хоча він не позбавлений природних рис, йому властива і тілесність, вона стоїть над природою як її пан, цар (уявлення про людину як царя природи породжене християнством). Він прийшов мов би з іншого світу, у який повинний повернутися після своєї смерті. Через це його тілесність, хоча і є його невід'ємною якістю, далеко не головне в його існуванні. Душа є основою людини, основою її індивідуальності. «Душу моя живить тіло, а душу мою живиш Ти», – говорить Августин. [2, c. 175]. Звідси і ставлення середньовічної філософії до тілесного начала людини. Це начало є джерелом гріха, похоті. Звідси і уявлення Середньовіччя про ідеал людини. Таким ідеалом виступає чернець, пустельник, що утихомирив свої пристрасті і присвятив себе цілком служінню Богові. Правда, Хома Аквінський, на відміну від Августина, не вважає тіло, його потреби чисто гріховними, адже тіло теж створене Богом. І тому навіть язичники можуть жити праведно, морально. Але для порятунку необхідно бути християнином, тому що для порятунку необхідні одкровення і віра.
Істотно розходяться антична і середньовічна філософія в питанні про роль розуму і волі в житті людини. Для Античності головне в людині – розум, він лежить в основі моральності. Тільки спираючись на знання, можна досягти щасливого життя. І це не дивно. Людина – частка Космосу, підпорядкована його закономірностям, і тому її головною задачею є збагнення цих закономірностей і дотримання їх у житті. Воля тут, власне кажучи, ніякої ролі не грає, а якщо і грає, як, наприклад, у стоїків, то дуже незначну. Тому греків не цікавить внутрішній світ людини. Для них головне – це дія відповідно до закономірності – долі.
Для середньовічної філософії людина теж є розумною істотою. Розум відрізняє її від усього живого. Але разом з тим розум не є визначальним у праведному житті людини.
Християнський Бог є вищим за необхідність, вищим від закону. Він діє у згідно зі своєю вільною волею. Тому людина не в змозі осягнути його розумом. Головне тут – віра. Більше того, на думку Августина, розум нерідко відвертає нас від Істини, звертаючи нашу увагу вбік «безглуздої цікавості». Істину варто шукати, занурюючись у глибини власної душі. Отже, головною тут є воля, що спрямовує людину на праведний шлях, на подолання своїх гріховних потягів. У залежності від того, куди направляє свої помисли людина, її життя буде або праведним або гріховним. А це залежить, насамперед, від її вільної волі.
Свобода волі людини в релігійній середньовічній філософії є важливою і для того, щоб «виправдати Бога», здійснити теодицею. Адже існування у світі зла і несправедливості входить у суперечність із вірою в справедливого і всеблагого Бога. Наділивши людину свободою волі, релігійна філософія Середньовіччя покладає на неї і провину за існування зла у світі.
Але зсув акценту з розуму на волю дає нам зовсім інший ідеал людини в порівнянні з античним ідеалом. Це вже не Геракл, що безстрашно здійснює подвиги, відведені йому долею, і не безпристрасний мислитель, що поглибився в природу Космосу, а людина, зайнята своїм внутрішнім духовним життям, що здійснює саморефлексію з метою направити не тільки свої дії, але і свої помисли на пошук істини, тобто Бога. Тим самим, центр ваги зміщується з дії на помисел, з фізичного на психологічне, що взагалі було не властиве Античності і яке буде покладено в основу розуміння людини як Я-особистості Новим часом.
Боротьба добра і зла в людині знаходить своє відображення й у людській історії, у людському суспільстві. Уособленням цієї боротьби, відповідно до вчення Августина, є Град Божий і Град Земний. Боже «царство» представляє церква, а «царство» земне – держава. Дана точка зору відбиває реальності політичного життя Середньовіччя, де основними політичними суб'єктами виступають церква і держава, Папа і король, між якими йде політична боротьба протягом усього Середньовіччя.
Держава, на думку Августина, не є випадковим утворенням. Вона виникає після гріхопадіння людини і є необхідною для приборкання зла аж до Судного Дня. Земна влада теж від Бога, як і влада церкви, Папи. Але влада церкви вища, оскільки це духовна влада і політика повинна спиратися на моральні цінності, встановлені і пропаговані релігією.
Трохи по іншому підходить до цього питання Хома Аквінський. Наслідуючи Аристотеля, він вважає державу, суспільство необхідною умовою самореалізації людини. Тому існування людини поза державою немислиме і нехристияни можуть жити в гарній державі й одночасно вести доброчесне життя. Але для Аристотеля держава є вершиною самореалізації людини. Для Хоми Аквінського держава є лише проміжним етапом у людському існуванні, кінцевою метою якого є вічний порятунок. І ось де вже тільки християни можуть розраховувати на вічний порятунок, тому що тільки їм через Біблію відкривається до нього шлях. Тому Хома Аквінський ставить церкву, Папу вище за государя (Папа може відлучити від церкви правителя-тирана), але все-таки вважає політичну владу порівняно незалежною від церковної влади, хоча твердої границі між цією владою не проводить, тому що духовні і земні проблеми.
Проблема універсалій
Однією з головних проблем середньовічної філософії є проблема універсалій. Дискусія про природу універсалій йшла протягом декількох століть. Суть її: чи мають загальні поняття (універсалії) об'єктивно реальний зміст або не мають.
Дискусія ця має свій початок ще в античній дискусії платонізму з аристотелізмом. У середні століття прихильників платонізму стали називати реалістами, а прихильників аристотелізму – номіналістами. Реалісти стверджували, що тільки універсалії мають справжню реальність. Вони існують незалежно від того, чи існують конкретні речі, що є їх втіленням, і чи знає про них людина або не знає. Універсалії існували до людини і до світу у вигляді ідей, образів Бога, за якими він створює світ. Таким є висновок крайнього реалізму, що зробив, зокрема, Ансельм Контерберійський.
Крайній номіналізм, в особі Іоанна Росцеліна, насамперед стверджував, навпроти, що справжньою реальністю володіє тільки одиничне, окремі предмети. Загальне не існує навіть у розумі людини, воно є лише звуки людського голосу, лише ім'я, що дається людиною речам.
Однак крайні точки зору не влаштовували церкву, оскільки дискусія мала не тільки логічне значення, але і світоглядну, і теологічну основу, стосувалася таких проблем, як єдність і потрійність Бога, створення світу, про свободу волі.
Крайності були переборені помірним реалізмом в особі Хоми Аквінського і помірним номіналізмом в особі П’єра Абеляра. Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять людського розуму. Абеляр зі свого боку вважає загальне не просто звуком, словом, але змістом висловлення. Загальне є словом, що стосується цілого класу предметів.
Хоча суперечка про природу універсалій у середньовічній філософії мала релігійну основу, вона виходить за рамки чисто релігійної проблеми і має загально філософське значення. Вона нерозривно пов'язана з філософською проблемою співвідношення загального й одиничного, дискусії навколо якої продовжуються й у наші дні. Крім того, у позиції номіналізму, вплив якого зріс у період пізньої схоластики, намітилася нова методологічна пізнавальна установка, що акцентує пізнання на дослідженні окремих предметів, реальних речей і явищ.