Ернст Кассирер (1874-1945) 3 страница

Де ж нам шукати іншу сутність.., адже вона утворює з першою єдність, як не у тій наявній повсюди світловій сутності, в якій розчинна всеповнота речей, у Юпітері, який скрізь усе переповняє? Це висловлювання могло б видатися недосконалим і пов'язаним лише з окремим явищем, проте навряд чи варто відрізняти його від того, що ще у давнину було відомо як поняття світової душі або всепроникного ефіру; треба лише пам'ятати, що йдеться про дещо більш узагальнене, ніж те, що зазвичай позначається як світло.

Звідси, якщо важкість є тим, що, поширюючись на все, і є в цій всеповноті єдністю, то про світло ми, навпаки, говоримо, що воно е субстанцією, оскільки воно і в одиничному, отже, взагалі у тотожності, є всім, або цілим.

Темнота важкості та променистість світлової сутності лише разом створюють прекрасне сяйво життя й завершують перетворення речі у те, що ми називаємо справжньою реальністю.

Світло - це промінь життя у всепроникному центрі природи; подібно до того, як за допомогою тяжіння речі зовнішнім чином єдині, вони поєднані світлом у внутрішньому єстві, і тією самою мірою внутрішньо наявні один для одного... Про цю сутність ми говорили те, що вона заперечує в поєднаному час саме як час. Про це ми дізнаємося по-різному ще в її зовнішніх виявах: у звуці, який хоч і належить часові, однак у ньому ніби організується і є істинна цілісність... Якщо Гомер користується для описання швидкості руху непідвладної часові думки, яка у своїх мандрах здатна миттєво промайнути крізь множину земель, то світло в природі у його непідвладності часу ми можемо порівняти лише з цією здатністю думки... Оскільки рух речі є не що інше, як вираження її зв'язку з іншими речами, світло, розгортаючи цей зв'язок як об'єктивний у самій речі, не покладає, на кшталт важкості, рух у спокій, а покладає спокій у рух і між іншим перетворює в самому цьому спокої річ на дзеркало цілого. Такий самий принцип ми пізнаємо у світовій душі, яка пронизує час, передбачає майбутнє, викликає передчуття у тварин, приводить у відповідність теперішнє до минулого і повністю знімає нестійке сполучення речей у часі. Неможливо заперечувати, що поруч із зовнішнім життям речей відкривається їх внутрішнє життя, завдяки якому вони стають здатними на симпатію та антипатію, а також узагалі до перцепції інших, зокрема безпосередньо наявних речей; отже, неможливо заперечувати, що загальне життя речей є водночас і особливим життям окремої речі... Проте світло, як і важкість, є лише абстракцією окремої і цілісної сутності; ніколи в жодній з речей природи ми не бачимо важкості або світла в діяльності для себе, проте справжня сутність речей - чи розглядаємо ми її у творчій діяльності або в самому створеному - завжди є тотожністю обох, як ми тільки визначили її на початку... Лише вічна протилежність і вічний синтез обох принципів породжують як третє і як досконалий відбиток усієї сутності чуттєве і видиме дитя природи - матерію.

Не матерію в абстракції, всезагальну, неоформлену або незапліднену, а матерію разом із життєвістю форм і так, що вона у свою чергу становить потрійно розгорнуте і разом із тим нероз'єднувально зчеплене єдине ціле. Усі форми, можливі відповідно до сутності абсолютного, мають насправді існувати, й оскільки кожне з цих трьох - всеповнота, єдність та тотожність обох - є для себе абсолютним і разом із тим не існує поза іншим, то, очевидно, в кожному з них має міститися і має бути виражене ціле, а саме всеповнота, єдність і тотожність обох. Наприклад, важкість є для себе єдиним і нероздільним Богом тією мірою, якою він виражає себе як єдність у множинному, як вічне у тимчасовому...

Важкість впливає на паростки речей; світло ж спрямоване на те, щоб розкрився бутон задля того, щоб споглядати самого себе так, як він як абсолютна єдність може пізнати себе лише в досконалій цілісності.

Важкість впливає на обмеження простору, на для-себе-перебування і покладає в сполучення послідовність, або час... Тому в самому царстві важкості відбитком важкості є загальна твердість, або закостенілість, у якій простір підвладний часу. Навпаки, світло веде до того, щоб і в одиничному було ціле. Тому в самому царстві важкості відбиток світла як інший зв'язок є повітрям. Тут в одиничному розгортається ціле, оскільки кожна частина абсолютно причетна до природи цілого, тоді як наявне буття закостенілості ґрунтується саме на тому, що частини, відносно відмінні між собою, полярно протилежні одна одній. Отже, якщо в усьому твердому живим, є, власне, час, то навпаки, інше царство, повітря, у його свободі та нерозрізненості від простору показує образ чистішої, незабрудненої одночасності.

Абсолютний зв'язок важкості та світла - сама продуктивна природа, з якою вони співвідносяться просто як її атрибути, хоч атрибути істотні. З неї випливає все, що в сполученому переповнює нас ідеєю реальності наявного буття.

У царині важкості відбитком цього третього зв'язку, справжньої єдності, є те, у чому найбільш чисто представлений прообраз матерії, вода, найважливіша серед усіх речей, з якої походить і до якої повертається будь-яка продуктивність. Від важкості як принципу кінечності вона отримує капляність; від світла - те, що в ній частина не відрізняється від цілого.

До цих трьох споконвічних форм зводяться усі творіння в царині важкості...

Розгляд цих форм одноосібно приводить нас до уявлення про неорганічну або неодухотворену природу.

Проте насправді й в існуючій природі вони не відокремлені, а, подібно до того як вони у своїй всезагальності становлять завдяки важкості єдність, вони становлять єдність також у своїй особливості завдяки світлу, або внутрішньому центру природи, який, будучи сам всеповнотою в єдиному, розгортає їх як складові органічного тіла в тотальність їх відмінностей, одночасно вбирає їх в єдність і вічність власного самоспоглядання.

Подібно до того, як у першому творінні безкінечна та нероздільна сутність природи, стверджуючи себе в кінечному, покладає його як випадкове та тимчасове, так, навпаки, в однаково вічному поверненні всеповноти до єдності саме це кінечне просвітляється у тотожності сутності і таким чином само набуває суттєвості...

Незначні зміни, наприклад, суто просторових відношень приводять у цьому наповненому життям цілому до явищ теплоти, світла, електрики: настільки все виявляється одухотвореним, настільки глибоким є внутрішнє відношення частини до цілого та цілого до частини.

Якщо охоплене зв'язком сполучене намагається осягнути в тимчасовому вічне, в нецілісності - цілісність, то вираженням цього намагання є магнетизм. Навпаки, зв'язок, за допомогою якого тимчасове потрапляє у вічне, різне - у єдність, є всезагальним зв'язком електрики.

Тимчасовий зв'язок (у магнетизмі) приводить також до тотожності, до єдності у множинності; вічний зв'язок (в електриці) відкриває наявну в одиничному всеповноту; там само, де обидві урівноважують одна одну та з обох зв'язків виникає дещо третє, продуктивність органічно сплетеної з самою собою природи знову виступає в хімічних витворах та перетвореннях, через які тепер кожна частина матерії, приносячи в жертву власне життя, набуває життя цілого і вищого, органічного наявного буття.

Отже, так живе сутність, яка замкнена в собі, народжує одиничне, змінюючись, щоб тим самим віддзеркалювати у тимчасовому вічність, тоді як вона сама - сила, зміст та організм усіх форм - покладає в себе час як вічність і залишається недосяжною для-будь-яких змін.

Тим самим джерелом життя всезагального, або величної природи, є зв'язок між важкістю і світлом; тільки це джерело, з якого випливає все, залишається у цілій природі прихованим, не спроможне стати самовидимим. Усюди, де цей зв'язок стверджує сам себе в одиничному, є мікрокосм, організм, досконале відображення тотального життя субстанції в житті особливого... саме ця божественна єдність приймає у своїй нескінченній радості ствердження образ тварини та рослини і, якщо визначена наперед мить його появи, намагається з нездоланною силою перетворити землю, повітря та воду на живих істот, на образи повноти свого життя...

Царство важкості так, як воно взагалі й у цілому формується у рослинному світі, персоніфіковане одиничним жіночим родом, світло - чоловічим. Божественний зв'язок, який опосередковує ці начала і є вічним творенням, зі сліпою силою здійснює, не пізнаючи себе (адже любов пізнає саму себе лише в одному), велику справу розмноження. Сполучене тут стає, як і зв'язок, таким, що створює, породжує, самого себе стверджує...

Мета найвищої науки може бути лише єдина: показати дійсність, дійсність у найсуворішому розумінні слова, теперішнє, живе буття і присутність Бога в цілісності речей і в одиничному. Як можна було вимагати доведення цього буття? Чи хіба можна запитувати про буття цього буття? Воно - цілісність речей, як і вічне; однак Бог є єдиним у цій цілісності; це єдине у всеповноті пізнається у кожній частиш матерії, усе живе лише в ньому... Священний зв'язок, за допомогою якого важкість та світло утворюють єдність, ми відчуваємо в нашому житті, у чергуванні його явищ, наприклад, у чергуванні сну та бадьорості, коли ми опиняємося під владою важкості або обернені до світла... Усе, що розум пізнає як вічний наслідок божественної сутності, міститься у природі не лише як відбиток, а й у всій реальній історії. Природа не просто продукт неосяжного творіння, а й само це творіння; не лише явище чи одкровення вічного, а й водночас і само це вічне. Чим більше ми пізнаємо одиничні речі, тим більше осягаємо Бога, казав Спіноза; і тепер ще нам належить з більшим переконанням апелювати до тих, хто прагне відкрити науку про вічне: прийдіть до фізики і пізнайте від неї

До історії нової філософії (МЮНХЕНСЬКІ ЛЕКЦІЇ)

...Абсолютний суб'єкт, який існує як ніщо, робить з себе дещо, яке пов'язане, обмежене, стиснуте буттям. Проте він є безкінечним суб'єктом, тобто суб'єкт, який ніколи і ні в чому не може зникнути; тому, оскільки він є дещо, він також безпосередньо полишає свої межі, звідси, осягає, пізнає самого себе в цьому бутті як дещо. Як дещо, що існує, він є реальним, як здатним до його осягнення - ідеальне, отже, тут і ці два поняття (реальне та ідеальне) уперше потрапляють у сферу нашого розгляду. Однак, якщо ця історія - істинна, дійсна історія суб'єкта, який покладає сам себе, породжує сам себе в усіх визначеннях власного буття, то це перше буття суб'єкта, так само як і протилежне йому, де він існує як суб'єкт, - то реальне і це ідеальне, обидві ці потенції самопокладання, самоздійснення мають бути знайдені в дійсності або мати в ній відповідне вираження. Під тим узагалі першим буттям дещо суб'єкта, до того як він існував як свободне ніщо... ми розуміємо матерію. Поняття матерії спочатку мислиться не більше, ніж взагалі дещо, що більше не є ніщо, тобто не є свободно суще. Ця матерія, яка є лише саме перше буття чимось, безумовно, не та матерія, яка є лише саме перше буття чимось, і не та матерія, яка тепер перед нами в її формах і різних образах, отже, не тілесна матерія. Те, що ми визначаємо як початок і першу потенцію, як найближче до ніщо, є матерія цієї матерії - вже сформованої і доступної нашому чуттєвому пізнанню, яка набула чуттєвих властивостей, - її матеріал, її основа; бо та матерія, яка є взагалі лише першим буттям чимось, стане, як ми незабаром побачимо, безпосереднім предметом певного процесу - в ньому вона зазнає перетворення і робиться основою для вищого буття; лише стаючи ним, вона набуває тих чуттєво-пізнавальних властивостей. Цьому першому реальному, цьому першому буттю чимось протистоїть ідеальне, яке тим самим є ніщо (тобто не є дещо); проте, оскільки воно протилежне тому дещо та як покладене таким є ніщо, або чиста сутність, воно (ідеальне) тому також само є дещо; точніше кажучи... ця покладена як така чиста сутність, що протистоїть матерії як ніщо, є світлом. Світло виступає відносно матерії як ніщо і все-таки не є ніщо. Те, що в матерії виступає як дещо, у світлі виступає як ніщо і тим самим воно (світло) є дещо, але як інше дещо, покладене як суто ідеальне. Очевидно, світло не є матерією, до якої її зводили попередні теорії... Нині фізики-експериментатори все більше схильні розглядати нематеріальність світла як його матеріальність. Відомо, що тепер надають перевагу хвильовій теорії, згідно з якою світло є лише акциденцією матерії, отже, не матерією, що як гіпотеза полегшує низку обчислювань... Натурфілософія пояснює світло як нематеріальне в тому розумінні, що воно є лише акциденцією, а й вважає його також і субстанцією, проте субстанцією нематеріальною, на кшталт того, як Спіноза пояснює протяжну та мислячу субстанції.

Отже, світло само по собі не є матерією, однак у сфері ідеального е тим, чим матерія у сфері ідеального, бо воно на свій манір, тобто ідеально, наповнює простір у всіх можливих вимірах точно так само, як наповнює його матерія. Таким чином, світло - поняття матерії, не лише внутрішньо або суб'єктивно, а й об'єктивно покладене поняття матерії - визначення, на якому я хочу зупинитися, оскільки воно дає змогу пояснити суттєвий прогрес, який досягається цією філософією порівняно з ученням Фіхте та попередніми системами.

Декарт, а за ним Спіноза повністю вилучили мислення з протяжності та протяжного. Однак світло, наприклад, є безумовним аналогом духу або мислення у протяжному світі, і якщо ми зведемо це невизначене поняття аналога до певного поняття, то світло виявиться нічим іншим, як самим духом або мисленням, тільки на нижчому рівні або потенції. Цілком таке саме протистояння Я та не-Я у Фіхте. Правда, дотримуючись свого вчення, згідно з яким істинно існує лише Я, він був змушений визнати, що Я є субстанцією, або глибокою сутністю природи, повинен був стверджувати, що і природа істинно існує лише остільки, оскільки вона внутрішньо або за своєю сутністю є Я, суб'єктом - об'єктом. Він мав дійти такого висновку, якби не заперечував у природі, поза нашими уявленнями, кожну реальність. Звідси Фіхте не знав нічого суб'єктивного, крім людського Я або духу, натомість про світло, наприклад, можна сказати, що воно суб'єктивне, однак не є дещо покладене у природу, те, через що природа стосовно себе є суб'єктивною, або суб'єктом, з чого випливає, що природа не є дещо лише об'єктивне, тільки не-Я. Адже Я є ніби Я, або перше суб'єктивне в природі, перше суб'єктивне поза нами. Ніде, в жодній сфері, не існує лише суб'єктивного або лише об'єктивного, однак завжди є єдність обох. Правда, для мене світло належить до об'єктивного відносно мене світу.., який переді мною постає як об'єктивне, але яке у самому собі містить також суб'єктивне. Лише порівняно з ідеальним вищого ґатунку, наприклад із людським знанням, звідси, взагалі тільки відносно світло належить до реального світу; проте, розглянуте для себе або порівняно з матерією, воно за своєю суттю або потенцією є таким самим ідеальним, як ідеальним у своїй потенції є людське мислення.

Таким чином, з попередніх визначень можна зробити висновок, що перші моменти нескінченного покладання самого себе або, оскільки саме в цьому полягає життя суб'єкта, що перші моменти цього життя - моменти природи. Наслідком цього є те, що така філософія із самого початку перебуває у природі, починає з природи - безумовно, не для того, щоб залишатися у ній, але щоб згодом за допомогою зростаючого піднесення перевищити її, виходячи за її межі, і піднестися до духу, до істинно духовного світу. Тому філософія могла на першій стадії називатися натурфілософією, проте натурфілософією була б лише перша частина або основа цілого. Сама природа була б лише однією стороною універсуму або тотальності, в якій тільки повністю й актуалізується абсолютний суб'єкт, була б лише відносно ідеальним світом. Іншою стороною був би світ духу. Філософія повинна сходити у глиб природи лише для того, щоб звідти підноситися до висот духу. Звідси іншою стороною системи була філософія духу... Насправді, її не можна було б називати ні матеріалістичною, ні спіритуалістичною, ні ідеалістичною. її можна було б назвати реалістичним ідеалізмом, оскільки ідеалізм базується в ній на реалізмі й виводиться з реалізму. Лише один раз у передмові, отже, в екзотеричній частині мого першого викладу цієї системи я назвав її системою абсолютної тотожності, для того щоб вказати на те, що тут ітиметеся не про однобоке реальне або однобоке ідеальне. Однак те, що з часів Фіхте заведено називати ідеальним, мислиться як єдиний суб'єкт. Проте і цю назву було неправильно витлумачено, і ті, хто ніколи не намагалися проникнути у внутрішню сутність системи, скористалися цим для того, щоб зробити висновок або навіяти недостатньо освіченій частині суспільства те, що нібито в цій системі знищуються всі відмінності, зокрема відмінність між матерією і духом, добром і злом, навіть між істиною і хибою, нібито у цій системі, у звичайному розумінні слова, все є однаковим...

Отже, ми мали дві перші потенції - на одному боці матерію як вираження першого, ще стиснутого самим собою або за допомогою самого себе, раніше чистого і свободного суб'єкта, і світло як вираження свободно і безпосередньо покладеного нестиснутим суб'єкта, який саме тому вже не може бути цілісним, або абсолютним, суб'єктом, що він вже є покладений як такий... світло, тобто відносно ідеальне в природі, протистоїть матерії як суб'єкт об'єкту. Проте і це ідеальне повинне приєднатися до об'єкта, стати об'єктивним для того, щоб виник цілісний досконалий суб'єкт. У цьому першому ідеальному знову сховане вище, більш віддалене ідеальне... Проте воно не може стати реальним або об'єктивним, не ввійшовши тим самими до буття матерії (охопивши всю сферу об'єктивного), тобто не позбавивши матерію її попереднього самобуття, не створивши дещо третє, для якого матерія і світло суть лише акциденції або атрибути. Те, що перед цим ще було самосутнім, матерія і світло, будуть згодом лише загальними атрибутами деякого вищого третього, обидва разом підвладні ще вищій потенції.

Проте матерія, варто сказати, не може без спротиву дозволити позбавити себе самобуття. Тим самим започаткований процес, у якому на початку... матерія сприймається просто як основа для вищого буття або перетворюється на нього. Цей момент був названий динамічним процесом, який у свою чергу має свої моменти. Як явища цих моментів розглядалися магнетичний, електричний та хімічний моменти, які ще дотепер пізнаються у природі, або, точніше кажучи, три моменти процесу, що дотепер сприймає і триває невпинно в природі, який ми сприймаємо як магнетизм, електрику або хімізм; ці три моменти були взяті і як моменти початкового виникнення сформованої та диференційованої (якій притаманні різні властивості) матерії... проте з тієї миті, коли вона втрачає свою самостійність або свою протилежність ідеальному, з'являється вищий суб'єкт... Це суб'єкт або дух органічної природи, дух життя, який тепер діє за допомогою цих потенцій - світла і матерії - як своїх. При цьому матерія більше не сприймається як субстанція; насправді, організм існує не за допомогою матеріальної субстанції, яка постійно змінюється, він є організмом лише за допомогою виду або форми свого матеріального буття... Як тільки (органічний) процес досягне своєї мети, те, що було до цього суб'єктивним, само знову приєднується до об'єкта; його царство, його панування закінчується і поступається вищій потенції... Отже, принцип органічного життя сам ще належить до вищого принципу наступного періоду до об'єктивного світу і остільки існує навіть предмет емпіричного вивчення природи. Мить, коли те, що тепер було найвищим, ...сама стає цілком об'єктивною, тобто підпорюється ще вищому суб'єкту, тобто народженню людини, в якій природа як така вбачає своє завершення, і розпочинається новий світ, цілковито нова послідовність подій... вища потенція, яка знову підноситься над цим світом буття, співвідноситься з ним лише ідеально або може бути лише знанням... Тим самим ми привели суб'єкт до тієї точки, де він є чистим знанням, або тим, чиє буття полягає лише у знанні, яке ми вже не можемо виявити як річ чи матерію (тут нематеріальність душі або того, що в нас безпосередньо є лише знання, може бути пояснено більш ясно і переконливо, ніж у всіх попередніх теоріях, де існування цього простого і нематеріального, як вони це називали, само ще було до того ж тільки випадковим, тоді як у вищій послідовності воно виступає як необхідне; у цій послідовності має зустрітися точка, на якій суб'єкт більше не сходить до матерії, де він є лише знанням, отже, чистим знанням, тобто чистим духом, де все, чим він ще міг бути поза цим і безпосередньо, вже стоїть перед ним як існуюче поза ним, як інше, як для нього самого об'єктивне... так сам по собі він не є інше, однак той самий суб'єкт, який у своїй першій і безпосередній діяльності став матерією, на вищому рівні явив себе як світло, на ще вищій - як життєвий принцип... Першою сходинкою тут буде об'єктивне, наступною - покладений як такий суб'єкт, або безкінечне, третьою - єдність обох; однак так само, як і там, у природі, реальне та ідеальне, матерія і світло - обидва об'єктивні й реальні будуть, незважаючи на їх суперечливість, лише ідеальними. Суб'єкт, визначений нами як той, що підноситься над усією природою, безпосередньо існує лише як чисте знання і як таке є безкінечним та цілковито свободним... однак він перебуває у безпосередньому зв'язку з кінцевою й обмеженою людською істотою, і, оскільки він не може стати її безпосередньою душею, то змушений брати участь у всіх її визначеннях, відношеннях та обмеженнях і таким чином, увійшовши в усі форми кінечності, зробити самого себе кінечним і, залишаючись увесь час ідеальним, усе-таки (ідеально) підкоритися панівній у сфері буття або реальній необхідності. З цього відношення нескінченного у собі знання і пов'язаного з ним кінечного виводилася вся система необхідних уявлень, а також понять, відповідно до яких об'єктивний світ визначається для людського пізнання; тут був розроблений власне пізнавальний або теоретичний бік людської свідомості... нездоланний суб'єкт також із цього обмеження, я ке він має в людині, знову повертається у свою сутність і на противагу своїй скутості покладається як свободне, як наступна потенція самого себе і поза згаданою необхідністю... Необхідність є тим, чим людина займається у своєму пізнанні, від чого вона залежна у своєму пізнанні; свобода - це свобода діяння та діяльності; кожна діяльність передбачає пізнання, адже людина за допомогою своїх дій знову робить своє знання об'єктивним або предметним і підноситься над ним; те, що в пізнанні було суб'єктивним, стає у діяльності об'єктом, знаряддям, органоном... Проте суперечливість тим самим не знята, навпаки, тільки тепер покладена суперечливість між свободою і необхідністю, яка... отримує вище призначення, що належить історії, де діє не індивідуум, а весь рід у цілому. Тут, таким чином, перебуває та точка системи, де вона переходить у сферу діяння, у практичну філософію, де тим самим ідеться про моральну свободу людини, про суперечливість добра і зла і про значення цієї суперечливості, й особливо про державу як осередок, хоч і підвладний, про свободу і необхідність як результати боротьби людства поміж тією та іншою, та наостанку, про саму історію як про великий процес, в який залучене все людство. Таким чином, ця філософія, яка на попередній стадії була філософією природи, стає філософією історії... Тут, де виявляється найвищий і найбільш трагічний дисонанс, коли зловживання свободою спонукає нас самих знову закликати до необхідності, тут людина змушена пізнати дещо вище, ніж людська свобода; само почуття обов'язку не змогло б... переконати її, що вона може не відчувати занепокоєння стосовно наслідків своїх вчинків, якби не усвідомлювала, що хоча її дії залежать від її свободи, але їх наслідки, або те, який вплив ці вчинки справлятимуть на весь її рід, залежить від іншого, вищого, хто у свободних та протизаконних діях індивідууму дотримується та встановлює вищу закономірність... Як творець він відкриє себе в людині також за допомогою створення реальної продукції; він виступає: 1) як те, якому притаманна влада над матеріалом, як здатне подолати та змусити її бути вираженням духу, навіть найвищих ідей - до цього доходить образотворче мистецтво як таке, однак 2) у поезії, яка передбачена образотворчим мистецтвом і відносно якої воно перебуває у відношенні знаряддя, в поезії він відкриється як дух, якому притаманна влада самому створити також і матеріал... таким чином, найвище відкривається як геній. Якщо мистецтво - найоб'єктивніше у людській діяльності, то релігія - її суб'єктивний вимір, оскільки вона, на відміну від мистецтва, спрямована на те, щоб покладати стосовно найвищого суб'єкта все суще як не-суще... Існує третя сфера людської діяльності, яка поєднує в собі об'єктивність мистецтва та суб'єктивність релігії, - це філософія. Вона об'єктивна, як мистецтво, оскільки демонструє рух творчого, що рухається від сходинки до сходинки... творця. Вона суб'єктивна, як і релігія, оскільки вона все привносить у дійсність, доводить або покладає як суще, для того, щоб урешті-решт ввірити це вищому суб'єкту, який сам по собі є вищим духом.

Жан-Поль Сартр (1905-1980)

Французький філософ, письменник, засновник екзистенціалізму феноменологічного спрямування. В ранніх творах "Трансцендентність Его", "Уява", "Уявне", "Екзистенціальні теорії емоцій" Ж.-П. Сартр акцентує увагу на здатності свідомості відриватися від реальності, конституювати нереальне.

Пізніше Ж.-П. Сартр прагнув урахувати вплив на людину як сімейних обставин, дитячих вражень (що вивчає екзистенціальний психоаналіз), так і суспільно-історичної практики.

Екзистенціалізм - це гуманізм

Отже, що таке екзистенціалізм?

Більшості людей, що вживають це слово, було б дуже важко його пояснити, бо тепер, коли воно стало модним, екзистенціалістами стали проголошувати і музикантів, і митців... Це схоже на те, що внаслідок відсутності авангардного вчення, подібного до сюрреалізму, люди, охочі до сенсацій і ті, що жадають скандалів, звертаються до філософії екзистенціалізму, яка, між іншим, у цьому відношенні нічим не може їм зарадити. Адже це суто послідовне вчення, яке найменше претендує на скандальну популярність і яке адресоване перш за все спеціалістам та філософам. Проте можна легко дати йому визначення.

Утім, справа дещо ускладнюється тим, що є два різновиди екзистенціалістів: по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса та Габріеля Марселя, який сповідує католицизм; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, до яких належать Гайдеггер і французькі екзистенціалісти, у тому числі я сам. І тих, й інших поєднують лише переконання в тому, що існування передує сутності, або, якщо хочете, треба виходити з суб'єкта. Як це, власне, слід розуміти?

Візьмемо виготовлений людськими руками предмет, наприклад книгу або ніж для розрізання паперу. Його зроблено ремісником, який керувався при його виготовленні певним поняттям, а саме поняттям ножа, а також завчасно відомою технікою, що передбачається цим поняттям і є, по суті, рецептом виготовлення. Таким чином, ніж є предметом, який, з одного боку, виробляється певним способом, а з іншого - несе певну користь. Неможливо уявити собі людину, яка б виготовляла цей ніж, не знаючи, навіщо він потрібний. Отже, ми можемо сказати, що у ножа є сутність (тобто є сума прийомів та якостей, які дають можливість його виготовити та визначити), що передує його існуванню. І це зумовлює наявність тут, переді мною, цього ножа чи цієї книги. У цьому випадку ми маємо справу з технічним поглядом на світ, згідно з яким виготовлення передує існуванню. <...>

...Є принаймні одне буття, в якого існування передує сутності, буття, яке існує раніше, ніж його можна визначити яким-небудь поняттям, і цим буттям є людина, або, за Гайдеггером, людська реальність. Що це означає: "Існування передує сутності"? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світ, і тільки потім вона визначається.

Для екзистенціаліста людина не піддається визначенню тому, що первісно нічим не є. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама. Таким чином, немає ніякої природи людини, як немає Бога, що її задумав би. Людина просто існує, і вона не тільки така, якою себе уявляє, а й така, якою вона хоче стати.

І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і виявляє свою волю вже після того, як починає існувати, і після цього пориву до існування, то вона є лише тим, що сама з себе робить. Таким є перший принцип екзистенціалізму... Але якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідає за те, чим вона є. Таким чином, насамперед екзистенціаліст віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування.

Але коли ми кажемо, що людина відповідальна, то це не означає, що вона відповідає тільки за свою індивідуальність. Вона відповідає за всіх людей. Слово "суб'єктивізм" має два значення, і наші опоненти користуються цією двозначністю. Суб'єктивізм означає, з одного боку, що індивідуальний суб'єкт сам себе вибирає, а з іншого боку - що людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Саме друге трактування є глибоким значенням екзистенціалізму. Коли ми кажемо, що людина сама себе вибирає, ми маємо на увазі, що кожний з нас вибирає себе, але цим ми також хочемо сказати, що, обираючи себе, ми обираємо всіх людей. Справді, немає жодної нашої дії, яка, створюючи з нас людину, якою б ми хотіли бути, не створювала б водночас образ людини, якою вона, згідно з нашими уявленнями, повинна бути. Вибрати себе так чи інакше означає одночасно стверджувати цінність того, що ми вибираємо, оскільки ми в жодному разі не можемо вибирати зло. Те, що ми вибираємо, - завжди благо. Але ніщо не може бути благом для нас, не будучи благом для всіх. Якщо, з іншого боку, існування передує сутності і якщо ми хочемо існувати, створюючи одночасно наш образ, то цей образ має вагу для всієї нашої епохи в цілому. Таким чином, наша відповідальність набагато більша, ніж ми могли б припускати, тому що поширюється на все людство. ...Я відповідальний, таким чином, за себе самого й за всіх і створюю певний образ людини, який вибираю; вибираючи себе, я вибираю людину взагалі.