Сціентччні напрями у філософії XX ст

"логічний позитивізм" або неопозитивізм

"аналітична" та "лінгвістична" філософія

постпозитивізм

Марбурзька школа неокантіанства

радикальна епістемологія

На початку XX ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркування­ми О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науко­вим; відповідно, і філософія справ­ді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане на­уковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук.Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко викорис­таними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поді­ляли Е-Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.).

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недосто­вірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися вико­нати представники так званого "логічного позитивізму" або неопо­зитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген­штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформу­лював засади процедури під назвою "верифіка­ція" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії – зведення їх до простих, далі неподіль­них "атомарних суджень"; виділення у реаль­ності таких само "атомарних фактів" – співставлений "ато­марних суджень" із "атомарними фактами" – обґрунтування отриманих результатів.

Верифікація – суть “у двох словах”:

щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами

співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.

На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуаль­но-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" ствер­джувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності вико­ристання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших нау­кових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.

Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є заверше­ним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певно­му спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Попгіер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція" - угода). На пер­ший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негатив­ним, проте це не зовсім так.

Заслуги неопозитивізму

його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому зав­дяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелек­туальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дій­сністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елемен­ти, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад:

© ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.),

© певні принципи (наприклад, принцип простоти),

© положення, що фіксують особливості людської інтелектуаль­ної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, 'умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній пози­тивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично» розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейсрабенд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука) > практичну (етика) > естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер перекон­ливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметне змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Гомо симболикус" (Людина символізуюча).

Представники "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за сут­тю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зни­кає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті по­чав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інте­лектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних ін­формаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовувалося праг­ненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спо­стережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).