Проблема суб'єкта у «філософії діяльності» Й. Г. Фіхте

• Поставлені І. Кантом проблеми першим у німецькій філософії на­магався вирішити Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 pp.). Він народився в сім'ї ткача і вже з дитинства повинен був працювати біля верстата. Але йому пощастило: його примітив господар і допоміг здобути освіту. Та покровитель невдовзі помер, навчання Фіхте супроводжувалося нестатками, тому на дея­кий час він став домашнім учителем Знайомство з трактатами Канта перевер­нуло його життя. Щоб зустрітися з Кантом, він пішки вирушає в Кенігсберг, де показує свій перший трактат «Досвід критики всякого Одкровення». Кант допоміг видати цей трактат, а доброзичлива рецензія забезпечила Фіхте по­пулярність У 1795 p., вже будучи професором Єнського університету, він ви­дав головну свою працю - «Основи загального науковчення». В 1798 р. Фіхте змушений залишити Енський університет, чому сприяла легенда про нього як про «демократа» і навіть «якобінця», якій він зобов'язаний своїми трактата­ми про французьку революцію. Пізніше, коли в 1810 р. було засновано Бер­лінський університет, Фіхте став його першим ректором, вів широку лекційну діяльність. Помер у 1814 р. від тифу, заразившись від своєї дружини, що добровільно доглядала поранених солдатів, які воювали проти Наполеона

Фіхте повертає діалектичному акту, розірваному кантівським поділом реальності на «феноменальний» і «ноуменальний» світи, належну ці­лісність і тим самим неперервність. Принцип автономії волі Канта, згід­но з яким практичний розум сам дає собі закон, перетворюється у Фіхте на універсальний початок всієї його системи. З принципу практичного ро­зуму — свободи — він прагне вивести теоретичний розум — пізнання природи. Пізнання - лише підлеглий момент єдиної практично-моральної дії. Отже, філософська система Фіхте базується насамперед на визнанні активної практично-діяльної сутності людини.

• Вихідним пунктом філософії Фіхте є теза про автономність «Я». Воно утверджує себе як таке в акті самосвідомості. «Я» є: це самоочевидне судження. Самоочевидність «Я» у Фіхте основується не на акті мислення, а на вольовому зусиллі, дії. Принципом теоретично «діючого» «чистого» «Я» є нічим зовнішнім не зумовлене спонтанне утворення чуттєвого змісту. Разом з тим Фіхте підкреслює, що в «емпіричній свідомості» (яка усвідомлює результати діяльності «чистого» «Я» і вважає її чимось чу­жим) усвідомлення самого себе пов'язується із «зовнішнім» досвідом На вершині всієї теорії науковчення стоїть положення: «Я» подається як ви­значення через «не-Я», тобто усвідомленню чогось зовнішнього передує усвідомлення самого себе. Прагнучи знайти загальну основу для духовного світу «Я» і зовнішнього світу, що оточує людину, Фіхте ставить завдання вивести з «Я» існування і всі визначення «не-Я».

Термін «Я» є виразом «нашої духовності взагалі», воно є його «чис­тою діяльністю». Будь-яка діяльність передбачає не тільки її носія, але й предмет, який йому протистоїть. Тому «не-Я» — другий принцип науковчення. Іншими словами, «Я» — теза, «не-Я» — антитеза, запере­чення. Третій принцип вчення про науку є діалектичною єдніс­тю тези і антитези, синтез «Я» і «не-Я», тотожність суб'єк­та й об'єкта.

За вченням Фіхте, з «чисто­го» «Я» повинна бути виведена не тільки форма знання, а й весь його зміст, отже, природний світ; тобто з діяльності «Я» пояснюється вся повнота реальності; весь світ, що оточує людину, становить «не-Я». У процесі освоєння «Я» - «не-Я» досягається його тотожність із собою. Але воно не може бути досягнуте впродовж обмеженого часу, а є ідеалом, до якого протягом усього історич­ного розвитку прагне людство.

Конкретизуючи поняття «Я», Фіхте вважає, що, з одного боку, «Я» -це конкретний індивід з притаманною йому волею і мисленням, а з другого, «Я» — це людство в цілому, тобто абсолютне «Я». Взаємовідно­шення індивідуального «Я» і абсолютного «Я» характеризує процес осво­єння людиною середовища, що оточує її. Індивідуальне й абсолютне «Я» то збігаються й ототожнюються, то розпадаються і розрізнюються. Ця пульсація збігів-розходжень є основним ядром діалектики Фіхте, рушій­ним принципом його системи. Ідеал усього руху, розвитку полягає в до­сягненні індивідуального й абсолютного «Я». Але досягнення цього ідеалу неможливе, оскільки привело б до припинення діяльності, яка, за Фіхте, абсолютна. Тому вся людська історія — лише наближення до ідеалу.

Сучасники відзначають: найбільшою складністю у Фіхте є те, що він залишає дух спостерігати самого себе в той час, коли він діє. «Я» зобов'язане робити спостереження за своїми інтелектуальними діями в той час, коли воно виконує їх Думка підслуховує себе саму в той час, як вона мислить, стаючи все зрозумілішою і зрозумілішою, поки нарешті не буде зовсім готова. Ця операція, іронізували сучасники, нагадує мавпу, яка, си­дячи біля вогню, варить у мідній каструлі свій власний хвіст.

• Моральне завдання людства, вважає Фіхте, — це перетворення природи і суспільства. Людина повинна зробити природу і суспільство ідентичними з собою, зі своєю внутрішньою природою самоусвідомлюючої істоти, яка здатна перебороти умови своїх спонукань, інстинктів. Стосовно природи моральним завданням людини є знищення початкової природної визначеності предме­тів і пристосування до тих пред­метів таким, чином, щоб стало наочним те, що вони є дзеркаль­ним образом людини, на яких вона залишає свій «слід». Завдя­ки цьому вона позбавляється смер­ті, оскільки через дію переходить межі людського індивіда і продовжує себе в наступних поколіннях.

Стосовно суспільства Фіхте виходить з ідеї, що в історії повинна конкретно реалізуватися та ж рівність, яка належить людям, бо кожна людина «сама в собі мета». Реальне втілення рівності відбувається через «спонукання до ідентичності». Люди, які абстрактно, в плані своєї само-цільової цінності, рівні, повинні реалізувати цю свою абстрактну рівність і в своєму бутті, в якому між ними існує різниця і в силі, і в здібностях, і в становищі, і в таланті тощо.

Тенденція до взаємного впливу або «суспільне спонукання» (спонукан­ня до ідентичності щодо інших) прагне не до субординації, а до координа­ції, тобто до конкретної рівності, взаємності. Це і є мета історії.

• Заслуга Фіхте як філософа полягає в тому, що він поєднує пізнання і природу, людину і світ. Свідомість розуміється як динамічне утворення, в якому відчуття, сприйняття, образотворчість вважаються нижчим ступе­нем реалізації основної тенденції до рефлексії самого себе або самосвідо­мості. «Я» в своєму розвитку до саморефлексії не може зупинитися на відчуттях і сприйняттях, воно повинно їх перебороти в самосвідомос­ті. Розвиток свідомості Фіхте розуміє в постійній взаємодії з «не-Я», тоб­то зі сферою зовнішнього досвіду. Крім того, Фіхте розвиває філософію «активної сторони», тобто рефлексію практичних відношень «Я» із зовніш­ньою реальністю.