Навчання основних представників Філософії Середньовіччя

Августин Блаженний (Св.Августин) (354 - 430).
Твори. «Проти академіків» - полемічний трактат, спрямований проти скептицизму; «Про блаженне життя» - книга про залежність щастя від ступеня пізнання Бога; «Монологи» - робота про метод пізнання надприродною істини. Вже після освячення, на шляху з Мілана до Африки, він написав трактат «Про величину душі» - про відношення душі до тіла. Більшість творів Августина написані вже в Африці. Найбільш великими є: «Сповідь», написана в 400 г ., Що представила погляди Августина в особистісній, полудневніковой полумолітвенной формі; трактат «Про Трійцю» (400-410 рр..), Який представляв собою систематичний виклад теологічних поглядів; «Про град Божий» (413-426 рр..) - Основна робота Августина, яка містить його історіософські погляди, і, нарешті, «Виправлення» - твір, швидко написане незадовго до смерті, в якому Августин зібрав свої основні ідеї і відкоригував їх у церковному дусі.
Погляди. Вчення про буття Августина близько до неоплатонізму. По Августину, все суще, оскільки воно існує і саме тому, що воно існує, є благо. Бог - є джерелом буття, чиста форма, найвища краса, джерело блага. Підтримання буття світу є постійне творіння його Богом знову. Світогляд Августина глибоко теоцентрично - Бог є вихідний і кінцевий пункт роздумів. Проблема Бога і його ставлення до світу в Августина центральна. Роздуми Августина про Бога привели його до проблеми вічності і часу. По Августину час - є якесь протяг. Вічність же мислитися їм так: у світі думок - ідей Бога все є раз і назавжди - статична вічність невіддільна від бога. Душа нематеріальна, безсмертна й вільна у своїх рішеннях. Суб'єктивно людина діє вільно, але все, що він робить, робить через нього бог. Людина є пізнання світу тільки за допомогою органів почуттів. При цьому він 1) виділяє досліджувану річ з усієї безлічі речей, 2) пізнає всі її сторони і властивості, 3) визначає її корисність на основі своїх відчуттів. Людина живе в Земній царстві, схожому на розбійницький табір, що тримається лише війною, завоюванням і насильством. Люди повинні прагнути до Небесного царства допомогою праведного життя. Земна церква є посередник між цими двома царствами.
Фома Аквінський (1225-1274).
Твори. Найзнаменитіші твори - «Сума теології», «Сума проти язичників».
Погляди. Основна мета відпрацювання основних догматів християнського віровчення у формах здорового глузду. Спираючись на пізнього Арістотеля, стверджував, що будь-яке буття може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Основні поняття Фоми - поняття дійсності та можливості. Кожна річ є поєднання «форми» і «матерії». При цьому «матерія» - це можливість взяти форму, а «форма» - «дійсність» по відношенню до матерії, вже прийняла форму. Матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Тобто ніщо матеріальне неспроможна існувати незалежно від вищої форми - Бога, а сам Бог є суто ідеальну істоту. У всіх створених богом речі сутність відрізняється від існування. Існування вище сутності.
Наводить докази існування Бога.
1. Усе, що плазує приводиться в рух чимось іншим. Перводвигатель - той, кого звуть Бог.
2. Все в світі чуттєвих речей має свою причину. Превопрічіной є Бог.
3. Всі випадкове має необхідність у чомусь іншому. Бог - первонеобходімость.
4. У світі є всі щаблі досконалості. Бог - первосовершенство.
5. Все в світі веде себе цілеспрямовано. Бог - первоцель і для всього і перворуководітель.
Воля людини лише прагне до пізнання. Розум людини вже володіє пізнанням. Свобода вибору людини заснована на судженні розуму. Мета діяльності людини - пізнання. Досягнення щастя є результат діяльності розуму.
Метою існування людського суспільства є сприяння індивідами цілей моралі. Влада государя повинна бути підпорядкована вищої, духовної влади. На чолі її на небі - Христос, на землі - папа римський.
Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр..).
Твори. «Монолог» і «Додаток до міркування» трактують про основні проблеми теології, про існування і природу Бога. «Діалог про граматику» і «Про істину» - невеликі роботи логічного змісту. Це роботи першого періоду, коли Ансельм був абатом. У другий період, будучи єпископом, він писав тільки спеціальні теологічні і релігійні роботи, серед яких трактат про спокуту, відомий під назвою «Чому Бог є людиною».
Погляди. Віра і розум: «християнин повинен через віру прийти до розуміння, а не через розуміння до віри».
Раціональність Бога і світу. Намагався довести, що Бог не тільки існує, а й володіє якимись характеристиками, що світ створений з нічого, що душа безсмертна і вільна, він навіть намагався обгрунтувати «таїнства» віри, Трійцю, втілення і спокутування. Підставою, яке йому давало можливість для такого розуміння істин віри, була ідея про раціональність Бога і світу.
Докази існування Бога.
1. Якщо існують речі, які - по відношенню до якої-небудь речі - мають відносно порівнянної характеристикою, то повинна існувати і ця інша річ. Є відносні блага, які більш-менш добрі, обгрунтовують існування того, що є абсолютно благим. А абсолютне благо - це Бог. Аналогічно цьому, кожна відносна величина свідчить про те, що є абсолютно великим, або про Бога. Будь-яке відносне буття обгрунтовує собою абсолют, або існування Бога.
2. У дійсному, реальному світі є підстави для припущення, що існує Бог. Якщо ми осягнемо поняття найбільш досконалої сутності, то воно буде існувати в нашому мисленні. Але чи існує воно тільки в нашому мисленні або воно є в реальності? Якщо найбільш досконала сутність існує в реальності, то вона має ту характеристикою, якій вона була б позбавлена ​​як найбільш досконала сутність, яка існує в нашому мисленні, саме - особливістю реального існування, оскільки вона більш досконала, ніж все інше, що має цією особливістю. Тому найбільш досконала сутність, якщо б вона існувала тільки в мисленні, не була б найбільш досконалою, бо вона була б чимось суперечливим. Отже, найбільш досконала сутність не може існувати тільки в мисленні, а повинна існувати і в дійсності, - це випливає з поняття Бога.
Значення Ансельма. Ансельм сформулював метод середньовічної філософії у відповідності з принципом «віри, що шукає розуміння»; почав будувати середньовічну метафізику. Ця метафізика була такою ж теоцентрично, як і у Еріугена, однак від неї зовсім відмінною. Бог в ній не був ідентичним з світом, але був його трояку причиною, зразком, творцем і метою. Ця метафізика була дуалістичної, але не в дусі Гребля, а в дусі Августина.
П'єр Абеляр (1075 - 1142 рр..).
Твори. Свою письменницьку діяльність він розпочав у 1118 р . твором «Про єдність і божественної троїчності», яка була засуджена в 1121 р ., А також першим варіантом «Діалектики». З «Теології», основний теологічної роботи, засудженої 1141 р ., Зберігся лише єдиний фрагмент, відомий під назвою «Введення в теологію». Мабуть, це була нова редакція ранньої «Християнської теології» в п'яти книгах, яка збереглася повністю. Робота «Пізнай самого себе» містила етику, а «Історія моїх лих» - автобіографію Абеляра (це єдина автобіографія вченого, що збереглася з середніх століть). Обидві останні роботи написані в період між 1133 і 1136 рр.. «Так і ні» - збірка зауважень з теологічним проблемам - представляє собою класичний приклад застосування схоластичного методу міркувань. «Словник з Порфирію» і знайдений після багатьох століть «Словник великого Порфирія» були частинами його загиблої «Діалектики».
Погляди. Становище в історії філософії. Діалектика дозволяє зрозуміти істини віри, оскільки розум проникає і висвітлює навіть таїнство. Як прекрасний діалектик Абеляр дуже велике значення надавав методологічним проблемам для обгрунтування теологічного методу.
Погляд на універсалії. Загальним в термінології того часу є не тільки фізичний знак, або десігнат, а значення знаку. Універсалії, власне кажучи, потрібні для того, щоб бути об'єктом вираження; їм безпосередньо не відповідає жоден об'єкт, але опосередковано відповідають ті, які є суб'єктом висловлювання, а вони служать предикатом. Розрізнення понять, які виступають як суб'єкт і як предикат, стало новим мотивом, який був введений Абеляром в дискусію про Універсал.
Загальні поняття є не вродженими, а набуті; вони є тією основою, на яку спирається ряд логічних операцій розуму. Процес пізнання завжди починається з відчуття, але образи речі, які даються почуттями та уявою, є лише матеріалом для понятійного пізнання. Розум шляхом абстракції виділяє з них особливі елементи і створює загальні уявлення.
Іоанн Дуне Скот (бл. 1265 - 1308).
Твори. «Оксфордського твір», «Паризьке твір».
Погляди. Переважання віри над розумом. Фома доводив, якими особливостями володіє Бог, а Скотт ці докази вважав недостатніми. Те, що Бог є розумом і волею, що для нього характерні вічність, нескінченність, всесилля, настирливість, правдивість, справедливість, милосердя, Провидіння, - у все це необхідно вірити, але довести цього не можна. Не можна також довести безсмертя душі, створення душі Богом, продемонструвати участь Бога в діяльності створеного. Худоба не сумнівався в цих істинах, але вважав їх істинами одкровення і віри, а не розуму і науки.
Перевага інтуїції перед абстракцією. Первинними, поряд з актами зовнішнього сприйняття, він вважав акти розуму, зверненого до самого себе і орієнтованого на внутрішнє переживання в рівній мірі. Інтуїція дає індивідуальне і екзистенціальний пізнання, але воно носить випадковий характер, оскільки існування не відноситься до суті кінцевих речей. Абстрактне знання, навпаки, відволікаючись від готівкових речей та їх індивідуальних характеристик, пізнає замість цього їх загальні і суттєві особливості.
Переважання одиничного над загальним. Для нього одиничність була не вторинною, а первинної рисою буття.
Переважання волі над думкою. Фома стверджував, що розум керує волею, Худоба цього суперечив. Дії волі ніхто не може зумовити, тому що вона за своєю природою вільною, будучи саморушної. Розум не може управляти волею, воля ж, навпаки, здатна управляти розумом. Вона керує розумом до того, як він починає діяти, перш за все, в пізнання воля вводить момент активності та свободи.
Вільям Оккам (бл. 1300-1349).
Будучи активним політиком-публіцистом, Оккам рішуче боровся проти панування церкви над державою, за суворе розмежування сфер їх юрисдикції. Він фактично прокладав дорогу Реформації. Згідно Оккама, універсалії не можуть існувати поза свідомістю; в такому випадку вони були б одиничними речами, що суперечить їх природі як загальних сутностей. Велику роль зіграла розвинена їм критика схоластичного реалізму, яка отримала назву «бритви Оккама», або «принципу ощадливості», вираженого в словах: «Сутності не повинні бути умножаеми понад необхідність», або «Все марно робити за допомогою багато чого те, що може бути зроблено за допомогою меншого ». Оккам стверджував, що предмет будь-якого пізнання - тільки одиничне, індивідуальне, розрізняючи при цьому пізнання інтуїтивне і абстрактне. Він вніс істотний внесок у розробку логіки.

3. Людина і суспільство філософської думки епохи Відродження.

Епоха Відродження – період переходу від середньовіччя до Нового часу. Вона охоплює приблизно три століття – з XIV до XVII. Пошук нових життєвих орієнтирів, що відповідають новим соціальним умовам, почавши в Італії, в її містах-державах, в чомусь аналогічним містам-державам Древньої Греції, переноситься потім в Францію, Німеччину, в інші країни півночі Європи. Духовне шумування, що охопило європейські країни, стимулюється і, в свою чергу, стимулює процеси руйнування феодальних порядків, становлення національних держав, церковних реформ. Це епоха виникнення нового мистецтва, перших кроків сучасного природознавства, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій. І хоча епоха відродження не залишила великих філософських систем, а філософська творчість розверталася в основному в формі “осучасненого спогаду”, він обгрунтувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов.

Протягом усього середньовіччя панує представлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, що вона тільки підготовка до життя загробної, здійснювана під посібником і водійством церкви. Таке судження, що базується на протиставленні природного і божественного, що відповідало масовому почуттю життя людей пізньої античності і середніх століть знайшло своє відображення в знаменитому середньовічному трактаті диякона Лотаря (пізніше папи Інокентія III) “Про презирство до світу і незначності людини”. Саме це Представлення було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії – Данте і Петрарки, що стали провісниками і ініціаторами гуманістичної думки – одного з характерніших явищ даної епохи.

Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про можливість виховання здатності до доброчесних учинків, про роль філософії в цьому процесі розвивалася і поглиблювалася в творчості суспільних і церковних діячів, .ерудитів і мислителів: Бруно (1370-1444), Лоренцо Бала (1407-1457), Фічіно (1433-1499), Помпонацці (1462-1525), Пікоделла Мірандола (1463-1494) і ін. До загальної мети вони йшли різними шляхами. Обгрунтовуючи ідею волі і достоїнства людини, Бруно і Помпонацці залучають по-новому – антисхоластично й антитомістско – прочитаного Аристотеля, Лоренцо Бала, також як пізніше один з останніх представників Північного Відродження Гассенді (1592 – 1685) – Епікура, Фічіно, засновник платонівської академії в Флоренції, – Платона, а Пікоделла Мірандола – і Платона, і Аристотеля, і каббалу (містичне вчення в іудаїзмі). Остання, а також герметизм, зороастризм, що обгрунтовують можливість магічного впливу на природу, теж привертали увагу представників гуманістичної думки. Тим самим відроджувалася не тільки антична філософія, але й анти-чна містика.

На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманістичних поглядів вели М.Кузанський (1401-1464) і Дж.Бруно (1548-1600). Микола Кузанський – кардинал католицької церкви. Особисте знайомство з деякими гуманістами, захоплення античної літературою, що спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не випливає ні з дискусивно-мислячого способу мислення схоластів, ні з риторичного мистецтва гуманістів, хоча часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М.Кузанський використовує метод, аналогічний математичному, котрий відповідає стану ученого незнання. Учене незнання, на його погляд, є усвідомлення структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінцевий розум наближається до нескінченного, до Бога, осягаючи його як єдність протилежностей. Кінцевої ж речі ми повинні розглядати як зв’язані з цілим, з нескінченністю. Кожна річ, в тому числі і людина, виступає як утримуюча в згорнутому виді увесь світ, як мікрокосм. Але людина є мікрокосмом і на іншому рівні. Володіючи розумом і свідомістю, вона містить в собі образи всіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.

Людина – кінцева земна істота – володіє кінцевою смертною душею. Тільки розумна безособова частина душі може бути безсмертна. Тому ми по-винні усвідомлювати неминучість особистої смерті. Однак в чеканні смерті, на думку Дж. Бруно, не можна бути дозвільним, тому що ми призначені для теоретичного творення на основі пізнання. Вища ступінь пізнання п вища ступінь людського удосконалювання – самовідданість, і подвижництво заради високої мети – є стан героїчного ентузіазму, до якого і треба прагнути. Гімном розуму, здатному, переборюючи кінцівку його носія, самостійно, без опори на одкровення, осягати нескінченний Всесвіт, завершується епоха Відродження в Італії.

4. Бог і природа в філософській думці епохи Відродження.

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Основні характерні риси

• Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.
• Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
• Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.