РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 16 страница

УРБОЕКОЛОГІЯ— галузь екології, що вивчає місто як відносно автономну екологічну систему, а також екологічні закономірності та наслідки, пов'язані з процесами урбанізації. Основним екологічним компонентом урбанізованої екосистеми виступає людина, або міське населення. Відповідно універсальне екологічне відношення "організм —середовище" постає у вигляді відношення "суспільство-природа", а останнє — у вигляді відношення "міське населення (людина) — міське середовище". Аналіз міського середовища уявляється як аналіз міста у людському вимірі. Процеси урбоекології є історично закономірними і набули глобального характеру. Проблема урбанізації включає в себе соціально-економічний, екологічний, медико-біологічний та психологічний аспекти. Дослідження динаміки урбоекології в історичній ретроспективі дозволяє краще зрозуміти взаємозв'язок цих аспектів на сучасному етапі. Місто впродовж усієї історії свого існування протиставлялося дикій, незайманій природі, з одного боку, та сільському ландшафтному, як більш адекватному людині, середовищу — з другого. Проте це не означає, що місто лишалося поза природою. Навпаки, образ міста визначався природним контекстом — чи то в порівнянні з природою, чи у противазі до неї. В історії культури природа є стабільним орієнтиром для всіх видів людської діяльності, у тому числі й для містобудування. В естетиці виділяють особливий тип міської гармонії, характерною рисою якої є перевищення людської міри в міському ландшафті. Наскрізною рисою урбанізації є значна зміна засад спілкування людей як із природою, так і один з одним. Виникає розбалансованість між природними й соціальними ритмами при домінуванні останніх, змінюється якість отримуваної інформації, способи її засвоєння та характер реагування на неї. Посилюється небезпека безпосереднього руйнування генофонду людини під впливом чинників, що забруднюють міське середовище, а також зниження показників фізичного та психоемоційного здоров'я. Отже, за багатьма параметрами умови існування сучасної урбанізованої людини можуть бути визначені як екстремальні. Постійно зростаючий рівень стресування стає одним із визначальних показників життя урбанізованої людини і водночас — інтегральним показником її взаємодії з міським середовищем. Емоційні стреси мають наслідком розлад адаптивної поведінки людини. Саме тому сучасна урбоекологія посідає одне з провідних місць у низці екологічних дисциплін. Завдяки їй відбувається стрімке накопичення даних і знань з різних аспектів урбанізації. Якісним наслідком цього кумулятивного процесу мають бути нові концепції міста, що ґрунтуватимуться на необхідності оптимізації співвідношення природних, соціальних і власне людських компонентів урбанізованих екосистем.

(Т. Гардашук)

УТИЛІТАРИЗМ(від латинського utilitas — корисність, вигода) —

1) Принцип оцінки явищ з точки зору їх корисності, можливості бути засобом для досягнення будь-якої мети; принцип поведінки, який виявляється у підпорядкуванні всіх вчинків отриманню матеріальної корисності, вигоди. В такому розумінні утилітаризм співпадає з вузьким практицизмом і базується на применшенні ролі духовних інтересів людини. 2) Напрям в етиці, згідно з яким корисність є основою моральності і критерієм людських вчинків, незалежно від того, йде мова про окремого індивіда чи про суспільство. Ввібравши настрої ліберальної буржуазії епохи розвитку капіталізму в Англії XIX століття, утилітаризм продовжив традицію гедонізму і евдемонізму в етиці. Основні представники утилітаризму — Бентам, Джеймс Мілль, Дж. Ст. Мілль. Утилітаризм наполягає на ототожненні добра і корисності, причому сама корисність більшістю утилітаристів визначається в контексті "природних" потягів людини до задоволень, насолод, які стають доступними перш за все внаслідок володіння матеріальними благами. Відтак єдина ціль моральної діяльності вбачається в "максимальному щасті для якомога більшого числа людей" (Бентам). З позицій утилітаризму, ніщо поза суб'єктом не є цінністю самою по собі (самоцінністю), все розглядається лише як засіб для досягнення певної зовнішньої цілі. Тим самим навіть людина зводиться до рівня "корисної речі". Моральний вибір, за Бентамом, — простий підрахунок вигід і втрат, насолод і страждань, що їх породжують різні вчинки. Намагаючись притлумити егоїстичні моменти етики утилітаризму, Дж. Ст. Мілль доповнив принцип особистого щастя вимогою узгодження інтересів усіх людей, що, однак, не могло зняти суперечностей утилітаризму. Незважаючи на гостру критику утилітаризму в сучасних етичних теоріях, досі не припиняються спроби відновлення його в пом'якшеному вигляді. Проте істотною вадою утилітаризму за будь-яких обставин залишається ігнорування багатства людських відносин, духовних начал моральності.

(В. Єфименко)

УТОПІЯ (від грецького τοπος — не, ου-τοπο — місце, тобто місце, якого немає) — модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього. Поряд з існуючими в різні історичні епохи формами освоєння майбутнього — міфом, апокаліптикою, хіліазмом, міленаризмом — утопія пов'язана зі зміною світоглядної парадигми в епоху Модерну. Утопія отримує свою назву з одноіменного твору Мора, який вийшов в 1516 році в Лувені. Утопією стали називати і більш ранні твори, найвідоміший з яких — це "Держава" Платона. Вже в самому словотворенні "утопії" Мора міститься можливість діаметрально протилежних його тлумачень, що вказує на складність і багатоплановість його вживання в мові. Часто опис соціальних процесів, до яких неможливо вжити термін "реальність", "дійсність", характеризують поняттям "утопія". У такому контексті утопію вживають як антипод реальності. Різні соціальні, політичні, правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майбутнього. Утопія розглядалась у співвідношенні з наукою (Енгельс), ідеологією (Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков, Франк). Утопія може проявити себе у вигляді мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту. Вона виступає як у позитивному вигляді ("еутопія"), так і у вигляді негативної утопії ("антиутопія", "дистопія"). Негативні утопії — це насамперед утопії-застереження. Кордон між позитивною і негативною утопією полягає в системі цінностей. Історичні реалії XX століття, що призвели до кризи оптимістичної віри в людину і її можливості, прояснюють той факт, що відродження утопічної традиції в XX столітті пов'язане з літературним жанром антиутопії та дистопії. Картини, намальовані антиутопістами, покликані виявляти не захоплення, а жах. Утопічне мислення XX століття представлене серією видатних негативних утопій: "Ми" Зам'ятіна (1920), "О дивний новий світ" Гекслі (1932), "1984" Оруела (1949), "Механічна піанола" Воннегута (1952) та інші. Але як негативна, так і позитивна утопія мають загальні витоки, які лежать у світоглядній свідомості людини. (Т. Розова)

УЯВА— в теорії пізнання — одна з пізнавальних здатностей, полягає у вільній переробці в свідомості пізнавального образу об'єкта або утворенні нових наочних чи абстрактних побудов на довільних засадах. Для уяви є характерними: видумка, яка вносить у конструкцію образу нові компоненти, що суттєво змінюють існуючі уявлення про звичний перебіг подій і розривають усталений ланцюг логічних міркувань, надаючи їм неочікуваного повороту; гранична ідеалізація об'єктів та гіперболізація окремих їх властивостей, що надає предметам і явищам особливого онтологічного статусу й іноді приписує дійсності нереальне забарвлення; позірна випадковість асоціацій, коли в єдине ціле пов'язуються елементи, наявність зв'язків між якими в реальності не знаходить на даному рівні розвитку пізнання ні належних підтверджень, ні спростувань і є проблематичною. Уява має місце вже на рівні сприймання і уявлення, але з повною силою проявляє себе в сфері мислення. Вона є основою так званого методу мисленнєвого експерименту в науковій і технічній творчості, побудови гносеологічного ідеалу. Завдяки уяві процес пізнання набуває активного творчого характеру, що є необхідною передумовою висунення нових, інколи так званих "безглуздих" ідей, гіпотез, наукових теорій, відкриття нових закономірностей, передбачення існування невідомих або створення штучних областей реальності. Уява, яка розгортається на науковій основі, є дієвим засобом досягнення об'єктивної істини. В той же час вона може бути шляхом, що заводить в оману, формою відриву від реальності, зокрема в релігії. Біологічні та психофізичні аспекти уяви вивчає фізіологія, психологія, психоаналіз. (П. Йолон)

УЯВЛЕННЯ — в теорії пізнання — одна із пізнавальних здатностей, полягає у відтворенні об'єкта в формах наочного образу на основі попередньої даності його в чуттєвому досвіді. Уявлення, подібно до відчуття та сприймання, має чуттєвий характер, але, на відміну від них, формується й існує за відсутності безпосередньої дії об'єкта на органи чуттів. В уявленні об'єкт даний опосередковано. Уявлення може бути результатом як одноразового, так і багаторазового акту відчуття та сприймання одного і того ж об'єкта або багатьох однорідних об'єктів. Воно може бути індивідуальним і колективним. Тому необхідною умовою утворення та функціювання уявлення виступає пам'ять і спілкування. Уявлення є синтезом багатьох актів сприймання, де другорядні ознаки залишаються поза увагою і виділяються найхарактерніші риси об'єктів. Уявлення є типовим чуттєвим образом об'єкта і містить значні елементи узагальнення. Його відповідником в реальній дійсності можуть виступати не окремі предмети, а класи предметів. Ця властивість уявлення наближає його до поняття і нерідко робить його, особливо загальні уявлення, замінником понять у розумовому процесі. Тому в структурі пізнання уявлення є перехідною ланкою від чуттєвого споглядання до абстрактного мислення. В різних версіях теорії пізнання уявленню надається неоднакове трактування. Так, у філософії Шопенгауера уявленню приписується онтологічний статус, внаслідок чого навколишній світ виступає проявом уявлення. Психобіологічні механізми уявлення вивчає фізіологія і психологія. (П. Йолон)

ФАКТ (від латинського factum — зроблене, те, що відбулося) — філософське і загальнонаукове поняття, широко вживане в усіх галузях пізнання; має певний ряд смислових значень. Як істотний складник пізнавального процесу і процесу мислення вивчається гносеологією, логікою, методологією та філософією науки.

1) Явище або подія, що насправді мали місце в реальній дійсності і встановлені як даність у безпосередньому спостереженні чи експерименті засобами чуттєвого споглядання та показаннями приладів. Факт у цьому розумінні має вигляд одиничного, окремого, випадкового. Фіксується за допомогою протоколів, графіків, таблиць, статистичних зведень, результатів моніторингу тощо. Характеризується об'єктивністю і відносною незалежністю від способів виявлення, а тому в процесах пізнання і мислення відіграє роль свідчень про істинний стан речей в об'єктивній дійсності. Корелює із законом як виразом загального, обумовленого і необхідного. Факт являє собою конкретний прояв дії закону, а закон є генералізацією факту. Факти виступають предметом наукового аналізу і осмислення, концептуалізації та пошуку причинно-наслідкових зв'язків. Вони є вихідним пунктом проникнення в сутність природного і соціального світу.

2) Знання, достовірність якого не викликає сумніву і забезпечується прямим зіставленням з реальною ситуацією в дійсності за допомогою відчуттів, сприймання, уявлення. Таке знання є безпосереднім, наочно-образним і досвідним. У цьому відношенні факт корелює з теорією як знанням опосередкованим, раціональним і вивідним. Факти складають емпіричну базу теорії, підтверджують її або спростовують. Теорія систематизує факти, описує і пояснює їх, передбачає нові факти (дивись Емпіричне знання).

3) Судження або висловлення, що мають значення істини і в процесах пізнання та мислення виступають підставами для визначення істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу. В дедуктивних побудовах фактуальні судження або висловлення відіграють роль засновків, з яких випливають логічні наслідки або висновки. В індуктивних побудовах, сутність яких полягає в аргументації фактів, вони набувають характеру аргументів, які з тим чи іншим ступенем вірогідності підтверджують або спростовують тезу — положення або систему положень, істинність яких встановлюється. Спільним для різних трактувань поняття факту є те, що всі вони пов'язують факт з об'єктивністю, істинністю та самодостатністю. Однак ці характеристики факту є відносними, неабсолютними, оскільки конституювання факту і часто навіть саме його існування істотно залежать від суб'єктивних чинників і концептуальних засобів виразу. Так, для теорії відносності викривлення простору є факт, в той час як для класичної механіки воно ним не є. Тому при встановленні факту дуже важливо максимально усунути суб'єктивні нашарування. У зв'язку з цим до обов'язкових рис факту часто відносять усталеність, самототожність, інваріантність стосовно зміни образів чуттєвого споглядання та концептуальних перетворень. (П. Йолон)

ФАЛЕС (640, Мілет — після 560 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник першої в історії філософської школи (дивись Мілетська школа). За традицією вважається засновником філософського мислення (так само, як і досліджень природи, астрономії та математики). Визнавався першим серед семи грецьких мудреців. Подорожував до країн Близького Сходу (Єгипет, можливо, Фінікія). Зажив слави як астроном (передбачення сонячного затемнення 585 до нашої ери, вирахування днів сонцестояння та рівнодення), математик (теорема рівності вертикальних кутів), автор винахідливих технічних рішень (вимір висоти пірамід, переправа через Галіс). За його планом іонійські поліси утворили політичний союз, який допоміг їм у відстоюванні своєї незалежності. Філософських творів не писав. Започаткував космогонічну традицію ранньогрецької філософії, смисловий стрижень якої становило розв'язання питання "що є все (суще)?" (дивись Досократики). Створює історично перше вчення про "фюсис". Визначальну якість будь-якого буття, за Фалесом, становить життя (життєдайність). Його філософською метафорою виступає вода ("Все є вода"). Остання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям);

2) все складається з води, тобто вода є субстратом всіх речей;

3) вода є життєдайною силою, якою дається життя, а відтак — утворюється і підтримується існування всього;

4) вода є фізичною основою світу, адже Земля плаває на поверхні безмежного Океану.

Значення Фалеса як фундатора філософської думки полягає передусім не в конкретних космогонічних тезах, а у відкритті нового типу мислення, основу якого складає універсальне питання цілковито умоглядної природи, що розв'язується власними, особистими (вільними від авторитету культурної традиції) міркуваннями того, хто мислить. Істина у філософському дискурсі десакралізується, виводиться за межі релігійних настанов та узвичаєних, освячених культурною традицією, уявлень.

ФАЛЛІБІЛІЗМ (від англійського fallible — схильний до помилок; помилковий, ненадійний) — філософська позиція, за якою, з одного боку, визнається неможливість досягнення абсолютної певності, точності або всеосяжності у будь-якій сфері людських зацікавлень і дослідів, а з другого, стверджується наявність неухильного прагнення саме до цих характеристик людської діяльності у кожному конкретному випадку. Вперше концепція фаллібілізму була розроблена одним із фундаторів прагматизму Пірсом. Ідея фаллібілізму була підтримана й переосмислена Поппером, який розглядав її у контексті обґрунтування принципу фальсифікації. Своєрідним філософським варіантом фаллібілізму є концепція "фаллібілістичного плюралізму" сучасного американського філософа Бернстейна, який протиставляє так званій "екстремальній плюралізації" (радикальній фрагментації реальності) суттєво інший підхід, а саме: зацікавлене, відповідальне, недекларативне визнання кожним представником певної філософської позиції можливості власної помильності (попри найбільшу щодо неї відданість) та готовності дослухатися до аргументів іншого, брати їх серйозно до уваги й не заперечувати, зрештою, "інакшості" цього "іншого". (Н. Поліщук)

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ в логіці (від латинського falsificatio — підробка; falsifico — роблю) — спосіб перевірки наукових результатів (гіпотез, теорій, ідей) шляхом спростування положень, які їм суперечать. Внаслідок складності верифікації певної системи тверджень її перевірка на істинність іноді замінюється альтернативним варіантом, тобто доведенням хибності заперечення цієї теоретичної системи. Для цього необхідно висловлювати наукові положення таким чином, щоб вони припускали можливість чіткого формулювання їхнього заперечення. Фальсифікацію слід відрізняти від запропонованого Поппером принципу фальсифікації, який переоцінює евристичність логічного заперечення теоретичних тверджень та перетворює його на показник науковості.

ФАРАБІ Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан— (870, Фараб на Сирдар'ї —950) — середньоазійський і арабомовний вчений-енциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Фарабі — глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Фарабі налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Фарабі охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Фарабі сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Фарабі, складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання — органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Фарабі усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Фарабі становлять закони та форми аристотелівського "Органону". Одним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Фарабі самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Фарабі процесу становлення і розвитку філософської думки. Фарабі — перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) — один із останніх зрілих творів Фарабі "Доброчесне місто" очолює філософ. Суспільство, держава — це той же людський організм. За Фарабі, "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Фарабі на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Рушда.

Основні твори: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Про мету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та інші.

ФАТАЛІЗМ(від латинського fátalis — наперед визначений долею) —світоглядна позиція, що абсолютизує незбагненність підстави причинно-наслідкових зв'язків природного світу та людської поведінки і уявляє її потаємною надлюдською силою (фатумом), що виключає свободу волі. Розпізнають раціоналістичний та теологічний фаталізм. Перший постулює жорстке коло причин і наслідків у замкнутій системі на механістичний кшталт (детермінізм у філософії Демокрита, Гоббса, Спінози). Другий був обґрунтований в ісламі (вчення джабаритів) та християнських течіях (кальвінізм, янсенізм). У XX столітті ідея фаталізму відлунює у творах Шпенглера, Енгера, Бенна. Виокремлюють також побутовий фаталізм, який описується такими словами і словосполученнями, як "талан", "життєвий шлях", "щастя", "доля", "збіг обставин" та іншими.

ФАТУМ(від латинського fatum — віщування, пророче оповіщення). Терміном "фатум" позначається невідворотність, неминучість певного перебігу подій та людських вчинків. Походження терміна "фатум" — у міфології. Як у давньогрецькій, так і давньоримській міфології фатум ототожнювався із богинями неминучої долі — мойрами (грецькою) або парками (латинською), з яких одна пряла нитку життя, друга сотала, а третя втинала. Поняття фатум відігравало центральну роль у давньогрецькій трагедії, в якій події розгорталися за волею богів; боги й самі часом підлягали дії необхідності, що спрямовувала їхню волю. В українській мові термін "фатум" передається низкою синонімів: доля, недоля, талан, жереб, приділ. Досліджуючи різні назви українського слова "доля", Потебня у праці "Про долю та споріднені з нею істоти" розкрив близькість значення цього слова зі словом "Бог". За Потебнею, "Бог може власне означати частину, долю, щастя"; за пізнішим уточненням, Бог — це той, хто подає долю. У чеській, польській, українській мові на позначення фатуму вживається також слово "вирок", що має схоже звучання в усіх трьох мовах. Етимологія цього слова виходить на позначення рішення, присуду (у тому числі верховної істоти, Бога). Арабське слово "кісмет" означає "фатум", "долю", "волю Аллаха". (Н. Поліщук)

ФЕДОРОВ Микола Федорович (1829, село Ключі Тамбовської губернії —1903) — російський релігійний мислитель. Утопічний проект Федорова, викладений у праці "Філософія спільної справи", ґрунтується на ідеї воскрешення померлих, безсмертя живих і переображення земного світу в Царство Боже. Ця ідея повинна бути усвідомлена людством як спільна, всесвітня справа, необхідною умовою здійснення якої є, за Федоровим, "регуляція" природи за допомогою волі та розуму. Моральнісне підґрунтя воскрешення становить "супраморалізм", обов'язок щодо батьків-предків, у

якому Федоров вбачав не тільки вищу християнську мораль, а й сенс християнства взагалі. Шляхом до здійснення моральнісного ідеалу Федоров вважав позитивну цноту як рішучу протидію жадібній плоті. Політичною передумовою воскрешення є, за Федоровим, самодержавство як батьківська форма правління. Ідея перемоги над смертю приваблювала багатьох сучасників (В. Соловйов, Достоєвський, Толстой), але накреслений Федоровим проект відштовхував їх своїм натуралізмом. Сучасні дослідники вважають Федорова предтечею російського космізму. В 20-ті роки вчення Федорова пропагували "ліві" євразійці, намагаючись пов'язати його з марксизмом.

Основні твори: "Філософія спільної справи" (том 1, 1906; том 2, 1913); "Твори" (1982); "Твори: В 4-х томах" (том 1, 2, 1995).

ФЕДОТОВ Георгій Петрович (1886, Саратов — 1951) — російський релігійний мислитель, філософ, історик, публіцист. Закінчив Петербурзький університет. Приват-доцент Петербурзького університету (1914-1918), професор Саратовського університету (1920-1922). Від 1925 року — за кордоном. Професор Православного Богословського інституту в Парижі (1926-1940) і Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1943-1951). Людина у світі культури становить наскрізну тему праць Федотова, в основі яких — аналіз культури крізь призму самосвідомості особи, пошук змісту історії у внутрішньому житті окремих осіб і цілих поколінь. Історія —це трагічна містерія, головним персонажем якої є людина як істота вільна, але така, що не полишена Богом і разом з тим спокушається злом. Звідси основна проблематика праць Федотова — боротьба святості і гріховності, свободи й необхідності, моральнісна відповідальність особи і нації за вибір історичного шляху. Заперечуючи розуміння культурно-історичного процесу як однолінійного, спрямованого до визначеної мети, Федотов стверджував самоцінність і унікальність кожного його етапу, наголошував на поліморфності й поліфонічності культури, розглядав минуле, теперішнє і майбутнє як живу єдність. В есхатологічних образах він вбачав не неминучість кінця і заперечення культури, а виправдання культуротворчої діяльності як спільної справи людства. Особливе місце у творчості Федотова посідають роздуми про культурне минуле й сьогодення Росії, її долю й історичний шлях. Простежуючи генезу російської національної катастрофи 1917 року, Федотов висловлював щиру надію на майбутнє відродження Росії, живильним джерелом якого стане Церква.

Основні твори: "Абеляр" (1924); "Святі древньої Русі: X-XII століття" (1931); "І є, і буде: Роздуми про Росію і революцію" (1932); "Соціальне значення християнства" (1933); "Новий Град" (1952); "Християнин в революції" (1957); "Росія, Європа і ми" (1973).

ФЕЄРАБЕНД Пол Карл (1924, Відень — 1996) — американський філософ, представник постпозитивізму. Від 1958 року працював у США (співробітник Міннесотського центру філософії науки, місто Міннеаполіс; професор Каліфорнійського університету, місто Берклі). Зазнав впливу пізнього Вітгенштейна, марксизму, критичного реалізму, хоча згодом піддав критиці методологічні, соціокультурні, світоглядні погляди як представників логічного позитивізму й критичного раціоналізму, так і "наукового матеріалізму". Феєрабанд розробив методологічний принцип, за яким вчений має створювати, розмножувати, "проліферувати" теорії, несумісні із загальновизнаними в науці. Синтез цього "принципу проліферації" з тезою про несумірність теорій мала наслідком концепцію "епістемологічного анархізму", згідно з якою творчість ученого не повинна підпорядковуватися будь-яким жорстким раціональним методологічним стандартам. Наука, за Феєрабендом, — це одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому ж сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від "диктату науки" та надало усім соціокультурним практикам рівні права.

Основні твори: "Проти методологічного примусу: Нарис анархістської теорії пізнання" (1975); "Наука у вільному соціумі" (1978); "Діалоги про метод" (1979).

ФЕМІНІЗМ — соціально-політичний, культурний та інтелектуальний рух, спрямований як на досягнення рівних прав жінок, так і на встановлення нового порядку, в якому стандарти і система цінностей не визначалися б чоловічими мірками. Фемінізм виростає на ґрунті фундаментальної констатації маскулінного характеру наявної культури та цивілізації. Явним та неявним чином особливості чоловіка підносяться до рівня загальнокультурного нормативу, зразка, ототожнюються із людським як таким; жінка та "жіночість" зводиться лише до конкретного сущого серед інших сущих, набуває статусу "іншого". Метафізичне значення фемінізму полягає у введенні фемінності до складу передумов людського буття, його загальнозначущих і невід'ємних ознак. В сучасній, особливо західній, культурі фемінізм зажив значної популярності та впливу на суспільство. Хоч фемінізм став глобальним феноменом, він не становить єдиної ідеології. Вирізняють три хвилі фемінізму. Перша виникла в кінці XVIII століття і пов'язана з творами Мері Волстоункрафт. Вимоги економічної та професійної рівності з чоловіками складають основний зміст цього періоду. Особливе значення для розвитку фемінізму має праця Симони де Бовуар "Друга стать" (1949), в якій обґрунтована думка про стать як біологічну передумову та гендер як соціально нав'язану роль; жінка ідентифікується з "іншим", тобто відмінним та неповноцінним. Від середини XX століття спостерігається розгортання "другої хвилі" фемінізму, пов'язаної з політичними зрушеннями 60-х років та виходом у світ низки теоретичних праць, що змінили світогляд та стратегії феміністичного руху (Беті Фрідан "Жіночі таємниці" (1963), Дж. Грієр "Жіночий євнух" (1970) та інші). Головна мета цього періоду —створення нової політичної ідентичності жінок на ґрунті права та публічної емансипації. Третя хвиля (70-ті роки) зосереджується на виявленні расових, класових, тендерних, сексуальних та інших відмінностей. Сучасний феміністичний рух становить собою доволі неоднозначне явище. В ньому існують різноманітні підходи та напрями, котрі відображають широкий спектр потреб та інтересів: ліберальний (пошук шляхів інтеграції жінок в існуючу соціополітичну систему); марксистсько-соціалістичний (заклик до класової боротьби як засобу знищення економічної експлуатації, що є основною причиною пригнічення жінок); радикальний (доведення політичного характеру гетеросексуальних відносин); лесбійський (визнання репресивної сутності гетеросексуальних тендерних ролей); сепаратистський (виключення чоловіків із кола вирішення проблем); екологічний (ототожнення екологічної кризи із процесами патріархального домінування, на основі виявлення спорідненості фемінності з природою); чорний (заперечення універсальності білого середньокласового фемінізму, пропозиція замінити слово "фемінізм" на більш загальне поняття "вуманізм"; фемінізм культурний (визнання за жінками особливих здатностей до творчості, що обумовлюють "особливий жіночий шлях пізнання"); християнський (виправлення спотвореного культурою місця жінки в християнстві); метафізичний (пошук порятунку в духовному вдосконаленні жінки) та інше. Загальні проблеми феміністичної думки охоплюють виникнення та формування тендеру, статі, сексуальності, жіночої тілесності; репресивність патріархальної влади; жіночу підпорядкованість та визначення шляхів емансипації жінок у всіх сферах життя. Але якщо для "старого" фемінізму характерним було обстоювання ідеї рівності, то "новий" фемінізм зосереджує свої зусилля на пошуках відмінностей та обґрунтуванні їх легітимності. Теоретично фемінізм перетинається з такими інтелектуальними напрямами, як: біологічний детермінізм (заперечення вроджених "жіночих" якостей); деконструктивізм (запозичення у Дерриди поняття "фалоцентризм культури"); есенціалізм (визнання існування природно/біологічно заданих суттєвих характеристик фемінності); конструктивізм (гендерні ознаки є соціальними конструктами); постколоніальна теорія (ідентифікація жінки з "іншим" як відмінної, неповноцінної та залежної від пануючої групи особистості); постмодернізм (критика підвалин наявної культури) та інше.