ПИТАННЯ 24. Психологічні напрями у філсофії XX ст. (фрейдизм, неофрейдизм).

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. такий філософський напрямок як фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3игмунд Фрейд(Фройд) (1856 - 1939).

Доктрина запропонована З. Фрейдом з кінці XIX — на початку XX ст. для вивчення потаємних зв'язків та основ людського життя, була запропонована в праці «Тлумачення сновидінь» (1899). Кожне психічне явище, вказував він, необхідно розглядати в трьох аспектах — динамічному (взаємодія різних пси­хічних сил), енергетичному (розподіл енергії в конкретному процесі) і структурному. Фрейдизмстверджує, що інстинкт – це головний стимул поведінки людини та суспільного розвитку загалом. Людина керується насамперед підсвідомими спонука­н­нями. Серед усіх інстинктів Фрейд домінантним вважав інстинкт лібідо (лат. “статевий потяг”).

Цей психологічний напрям у філософії за вихідне положення при дослідженні суспільних проблем брав психологію людей і механічно переніс закони біології у сферу суспільного життя, що, на думку автора, забезпечувало об’єк­тив­не обгрунтування характеру законів суспільного розвитку.

Вчення ж про психічну структуру виникло пізніше. З. Фрейд у праці «Я і Воно» (1923р.) використовує три психічні складові: Воно (ід), Я(его), над-Я (супер-его). Під Воно розумілася сукупність інстинктивних потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне, яке підвладне принципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Це резервуар психічної енергії, по­тягів, що прагнуть до негайного задоволення. Ця енергія пер­винна, ірраціональна та аморальна і її потреби повин­не задовільняти Я(его).

Я, або свідомість, відокремилося від Воновнаслідок еволюції, з метою адаптації до оточуючого середовища. Я стає посередником між зовнішнім світом і Воно –потягами та задоволеннями. Якерується не принципом задоволен­ня, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно.До функції Я належить самозбережен­ня організму, накопичення досвіду зовнішніх впливів, збереження пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що визиваються Воно.

Особлива увага приділялася над-Я, яке представляє соціально-культурний світ (відображення суспільної свідомості) в людині. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, моральних норм заборон та за­охочень і виступає як джерело життєвої позиції індивіда. Над-Япроявляється у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймаєть­ся як почуття страху, провини, депресії, неповноцін­ності тощо.

Від напруг Ярятує за допомогою сублімації. Сублімація — це процес, за допомогою якого заборо­нена сексуальна енергія, переходить на несексуальні об'єкти і проявляється у вигляді різноманітної діяль­ності.

Процес сублімації включає наступні аспекти:

— переключення енергії з об'єкта інстинктивних потягів на об'єкти іншого роду (фізична праця, спорт, художня творчість тощо);

— трансформацію емоцій, що супроводжують цю ді­яльність (десексуалізація, дезагресифікація);

— звільнення особистості від диктату інстинктів;

— перетворення інстинктивних потягів у соціально прийнятну форму.

Поняття "сублімація" 3. Фрейд прагнув викорис­тати як доказ, що вищі психологічні функції виника­ють з нижчих. Він намагався, за допомогою психологічного пансексуалізму, пояснити такі яви­ща, як наукова діяльність, художня творчість тощо. Таким чином, сублімація розглядається в психоаналізі як один з найефективніших засобів розв'язання психічних конфліктів, які в іншому ви­падку призвели б до неврозів.

Разом з тим, психоаналіз З. Фрейда має певні недоліки. Зокре­ма, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки люди­ни. З критикою його виступили учні З. Фрейда Карл Юнг (1857- 1961) і Альфред Адлер (1870-1937), які створили власні напрямки психоаналізу.

К. Юнг використовує нове поняття — колективне несвідоме, що успадковане від далеких предків і яке він назвав архетипами. Колективне несвідоме — це загальнолюд­ський досвід, що притаманний усім расам та народам. Він є потаємним слідом пам'яті людського минулого, а також долюдським, тваринним станом.

А. Адлерпрагнув удосконалити концепцію психо­аналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породжено­го, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подола­ти це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, лю­дина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуаліза­цію А. Адлер називає надкомпенсацією. Надкомпенсація — це особлива соціальна форма реакції людини на відчуття неповноцінності. "Комплекс не­повноцінності", за Адлером, є джерелом неврозів.

У кінці 30-х років XX ст. виник так званий нео-фрейдизм, який поєднав у собі психоаналіз Фрейда та соціологічні теорії. Представники неофрейдизму піддали критиці ряд положень класичного психоана­лізу, але зберегли головні його аспекти — ірраціо­нальні мотиви людської діяльності, що властиві кожному індивіду. Основну увагу вони звернули на дослі­дження міжлюдських стосунків.Зокрема, неофрейдисти вважали, що сучасне су­спільство саме по собі вороже людині, воно заважає розвиткові особистості, формуванню її життєвих цінностей та ідеалів, а людина не має можливості до­сягти гармонії з ним. Звідси виникає почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження.

Найбільш відомим представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Характерні особливості особистості, на думку Е. Фромма, поглинаються різними соціальними середовищами, що її ото­чують. Через це, головним протиріччям є протиріччя між індивідом, як носієм властивих йому певних потенцій і неможливістю реалізувати їх в суспільстві внаслідок короткочасності свого життя. Від цих протиріч людина не може позбавитися і реагує на них різними способами, залежно від свого характеру і рівня культури.

Е. Фромм ввів у психологічну науку поняття 4-х типів соці­ального характеру, що відображує взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури (рецеп­тивний, експлуата­торський, нагромаджувальний, ринковий).

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму окреслили як природу, так і основні сфе­ри проявів несвідомого у психіці людини і досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. проявляла та усвідомлювала себе. Психоаналітична теорія, започаткована З. Фрейдом, уплинула на ми­стецтво, етнографію, психологію та на духовне життя західного суспіль­ства в цілому.