Методологічні основи дослідження журналістикознавства

М. М. Хилько
кандидат філософських наук, науковий співробітник

Аналізуються проблеми формування методології дослідження журналістикознавства як науки про історію, теорію і практику засобів масової інформації; про загальні і специфічні закономірності, що діють у ЗМІ як одному з інститутів суспільства і як формі матеріалізації процесу поширення ідей і суспільно-значимої інформації, виховання соціальних почуттів, звичок, традицій, спонукань.

Журналістика відігравала і відіграє особливу роль у житті української нації, суспільства, держави. Працівники цієї сфери не лише доносили інформацію до українського народу, але й своїми професійними

і переконливими працями впливали на формування національної свідомості, а редактори і автори періодичних друкованих видань ставали лідерами визвольних змагань і очолювали обидва етапи визвольних змагань українців у ХХ столітті - в 19171919-х роках і в 1980-1990-х роках.

Так, голова Центральної ради Української народної республіки М.Грушевський редагував видання «Літературно-науковий вісник», «Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка», «Україна», «Записки Українського наукового товариства в Києві», газету «Життя Поділля», заснував часописи «Український вісник», «Село», друкувався у ряді інших видань. Член Центральної ради, Генеральний секретар внутрішніх справ, згодом голова Директорії, автор Універсалів та майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР

В.Винниченко редагував друкований орган УСДРП «Боротьба», журнали «Дзвін», «Наше життя», газету «Слово». Член Української Центральної Ради, Генеральний секретар військових справ, Головний Отаман Армії УНР, голова Директорії С.Петлюра видавав журнал соціал-демократів «Вільна Україна», редагував тижневик «Слово», часопис «Украинская жизнь», був секретарем газети «Рада», започаткував офіційний орган уряду УНР в еміграції - журнал «Тризуб».

Лідер визвольних змагань у 1980-1990-х роках

В.Чорновіл свого часу працював на Львівській студії телебачення, був завідуючим відділу газети «Молода гвардія», нелегально видавав журнал «Український вісник», був шеф-редактором газети «Час-Time».

Та й у наші дні вищі ешелони влади не обходяться без вихідців із журналістики. Зокрема, польовий командир Помаранчевої революції і нинішній Міністр внутрішніх справ Ю.Луценко свого часу був відомий як редактор і автор опозиційної газети «Грані».

Тут були названі лише ті редактори і автори друкованих видань, які досягли вищих щаблів влади в Україні, але не меншим був внесок і тих персоналій, які не були політиками і можновладцями, проте через свою літературну, журналістську і громадську працю пробуджували національну свідомість українського народу, робили його нацією, таким чином готуючи підґрунтя для створення незалежної української держави. Це і М.Костомаров, й І.франко, М.Драгоманов, Д.Донцов та багато-багато інших.

Тож не дивно, що за часів незалежності України дослідження журналістики як науки значною мірою активізувалося, структурувалося. Загалом журналістикознавчі дослідження в Україні мають досить давню історію, вони проводилися ще від часів І.франка і О.Маковея, і вже на початку ХХ століття сформувалась історія української журналістики як наукова дисципліна.

Незважаючи на ідеологічну зашореність, багато було зроблено за радянських часів: хоча чимало робіт і зводилося до аналізу преси з токи зору ідей марксизму-ленінізму й мали суто пропагандистський характер, все ж вдалося дослідити історичну ретроспективу української журналістики, напрацьовувалася теоретична база журналістикознавчих досліджень. Накопичені знання призвели на межі 1950-60х років до суттєвих якісних змін - процесу диференціації науки про журналістику з виокремленням теорії журналістики від історико-журналістських досліджень.

Значний внесок в дослідження української журналістики у різні часи зробили М.Возняк, М.Грушевський, В.Ігнатенко, І.Кревецький, В.Щурат, А.Животко, Ю.Тернопільський; М.Бернштейн, Г.Вартанов, О.Дей, В.Дмитрук, І.Дорошенко,

І.Крупський, О.Мукомеля, М.Нечиталюк, В.Рубан,

І.Слободянюк, Л.Суярко, П.федченко, Й.Цьох, М.Шестопал; В.Богусловський, Є.Бондар, Д.Григо- раш, І.Дем´янчук, В.Здоровега, В.Іваненко, В.Кач- кан, Ю.Лазебник, А.Москаленко, В.Полковенко, Д.Прилюк, І.Прокопенко, В.Різун, Б.Черняков, Ю.Шаповал.

Офіційно визнаною самостійною наукою українське журналістикознавство стало у грудні 2000 році, коли українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка і включена до переліку наукових шкіл. Це стало можливим як завдяки якісним науковим розробкам, так і завдяки організаторським талантам нинішніх керівників і співробітників Інституту журналістики КНУ імені Т.Шевченка.

За визначенням В.Різуна, журналістикознавство - це наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики засобів масової інформації, є онтологією такого суспільного явища, як журналістики. Ця наука має свою історію (історія українського журналістикознавства, свою філософію і методологію¹. Історичне журналістикознавство досліджує процеси зародження і формування науки про журналістику, періоди розвитку журналістикознавства, наукові праці з історії засобів масової інформації. Теоретичне журналістикознавство досліджує як саму теорію журналістки, так і наукові праці з теорії журналістики, формує термінологію журналістики. Практичне журналістикознавство проводить емпіричні дослідження, моніторинг ЗМІ, експерименти. Це визначення і класифікацію журналістикознавства вже можна вважати класичним для вітчизняної науки, адже воно було прийняте іншими дослідниками і викладачами журналістикознавства².

Завданнями української наукової школи журналістикознавства В.Різун і Т.Трачук називають планування наукових досліджень, видання монографій, наукових журналів, які б репрезентували наукову школу; розробку єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів її функціонування; розробку історії української науки про журналістику³.

Б.Черняков відзначає, що журналістикознавство є складовою суспільствознавства, тож у цілому його предметом є суспільство, а конкретніше - ті суспільні відносини, що пов´язані із розповсюдженням масової інформації, створенням і функціонуванням матеріально-технічних засобів масово-комунікаційної діяльності, впливу через ЗМІ на громадську думку⁴.

А.Москаленко відносить до предмету журналістики вивчення загальних і специфічних закономірностей, що діють у ЗМІ як одному з інститутів системи суспільства; ЗМІ як форми матеріалізації процесу поширення ідей і суспільно-значимої інформації, виховання соціальних почуттів, звичок, традицій, спонукань; основні принципи і функції ЗМІ, методи, форми і жанри їх роботи⁵.

Актуальність журналістикознавчих досліджень зумовлена тим, що, незважаючи на значні досягнення у дослідженні української журналістики, залишаються значні прогалини, які ще чекають на «відкриття». Зокрема, В.Різун і Т.Скотникова відзначають, що попри велику кількість робіт з окремих аспектів з історії і теорії журналістики, досі відсутні наукові розробки, в яких би комплексно, системно досліджувався весь журналістикознавчий процес в Україні⁶.

У журналістикознавчих дослідженнях завжди домінували саме історичні праці. Зокрема, за радянських часів вони становили 58% від загальної кількості дисертацій у галузі журналістикознавства. У роки незалежності ця цифра зменшилася до 40%, проте й досі історичні праці становлять найбільшу частку журналістикознавчих досліджень. Другу за обсягом частку досліджень становлять роботи щодо пропагандистського і соціального впливу ЗМІ - таких було 27% за радянських часів і 35% зараз. Значно менше - приблизно по 10% від загальної кількості нині становлять праці, присвячені аналізу мови преси, а також творчій майстерності окремих діячів. На решту тематики, зокрема, такі важливі аспекти, як становлення і формування журналіста, дослідження свободи слова, внутрішні проблеми функціонування ЗМІ, взаємини журналістики з владою, дослідження аудиторії ЗМІ, приходиться зовсім незначна кількість праць⁷.

Отже, можна констатувати, що у журналісти- кознавстві попереду ще значна робота, яка вимагає чіткої, комплексної, системної спрямованості досліджень, правильного вибору предмету дослідження (який передбачав би рівномірне дослідження всіх аспектів журналістикознавства, а не лише історичного і пропагандистського), застосування чіткої, правильно підібраної методології.

Традиційно складним моментом для наукових досліджень у гуманітарних науках останніх років є методологія. У цьому неважко переконатися, якщо переглянути ті частини вступів до кандидатських дисертаційних робіт, які стосуються методів дослідження. Як правило, там досить стисло перераховуються загальні філософські принципи і за- гальнонаукові методи дослідження, причому часом навіть коротко не вказується, як саме ці принципи і методи застосовувалися у даній конкретній дисертаційній роботі. Відсутність належного обґрунтування обраної методології дослідження ставить під сумнів науковість отриманих знань, їх об´єктивність, доказовість, достовірність.

Не обійшла ця проблема і журналістикознавство. Як відзначають В.Різун і Т.Скотникова, проаналізувавши більше половини авторефератів дисертацій з журналістикознавства, захищених у 2003 році, «спостерігається певне відставання в застосуванні наукових методів і в статистичному аналізі емпіричних даних. Наслідком цього є сумнівні наукові висновки певного відсотка журналістикознавчих робіт»⁸.

Методологія будь-яких наук не стоїть на місті, постійно поповнюючись арсеналом нових методів, видозмінами вже існуючих або запозиченням методів інших наук, тож дослідувати методологію необхідно постійно у всіх науках. Але надзвичайно гостро це питання стоїть у порівняно молодих, динамічних наук, до яких належить і журналістикознавство.

Проблеми методу і методології наукового дослідження привертали увагу мислителів ще з античної епохи. У ті часи монополія на дослідження проблем пізнання цілком належала філософії, від якої наука тоді ще не відокремилася. Навіть на межі XVI-XVII століть, коли сформувалося експериментальне природознавство, дослідженням різних проблем методології пізнання займалися переважно філософи, причому найбільший внесок у розвиток методології був зроблений тими з них, хто одночасно з філософією займався й іншими, спеціальними галузями наукового знання - Галілей, Декарт, Ньютон, Лейбніц та інші.

Лише з другої половини XIX століття відбулося чітке відділення від філософії різних наукових дисциплін, що досліджують ті чи інші сторони процесу наукового пізнання. Поряд із традиційними філософськими методами в цей час виникають і починають активно розвиватися методи математичної логіки, а потім і методи логіки вірогідності. Згодом формуються і такі самостійні сфери наукового знання, як психологія і соціологія науки. І нарешті наприкінці

ХХ століття виникає наукознавство - спеціальна наука про науку.

Однак це не означає, що методологія була повністю відокремлена від філософії. Методологія наукового дослідження і зараз тісно пов´язана з філософією, оскільки саме остання є світоглядною основою будь-якої методології. Донині немає чіткого розмежування сфер таких напрямків дослідження, як філософія науки, методологія науки і логіка науки. Більшість вчених схиляються до думки, що філософія науки повинна аналізувати в основному найбільш загальні, світоглядні і гносеологічні проблеми науки. Чимало дослідників вважають логіку науки складовою методології науки, інші ж, навпаки, вважають, що методологія науки є частиною логіки науки, оскільки використовує в більшості випадків методи логіки науки⁹.

Методологія науки вивчає ті засоби, методи і прийоми наукового дослідження, за допомогою яких суб´єкт наукового пізнання здобуває нові знання про реальну дійсність. Без методології наука існувати не може, адже наукове пізнання завжди здійснюється за допомогою методів дослідження, що представляють собою певні способи, прийоми і процедури, якими має володіти і вміти користуватися суб´єкт пізнання в процесі наукового дослідження.

Видатний мислитель К.Ясперс відзначав, що наука має три необхідні ознаки: пізнавальні методи, достовірність і загальнозначимість. Наукове знання можна отримати лише у випадку, якщо дослідник усвідомлює метод, за допомогою якого він отримує це знання, а отже, може його довести¹⁰. Відомий філософ ф.Бекон порівнював метод із світильником, який вказує подорожньому дорогу у темряві¹¹. Російський фізіолог І.Павлов відзначав, що «метод - найперша, основна річ... Уся справа в гарному методі. При гарному методі і не дуже талановита людина може зробити багато. А при поганому методі

і геніальна людина буде працювати вхолосту і не отримає цінних точних даних»¹². Отже, для того, щоб науковий результат був вірним і власне науковим, правильним має бути і метод дослідження.

Термін «метод» походить від грецького слова «methodos» - шлях, простежування, дослідження, і означає спосіб досягнення мети, сукупність прийомів

і операцій теоретичного або практичного освоєння дійсності, а також людської діяльності, організованої певним чином. Метод у науці - це заданий гіпотезою шлях вченого до збагнення предмета вивчення. Таким чином основною функцією методу є внутрішня організація і регулювання процесу пізнання предмету дослідження. Метод являє собою певну систему принципів, правил, прийомів, які орієнтують суб´єкта пізнання і ведуть його до досягнення поставленого завдання.

Методологія ж - це вчення про способи організації

і побудови теоретичної і практичної діяльності людини, про шляхи її пізнавальної діяльності¹³. У процесі пізнавальної діяльності методологія спрямовує хід наукового дослідження найбільш оптимальним шляхом в інтересах отримання нового знання, регулює застосування тих чи інших методів, узагальнює результати наукового пізнання у формі знань.

Отже, науковий метод - це шлях наукового дослідження, який дає можливість досягти мети дослідження і отримати наукові результати. При цьому, метод має бути діючим (придатним до використання), надійним (давати правильний результат), однозначним (давати результат саме щодо тієї сторони чи властивості предмета, яка досліджується) і точним (чітко реагувати на зміну сторони чи властивості предмета, яка досліджується).

Дослідники методологів відзначають ряд принципів і підходів, яким мають відповідати наукові методи. Принцип відповідності передбачає, що систематизація знання в даній галузі наукового пізнання на основі нових принципів та ідей має включати як елемент цієї системи (навіть крайній елемент) і «старе» знання в цій галузі. Принцип доповнюваності передбачає взаємне збагачення різнорідними знаннями про один і той самий предмет, отриманими внаслідок використання різних методів. Принцип верифікації означає, що нові положення, які запроваджуються в систему наукового знання, повинні бути достатньо обґрунтованими. Принцип фальсифікації передбачає, що знання, яке претендує на статус наукового, повинно мати певні можливості його перевірки шляхом спростування. Принцип редукції означає можливість пізнання деяких інтегральних властивостей досліджуваних об´єктів через їх складові частини. Принцип цілісності означає можливість пізнання індивідуальних цілісних властивостей досліджуваних об´єктів у взаємодіях з іншими цілісними об´єктами. Принцип контрредук- ції передбачає можливість пізнання вищих «ме- тацілісних» властивостей об´єктів при дослідженні їх як елементів більш високоорганізованих систем.

Слід пам´ятати, що будь-який метод буде неефективним, якщо користуватися ним шаблонно, без врахування специфіки об´єкту і предмету дослідження. Як відзначають І.Пригожин та І.Стенгерс, істинність методу завжди детермінована змістом і природою об´єкту дослідження¹⁴. Метод вказує шлях дослідження, але особливості цього шляху мають визначатися у безпосередній прив´язці до предмета чи явища, що досліджується. Наприклад, досліджуючи ефективність положень законодавства про свободу слова в Україні, в США чи в якійсь іншій країні, ми можемо використовувати одні й ті ж самі методи, але їх обов´язково потрібно адаптувати до місцевих умов, інакше без врахування специфіки країни, швидше за все, отримаємо непридатні для використання, ненадійні, неоднозначні і неточні результати.

Красномовним прикладом, до чого призводить неврахування специфіки предмету, щоправда не в науці, а у внутрішній політиці, є спроба адаптації українського законодавства до європейського. Простий переклад окремих законів, без врахування специфіки загального правового поля, а також суб´єктів права (юридичних і фізичних осіб) призвів до численних суперечностей і «дірок» у законодавстві, що аж ніяк не привело до поставленої мети (наближення до європейських стандартів життя), а можливо навіть відділило від неї. Так само і в науці, обравши перевірений часом і різними науками надійний метод, але шаблонно і неадаптовано застосувавши його, можна отримати хибний, псевдо-науковий результат.

Слід також враховувати і специфіку самого суб´єкта дослідження. Адже, як справедливо відзначав Г.Гегель, метод є знаряддям в руках суб´єкта, через яке він співвідноситься з об´єктом. Ще красномовніше був Л.феєрбах, відзначивши, що саме людина є «центром всієї методології»¹⁵. Стосовно журналістикознавства це правило особливо важливе, адже у суспільствознавчих науках роль людського, суб´єктивного чинника надзвичайно висока, бо переважно маємо справу з предметами і явищами, які неможливо оцінити сухою мовою цифр і формул.

Що стосується типології методів дослідження, то найбільш поширеним у науковій думці є поділ методів за широтою застосування - філософські, загальнонаукові і спеціальні методи дослідження.

Під філософськими методами розуміють найбільш загальні правила дослідження, які стосуються всіх наук, і є більше принципами, ніж методами (принцип об´єктивності тощо). Загальнонаукові методи є методами дослідження, які завдяки своїй універсальності застосовуються у переважній більшості наук (індукція, дедукція, системний підхід тощо). Спеціальні методи властиві конкретним галузям знань (наприклад, ідеографічний метод в історії). Окремо виділяють методи міждисциплінарного дослідження, які переважно використовуються у дослідженнях, що проводяться на стику різних наук (наприклад, при реалізації комплексних наукових програм).

Існують й інші типи класифікації методів, наприклад, на теоретичні (спрямовані більше на теоретичні дослідження) та емпіричні (спрямовані більше на практичні експерименти). За змістом досліджуваних об´єктів виділяють методи природознавства і методи соціально-гуманітарних наук (у свою чергу, методи природничих наук можуть бути поділені на методи вивчення неживої природи і методи вивчення живої природи). Виділяють також методи, переважно спрямовані на збирання даних, і на методи, орієнтовані на аналіз все існуючих даних. Інші види класифікації передбачають поділ методів на формальні і змістовні; фундаментальні і прикладні; методи безпосереднього і опосередкованого дослідження; оригінальні і похідні методи тощо.

При цьому, зазначимо, що хибною була би думка, що для дослідження конкретної науки було б достатньо лише певних загальнонаукових чи спеціальних методів. Методологію потрібно використовувати комплексно - від філософських до загально- наукових, спеціальних міждисциплінарних методів, адже лише таким чином можливо дослідити всі аспекти предмету чи явища. Повною мірою, а можливо навіть більше за інші науки, це стосується і журналістикознавства, адже, як справедливо відзначає А.Москаленко, «сучасна газета наповнена філософським, психологічним, економічним, політологічним змістом, матеріалами, взятими з точних наук тощо. Наука про пресу теж не може бути відокремленою від суміжних суспільних і гуманітарних наук. Ігнорування досягнень суміжних наук може привести до ремісництва і цеховщини. Вивчення преси вимагає об´єднаних зусиль філософських, історичних, лінгвістичних і літературознавчих дисциплін і використання їх методів... Збагачення методології, союз із суміжними науками, синтез їх методів - генеральна лінія сучасної науки...

Ізольованість від суміжних дисциплін приводить до відставання і творчої безплідності»¹⁶.

Отже, з одного боку українське журналістикознавство має вже досить довгу, більш як столітню історію, а з іншого боку - це відносно нова наука, яка лише у 2000 році була затверджена вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка і включена до переліку наукових шкіл. Перед українською науковою школою журналістикознавства стоїть ряд серйозних завдань, серед яких - і розробка методології дослідження українського журналістикознавства, адже правильно обраний метод дослідження є необхідною умовою успіху наукового дослідження.

‘Різун В.В., Трачук, Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2005. - С.7.; ²Див. напр., Конспект лекцій з дисципліни «Основи журналістикознавчих досліджень для студентів IV курсу гуманітарного факультету спеціальності 6.030301 «Журналістика» денної форми навчання / Укладач О.Г Ткаченко. - Суми: Вид-во СумДУ, 2008. - С.4; ³Різун В.В., Трачук, Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія. - С.5-6; Черняков Б.І. Методи дослідження ранньої зображальної журналістики / Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики. - Київ: Центр вільної преси, 1998.- С.3; Москаленко А.З. Вступ до журналістики: Підручник / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - 2.вид., доп. і перероб. - К. : Київський ун-т, 1998. - С.31; ⁶Різун В.В., Трачук Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія. - С.22; ¹РізунВ.В., СкотниковаТ.В. Методинаукових досліджень у журналістикознавстві: навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Преса України, 2008. - С.137-138; Там само. - С.139; ⁹Баскаков А.Я., Туленков Н.В. Методология научного исследования: Учеб. пособие. - 2-е изд., испр. - К.: МАУП, 2004. - С.11-12; ¹⁰Философия и методология науки (Для студентов философского факультета). Составитель - д.ф.н. Н.Шермухамедова. - Ташкент: НУУ им.М.Улугбека, 2003. - С.94; ^пКохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений. - Ростов н/Д: «Феникс», 1999. - С.168; ¹²Павлов И.П. Избранные труды. - М.: Издательство Академии педагогических наук РСФСР, 1951. - С.21; ¹³Всемир- ная энциклопедия: Философия / Главы, науч. ред. и сост. А. А. Грицанов.- М.: ACT, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. - С. 633-634; ^ыПригожин И., Стен- герс И. Время, хаос, квант: К решению парадокса времени. - М.: «Россия молодая». 1994. - С.267; ¹⁵Баскаков А.Я., Туленков Н.В. Методология научного исследования: Учеб. пособие. - С.20; ¹⁶Москаленко А.З. Вступ до журналістики: Підручник. - С.32-33.