Доля-Стріча. Богиня, яка наділяє немовлят при народженні всіма добрими чи поганими якостями, пророкує їм майбутнє. Серби називають її Срєча, Стріча.

Боги

Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов’яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з Богів, який залишався в пам’яті народу найдовше – його статуї, заховані у хащах, у високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися вже небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. «Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю» [4; 55].

Родові і Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Це були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво, батько кидає першу ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше попівство ці відправи строго заборонило.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писали на листках цього дерева, а імена жінок – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір’ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – Богині плодючості – виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості і святості. В народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні – таємничими знаками Богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць. Род – духовна енергія Пращурів. Він єднає всі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще ненароджені гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) – зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Сварог. Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Чеська книга «Mater Verborum» – «Мати Слів» – перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Культ, подібний до нашого Сварога, мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. «Римляни мали зодіакальний круг із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі» [28; 28]. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідало дванадцяти титанам. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну, або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI–VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; «наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом» [24; 173–174].

Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар- на значній території: давнє городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) – поміж іконами християнських “святих” знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в ХІ ст. не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат з плугом, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.

Сварог – Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар – творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв «Ріґведа». В Україні про нього лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі як майстра – твастира [7; дощечка 22]

У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв – тобто календар.

Ім’я Сварог походить із санскритського (давньоарійського) кореня Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку ХХ століття [32; 135–138]. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), який ще має назву Луки Сварожі.

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів, у X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний також грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконує аналогічні функції – оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії Перун має божественно-природне походження і означає силу небесної енергетики (електрики), яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: “Бодай тя Перун вдарив”. Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: “дощ уперіщив”. Слово періщити первісно означало “метати каміння”.

Цей Бог залишив на слов’янських землях чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чоловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.

У договорах русів з греками воїни князя Ігоря складали присягу Перунові як покровителеві війська: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган (язичників) русів» [24;30]. Звернімо принагідно увагу на те, що в договорах Ігоря з греками на позначення сповідників руської (язичницької) віри вживали слова руси, русини на противагу «християнам» (грекам – «не русам»), тобто ще побутувало уявлення про етнічність віри як своєї на противагу чужій, хоча вже частина русів була охрещена. Слова ж присяги були суворими як клятва воїнів і цілком в язичницькій традиції: «...Якщо ж переступить [порушить присягу] хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрищений, чи нехрещений, – хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом в сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям... йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном, що переступив свою клятву» [17; 368].

Роль Перуна у християнстві перебрав на себе ізраїльський Ілля-пророк – цей лютий ненависник язичників, який зарізав триста жерців з найголовнішим жерцем (за «Словом нікоєго христолюбця»), чи 850 жерців (за Біблією), щоб викликати дощ. Отакий у християнстві “Ілля-громовержець» [6; 294–296].

Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому збереглося безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час грому забороняється свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Наші Предки мали вже ці знання з дуже давніх часів. Однак, з дерева чи з піску, в які влучила блискавка, робили ліки, використовуючи цілющу силу небесної електрики. Існує повір’я, що дерево, в яке ударив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В “Густинському літописі” подано опис статуї Перуна з коштовним каменем у руках (рубіном чи карбункулом). В Радзивилівському літописі також є малюнок статуї Перуна, який стоїть на високій колоні зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище, “живий вогонь”, який підтримувався постійно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна вважали відомих і сьогодні казкових персонажів Вернигору й Вернидуба.

Міфи про Сотворення Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у багатьох народів світу. В Україні галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представлена працями Олександра Знойка (1907–1988) – великого знавця слов’янської міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівняння даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров’я вже був відомий у ІV тис. до н. е. [16; 67].

Отже, ми, дійсно, є дітьми Перуна і онуками Сварога – за природою і по духу.

Світовид. «Світовид (Святовит, Свентовит) – Бог Неба, небесного світла, найвищої святості» [52; 240]. Можливо, тотожний давньоруським Роду, Диву, Білобогу, близький до Сварога та Перуна, а також до грецьких Зевса та Аполона [9; 340]. В Рігведі йому відповідає Савітар – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю. Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці” називає Світовида «Богом Богів» [47; 117–139] .

Зображали Світовида у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого строго по чотирьох сторонах світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.

Одне з найвідоміших кам’яних зображень Світовида знайдено в 1848 р. в р. Збруч в Україні (нині статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовида «персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює в собі п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада – схід, Дажбог – південь, Перун – захід, Мокоша – північ; і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес)» [16; 68].

Атрибутами Світовида можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать Мокоші зображена з рогом достатку в руці, Лада – з обручкою, Дажбог – з солярним знаком (колесом), Перун зображений з мечем і конем. Про білого коня Світовида згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 р.).

Меч Світовида символ боротьби проти сил темряви й хаосу. Білий кінь символ білого світу і божественної святості, вічного руху сонця.

Світовид майже у всіх давніх релігіях символізує духовну божественну сутність. Він – покровитель духовної роботи. Коли зібраний врожай, виконано більшість господарських робіт, люди можуть зосередити свої думки на Божественному – філософських роздумах про життя, виготовленні мистецьких творів, декоративно-прикладних виробів (ткацтво, гончарство та ін), втілюючи в них красу і святість своєї віри.

Дажбог. Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь – «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства. У південних слов’ян він має назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч приспівів-звертань типу: «Ой дай, Боже», або «Дай, Боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!» [21; 17].

У філософському розумінні Дажбог – той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дарують життєдайні плоди і злаки.

Найстародавніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: “Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі”. Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке і християнське “Отче наш”: “...хліб наш насущний дай нам (ст. сл. – даждь нам) сьогодні”. Безперечно, що звернення до Дажбога були пов’язані переважно з хліборобськими обрядами. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім’я Дажбога сучасним фольклором уже “не фіксується”. Однак, в Україні ім’я Дажбога збереглося в кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

Ой ти, соловейку, ранняя пташейко,

Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав,

З правої ручейки

І ключики видав... [39; 31–32;].

Або в язичницькій весільній пісні, яку тут доречно навести повністю:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж трьома дорогами ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,

Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

Бо ти Богом рік від року рано-рано,

Бо ти Богом рік від року, ранесенько.

А я князем раз на віку рано-рано,

Раз на віку, в неділеньку, ранесенько. [38; 6].

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати як священний обрядовий символ. Дідух – це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважається Богом життя. Є народне повір’я, що жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, має цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочують і зерно знову висівають на поле, випускаючи Духа поля на землю. Саме ця обрядодія надає врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. З нових публікацій рідновірів різних слов’янських народів відомо, що Дажбог зображався з променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов’ян [Див. 41], подібні зображення робили з коштовних металів золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог – український Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За Володимиром Шаяном, Дажбог – це животворче горіння в душі нації, він – Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні – багатства. Рід самого В.Шаяна походить із села Добростани на Львівщині [52; 63].

Дажбог також творець земного буття. Він, як і Сварог, є також розпорядником Прави.

Хорос.Бог відомий в Київській Русі з літописної оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого в 980 році. Згадується він і в «Слові о полку Ігоревім». Серед дослідників нема одностайної думки про походження і функції цього Бога. Переважно вважають, що «ім’я Хорс походить з іранського xvar – сяйво, новоперського xurset – блискуче сонце, санскритського hara – вогонь» [51; 54]. В апокрифах згадуються Перун і Хорс як «два єсть ангела молнііна» [51; 525]. Можливо, Хорс пов’язаний з небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає “коло”.

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав вигляд статечного діда з непокритою головою, підперезаного білим вовняним поясом, який стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій – посудину, наповнену квітами і плодами [20;49]. Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку Г. Дяченка, було очевидним, отже він робить висновок, що «Хорс був Богом весняного розквіту, родючості, сонячного світла» [13; 791–792].

Борис Рибаков же запевняв, що Хорс і Симаргл – слов’янські Боги іранського походження [44; 533]. Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Ярилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс – слов’янський Бог сонячного світла, якому поклоняли наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження.

Стрибог. У Володимировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру. [Див. 54]

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме “подих вітру” – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача – покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «...Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає... як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. Не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або далі. Да то сказано, що люде сі великиї були зовсім не те, що ми, християне: у їх і Бога якось інак звали – кажуть Посвистач якийсь. Він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знали і порядок свій давали». Далі сама дума розповідає, що князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував» [23; 172–188].

Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак, наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого Бога (Посвистача), були великі, «зовсім не те, що ми, християне».

Стрибог близький до грецького Кроноса – Бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив. Хоча у слов’ян також відомий і Числобог – Бог Часу, про якого розповімо далі.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка, Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Стр- трапляється між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог. Стрибог – Бог Вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, Син Сварога (Сварожич).

У Велесовій Книзі читаємо: «Стрибог свистів у степах» ; «А Стрибог вітри яритиме на землю». Про те, що Вітри – Стрибожі онуки, знаємо також зі “Слова о полку Ігоревім”. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. Ім’я Посвистач він отримав напевно від того, що Вітер свистить у просторі [7; дошка 5-Б].

За давніми переказами, в околиці Лубен (у Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою і з кільцем в губах: «Кажуть, що ото Старий Вітер з закованими губами. Що тепер Вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді в щілинки поміж губів дмуха – і отто бурі бувають! Якби йому губи розкувать і він дмухонув на ввесь рот – все б поздував на світі, гори з долинами б порівняв, кінець світові був би... Отже, кажуть, колись таки йому розкуються губи» [33; 456].

Наш Стрибог тотожний етруському Сатресу, який у римлян на теренах Італії перетворився в Сатурна [36; 110]. Свято Стрибога, за відновленим язичницьким календарем, випадає на 19 серпня. В цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий – буде добрий врожай вівса.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів, що вважається Богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса “скотьїм Богом”, тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі, як і римський Меркурій. Олександр Афанасьєв пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у “Слові о полку Ігоревім” названий “Велесовим внуком”, вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезнєвський порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був Богом муз. У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний Бог Вольсі, у чехів Velis під впливом християнства почав означати “нечисту” силу. Так само латинське Vels значить “біс”. Оскільки литовське Velis – покійник, Vele – душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно Велес був покровителем духів Предків. Велес – зв’язковий світів живих людей і покійних родичів.

На зв’язок Велеса з Родом вказує звичай останнього снопа (Дідуха), а також обряд “Велесової бороди” (див. далі). Дідуха урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на покуть – вважається, що духи Предків перебувають в його колоссях.

Ім’я Велеса за деякими гіпотезами походить від “волох” – волохатий. Вважають, що він з’явився у наших Предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Подекуди в Росії його вважають сином небесної Корови, від якої він отримав епітет Корович (син Корови). Згодом цей Бог набув людської подоби, його кумири були дерев’яні й кам’яні [див. 7].

Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася в Києві на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла).

Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх “волових свят” – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» – бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами потрапив до розряду «нечистої сили».

З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає “небо Волоса”. Велесовий син – Тур, іноді золоторогий Олень також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім’я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах Слов’янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) та багато інших.

Велес – Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. Вчені вважають, що в основі слова: веле – великий, а також воля – повелитель. Веле – старослов’янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний); або означає якість, достойність, красу і міць. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності і твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь [29; 79-86].

Культ Велеса – один з найрозвинутіших культів у Східній Слов’янщині, і зокрема в Україні, пов’язаний насамперед з господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну й покровителю хліборобства присвячували обряд “Велесової бороди” – під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся, і зав’язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду: «дамо десятину отцям, а соту – на Велеса» – пише автор Велесової Книги [26; дошка 8/2].

Велесу присвячений цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1–2 лютого). В усій Слов’янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (як у Західній Європі карнавали), коли гурти молоді (а в давні часи це були волхви), одягши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров’я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було так добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, назвавши свято “Чортовим тижнем”, та й самих артистів з їхніми масками, обізвавши чортами. Але це прадавнє свято і нині побутує вже у жартівливій формі серед дітей, які часто й зберігають забуті дорослими звичаї в своїх іграх.

Мокоша. Мокоша (інші варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає “Матір долі” (пор.: ст.сл. къшь, кощь – жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира

Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя) – покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, “чи не ходила до Мокоші?”. На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.

У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має рогату шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. Вірогідно, Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню і ще довгий час вшановували її в образі “святої Параскеви” (П’ятниці).

Дана. Всеслов’янська Богиня Води – втілення жіночого першопочатку життя. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон (“вода”, “Ріка”), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях.

Культ Дани був поширений на теренах Слов’янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту [16; 149].

Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. Її днем вважалася п’ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першопочатком життя. В українських міфах розповідається, як «цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається в народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана досі живе у підсвідомості народу. Не даремно їй присвячені кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). Її свято відзначали в перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1–2 січня). Християнська церква в зв’язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня, так зване «хрещення» – освячення води річок ­вже тепер пов’язуючи його з охрищенням Ісуса.

Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або в п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням Дані, Мокоші, Рожаницям (8–9 вересня). Є й чоловіче ім’я Дан.

Богині, тотожні українській Дані, існували в багатьох слов’янських народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана). Б.Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу “Матері Врожаю”, пов’язаного насамперед з водою – Даною [43; 437].

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. В давні часи чоловіча пристрасть порівнювалась з мужністю, войовничістю й силою. Тому Божества родючості часто зображалися з мечем. У балтійських слов’ян Ярилу тотожний Яровит (дослівно ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегасті до ХІІ ст. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою, який виносили тільки в час війни, чи найбільших урочистостей. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит «по латині називаємий Марсом».

Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині – все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». Ярило – Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили. [Див.49]

Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується. У білорусів навесні «водили Ярила» – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків ідентичними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку ХХ ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою «похорон Кострубонька»: жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою).

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дівчат. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: “...славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами” [26; дошка 38-А].

Троян (Триглав). Чи не найменш досліджений з усіх Богів Триглав. Він по суті не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші зображення Триглава, знайдені Триглав (вірогідно, ведійський Тримурті) має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами.

Слов’яни в образі Трояна бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею Бога-Отця, Бога-Сина, і Бога-Духа. Християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. – назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога “язичницьким”, вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. Володимир Шаян писав, що “поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму” [52; 98].

У багатьох фольклорних джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор “Слова о полку Ігоревім”: “світлоє і трисвітлоє Солнце” – звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало.

В Україні є географічні назви, похідні від Трояна. Це – названі в “Слові о полку Ігоревім” Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Хоча ці назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або від троян – третій син.

На Поділлі краще зберігся інший варіант імені цього Бога – Триглав. За переказами, тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили статую триглавого Божества.

Володимир Шаян згадує, що подібні триголові Божества були відомі в кельтів, германців і в західних слов’ян (храм у Штетині, Польща) та наводить слова давнього хронікаря Еббона про значення Триглава: він має три голови, “бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля”. Троїсту природу Трояна-Триглава можемо пояснити через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння – покійні Предки (Нава), стовбур – живі люди (Ява) , крона з гілками й листям – світ Богів (Права) [8; 14].

Той же Еббон описав ненависть християнського єпископа до язичницької святині і його звірячу розправу над статуєю Триглава у Штетині – він відрубав коштовну голову статуї, а дерев’яний тулуб спалив. Голова ж нібито була послана папі римському як військовий трофей християнських місіонерів, однак такого трофею досі не знайдено в папських скарбницях. «Еббон пише про це варварство християнського єпископа зовсім без ніякого засоромлення, а прямо як похвали гідний подвиг»... «Цю відрубану голову Божества не посилали туди [у Ватикан] для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину як «деіцид», хоча вона добре знає геноцид. Це важливий досвід історії» [52; 259].

Доля-Стріча. Богиня, яка наділяє немовлят при народженні всіма добрими чи поганими якостями, пророкує їм майбутнє. Серби називають її Срєча, Стріча.

Вважається, що Долю завжди треба умилостивлювати принесенням їй подарунків. Дослівно доля означає «частина, частка». Ім’я Судьба має слов’янське походження близьке до «суд божий», або означає сам процес дії від «судити, присуджувати» (виносити вирок). Віра у вічне життя душі сформувала уявлення про Судьбу, як про Богиню, яка вершить суд над душею в загробному світі. За заслугами людини в минулому житті, вона відповідно дає добру чи злу долю в майбутньому її перевтіленні.

Богині Долі приносять пожертви у вигляді каші – символу родючості. Наприклад, в Україні на свято Долі (24 листопада) дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: «Доле, йди до нас кашу їсти!» Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої «рожаничної трапези».

Богиня доброї долі уявляється в образі вродливої молодої жінки, яка міцно і рівно пряде золоту нитку людської долі. Доля-Стріча має ще ім’я Ясна, яка пряде нитку життя. Вона згадується у Велесовій книзі, як Богиня, присутня при народженні Дажбожих онуків: «вже Ясна тче йому» . Стріча (вона ж Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою поруч з Перуном, що уособлює чоловічу громову потугу.

Богиня доброї долі – одне з втілень Рожаниці, вона має інформацію про майбутнє подружніх пар, народження дітей (втілення нових душ). Вірогідно, Долі-Стрічі в давні часи й присвячувався день Стрітення (за відновленим язичницьким календарем – 2 лютого). В цей день, за народною вірою, Богиня Зима зустрічається з Богинею Весною. Весну уявляють у вигляді молодої дівчини, прикрашеної квітами, зелами, радісної й сонячної красуні, а Зиму – в образі злої старої жінки в сніжних хутрах, від якої віє холодом, морозом. Дві суперниці змагаються, хто кого переможе. По тому, як міняється погода цього дня, визначають, яким буде літо, врожай цього року. Як правило, це перший зимовий день, в який сонце світить надзвичайно яскраво.

Отже, астрономічно свято Стрітення настає значно раніше, ніж це відзначає ортодоксальна християнська церква. У наших сусідів західних слов’ян збереглися звичаї цього дня закликати Богиню Стрічу в гості, пригощати її доброю стравою. Тоді вона розщедриться і подарує господарям щастя. Суперниця Стрічі – Нестріча, тобто зла доля (недоля). Існує повір’я, що Нестрічу треба відгонити й посилати її ворогам.

Коляда. Бог зимового Сонця, який повертає Коло Свароже до Весни. Густинський літопис – мабуть чи не єдине писемне джерело, що вказує на Коляду як на Бога. Слово коляда багатозначне: Святий Вечір, обряд славлення на Різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучасне мовознавство, пов’язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинським calendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Коло – можливо, від коло – сонце, а також небо (подібне до грецького polos – вісь, полюс, небо, оберт; пор. слов’янське Сварґа – небесний коловорот).

Але в народному уявленні існує також жіноча постать – Богиня Коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божича-Коляду – тобто молоде зимове Сонечко. У західних слов’ян існує свято Божича (Різдво), якому випікають “Божичний коровай”. Про теїстичні риси Коляди як Всевишнього Бога можемо судити з текстів деяких слов’янських колядок. Наприклад, у сербів і хорватів співають:

Дай нам, Боже Колядо!

Добре пасовище, Колядо!

Для корівок, Колядо!

І овечок, Колядо!...[38; 45].

Є образ Богині Коляди й в українських колядках:

Ішла Коляда та й по вулиці,

Коляда! Коляда!

Та й по вулиці, по метелиці.

Прийшла Коляда на тисовий двір:

– А чи спиш, чи лежиш, пан господарю?

В колядках Коляда згадується як персоніфікація свята, або як постать Богині:

Прийшла Коляда наперед Різдва.

Коляда! Коляда!