Неопозитивізм і аналітична філософія. Розвиток філософії як науки у XX ст

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм— один із основних напрямів філософіїXX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах.

Виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально фо­рмалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у сво­їх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред­метом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення вислова задається, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось го­ворить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Судження «душа безсмертна», «Бог іс­нує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс­тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне про­яснення думок», для чого застосовували процедури ото­тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

Аналітична філософія

почала бурхливо розвиватись із 40 років в Анг­лії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872—1970) і Джорджем Муром (1873— 1958), а наймогутніший поштовх був наданий працями Людвіга Вітгенштейна (1889—-1951) періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907—1976), Джон Остін (1911—1960) — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний ана­ліз), набувши особливого поширення в англомовних кра­їнах, стає однією з найвпливовіших течій. Аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви­ражається і набувається філософське знання.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мовою-грою».

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си­туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку предста­вників аналітичної філософії, виникають тоді, коли зна­чення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у на­уковому значенні. Намагання метафізики за взірцем нау­ки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як «знання», «буття», «об'єкт», «я» та ін., призводить до плу­танини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвіс­тичного аналізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення «метафізичної» плу­танини необхідно зводити їх до буденної мови для з'ясування множинності їх значень. Тому метафізика не може бути наукою про «знання», «буття», «я» та ін. Метафізич­не знання має право на існування, але не в науковому ста­тусі (без претензії на науковість).

Отже, представники аналітичної філософії, як і неопо­зитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання.

«Критичний раціоналізм»

В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філо­софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994). Його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії.

Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьо­му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види­мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співто­вариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою.

Принципово відмінним від позитивістського емпіриз­му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій.

На його дум­ку, розум людини не є «чистою дошкою». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко­лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певни­ми упередженостями, попередніми знаннями. Людина зав­жди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це сто­сується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи ін­шої теорії», — стверджував він.

Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конститу­ює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Лю­дина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпоте­зи, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення.

На думку По­ппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Тео­рія містить необмежену кількість висновків, а контролю­вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, вери­фікацію можна здійснити за будь-якої теорії, зокрема фі­лософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на їі користь).

Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що збе­рігається принципова можливість її фальсифікації. Отже, можливість заперечення (доповнення, заміни) — фальси­фікації — є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло­гічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши­ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю­ційної епістемології(Ж. Піаже, Д. Кембелл, К. Лоренс та ін.) — сучасної течії в західній філософії, яка розгля­дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад­ником культурно-історичної еволюції людства.