Етичні вчення Стародавніх Греції та Риму
Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка ставила запитання про те, з чого усе виникло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.
Моральний канон для стародавніх греків передбачає знання про досконалу особистість, яку прийнято називати доброчинною, і досконале життя.
Один із варіантів морального Канону етичності був запропонований Гомером. Гомер змальовує той ідеал до якого потрібно прагнути. Основна дилема його канону – усвідомлення героєм своєї смертності. Для того щоб увіковічнити себе в історії герой повинен піднятися над страхом, проявити себе у якій-небудь справі (Ахілл в «Іліаді»).
Інший канон був запропонований Гесіодом. Гесіод проголошує абсолютну цінність справедливості і праці.
Мораль у творчості семи мудреців (Фалес, Солон, Біант) набирає форми імперативу і виокремлює основне поле її дії – індивіди і оточуючі їх люди. Правила сформульовані сімома мудрецями вирізнялися безумовністю і мали на меті вдосконалити характер людини та її ставлення до оточуючих. Ці вимоги не потребують обґрунтувань. Своєю суттю вони виокремлюють сферу морального. Настанови які даються мудрецями можна поділити на такі групи: 1) ті, що орієнтують на спільне благо, 2) ті, що вимагають уміння володіти собою, панувати над своїми пристрастями, 3) такі, що націлювали на рівномірне ставлення до оточуючих, 4) ті, які регламентували поведінку в конкретних ситуаціях.
Отже, моральний канон запроваджений Гомером, Гессіодом, та сімома мудрецями втілює такі риси: поміркованість, мудрість, справедливість, мужність. Ці риси в історії культури закріпилися під назвою «4 доброчинності античності».
Геракліт сформулював корінні проблеми етики: відносини належного та сущого. Демокріт проповідує праведний спосіб життя коли душа досягає блаженного стану – евтикії. Він вважав, що блага приносять найвищу користь тоді, коли вони зустрічаються дуже рідко.
Проте свідому розробку морально-етичних ідей ми знаходимо лише у представників високої класики античної філософії – Сократа, Платона та Арістотеля. Сократа інколи називають першим європейським моралістом. І дійсно, моральності людини, моральним засадам її життя Сократ надавав вирішального значення як у філософській теорії, так і в реальній практиці життя. За Сократом людина тим і відрізняється від тварин, що живе і діє свідомо, а, значить, на основі вибору засад власної поведінки. Але для виправданого вибору людині необхідні знання. Знати і діяти морально – це для Сократа було те ж саме. Тому й вважається, що Сократ заклав основи раціоналістичної або епістемологічної етики: бути доброчинною людиною – значить знати, мати істинні знання, а бути аморальною – значить помилятись, схилятись до невігластва. В цьому також вбачають і моральний радикалізм Сократа, оскільки для нього питання про причини та засади моральності вирішувалось однозначно та остаточно.
Платон пішов далі Сократа, оскільки почав досить докладно аналізувати різновиди людських моральних доброчесностей, підводячи моральні засади не лише під вчинки людей, а під державні закони та рішення.
Власне засновником етики як науки вважають учня Платона – Арістотеля, який вперше написав твори із використанням слова «етика» та провів розрізнення рівнів самої етичної свідомості. В своїх етичних розвідках Арістотель ще більше підсилив раціоналістичне розуміння моралі, оскільки поділив усі моральні доброчесності на два розряди. Перший він назвав етичними доброчесностями, які виникають та формуються в самій стихії життя та базуються на принципі «Роби так, як роблять усі», тобто, відповідай добром на добро, помстою на помсту тощо. Але такі стихійно усталені норми поведінки, на думку Арістотеля, не дають надійних підстав для розмежування добра і зла. Тому існують вищі – діаноетичні доброчинності, що ґрунтуються на принципі «Роби так, як належить», тобто так, як того вимагають розумні осмислені засади поведінки.
Найбільше уваги питанням моралі приділялось у філософії еллінізму та римсько-олександрійській філософії. Тут були вироблені деякі принципово важливі позиції в трактуванні моральності. Так, епікуреїзм наполягав на тому, що в основі моральності повинен бути принцип задоволення («гедоне»), а тому ця позиція в етиці отримала назву «гедонізму». Поряд із цим досить поширеною була позиція евдемонізму, що вважала метою моральної поведінки досягнення щастя, як і навпаки, саме дотримання норм моралі може подарувати людині справжнє щастя (стоїцизм). Сповідувалась також позиція морального етатизму, яка стверджувала, що моральним слід вважати все, що слугує благу держави, або: державні настанови та вимоги і є засадами моралі. Неоплатоніки пропагували виключно духовний характер моралі та зробили свій внесок у розвиток її аскетичного тлумачення: чим більше утискаються тілесні потреби, тим більшої ваги та простору набувають духовні, а в духовних потребах найважливішим є прагнення єднання із божеством.