Аристотель (384-322 до н. е.) 3 страница

Борис Яковенко (1884-1949)

Борис Валентинович Яковенко - російський філософ, історик філософи, публіцист. Розробляв систему трансцендентально-онтологічного критицизму. Б.В. Яковенко вважав, що вихідним пунктом філософських роздумів є інтерпретація життя, відображення й аналіз життєвого матеріалу, а єдиним предметом філософських пошуків є Суще у всій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх виявах. Філософія, на думку Б.В. Яковенка, виникає тоді, коли людина знаходить відмінність між власним буттям речі і тим, як ця річ дається їй через сприймання.

Важливим поняттям філософії Б.В. Яковенка є плюралізм. В онтології він протиставляє реалістичному атомізму і спіритуалістському монізму багатогранність і рівну абсолютність сутностей, у гносеології - прагматичному релятивізму і моністичному абсолютизму "абсолютність і багатогранність істин". Відображенням філософського плюралізму в соціальному житті Б.В. Яковенко вважав демократію.

Що таке філософія? (вступ до трансценденталізму)

ПРОЛОГ

На питання про те, що таке філософія, може бути дано дві відповіді: історичну і систематичну. Відповідь перша скаже, чим була філософія до цього часу, як заявила вона про себе до цих пір. Друга відповідь прибічниця іншого: її справа встановити, чим повинна, зобов'язана бути філософія незалежно від того, чи вже здійснена її історична повинність.

Є досить поширена думка, начебто історичне встановлення сутності філософії неможливе. Така зовнішня велика різноманітність, така внутрішньо глибока невідповідність різних виявів філософської думки! Філософії історично нема; е тільки філософії; скільки філософій - стільки філософів! Така думка зовсім неправдоподібна, глибоко непереконлива. Філософія так само єдина у своєму історичному існуванні, як єдина вона в систематичному визначенні її сутності. Більше того! Саме тому допускає вона систематично єдине завдання, що має столітньоєдиний історичний побут. Якби вона не виявляла своєї історично єдиної сутності - неможливо було б проголосити те, чим вона повинна бути. Адже в атмосфері крайніх і антагоністичних відмінностей не було б жодної бази для такого встановлення! Адже за відсутності ясної і самодостатньої мети філософствування не було б приводу заперечувати наявне на догоду майбутньому, викликати бажане на противагу недоброякісності реального!

Цей нарис має на увазі систематичну відповідь. Як орієнтація і розгін йому потрібна прелюдія історичного характеру. Цим пояснюється наявність наведеного нижче вступу.

* * *

Так! Багатолика і різноманітна філософська думка як історичне явище. Прірвою хаотичної неузгодженості постає вона перед кожним, хто вперше або невміло наближає до неї своє обличчя; безладним вихором проносить перед бентежним поглядом систему за системою, концепцію за концепцією, фрагмент за фрагментом. Незрозуміло і розгублено спостерігає дослідник цей невпинний потік філософських знахідок; з кожною з них погоджується, кожну відкидає і в ту саму хвилину не знає, що йому з ними робити, оскільки вони хаотично пов'язані, як сплести їх як цілісність чарівною ниткою єдиної проблеми, єдиного методу, єдиного розв'язку.

Ось таке враження, яке здобувається за безпосереднього погляду на античну спекуляцію, яка започатковує собою самостійний хід філософської думки. Протягом століть тут співіснують або живуть як учення на перший погляд не тільки взаємосуперечливі, а й прямо-таки братовбивчі, такі, що напружують свої сили для знищення слідів одне одного. Різноманітний уже за своїми тенденціями космізм першого періоду змінюється епохою софізму, що насміхається над ним і в атмосфері якого народжується і проти якого виступає Сократ, кличучи за собою Платона, який сприяв народженню ворожої йому системи Арістотеля. На плечах Платона й Арістотеля виростають непримиренно ворожі напрями стоїцизму, епікуреїзму і скептицизму, з яких з часом останній бере гору над іншими і штовхає своєю безплідністю філософську думку до містицизму, який ще й підтримується загальними релігійними пошуками тієї епохи. Нарешті, всю цю мішанину філософських потягів завершує система Плотіна, яка хоч і увібрала все краще від багатогранних і братовбивчих сторін античної спекуляції, але ще далеко не долає їх внутрішньої гетерогенності. Гілозоїзм, космічний монізм, космічний дуалізм, матеріалізм, консцієнтизм, дуалістичний ідеалізм, теїзм, пантеїзм, скептицизм, містицизм, діалектичний монодуалізм - ось чим живе антична філософська думка, ось у яких крайнощах виявляє вона свої сили.

Таким самим є безпосереднє враження і від філософії XIX століття, що є останнім у часі зусиллям філософської творчості. Вже в атмосфері засад німецького ідеалізму виростають одна біля одної такі несумісні системи, як трансцендентальний критицизм Канта, критичний скептицизм Маймона, етичний ідеалізм Фіхте, філософія тотожності Шеллінга, дуалістичний онтологізм Гегеля, критичний антропологізм Фріса, діалектичний реалізм Гербарта, песимістичний волюнтаризм Шопенгауера, психологічний онтологізм Росміні, волюнтаристський спіритуалізм Мен де Бірана. На попелищі всіх цих течій раптом знову пробуджується до життя матеріалізм, хоча й швидко замінюється теїстичним спіритуалізмом Фіхте-молодшого, Вейссе й Ульріці і майже одночасним йому позитивізмом Огюста Конта. Потім настає черга поміркованого спіритуалізму так званої критичної метафізики. Врешті-решт знову здійснюється повернення до Канта, яке увінчується і супроводжується низкою різноманітних і мало узгоджених вчень, серед яких найбільш характерні: трансценденталізм Когена, нормативізм Ріккерта, іманентизм Шуппе, емпіріокритицизм Авенаріуса, персоналізм Ренув'є, абсолютизм Бредні, теїстичний ідеалізм Ройса, біологічний інтуїтивізм Бергсона, філософія чистого духу Кроче, позитивізм Ардіго, спіритуалістична концепція Лопатіна. Раціоналізм й ірраціоналізм, критицизм й інтуїтивізм, матеріалізм і спіритуалізм, логізм і теїзм, реалізм й ідеалізм, трансцендентизм й іманентизм, інтелектуалізм і волюнтаризм, етатизм і динамізм, трансценденталізм і психологізм зустрічаються тут і у найчистішій формі, й у найбільш чудернацьких поєднаннях, і у найжорстокішій боротьбі одне з одним. Більший хаос у житті філософської думки важко собі уявити! І немає нічого мудрого в тому, що вже так довго лунають налякані голоси про кризу, розвал і виродження філософської творчості.

Нарешті, таке саме враження залишається від безпосереднього порівняння основних епох філософського життя, які розглядаються з боку домінуючих над ними тенденцій. Комізм античної філософії, спіритуалізм патристики і Середньовіччя, інтелектуалізм Відродження і Просвітництва, гносеологізм XIX століття - чи не порушується раз і назавжди через їх зіставлення ілюзія єдності філософської думки? Що може бути спільного між матеріалістичним практицизмом епікурейців і строго діалектичною системою Гегеля? Де нитка, яка з'єднує грубий атомізм Демокріта з онтологічним спіритуалізмом Мальбранша або етичним ідеалізмом Фіхте! У чому зарок примирення неглибоких містичних спекуляцій Екхарта з тривіальним і поверховим позитивізмом Огюста Конта? Як побачити спільну точку дотику космічного патеїзму стоїків зі спіритуалістичним дуалізмом Гартмана або Вундта? Чим довести зв'язок сучасного нормативізму із проповіддю непорушного і замкненого у собі космосу, який потужно і владно звучить із вуст Парменіда? Чим пов'язати механічний інтелектуалізм Декарта з безмежним біологічним інтуїтивізмом Бергсона? Як примирити безликий і логічно кристалізований трансценденталізм Когена з примітивно-теологічною концепцією Августина? Або як узгодити одне з одним різноманітні історичні дані визначення завдань філософської думки? Визначення філософії як теорії знання з її визначенням як мистецтва діалектики, суперечки? Визначення її як вищого синтезу всіх інших знань, з визначенням її як керівництва щасливим і правильно облаштованим життям? її визначення як феноменології переймання з визначенням її як системи строго наукового знання? її визначення як найвищого містичного акту з визначенням її як поєднання чистих самодостатніх значущостей? її визначення як теорії теорій з визначенням її як чистого опису даності чи досвіду? Ось питання, під тиском яких зникає надія відкрити загальний сенс філософської творчості, а на її місце стає або апатична історична примиренність із безмежністю філософського сепаратизму, або догматична одностороння систематична пропаганда якого-небудь одного з наявних потягів філософського духу за такого самого догматично-сліпого заперечення всіх інших можливостей.

* * *

Проте є спільний пункт, який згуртовує навколо себе всі істинні вияви філософської творчості, майже зливаючи їх у спільному зусиллі пізнавального напруження, незважаючи на всю цю багатоликість філософської думки, на все це велике і хаотичне різнобарв'я філософських тенденцій і шкіл. Філософія єдина у своєму історичному явищі так само, як єдиний у своєму історичному існуванні Всесвіт, як єдине у всіх своїх послідовних і одночасних виявах Суще, як єдиний у всіх своїх багатовікових проявах і діях людський дух. Потрібно тільки владним рухом зупинити скажений потік філософських систем, концепцій і фрагментів, без боягузтва потрібно зануритись у нього з головою, увійти в його Святая Святих, проникнути в душу всього філософського руху. Потрібно вміло виокремити воістину філософське від нашарувань зайвого і ворожого, потрібно вміло розбити зовнішню шкаралупу кожного окремого утворення філософської думки і проникнути до того її внутрішнього ядра, яке має на собі печатку спільного походження від єдиної матері - філософії і тим вказує, де шукати точки поєднання всіх її утворень. І тоді, перебуваючи у стані відмежованості від сторонніх, чужих впливів і взята з боку своєї внутрішньої інтимної сутності, філософія перестає викликати у споглядача розгубленість, апатію і догматичну однобічність. Непереборна і нескінченна на перший погляд неузгодженість філософських побудов зникає тоді як мара, а на її місці з'являється з незаперечною очевидністю єдине й узгоджено-систематичне зусилля філософського духу.

І справді! Всі оригінальні філософські намагання, всі істинні вияви філософської думки ґрунтуються навколо одного предмета, навколо одного методу, навколо одного типового розв'язання цілісної основної проблеми.

Тим єдиним предметом філософських пошуків є Суще у всій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх проявах - Суще як Суще. Не існує таких філософських роздумів, які б не бачили у Сущому найвищої й останньої мети всіх своїх прагнень. Часто, правда, філософська думка розглядає його односторонньо, частково пошматовано. Але й тоді метою їй є все те саме Суще, спотвореності й обмежень якого вона просто не усвідомлює, не помічає. Тим єдиним методом філософського мислення є критична, розумна інтуїція, намагання впізнати Суще у всій його недоторканності й своєрідності, - отже, таким, яким воно є. Не існує жодної філософської спекуляції, котра так чи інакше не здійснювала б раціонально-інтуїтивно пошуку Сущого. Правда, цей метод дуже часто (майже завжди) застосовується односторонньо, піддається шкідливим впливам, набуває неадекватного відповідно до своїх цілей характеру. Але і тоді він досить відрізняється від усіх інших пізнавальних прагнень завдяки своїй непримиренній критичності і своєму чисто інтуїтивному зусиллю брати Справжнє як Справжнє, Істинне як Істинне, Об'єктивне як Об'єктивне. Секст Емпірик і Плотін, Гоббс і Лейбніц, Юм і Гегель, Мілль і Лотце, Авенаріус і Коген, Ардіго і Бергсон оперують у підсумку одним і тим самим способом; відмінність тільки в зовнішній конструкції, у вираженні, у зовнішньому вигляді. Чистий опис і чиста теорія - це зовнішньо вічні і непримиренні полюси філософського мислення - суть у дійсності вираження одного і того самого методичного зусилля: за посередництва досить напруженої критики досягнути відповідного інтуїтивного осягнення. Єдиним рішенням основної проблеми Сущого є дуалізм, обов'язково дуалістичне його тлумачення. Не існує такої філософської системи, немає такого споглядального розумом фрагмента, який би не представляв Суще через посередництво двох першомоментів, невідповідних, протиборчих, хоча й найтісніше одне з одним пов'язаних...

То як може бути інакше! Філософська думка першим своїм кроком виявилась схильною до двоїстого тлумачення світу: вона поставила перед собою цей світ як не-Я для того, щоб сама себе розглядати як виокремлену від нього сферу Я. Це тільки спочатку суто суб'єктивне протиставлення отримало негайно більш об'єктивістичну форму, постало протиставленням Сущого й уявного, істинного й ілюзорного, чим і був покладений початок її повно-власному царюванню протягом усієї історії філософських роздумів. Виявляючись у формі антитези, чи то духу і матерії, чи то Бога і диявола, чи то буття й ілюзії, чи то суб'єкта й об'єкта, чи то свідомості та її предмета, чи то, нарешті, форми і змісту, воно заповнило собою всю сферу філософської творчості, всюди насаджуючи одне і те саме за своєю сутністю дуалістичне світосприймання і всюди викликаючи зовсім даремні й тому глибоко трагічні спроби звільнитися від непоборної двоїстості першомоментів. Найчастіше однобічне його забарвлення - чи то онтологічне, чи то космологічне, чи то психологічне, чи то гносеологічне - мало що змінювало при цьому. За своєю суттю історія філософії була завжди і ще залишається історією дуалістичного тлумачення Сущого, а філософія у своєму історичному існуванні - принципово дуалістичною критично-інтуїтивною його транскрипцією.

Так, систематична єдність філософії в її предметі, методі та проблемі надає осмисленість, доладність, сконцентрованість її різнорідних історичних виявів, перетворюючи історію філософії на щось ціле і реально відмежовує її від інших галузей, хоча водночас систематична недостатність досягнутого розв'язання першопроблеми і змушує філософську думку історично збільшуватись, кидаючи у стан безнадії і творців, і споглядачів.

Отже, філософія одночасно і різноманітна, і єдина у своїх історичних виявах. Дуалізм панує над нею історично настільки, наскільки і систематично. Більше того! Як сказано, він визначає її історичне буття саме і тільки тому, що є її систематичним credo. Тільки тому, що у початковій дуалістичній схемі філософських роздумів, очевидно, ховається якась невиправна недосконалість, філософська думка нескінченно збільшується, крутиться і безнадійно метушиться у наданих їй долею історичних рамках. Тільки тому, що у первісному дуалістичному визнанні немає прямого і ясного підсумку навислої над філософською творчістю проблеми, тріпоче вона ось уже тисячоліття безсилими крилами, ніяк не може піднятися в небо. Адже в іншому випадку було б досить першого фундаментально-систематичного встановлення. Історія філософії просто не існувала б, адже основна проблема була б одразу розв'язана. Суще одним помахом було б упізнане ідеально-критичною й адекватно-інтуїтивною думкою. Але вона існує і тим самим змушує визнати дане вже вирішення її першопроблеми зовсім неприйнятним. Так історична відповідь на питання про те, що таке філософія, повертається систематичним сумнівом щодо його змістовності та правомірності.

І справді! Філософський дуалізм є внутрішньо недостатньою концепцією; більше того, він глибоко самосуперечливий, він - найочевидніша соn tradictio in adjecto (суперечність між словом, що визначається, і самим визначенням). Замість відповіді на одну загальну проблему Сущого він множить проблеми; замість усвідомлення найглибиннішої сутності основної загадки Справжнього й Істинного він множить загадки. З одного загадкового світу він робить вільним розтином дві самостійні сутності, дві загадки. Необхідний зв'язок цих сутностей (або повна відсутність зв'язку) стає тоді третьою і не менш складною загадкою. Цей зв'язок буде дробитися без кінця у потугах її розуміння, перетворюючись на зв'язки, ланки, кільця, можливості. Так зростає загадковість пропорційно до намагань дуалістично побороти її. І нічого більше не залишається для безуспішних розгадувачів як зімкнути вуста і, змирившись, продовжувати безутішно подальше подрібнення загадковості. Чотири типових форми має при цьому дуалістична загадковість історично. Це або загадковість дуалістична у вузькому значенні слова, загадковість зв'язку (чи її відсутності), співіснування (або не співіснування) двох сутностей, елементів, моментів котрі, невідомо як складають Суще. Або це - загадковість моністична (у широкому розумінні слова теж дуалістична), загадковість скасування однієї із сутностей, одного з елементів або моментів на користь іншого, загадковість визнання однієї частини Сущого, що невідомо як є основною. Кожна з цих форм дуалістичної загадковості, у свою чергу, буває чи більш суб'єктивістичною, чи більш об'єктивістичною; чи то має онтологічно-космічний характер, чи то отримує гносеологічно-психологічне тлумачення. І кожна з цих чотирьох форм показує чітко та ясно неможливість і безпідставність початкового дуалізму.

...Єдина історична форма існування філософської думки, можливо, систематично неприйнятна. Тим самим історичний пошук того, чим вона була дотепер, природно перетворюється на систематичне зусилля встановити, чим вона повинна бути. Щоб підготувати можливість такого встановлення, необхідно зрозуміти, що то за доленосні обставини, під впливом яких філософія перебувала і перебуває ще й тепер у лещатах дуалістичної схеми. Таких обставин, урешті-решт, можна назвати дві: одна - більш зовнішня й історична, друга - більш внутрішня і систематична. Роль першої обставини відіграє постійне злиття філософської сфери зі сферами інших виявів життя, духу і світу й, що особливо важливо, стійкий визначальний вплив на неї цих чужих їй сфер. Роль другої обставини випадає на долю тих первинних забобонів, якими керується філософська думка з перших своїх кроків і протягом усієї своєї історії, сприяючи заповненню своєї сфери інтересами чужих сфер культури і в цьому сприянні сама реалізує пристрасть до догм первинних забобонів.

Карл Ясперс (1883-1969)

Німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму.

За К. Ясперсом філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". К. Ясперс розглядає філософію, що не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції відіграє поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як окремої людської долі, так і відповідної епохи.

Результатом філософствування, за К. Ясперсом, е філософська віра, яка, на відміну від релігійної, що ґрунтується на істині Одкровення, є результатом розмислу. Як вважає К. Ясперс, існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, стосовно якого розум і віра збігаються.

Філософська віра

Поняття філософської віри

<...>

Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, постає завжди те, що вона існує лише разом зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти саму себе.

<...>

Що ж таке віра?

У ній неподільно присутня віра, в якій вкорінено моє переконання, і зміст віри, який я осягаю, - віра, яку я здійснюю, і віра, яку я в цьому здійсненні засвоюю, - fides qua creditur і fides quae creditur (психологічний стан віри і зміст віри). Суб'єктивна й об'єктивна сторони віри становлять ціле. Якщо я беру тільки суб'єктивну сторону, залишається віра тільки як вірування, віра без предмета, яка ніби вірить лише в саму себе, віра без істотного змісту віри. Якщо ж я беру тільки її об'єктивну сторону, то залишається зміст віри як предмет, як положення, догмат, стан, немовби мертве ніщо.

Тому віра завжди є вірою в щось. Але я не можу сказати ні те, що віра - об'єктивна істина, яка не визначається вірою, а навпаки, визначає її, ні те, що вона - суб'єктивна істина, яка не визначається предметом, а навпаки, визначає його. Віра єдина в тому, що ми розділяємо на суб'єкт і об'єкт, як віра, виходячи з якої ми віримо, і як віра, в яку ми віримо.

Отже, говорячи про віру, ми будемо мати на увазі те, що вона охоплює суб'єкт і об'єкт. У цьому полягає вся складність, з якою ми зіштовхуємося, бажаючи говорити про віру.

Тут доречно згадати про велике вчення Канта, яке мало попередників в історії філософії на Заході й в Азії; основна думка цього вчення повинна була з'явитися там, де взагалі філософствували, але форму методично визначеної думки вона набула - хоча й в історично зумовленому вигляді - у Канта, і в основних рисах навічно стала елементом філософського осяяння. Це - думка про даність нашого буття, яке розщеплене на суб'єкт і об'єкт, пов'язане з простором і часом як формами споглядання, з категоріями - як формами мислення. Те, що є буття, повинно стати для нас у цих формах предметним і тому стає явищем; воно постає для нас таким, яким ми його знаємо, а не таким, яким воно є саме по собі. Буття не є ні об'єктом, що протистоїть нам, чи сприймаємо ми його чи мислимо, ні суб'єктом.

<...>

Буття, яке не є ні лише суб'єктом, ні лише об'єктом, яке в розщепленні на суб'єкт і об'єкт міститься і в тому, і в іншому, ми називаємо всеосяжним. Хоча воно й не може стати адекватним предмету, ми у філософствуванні говоримо, віддаляючись від нього й наближаючись до нього.

Віра, як іноді здається, є щось безпосереднє, на противагу всьому тому, що опосередковане розсудком. Тоді віра була б переживанням переживанням всеосяжного, що мені дано або не дано. Однак за такого розуміння основа й витоки справжнього буття ніби сковзують у те, що може бути психологічно описано, у те, що трапляється. Тому К'єркегор зазначав: "Те, що Шлейєрмахер називає релігією, віра гегелівських догматиків, по суті, не що інше, як перша безпосередня умова всього, - вітальний флюїд - духовна атмосфера, якою ми дихаємо". Це не віра (К'єркегор має на увазі християнську віру), а те, що "вивітрюється, розсіюється, як туман".

К'єркегор вважає основною рисою віри те, що вона має історичну неповторність, сама історична. Вона - не переживання, не щось безпосереднє, що можна описати як дане. Вона - усвідомлення буття з його витоків за допомогою історії й мислення.

Філософська віра це усвідомлює. Для неї всяке філософствування, виражене мовою, - побудова, лише підготовка або спогад, привід або підтвердження. Тому філософія ніколи не може раціонально замкнутися в собі як витвір думки. Створене думкою завжди двояке; щоб стати істинним, воно вимагає доповнення тим, що не тільки мислить його як думку, але робить його історичним у власній екзистенції.

Тому той, хто філософствує, вільно протистоїть своїм думкам. Філософську віру потрібно характеризувати негативно. Вона не може стати сповіддю; її думка не стає догматом. Філософська віра не має міцної опори у вигляді об'єктивного кінцевого у світі, тому що вона тільки користується своїми основоположеннями, поняттями й методами, не підкоряючись їм. її субстанція цілком історична, не може бути зафіксована у всезагальному - вона може лише висловлювати себе в ньому.

Тому філософська віра повинна в історичній ситуації постійно звертатися до витоків. Вона не оволодіває спокоєм у перебуванні. Вона залишається рішучістю радикальної відкритості. Вона не може посилатися на саму себе як на віру в остаточній інстанції. Вона повинна виявити себе в мисленні й обґрунтуванні. Уже в пафосі беззастережного твердження, яке звучить як сповіщення, нам загрожує втрата філософічності.

Всезагальність істинної віри не можна представити як загальнозначущий зміст, прийняти як безпосереднє, об'єктивно фіксувати як історичну даність; впевнитися в ній можна тільки історично, за допомогою руху в часі. А це відбувається у сфері всеосяжного, яке не є ні лише об'єктом, ні лише суб'єктом. Присутність, яка історично виявляється, приховується у витоках віри.

Для того щоб оволодіти поняттям віри, потрібно висвітлити всеосяжне. Така, що постійно опосередковує, завжди нова безпосередність всеосяжного, ця остання присутність має багато способів вираження. Всеосяжне так, як ми його висвітлюємо, виявляється як множинність модусів всеосяжного. Я скористаюся як даниною нашій філософській традиції схемою, яку я можу тут дати лише скорочено (прошу вас на мить спробувати зробити разом зі мною начебто неможливе, трансцендентувати в єдино можливому для нас предметному мисленні само це мислення, вийти засобами предметного мислення за межі предметності, зробити те, без чого взагалі немає філософії, що я, однак, демонструю тут лише в схемі).

Всеосяжне є або буттям самим по собі, яке нас охоплює, або воно буття, яке є ми. Буття, що охоплює нас, називається світом і трансценденцією.

Буття, яке є ми, називається існуванням, свідомістю взагалі, духом або екзистенцією.

А. Буття, яке нас охоплює. ...Це буття двояке: воно є світом, тобто буттям, найменша частина якого становить сторону і нашого існування, тоді як світ у цілому охоплює нас як не-ми-буття; воно є трансценденцією, тобто буттям, яке для нас щось зовсім інше, в яке ми не входимо, але на якому ми засновані й до якого належимо.

А. а) Світ: світ у цілому не предмет, а ідея. Те, що ми пізнаємо, є у світі, але ніколи не постає як світ.

A. б) Трансценденція: трансценденція - це буття, яке ніколи не стане світом, але яке немовби говорить через буття у світі. Трансценденція постає лише тоді, коли світ складається не із себе, не ґрунтується на самому собі, а вказує за свої межі. Якщо світ усе, то трансценденції немає. Якщо трансценденція є, то в бутті світу міститься можлива вказівка на неї.

Б. Буття, яке є ми. Способи, за допомогою яких ми усвідомлюємо наше буття, такі:

B. а) Ми - наявне буття: Ми живемо в деякому середовищі, як і все живе. Всеосяжне цього буття стає предметом дослідження у своїх виявах, у виникненні життя, в образі тілесності, у фізіологічних функціях, у спадково обґрунтованому створенні форм і їхнього взаємозв'язку, у психологічних переживаннях, у манері поведінки, у структурах середовища. Для цього людина, і тільки вона, створює мову, знаряддя, структури, діяння, предметно створює саму себе. Кожне життя, крім життя людини, є лише наявним буттям у своєму середовищі. Навпаки, наявне буття людини володіє повнотою свого існування завдяки тому, що в нього проникають наступні способи всеосяжного - вона або стає їх носієм, або примушує їх служити собі.

Б. б) Ми - свідомість взагалі в розмежуванні на суб'єкт і об'єкт. Тільки те, що входить до цієї свідомості, постає для нас буттям. Ми - всеосяжна свідомість, згідно з якою все те, що є, може бути припущене, пізнане, вказане у формах предметності. Ми прориваємося через наше середовище до ідеї світу, до якого належать усі навколишні світи, більше того, думки; ми виходимо за межі світу й можемо подумки уявити собі його зникнення, начебто він є ніщо.

Б. в) Ми - дух: Духовне життя - це життя ідей. Ідеї - наприклад, практичні ідеї щодо професії й завдань нашого самоздійснення, теоретичні ідеї щодо світу, душі, життя тощо - ведуть нас як імпульс, усередині нас, як риси присутньої в речі тотальності смислу, як систематичний метод проникнення, присвоєння й здійснення. Вони - не предмети, але виявляються в схемах і образах. Вони впливають у сьогоденні та є одночасно нескінченним завданням. Ці три способи всеосяжного - наявне буття, свідомість взагалі, дух - суть способів, за допомогою яких ми постаємо як світ, тобто в об'єктивації цього всеосяжного в предметне ми проявляємося адекватно як емпіричне, як предмет біологічного й психологічного, соціологічного дослідження й дослідження в галузі науки про дух. Однак цим наше буття не вичерпується.

Б. г) Ми - можлива екзистенція: Ми живемо з джерел, які перебувають за межами наявного буття як такого, що постає емпірично об'єктивним, за межами свідомості й духу взагалі. Ця наша сутність проявляється: 1) у незадоволеності, яку відчуває людина, тому що в ній постійно присутнє відчуття деякої невідповідності своєму наявному буттю, своєму знанню, своєму духовному світу; 2) у безумовному, котрому як своєму справжньому самобуттю чи як такому, що їй зрозуміло й значимо сказано, підкоряється її наявне буття; 3) у невпинному прагненні до єдиного, бо людина не задовольняється жодним зі способів впливу всеосяжного на себе, ні всіма разом, а прагне до єдності в основі, яка постає як буття й вічність; 4) в усвідомленні незбагненного спогаду, начебто вона також відає про творення (Шеллінг) або начебто може згадати те, що вона споглядала до буття світу (Платон); 5) в усвідомленні безсмертя, не як продовження життя в іншому образі, а як нищення часу прихованості у вічності, що уявляється їй як шлях безперервної дії у часі.

Охоплююче, яке є я, постає в кожному образі як полярність суб'єкта й об'єкта:

- я як наявне буття є: внутрішнім світом і навколишнім світом;

- як свідомість узагалі: свідомістю і предметом;

- як дух: ідея в мені й та, що прямує мені назустріч із речей, об'єктивна ідея;

- як екзистенція: екзистенція й трансценденція.

Всеосяжне, що є я, немовби охоплює всеосяжне, яким є саме буття, й одночасно охоплене ним. Це буття називається "світом" у перших трьох полярностях і виступає тут як навколишній світ, як предметність доступного знанню, як ідея. У четвертій полярності воно називається "трансценденцією".

Віра в найбільш широкому розумінні означає присутність у цих полярностях. Тому що ця присутність жодним чином не може бути примушена розсудком, але завжди має власні джерела, яких я не можу прагнути, але в яких я прагну, існую й знаю.

<...>