Характеристика напрямку та засновники.
4.2. Г.Гадамер ( життя та погляди - самостійне дослідження-доповідь на семінар)
4.3. Хабермас та Лоренс. (самостійна робота-доповідь на семінар)
5. "Філософія життя".
Характеристика та представники.
А. Шопенгауер.
5.3.Ф. Ніцше
6.Сучасна зарубіжна філософська антропологія.
1.Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм/
1.1. Характеристика.
Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформував французький філософ Огюстп Контп (1798—1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюартпа Мілля (1806—1873) та Гербертпа Спенсера (1820—1903).
Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.
1.2. Огюст Конт.
Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук, її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності та інших філософських проблемпривело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.
1.3. Емпіріокритицизм.
У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX—XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".
Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.
Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку — емпіріокритицизм (махізм). Творцями його сталиЕрнст Мах (1838—1916) іРіхард Авенаріус (1843—1896). Класичним ньютоніанським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб'єктивні за своїм походженням.Світ, на думку Маха, є "комплексом відчуттів", а тому: завданням науки є лише опис цих "відчуттів".
Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід,в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного.Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості.Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил".
Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії — неопозитивізм і постпозитивізм.
1.4. Неопозитивізм .
Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософаЛюдвіга Вітгенштейна (1889— 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це — своєрідний маніфест неопозитивізму.
Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.
На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки).Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії є чіткість висловлювань, речень. Так,функцією філософії є роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія —це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.
Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями.Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.
Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопонят-тя" не верифікуються.
З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскількиморальні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.
1.5. Постпозитивізм.
У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50 — початок 60 рр. XX ст.) до нового етапу свого розвитку — постпозитивізму.
Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософКарл Поппер (1902—1994) — автор концепції "критичногораціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Вінзапропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження.Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому — доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.
Таким чином, попперівський критичний раціоналізм — механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить довідмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".
По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.
На відміну від класичного раціоналізму XVII— XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.
Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.
Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".
2. Екзистенціалізм: загальна характеристика
2.1. Представники.
Екзистенціалізм або філософія існування— ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософС. К'єркегор (1813—1855). Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками єМ. Хайдеггер (1889—1976),К. Ясперс (1883—1969),Ж.-П. Сартр (1905—1980),Г. Марсель (1889— 1973),А. Камю (1913—1960),X. Ортега-і-Гассет (1883—1955) та ін.
Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі
2.2. Основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму.
Цейфілософський напрямок, щоактивно розробляє концепцію світу та людини,є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як "буття-до-смерті".
Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини,яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії.Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття — головний предмет пізнання, насамперед філософського.Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує — думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі.Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.
Людині здається, що оточуючий ЇЇ світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини — це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.
Характеризуючи людину,екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля.
Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства.Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя — з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.
Екзистенціалізм претендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві спостерігається деперсоналізація індивіда, яка проявляться в тому,що науково-технічний прогрес, монотонність праці, ускладнення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандартизація життяпоглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.
Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в антагонізмі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси —глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш; вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "поки-нутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, — основний смисл людського життя.
Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму.
1.3.Ж.-П. Сартр
сенс людського буття вбачаєне в смерті, ав свободі.Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.
За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природно-біологічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє.Майбутнє представлене розмаїттям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить — свободи, яка, за Ж.-П. Сартром, є універсальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж.-П. Сартра, — це ідеальне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над оточуючим її природним та соціальним середовищем.
Крім загальної характеристики екзистенціалізму можна більш детально зупинитися на деяких персоналіях цього філософського напрямку. Найбільш яскравими представниками екзистенціалізму були німецькі філософи
1.4.Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер.
К. Ясперссвою працю мислителя називав не філософією, а філософствуванням, роблячи наголос на незавершеності, відкритості розумового процесу, в якому питання переважають над відповідями. Головна мета філософії допомогти людині зрозуміти, усвідомити своє місце в світі, зро-
зуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філософія має поставити перед людиною життєві орієнтири. Причому, істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії.Центральне місце філософії, стверджує Ясперс, займає фантазія і віра.Слід відрізняти релігійну віру від філософської. Остання ґрунтується на роздумах, а релігійна — на одкровенні.
Життя людини суперечливе. З одного боку, людина відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншого — безпорадність, уразливість, самотність у світі. Для подолання цього відчуття необхідно чітко з'ясувати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Виявляється, що нині людство відчуває страх перед плином часу, переживає кризу раціональності.Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити "як всі". Тобто людина стала одним з елементів маси, а маса — це страшна ірраціональна сила. Для маси характерні такі риси, як погоня за насолодою,нетерпимість, заздрість, прагнення до наживи, ілюзія рівності. У такій масі людина не може знайти опору.
Яким же чином можнапізнати себе, знайти себе?Єдва шляхи.Поза філософією людина може пізнати себе в кризових ситуаціях. Це — небезпечні для життя моменти ризику і війна, хвороби і смерть.Але можна пізнати і за допомогою філософії. Дійсна філософія виявляє буття людини, будить її, підштовхує до свободи і до життя.
Стати вільним — це означає подолати кризи, прийти до пізнання себе, побачити дійсні зв'язки буття і свою долю.
Філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їх боротьбі за свою волю, права, за свій духовний розвиток. А це означає, що ми повинні прагнути до "комунікації", тобто розуміти, чути інших людей і бути почутими ними. Причому, слід йти не за натовпом, а за геніями людства.
М. Хайдеггервважав, що сучасна йому філософія втратила головне своє питання — питання про сутність буття взагалі. Щоб розв'язати його,слід з'ясувати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини?Вона полягає в особливому способі існування, а саме — існування в страхові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе.Страх — основне переживання і спосіб буття, що дає змогу точно і всебічно зрозуміти людину.Об'єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної небезпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті. Поряд із феноменом страху існує і феномен життєдіяльності, який несе щастя світу і людям. Але він слабший від страху.
М. Хайдеггер підкреслює, що основну увагу в пізнанні необхідно приділяти не природі і суспільству, а вивченню існування ізольованої самотньої людини, її сутності. Обґрунтовуючи цю думку, М. Хайдеггер стверджує, що весь світ пронизаний "світовим страхом", або "первісним страхом". Людина розуміє кінечність свого буття, розуміє, що її існування — це, по суті, "буття-для-смерті". Смерть є останньою, вирішальною і справжньою можливістю буття. Людина прагне позбутися страху, тобто втекти від самої себе і намагається забутися в суспільному житті, в суєті, вона розчиняється в суспільстві, хоча повного розчинення" не відбувається. Людина завжди охоплена тривогою, відчуттям одинокості, коли починає розуміти, що суспільні зв'язки і відносини позбавлені смислу. Вона не може віднайти сенсу свого існування у сфері політики, економіки тощо.
М. Хайдеггер робить висновок, щосутність, смисл людського буття знаходиться у сфері волі, у сфері вільного ризику і власної відповідальності за свої дії.
3. Феноменологічний напрям у філософії.
3.1. Характеристика.
Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен — це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.
Виникнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов'язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859—1938). Він вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки.
Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання.
3.2. Гуссерль
вважав, щопочинати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості,тому що реальність доступна людям лише через свідомість.
Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною.Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.
Слід виділити чисту, тобто допредметну, до-символічну свідомість, або "суб'єктивний потік", і визначити її особливості. Виділивши "чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.
Головною характеристикою свідомості взагалі є її постійна направленість на предмети. Така "наївна" направленість називається "інтенціональністю". Свідомість завжди інтенціональна, тобто направлена на що-небудь.
У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина "наївна", тобто вона не бачить тих "смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що переді мною), іншими словами, це — об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або "олюднені об'єкти", або дані в свідомості.
Важливо розрізняти цю "чисту свідомість" ("смисли свідомості") і те, що поза нею, тобто власне об'єкти.До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ — наївне повсякденне життя. Цежиття і є джерелом всіх теорій та понять науки.Життєвий світ — фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений "смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології — показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.
Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної "чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб "Епохе" — такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, — "чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.
"Чиста свідомість", звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою "редукції" (зведенню) — розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом "Епохе", а потім перейти до осягнення основи всього існуючого — "абсолютного Я".
Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді — "абсолютне Я" (яка одночасно є джерелом потоку свідомості людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього "смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.
Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.
Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.
4. Герменевтика як напрямок сучасної філософії.
4.1. Характеристика напрямку та засновники.
В античності герменевтикою називалосямистецтво роз'яснення перекладу, тлумачення.Свою назву цей вид діяльності отримав від грецького бога Гермеса, в обов'язки якого входило роз'яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.
Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантським теологомФ.Шлейєрмахером (1768— 1834) та істориком культури, філософомВ. Дільтеєм (1833—1911).
У Ф. Шлейєрмахерагерменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.
Концепція В.Дільтеяполягає в такому.Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Звідси — розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.
Розірвати це хибне "герменевтичне коло" можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Хоча ці спроби й не принесли бажаних результатів, саме прагнення створення загального методу пізнання культурно-історичних явищ, безсумнівно, має велике значення. Зокрема, В. Дільтей вважає, що культурно-історична реальність охоплюється свідомістю як життєво цілісна на відміну від природної реальності, що дається як сума розрізнених фактів. Іякщо природу людини свідомість охоплює за допомогою інтелектуальних процесів, то світ людини зрозуміти можна шляхом заглиблення душевних здібностей людини в об'єкт, що досліджується.
Природознавство, за В. Дільтеєм, відокремлюється від цілісного ставлення людини до світу, гуманітарні ж науки, навпаки, прагнуть до цілісного охоплення світу людини. Таким чином, між людиною і її світом встановлюються відносини розуміння. У наш час проблему інтерпретації і розуміння розробляють Г. Гадамер, Ю. Хабермас, А. Лоренц, П. Рікьор, К. Апель та ін.
4.2. Г.Гадамер ( життя та погляди - самостійне дослідження-доповідь на семінар)
Німецький філософ Г. Гадамер (1900—1987) розуміє герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття як онтологію. Він надав герменевтиці універсального значення, а проблема розуміння стала головною в філософії. Філософська герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження в світі. Пояснюється це тим, що труднощі пошуку істинного смислу людського буття та шляхи вирішення протиріч сучасного світу ця філософія замінила пошуком інтерпретацій з активним використанням при цьомуконвенціоністської семантики.Фактично текст і мова перетворилися в альфу і омегу філософської герменевтики.
Подібно до "герменевтичного кола" ідеалізм проявляється і при розв'язанні так званого герменевтичного трикутника. У "герменевтичному трикутнику" в ролі об'єкта (о) виступає текст або мова, перший суб'єкт (1с) — автор цього тексту, другий суб'єкт (2с) — автор-інтерпретатор. Основне питання філософії, відповідно до наведеного тут зв'язку, набуває вигляду питання про те, що первинне — текст чи смисл (значення) у свідомості суб'єкта. Другий суб'єкт (2с) в такій герме-невтичній ситуації виступає на перший план як джерело смислу. Отже, суб'єктно-об'єктне відношення в основному питанні філософії перетворюється на відношення між суб'єктами.
Чому саме герменевтика набула значного поширення останнім часом? Самі західні філософи пов'язують цей процес з виникненням кризи довіри до всіх сьогодні існуючих філософських вчень та розчаруванням в цінностях, що були до цього.
Герменевтика все активніше втручається в ідеологічну діяльність різних культурних об'єднань, філософських напрямків, претендуючи на універсальність свого положення. Вона прагне виступати методом об'єднання й упорядкування розгалужених і суперечливих течій сучасної західної філософії.
З іншого боку, різні філософські напрямки роблять спробу доповнити свої філософські конструкції положеннями герменевтики. Так, внаслідок еволюції фрейдизму і зближення його з герменевтикою виник напрямок герменевтичної теорії мови, одним із представників якої є Ю. Хабермас.
4.3. Хабермас та Лоренс.
Хабермас вважає герменевтику допоміжною дисципліною, яка покликана доповнювати його не-марксистську версію історичного. А. Лоренц вважає герменевтику метатеорією психоаналізу, його методологією.
Слід підкреслити, що поставлена філософською герменевтикою проблема розуміння в наш час стала однією з найважливіших. Однак вона виявилася нездатною вказати шлях виходу із суспільного "герменевтичного кола", що виникло, шлях вирішення соціальних колізій. Герменевтика прагне пояснити їх взаємним нерозумінням людей, замість того, щоб шукати причини непорозумінь між людьми в соціальній та економічній дисгармонії суспільства.
Позитивним моментом в герменевтиці можна вважати те, що вона виступає як реакція на абсолютизацію ролі природничонаукового методу в пізнанні проблеми відношення людини до світу, проти абсолютизації технократичного стилю мислення. Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.
Проблема розуміння, яку розробляє герменевтика, особливо актуальна в плані осмислення результатів матеріальної, духовної, культурної діяльності людей різних епох.
Останнім часом чіткіше вимальовується глобальність проблеми розуміння між людьми, країнами, протилежними системами, а також усвідомлення майбутнього розвитку єдиної людської цивілізації.
5. "Філософія життя".