Закріплення вивченого матеріалу. 1. Вміти давати відповіді на питання:
1. Вміти давати відповіді на питання:
Погляди на природу суспільства в історії людської думки.
Особливість предмету соціальної філософії та її відмінність від соціології.
Особливість соціальних законів.
Філософія історії. Особливість підходів до періодизації розвитку суспільства.
Соціальна структура суспільства.
Форми та функції суспільної свідомості.
Роль культури в історичному розвитку людства.
2. Вміти аналізувати:
Співвідношення суспільної та індивідуальної свідомості.
Закономірне та стихійне в історії суспільства.
3. Підготувати доповіді:
”Концепції історичного розвитку в роботах:О. Шпенглера, А.Тойнбі, Д. Белла”.
Література
Основна:
Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). - К., 2006.
Додаткова:
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К.,1996.
Поппер К. Злиденність історизму. - К.,1994.
Тойнбі А. Дослідження історії. - К., 1995.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.1. - М., 1998.
Тема: Філософська концепція людини.
Основні поняття: людина, суспільство, індивідуальність, особистість, соціалізація.
План:
1. Концепції сутності людини та її походження.
2. Природні, соціальні та духовні виміри людського життя.
3. Сутність людини.
4. Сенс життя.
5. Особистість, індивідуальність. Соціалізація.
1. Філософи шукають серед якостей людини визначальні, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Аристотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, хто вона є (К.Ясперс); сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин (К. Маркс).
У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток. Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і Ч.Дарвін довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій.
Сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.
2. У сучасній філософії чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя залежить від явищ природи. Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому. На момент народження вона лише “кандидат у людину”, хоча і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Сукупність цих психофізіологічних якостей називається задатками – музичний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності – це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.
Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.
Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так і погані риси залежать від наших батьків, яких ми не обираємо. Тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо.
Протилежна точка зору абсолютизує роль середовища теж не може бути прийнятою як істинна тому, що вона не враховує індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими. Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.
Своєрідна “золота середина” - і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії. Тому необхідним є аналіз соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.
Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності - духовний вимір.
Духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри.
Таким чином, людина є цілісністною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.
3. Сутність людини може розкритися через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою.
Релігія розглядає Бога як вищу цінність. Сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому.
З.Фрейд вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу (кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей.
Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття.
Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот.
Сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, на кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм:
- людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;
- людина є там, де є її діяльність;
- суспільність людини; людини;
- людина є істотою духовною.
4. Безпосередній зв’язок розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний. Сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого. Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя, яка виражається у практичних діях - в оцінках, прагненнях тощо. Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому.
5. Людина - біосоціальна істота ( а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність.
Поняття індивід означає одиничне на відміну від сукупності, маси. З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху.
Поняття “особистість” фіксує соціальне в людині – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей.
Формування особистості відбувається в процесі соціалізації - процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Найважливіші форми соціалізації: традиції, звичаї, державно-правові норми, Соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування.
Поняттям, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (існує “свобода від...” і “свобода для...”); наявні філософські підходи фаталізму та волюнтаризму; інколи – “втеча від свободи” – за нею невідступна відповідальність.
Закріплення вивченого матеріалу
1. Вміти давати відповіді на питання:
Яка з гіпотез походження людини вам до вподоби і чому?
Як можна довести чи спростувати думку про те, що людина – космічний феномен?
Що таке природне середовище і який його вплив на людину?
Що таке соціальне середовище і яка його роль у формуванні людини?
Порівняйте за змістом поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
Як ви розумієте народну мудрість: “Молода людина ще “буде”, людина середніх років – “є”, стара людина – вже “стала”?
Що ви розумієте під соціалізацією людини?
Які засоби соціалізації людини?
2. Вміти аналізувати:
У чому полягає значення соціальних норм у житті особистості.
Проблема особистості як соціального феномену історичного поступу.
Індивід як природна і соціальна істота.
Індивідуальність і її суперечливий характер.
3. Підготувати доповіді:
”Поліваріантність поняття “людська доля”.
”Свобода людини і її прояви”.
”Соціальні норми як фактор впливу суспільства на особистість”.
”Повнота і щастя життя”.
Література
Основна:
Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). – К., 2006.
Додаткова:
Бердяев Н.А. О назначении человека. – М., 1993.
Діалог культур і духовний розвиток людини: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К., 1995.
Корженко В. Філософія виховання: зміни орієнтацій. – К., 1998.
Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991.
Максимов С.І. особистість і суспільство. – Харків, 1993.
Проблема людини в українській філософії XVI – XVIII ст. – К., 1998.
Проблема людини в українській філософії XVI – XVIII ст. – К., 1998.
Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. – К., 1992.
Тема: Цінності в житті людини і суспільства.
Основні поняття: цінність, культура, суспільні цінності, мотиви, інтереси, потреби.
План:
1. Типи та види цінностей. Цінності та оцінка.
2. Цілі, переконання, мотиви.
3. Суспільні та індивідуальні цінності.
1. Людина як компонент суспільства в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Вона оцінює інших людей і сама ними оцінюється. Оцінка є специфічною формою відношення людини до дійсності, це схвалення або осуд дійсності.
Цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. Цінності поділяються на матеріальні й духовні, культура —є сукупність цінностей, створених самою людиною. Оцінюючи те чи інше явище, що виступає носієм цінності, людина встановлює його значущість, тобто відповідність чи невідповідність своїм інтересам, смакам, уподобанням і т.п. Залежно від міри відповідності (невідповідності) оцінка може виражатися в різних формах — схвалення або осуду, згоди або критики, симпатії або антипатії, любові або ненависті тощо. У найзагальнішому вигляді ціннісні властивості речей і явищ позначаються категоріями «добро - зло», «корисність — шкідливість», «краса — потворність» і т.п. Поняття цінності співвідносне з такими поняттями, як «значущість», «корисність» або «шкідливість». Значущість характеризує ступінь інтенсивності ціннісного відношення. Корисність може носити чисто утилітарний характер і стосуватися як матеріальних, так і духовних цінностей. Шкідливість — це завжди негативне ціннісне відношення людини до предмета цінності. Щоб набуте знання стало переконанням і спонукало людину до дії, вона повинна осмислити його важливість і необхідність для своєї діяльності. Потреби, інтереси, цілі, норми, ідеали при цьому виступають як підґрунтя і критерії позитивного чи негативного відношення до об'єкта оцінки. Останнім може бути явище, предмет дійсності, духовний феномен, який може мати для людини значущість.
На основі, в процесі і в результаті відображення людина відбирає у свідомості зміст пізнаного і оцінює його з позицій потреб, інтересів, цілей, норм, ідеалів і т. п. Оцінка є опосередковуючою ланкою між пізнанням і практикою. Одні з пізнаних людиною явищ оцінюються нею як потрібні, корисні, сприйнятливі, інші - як шкідливі, ворожі, несприйнятливі, ще інші - як байдужі. З урахуванням того, що одні цінності мають для людини більше, інші - менше значення, утворюється ієрархія цінностей (розташовані залежно від міри їх значення).. Вибір залежить і від загальнолюдських уявлень про цінності, і від особливостей культурного середовища і від її власних інтересів, нахилів, уподобань тощо.
Найвищою цінністю для людини є сама людина, її життя. Кожна людина самоцінна й цікава сама по собі, заслуговує на увагу тільки тому, що вона є. Вона повинна бути здатною, виходячи з ієрархії цінностей, визначити найвищу мету свого життя так, щоб вона відповідала як суспільним потребам, так і власним духовним нахилам і прагненням.
2. Ціннісне відношення до дійсності (зумовлене, в свою чергу, потребами й інтересами) є безумовним і найбезпосереднішим фактором, що детермінує активність людини. Значення цього фактора знаходить свій вираз залежно від міри активності, зацікавленості, від переконаності, установок, орієнтацій та інших суб'єктивних факторів людини. Воно проявляє в різних формах діяльності. Адже кожна сфера діяльності є своєрідною системою цінностей. Активність людей завжди спрямована на використання, збереження і розвиток цінностей або того, що ними може стати. В цьому — сутність ціннісного відношення до дійсності.
Діяльність людини є складним цілеспрямованим процесом вирішення життєво важливих питань. Вона характеризується осмисленням і цілеспрямованістю. Кожна людина певною мірою усвідомлює, оцінює себе і свою актуальну діяльність, на основі чого формує ідеальну модель майбутнього. Такою моделлю є мета (ціль). Оскільки діяльність людей детермінована об'єктивними умовами життя, то люди ставлять перед собою не довільні цілі, а тільки такі, для досягнення яких є реальні об'єктивні можливості. Саме тому переконання виступають як форма ціннісноїспрямованості діяльності людини, як соціальна установка, яка передбачає не тільки певну оцінку фактів, явищ, але готовність і здатність діяти відповідно до цієї оцінки. При цьому вона постійно здійснює вибір між різними варіантами поведінки й діяльності. До діяльності завжди спонукає ситуація, і її спрямованість визначається, насамперед, соціальними і духовними характеристиками індивіда — його інтересами, політичними й моральними переконаннями і принципами, правовими імперативами тощо. Останні виступають як мотиви діяльності. Мотив як усвідомлена спонука до певної дії формується в міру того, наскільки людина враховує, оцінює, зважує обставини, які склалися, орієнтуючись на намічені цілі. Ціннісним відношенням до них і породжується мотив у його конкретній змістовності, необхідній для реальної життєво необхідної дії.
3. Людина завжди певною мірою узгоджує свою діяльність і поведінку з нормами й цінностями природного і соціального середовища та мікросередовища. Саме там і тоді цінності актуалізуються, людина робить свій вибір і приймає рішення щодо подальших дій. Важливу роль у цьому процесі відіграють ціннісні орієнтації індивіда, система його цінностей. В її епіцентрі завжди перебуває відповідний суспільний ідеал, на який орієнтується і яким керується людина в процесі цілепокладання і реалізації своїх життєвих проектів у діяльності.