Лірична поезія давнього китаю

Старокитайську літературу, хронологічними рамками якої є XII ст. до н. е.— III ст. н. е., вперше класифікував Бань Гу. У складеному ним переліку літературних творів перше місце посідають конфуціанські канони: "Книга перемін", "Книга історії", "Книга пісень", "Книга риту­алу", "Весна й осінь", "Бесіди й судження" та ін. З цих книг найбільше літературне значення має "Книга пісень", до якої Конфуцій відібрав 305 з більш ніж трьох тисяч пам’яток народної пісенної творчості чжоусців. У ній подана найдавніша лірична поезія китайців — любовна, побутова, обрядова, громадянська, епічна, історична. У своїх піснях китайці розповідали про стародавні шлюбні обряди, про сумну долю залишених жінок, про жахливу традицію людського жертвоприношення, про воєнні походи, про сите, але неспокійне життя чиновників тощо.

Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основ­них жанрах: піснях-гєші та поемах-Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували. Складені вони були римованою прозою, тобто являли собою щось середнє між поетичним і прозовим жанрами. Творцями цього оригінального літературного жанру були Цюй Юань, Сун Юй та інші поети перед ціньської доби. Цюй Юань, ліриці якого притаманні витонченість та щирість почут­тів, народився у IV ст. до н. е. в царстві Чу. Він закликав сусідні царства об’єднатися проти агресивного Цінь, проте невдовзі став жертвою інтриги, позбувся всіх своїх чинів та посад і, зрештою, опинився у вигнанні. Гіркоту самітності, тугу за батьківщиною Цюй Юань з непідроб­ною щирістю передав у своїй оді "Сум відлученого". Легенда розповідає, що коли

Цюй Юань довідався, що князівство Цінь таки заво­ювало його батьківщину, він утопився в річці Міло (китайці на спомин про цю трагічну подію організовують щороку в середині червня перегони на човнах — Фести­валь Човнів Драконів). Інший чуський поет III ст. до н. е. Сун Юй, якого вважають першим китайським трубадуром кохання й жіночої краси, вдосконалив винайдену Цюй Юанем форму оди й цим уніс чималу лепту у виділення китайської літератури в самостійний вид мистецтва.

За царювання У Ді в ханьській столиці було створено Юефу — особливу "Музичну палату", чиновники якої для збереження спадщини минувшини та з’ясування настроїв народу збирали й обробляли народні пісні. Бань Гу повідомляв, що "Музичною палатою" було впорядковано 28 збірників народних пісень, проте жоден із них не дійшов до наших днів. Окремі чиновники Юефу, в тому числі її засновник Лі Яньнянь, самі потроху пописували вірші, іноді вдалі.

У І—II ст. и. е. в країні побачила світ навіяна народ­ним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, носталь­гія за рідною домівкою тощо.

Водночас у Стародавньому Китаї розвивалися й про­зові жанри. Серед старокитайської прози художню цінність становили, зокрема, конфуціанська "Книга історії", яка, на думку М. Й. Конрада, є скоріше літерату­рною, аніж історичною пам’яткою, праця Сима Цяня "Історичні записки", емоційний вплив якої на читача середньовічний китайський філолог та історик Мао Кунь передав такими словами: "Коли читаєш життєписи хоробрих героїв, кортить самому наражатися на смерте­льну небезпеку! Коли читаєш життєписи Цюй Юаня та Цзя І, важко стримувати сльози! Коли читаєш життєписи Чжуан Чжоу та Лу Чжун-ляня, виникає бажання зали­шити цей світ!"

Якщо історична проза тяжіла до об’єктивного зобра­ження подій, то філософська мала підкреслено дидактич­ний характер, тобто вирізнялася суб’єктивізмом. Започат­кував філософський жанр у китайській літературі конфу­ціанський канон "Бесіди й судження", написаний блиску­чим афористичним стилем. До старокитайської філософ­ської прози належать також трактати даосів, легістів, моїстів.

Певне уявлення про цей літературний жанр можна скласти з такого фрагмента книги III ст. до н. е. "Весни та осені Люя":

"Річка Вей дуже розлилася, і в ній втопився чженсь­кий багатій. Хтось виловив його тіло. Родичі багатія звернулися до нього з проханням продати їм небіжчика, проте той заломив дуже високу ціну. Тоді вони зверну­лися до (філософа) Ден Сі.

Ден Сі відповів:

— Не хвилюйтеся! Кому ще, крім вас, він продасть його!

Той, хто заволодів тілом, також занепокоївся й сам звернувся до Ден Сі. Ден Сі промовив:

— Не хвилюйся! У кого ще, крім тебе, вони його придбають?!"

За ханьської доби в Китаї з’явилася також белетрис­тика, яка в середні віки стала основою китайської безсю­жетної прози. Це були передусім життєписи, що виділи­лися з "Історичних записок" Сима Цяня в самостійний літературний жанр. Серед цих белетристичних творів привертають увагу розповіді про невдалий замах сміли­вця Цзін Ке на імператора Цінь Шіхуана (китайський велетень жбурнув в імператора важкий кам’яний молот, проте не влучив), про долю Чен-ді — знаменитої налож­ниці ханського імператора, про закоханого студента, який уночі розкопав могилу своєї коханої, щоб востаннє помилуватися її вродою, тощо.

У старокитайській літературі проглядалися виразні демократичні тенденції, висловлювалися туга за втраче­ною соціальною справедливістю, заклики чинити опір свавіллю знаті.

Характерно, що у своїй класифікації пам’яток китай­ської словесності Бань Гу ще не відмежовував художні твори від наукових трактатів. Отож у Стародавньому Китаї художня література ще не завоювала своєї окремі­шності, художність ще не стала естетичною категорією.

Слід зазначити, що попри певну свою незрілість ста­рокитайська література заклала ту ідейну та художню основу, на якій розквітла середньовічна літературна творчість не лише самих китайців, а й японців, корейців, в’єтнамців.