Давньоіндійська філософія чинники її формування

Методи та функції філософії

Метод(грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Діалектика.Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Однак діалектичному методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги.

Феноменологічний метод.Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів.

Трансцендентальний метод.Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Але він передбачає певний ракурс бачення – суб'єкт виступає «творцем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Герменевтика.. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.

Функції філософії:
– світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

– загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

– пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

– прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

– критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

– аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

– соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

– гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

– освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.

давньоіндійська філософія чинники її формування

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України.
У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання.
Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології
Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір.

8. Ортодоксальні школи давньоіндійської філософії
В історії індійської філософії ортодоксальними, або класичними, називалися школи, які визнавали Веди як джерело достовірного знання. Ці філософські школи мали загальну назву «даршан» (букв.: «бачення, зір»). У неортодоксальних школах (тобто буддизм, джайнізм) термін «даршан» використовувався у своєму основному значенні: в джайнізм це, слово позначало одну з «трьох перлин» - правильне бачення, або віру; в буддизмі воно також застосовувалося в значенні «бачення ».

Ньяя — одна з ортодоксальних (астіка) шкіл індійської філософії, яку характеризують як школу логіки.

Засновником школи ньяя був давньоіндійський філософ Готама, автор «Ньяя-сутр». Погляди представників цієї школи переважно матеріалістичні й близькі до поглядів школи вайшешика. За їхніми уявленнями світ складається з вічних дрібних частинок «ану»: води, землі, повітря і вогню.

Веда́нта (деванагарі: वेदान्त, Vedānta) — будь-яка з декількох шкіл індуїстської релігійної філософії природи дійсності, що базується на Упанішадах; особливо моністична система Шанкара, що вчить поклонінню Брахману (Вішну), тобто душі всесвіту. Слово Веданта складається з двох складників: "веда" - знання та "анта" - кінець, висновок і перекладається разом як кульмінація знання. Альтернативний переклад: суть Вед, якщо тлумачити "анта" як суть, серцевина.

Вчення, що слідують традиції Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:

1.Людина має божественну природу.

2.Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу.

Послідовники міманси вважали, що Веди не є божественним одкровенням, і тому ведичні релігійні філософські положення потребують логічних обґрунтувань.

Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда від перевтілень (мокші) не можна раціонально пояснити. Але до мокші індивід може прийти і незалежно від своїх прагнень — завдяки беззастережному дотриманню громадських і релігійних обов'язків — дхарми.

Міманса визнавала й матеріальний початок у Всесвіті. Пізніші коментатори вчення посилили її теологічне спрямування і розвинули ідею особистого божества.

Міманса тісніше пов'язана з релігією, ніж санкх'я, проте реалістичність і раціоналістичність методології міманси зближує її з давньоіндійським матеріалізмом.

Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів.

Йо́га^[1] — психопрактика зміни свідомості, сукупність різноманітних індійських духовних і фізичних метод, що розробляються в різних напрямах індуїзму та буддизму з метою керування психікою та психофізіологією індивіда задля досягнення піднесеного психічного й духовного стану.

Самкх'я належить до тих індійських філософських систем, які називають ортодоксальними (астіка), оскільки вони визнають авторитет Вед. Основний текст цієї школи Самкх'я-каріка написаний Ішвара Крішною приблизно в 200 році. В наші часи школа самкх'я не існує в чистому вигляді, хоча її вплив зберігається в школах йоги та веданти.

Санкх'я належить до дуалістичних філософських систем. Вона розглядає Всесвіт як взаємодію двох першооснов: пуруші (свідомості) та пракріті (матеріальних явищ). Пракріті роздвоюється на живе та неживе. З другого боку, пуруша розпадається на безліч індивідуальних одиниць свідомості джива, що зливаються з тілами й розумом живої частини пракріті.