Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

Зміст

Вступ

1. Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

2. Найвидатніші представники постпозитивізму

Критичний раціоналізм Карла Поппера

2.1.1. Метод науки

2.1.2. Модель розвитку науки

І. Лакатоса: методологія науково-дослідницьких программ

Томас Кун: історична динаміка наукових знань

Епістемологічний анархізм Пола Феєрабенда

2.5. Стівен Тулмін: еволюція матриці розуміння

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розгляд проблем і можливостей пізнання є однією з наскрізних проблем філософії. Однак в різні епохи ця проблема набуває свої специфічні риси, розглядається в різних ракурсах. У сучасну епоху вона пов'язана, насамперед, з характерними рисами розвитку науково-технічної цивілізації, з породжуваними нею формами усвідомлення дійсності.

Провідну роль у становленні та розвитку науково-технічної цивілізації зіграла і продовжує відігравати наука. Безперечні успіхи наукового пізнання, особливо в галузі математики та фізики на початку 20-го століття, не могли залишитися непоміченими для філософів. Більш того, наслідки виявилися досить вражаючими. Сталося поширення в суспільній свідомості невиправдано завищених оцінок можливостей науки, культу наукового пізнання. Для багатьох людей нашого часу віра в науку в значній мірі замінила віру в Бога. Наука для цих людей стала грати роль релігії, здатної дати остаточну відповідь на корінні проблеми устрою світу і людського буття.

Разом з тим, чітко виявившись в наш час антигуманні наслідки науково-технічного процесу породжують і активну опозицію культу наукової раціональності. Наука не рідко оголошується відповідальної за всі пороки і гріхи сучасної цивілізації.

Тим не менш, оптимізм прихильників сцієнтизму, хоча і грунтовно потьмянів, але далеко не вичерпався. У наші дні він знаходить свій вияв у моделях інформаційного суспільства, здатних, нібито, вирішити ті самі наболілі проблеми, з якими ні науці, ні техніці так і не вдалося впоратися півтора-два десятка років тому.

А тим часом вплив прогресу науки і техніки на суспільне життя дійсно суперечливо. І не дивно в цих умовах, що виявлення неспроможності ілюзій сцієнтизму і техніцизму неминуче викликає посилення антисцієнтистської і антітехніцістскіх настроїв. Це знайшло свій прояв у художній, переважно науково-фантастичної літератури, а разом з цим і в народженні утопічних проектів, починаючи з пропозицій про накладення на тривалий термін мораторію на наукові відкриття і технічні нововведення і кінчаючи ретроградними закликами повернутися до ремесла, мануфактурі і принципам організації землеробства епохи кінного плуга і сохи.

Сьогодні ясно, що ні безмежний оптимізм, ні безвихідний песимізм в оцінці впливу науково-технічного прогресу на хід історії не можуть бути прийняті. Встановлення оптимальних місця і ролі НТП у житті суспільства сьогодні і в осяжній перспективі залишається в наші дні однією з центральних завдань філософії, оскільки від характеру вирішення цього завдання багато в чому залежить: бути чи не бути земній цивілізації.

Сучасною мовою описуються такі традиційні галузі філософського знання, як онтологія і феноменологія, епістемологія і методологія, аксіологія та філософська антропологія. Взагалі все нове, що з'явилося в сьогоднішній філософської думки, найчастіше пов'язане з людиною, його життєдіяльністю,благополуччям суспільства й особистості, аналізом причин, можливостей і умов суспільного прогресу, орієнтованого на людину сьогоднішнього дня.

Найвизначніші з постпозітивістів: англійці К. Поппер і І. Лакатоса, американці П.Фейєрабенд і Т. Кун, С.Тулмін та інші.

Постпозітивісти згодні зі своїми попередниками неопозитивістами насамперед у прагненні чітко усвідомити собі та іншим зміст наукового знання. Постпозітивісти, як і неопозитивісти, критично відносяться до феноменологічних і герменевтичних установок. Разом з тим постпозітивістів досить різко відрізняються від неопозітивістів.

Неопозитивісти вважали, що людина здатна на ясне, істинне на століття знання. Постпозітивісти ж надають принципове значення тому факту, що людина істотно помиляється. Це означає, що ясне, вічне знання не може бути досягнуто: одна теоріянеминуче змінює іншу. Треба забезпечити зростання наукового знання, причому за допомогою корінних перетворень, наукових революцій. Постпозітивісти визнають, що між наукою і філософією не має жорсткого кордону.

Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

«Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Основні риси постпозитивізму:

ü відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;

ü поступовий відхід від демаркаціонізму;

ü відмова від комулятивізму;

ü суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.

Характерними для постпозитивізму є також проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання [10; 133].

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму — теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи прин

«Ми могли б розрізняти три світи, або всесвіти: по-перше, світ фізичних об'єктів або станів; по-друге, світ станів свідомості або, можливо, установок до дії; по-третє, світ об'єктивного змісту мислення, зокрема наукового та художнього». К. Поппер

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т.Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антропологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з ненауковими.

Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чином, наука у П. Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства.

«Дійсні філософські проблеми завжди укорінюються в проблемах сьогодення, які перебувають поза філософією». К. Поппер

Перевага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Т.Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів постпозитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

«Для критики і спростування наукових теорій - як це не дивно і не звично - важливі філософські ненаукові й антинаукові теорії».

П. Фейєрабенд

• Проблема правдоподібності наукових теорій.

• Проблема відповідності наукових теорій. Т. Кун і П.Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

• Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.