Філософські проблеми у поглядах Івана Франка

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується І.Франка-мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості І.Франка дуже вагоме. При всій багатогранній діяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільства в історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.

Оцінити належно творчість І.Франка як філософа надзвичайно важко. Треба розглядати з погляду філософії окремі розділи його творчості, в яких він то тут, то там висловлює свої філософічні погляди або пише про філософів. Це переважно в його передмовах до видань окремих своїх творів і перекладів, в яких він говорить про здобутки європейської духовності і культури, акцентуючи увагу на здобутки свого народу і слов'янства в цілому, порівнюючи їх також в чисельних своїх публікаціях.

У розвитку світогляду Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений.

Основними рисами світогляду Івана Франка були:

1. філософський матеріалізм;

2. революційний демократизм;

3. критичний реалізм;

4. просвітительський гуманізм.

Вони склалися у Франка в період з 1876 по 1883 рік під сильним впливом передових ідейних напрямків суспільно-політичної і філософської думки, які йшли тоді в Україну з Німеччини і Росії.

Світогляд І.Франка можна з'ясувати, значною мірою, виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія.

Відкидаючи ідеалістичні погляди на науку і на її предмет, І.Франко відзначає, що вже філософія Сократа і Платона "не ставила за обов'язкову умову поступу дослідження законів і сил природи, а звертала думку швидше до порожніх і безплідних роздумів". Ті ж самі думки, хоч у відмінній формі, висловлювали, як зазначає І.Франко, Гегель та інші філософи - ідеалісти. Немає нічого дивного, що "такі принципи, - зауважує мислитель, - які нівечать основу всякого дослідження і пізнання зовнішнього світу, мусили в подальшому породити такі шалені ідеї, як нігілізм Шопенгауера або Гартмана, який є, власне, запереченням всякої здорової, розумової науки". І.Франко рішуче настоює на тому, що наука формує свій зміст шляхом пізнання об'єктивної реальності, бо "справжня думка не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом". Разом з тим наука не заперечувала ідеалістичний підхід.

Особливу увагу зосередив І.Франко па діалектиці суспільних процесів. Мислитель бачить джерело суспільного розвитку в суперечностях, у боротьбі протилежностей, які проявляються в конкретно-історичних формах. Вивчивши конкретний матеріал праць Л.Г.Моргана, Е.Тейлора, Г.Сненсера, Д.Леббока та ін. І.Франко доходить висновку, що головна суперечність, яка лежить в основі розвитку первісного суспільства, була між потребою збереження та забезпечення існування людського роду і можливостями задоволення цієї потреби, конкретизуючись у суперечності між людиною і навколишнім середовищем. І тільки тоді, коли вирішення цієї суперечності стало можливим на основі трудової діяльності шляхом виготовлення і застосування знарядь праці, існування людського роду було забезпечене.

Отже, світогляд Івана Франка — одна з вершин української філософської думки. Його філософська концепція людини і світу знаменувала входження української філософської думки в контекст загальноєвропейського філософського процесу кінця XIX — початку XX ст.

Функції філософії:

Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і профе­сійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретич­ному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями.У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських прин­ципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біо­логічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гно­сеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.

Праксеологічнафункція філософії. Праксеологічний вимір філософ­ського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємо­відносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, прак­тики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий про­шарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які вихо­дять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незнач­ну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а і як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виника­ють казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шев­ченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософ­ському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своє­рідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя люд­ства в таких його спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмис­лення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела До виникнення філософії політики і філософії права. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як "гармонію сфер" — не покидав найбільш далекоглядних філосо­фів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для ро­зуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і від­мінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоре­тичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відпо­відного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод.Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принци­пи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII— XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка нау­кової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, РДекарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок методів різних конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологіч­не за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого почат­ку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ.

І нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводила­ся, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.