Ісус Христос -- центральна постать християнства 9 страница

- біологічні теорії;- теорії соціологічні. Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу. Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.

88. Людина, як індивід, індивідуальність, особа та особистість.Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть і протилежних одна одній позицій. На суть людини постійно діють і природні, і соціальні фактори. У зв`язку з цим поняття людини розглядається в таких різновидах як «індивід», як правило, розглядається людина, як біологічна істота зі своїми природними даними без врахування ії соціальних якостей «індивідуальність» виражає людини в сукупності ії біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють ії від інших людей. В умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у всебічному розвитку індивідуальності, ії сутнісних сил. Під «особою», «особистістю» мається на увазі людина з певним урахуванням ії соціальних якостей. Важливою якістю тут виступає принциповість, висока відповідальність за свою справу. Негативинми соціальними рисами людини виступають конфорізм (пристосовність), кар`єризм, індівідуалізм, соціальна пасивність, схильність до корумпованості, безводповідальніст Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність. Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.Індивідуальність — сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

89. Історичні типи взаємовідношень людини і суспільства.Лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів у природознавстві, в першу чергу відкриття Ч.Дарвіном законів еволюції живої природи, стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства та природи. Перша така спроба, на нашу думку, була зроблена Ф. Енгельсом в його знаменитій роботі «Походження сім'ї, приватної власності та держави". В ній він, означаючи основні етапи розвитку людського суспільства, виділив такі основні: • дикість - період переважного присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти слугують, головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння. • варварство - період введення скотарства та землеробства, період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності.

• цивілізація - період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості у власному смислі цього слова і мистецтва.У науковій літературі радянських часів епігони К.Маркса та Ф. Енгельса від надмірної відданості своїм вчителям іноді створювали досить химерні схеми періодизації взаємодії суспільства та природи. Показовою є спроба, зроблена В.К. Рахіліним, який виділяв такі періоди:

• стародавній період - час накопичення знань про природу і початок формування основних типів взаємовідносин людини і природи; • рабовласництво - час інтенсивного розвитку землеробства і скотарства;

• феодалізм - новий етап в освоєнні природи людиною; • капіталізм - ера активного промислового використання природи, що ігнорує екологічні закони; • соціалізм - період наукового природокористування.

Більш вдалим, на нашу думку, є спроба Ю.В.Павленка в колективній монографії «Екологія і культура». Він, беручи за критерій пануючий тип господарства, виділяє два основних етапи взаємодії людини та природи: • привласнюючий тип господарства панує переважно на найдавнішому етапі розвитку людства і характеризується тим, що людська трудова діяльність спрямована на здобуття того, що у природному середовищі існує у готовому вигляді (промислові тварини, їстівні рослини тощо). Привласнюючи готові продукти, люди виступають як вища ланка біоценозів, але, на відміну від інших живих істот, вони діють свідомо, використовуючи штучні знаряддя праці та становлячи певні соціальні організми з відповідними системами суспільних відносин; • відтворюючий тип господарства в екологічному аспекті характеризується передусім тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища якусь частину природних багатств, а й сама активно перетворює це середовище відповідно до своїх цілей та потреб. Вона не тільки власною працею забезпечує відтворення предметів свого споживання, але й створює те, що взагалі не існує в природі. Однак зведення всієї історії взаємовідносин природи і людства після його виходу з первісного стану до єдиного етапу без внутрішньої диференціації утруднює не лише розуміння становлення цієї взаємодії, а й головних причин сучасної глобальної екологічної кризи, а, отже, і шляхів та засобів її запобігання. Цікава періодизація, запропонована Г.В.Платоновим, який намагається вичленити провідний елемент, що визначає ставлення людини до природи: • біогенний - адаптаційний, присвоюючий;

• техногенний - частково перетворюючий: а) аграрний; б) індустріальний; • ноогенний - системноперетворюючий.Історія людського суспільства як специфічної природної системи, є історією пізнання, освоєння та перетворення людиною оточуючого її світу. Як зазначав російський філософ Г.С. Батіщев, людина - спадкоємець природи, наступник результатів її розвитку, її тенденцій та потенцій. Природа - абсолютна передумова і абсолютна умова людини. Вона не лише першопочатково «виходить» з природи, але і, разом з тим, ніколи не залишаючи її, поступово продовжує розширювати та поглиблювати свій спадковий зв'язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого діяльнісного прогресу. Людина не тільки породжена природою як прародителькою, але й сама постійно робить її вихідним пунктом і першоджерелом своїх нових, дійсно ґрунтовних прагнень, якими вона збагачує себе як людину.

90. Основні підходи до розуміння суспільства.

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство - найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни"Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та теорія пізнання": "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування" (12, с. 5).

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок".

Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г) "політична" незалежність".

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення). У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura - природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити "соціальну науку" на грунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад, У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує.

91. Суспільство як система, що саморозвивається.

Розглядаючи суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, слід підкреслити, що цей саморозвиток характеризується якісними змінами і певною спрямованістю. Залежно від спрямування якісних змін суспільного розвитку той характеризується як прогресивний чи регресивний.

Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727—1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості — звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову.

Суспільний прогрес — це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.

У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство – це люди. А людина – це душевно визначена природно-соціальна істота. Людина – це особлива істота, що є у світі такою завдяки цілому ряду призначених їй властивостей.

По-друге, суспільство – це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.

По-третє, суспільство – це явище самодостатності людини. Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки:

а) участі у постійному, безперервному відтворенні людського роду;

б) створенні умов, поза якими людина жити не може;

в) виробленні ідей та ідеалів, за якими людина живе чи прагне жити.

По-четверте, суспільство – це спільність людей.

Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних (бо однакових не буває) людей. Співіснування не просто як співжиття, а як таке, що позначене наявністю взаємозв’язків, взаємодій, взаємовпливів, які або згуртовують, або розмежовують людей. Співіснування підкреслює, що суспільство як спільнота людей функціонує на основі консенсусу, який народжується завдяки здатності та вмінню людей порозумітися і домовитись між собою.

І, по-п’яте, суспільство – це відносини між людьми. Адже джерелами окресленого нами вище консенсусу є стосунки між людьми. А загальноприйнятою є думка про те, що під відносинами між людьми слід якраз розуміти систему стосунків, яка виникає в процесі життєдіяльності людей та їхніх спільнот.

Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, можна зробити висновок у вигляді такого визначення.

Суспільство – це природно соціальна самодостатня спільність людей.

92. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку су­спiльства є народонаселения, постiйне вiд­творення людей. Цю сторону природи лю­дини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку чисельностi населения, мiграцiю, сiм'ю, її склад i розвиток, народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения тощо.Об'єкт дослiдження демографії - демографiчна система, до складу якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у свою чергу, - це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранно­му процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно озна­чає створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємо­вiдносини мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це - цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком суспiльства. Найважливiший показник стану народонаселення - народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами, полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення населен­ия на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу тощо.Демографiчна полiтика - система спецiальних заходiв, спрямова­них на досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або через вплив з боку держави на piвень народжува­ностi.Важливою характеристикою демографічної системи є якiсний стан населення.Насамперед, це стан здоров'я (фiзичного, генетичного), oсвітa, квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики, спря­мованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro стану населення - стан здоров'я.

93. Формаційна теорія суспільного розвитку (К.Маркс)Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку сус­пiльства К. Марксом була введена така важлива категорiя, як су­сniльно-економiчна формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльс­твa,щохарактеризуєтьсясвоїм способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами. Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад, феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя - соцiалiзм), постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та над­будова, а також надбазовi та надбудовнi елементи - нацiя, мова,культура, побут, сiм'я та iн.Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого ви­значення: базис є сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова - це вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

1Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:.сукупностi iдей, теорiй;2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культи­вують цi iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);3. наявностi iдеологiчної спрямованостi - забезпечення функ­цiонування панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв'язок, в якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй, соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої об'єктивнi й суб'єктивнi чинники утворення та функцiонування

94. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії:

Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація - це живий організм, котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті, розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій, Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя. Остання розуміється навіть глибше - конституюючись у якості основного рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання – “перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш). Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і “виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент. Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та інертною частинами суспільства як “мимесис” - соціальне наслідування. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:

- у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;

- більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими словами, вона повинна “дозріти” для відповіді

95. Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість. Духовне життя су­спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспільства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями - соцiальними суб'єктами - iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов­ний світ людини - її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя - це завжди дiа­лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди­вiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне. Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень, поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi осво­єння природи i соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю щодо суспiльного буття Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії соцiальнiй активностi. Вона пов'язана головним чином з науково-теоре­тичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким усвiдомленням суб'­єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

96. Поняття суспільної свідомості, її структура Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспіль­ної свідомості виступають суспільна психо­логія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як без­посередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чут­тєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливо­му переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідо­мості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психо­логічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармо­нізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому поля­гає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і су­спільної свідомості в цілому.