Антропологія В. С. Соловйова в контексті кризи західної філософії

Згідно з переконаннями російського мислителя, людина пов’язана з двома світами – природним і божественним. З першого вона вийшла, до другого прагне. Перш ніж людина стає духовною істотою, вона тривалий час знаходиться в природному стані, в якому немає істинного життя, люди за природою чужі й ворожі одне одному, між ними постійно ведеться боротьба за виживання. Нерівність можливостей дозволяє одним підпорядковувати собі інших. Для досягнення «істинного життя» люди повинні перейти від природного стану до духовного. Таким чином, сенс історії полягає в поступовому одухотворенні – моральному вдосконаленні людства через засвоєння і здійснення їм християнських начал. Лише в цьому випадку природна стихія «переймається» божественним логосом.

У праці «Криза західної філософії (Проти позитивістів)» російський мислитель розрізняє три історичні періоди у сфері творчості в культурі Європи. У середньовічний період не існувало вільного мистецтва, все було підпорядковано містиці, розчинено в містичній релігійній сфері. З епохи Відродження внаслідок ослаблення релігійного відчуття та відкриття античного мистецтва починається розвиток витончених мистецтв. У XIX столітті настав третій період – панування технічного мистецтва – «утилітарного» або «утилітарного реалізму», коли від мистецтва вимагалися лише поверхневе наслідування дійсності та вузька утилітарна ідея – що називається тенденцією. Технічне – «утилітарне» мистецтво перетворилося на ремесло.

У роботі «Читання про Боголюдство» В. С. Соловйов констатує очевидну кризу і деградацію західної цивілізації. «Ми бачимо насправді, що і сучасна західна цивілізація, яка відкинула релігійне начало, як те, що виявилося суб’єктивним і безсилим у цій своїй формі, і ця цивілізація проте прагне поза релігійною сферою знайти деякі єднальні начала для життя і свідомості, прагне замінити чим-небудь знехтуваних богів. Хоча за пануючим переконанням усі кінці і начала людського існування зводяться до наявної дійсності, до цього природного буття, і усе наше життя має бути замкнуте в «щонайтісніше коло підмісячних вражень», проте в цьому тісному колі сучасна цивілізація посилюється знайти для людства начало, що єднає і організовує. Цим прагненням організувати людство поза безумовною релігійною сферою посилюється і прагнення в області тимчасових, кінцевих інтересів, цим прагненням характеризується уся сучасна цивілізація»[246]. В. С. Соловйов переконаний, що духовна криза, яка настала, – це не останнє слово в людському розвитку. Він вірить у майбутній, більш високий етап розвитку людства, нерозривно пов’язаний із зверненням на новому рівні до божественного світу. Визначальну роль у такому зверненні повинна зіграти Росія. Розділяючи при цьому патріотизм на істинний і неправдивий, В. С. Соловйов вважав, що неправдивий патріотизм боїться чужих сил, а істинний засвоює їх, користується і запліднюється ними. Але використання чужого досвіду ще не дає Росії бажаного плоду життя. Для цього потрібна глибока релігійна всеосяжна культура. У цій області, на думку В. С. Соловйова, Росія доки безплідна. Єдине, що вона породила, – церковний розкол. Росії не слід боятися спілкування з католицьким Заходом, інакше доведеться визнати слабкість православ’я. А якщо у православ’я немає сил протистояти католицизму, то чи треба його захищати.