Бенедикт Спіноза: сила афектів – людське рабство

Видатний голландський філософ Б. Спіноза (1632 – 1677) був прихильником, якоюсь мірою навіть учнем Р. Декарта і водночас – найпослідовнішим критиком притаманного картезіанській філософії дуалізму. Головною працею Б. Спінози, де систематично викладені його філософські погляди, була "Етика". Над нею він працював починаючи з 1662 p., а надрукована вона була вже після смерті філософа, в 1677 р. Інші твори ("Основи філософії Декарта", "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя, "Трактат про вдосконалення розуму") містили положення, які дістали остаточне оформлення в принципах"Етики".

Науку про людину Спіноза розглядає як складову частину науки про природу. На відміну від Декарта, в дуалістичній системі якого подвійна природа людини є предметом різних наук, Спіноза створює моністичне вчення про людину, розглядаючи її як єдину за своєю сутністю істоту. Онтологічний монізм доповнюється методологічним: розглядаючи антропологію як розділ фізики, він прагне застосувати до людини ті самі природничо-наукові методи, що й до інших явищ природи. Людина, за Спінозою, лише частина природи й підпорядкована її загальним законам.

За своєю сутністю вона не є субстанцією, вона тільки модус єдиної субстанції – природи. Точніше, її сутність становлять модуси мислення й протяжності, сукупність яких утворює індивідуум, або живий організм, у якому поєднуються душа й тіло.

Душа людини – це ідея її тіла, а тіло – об'єкт її душі. І душа, і тіло є лише різні вияви цього організму (індивідуума), різні способи репрезентації його сутності. Вони не мають самостійного, субстанційного буття. Ось чому ані душа, ані тіло не можуть визначати одне одного, взаємодіяти між собою.

Процеси мислення, з точки зору Спінози, принципово не можуть бути породжені тілесними процесами, і навпаки. Він, таким чином, знімає психофізичну проблему Декарта, уникаючи вульгарного зведення процесів мислення до суто тілесних процесів. Заперечуючи залежність тілесних процесів від актів волі, Спіноза, однак, мусив розглянути ті аргументи Декарта, за допомогою яких той доводив вплив розуму або душі на людську діяльність. Зокрема ці аргументи, як зазначалося, полягають у тому, що причину багатьох дій людини не можна вивести з самої лише її тілесної організації. Наприклад, людське тіло саме по собі, без керівництва розумом не здатне створити архітектурну споруду або живописне полотно. На це Спіноза відповідає таким чином, що здатності тіла як такого ніхто ще остаточно не визначив і ретельно не вивчив, а тілесний устрій людини за своєю досконалістю набагато перевершує все, що створене її мистецтвом. Додатковими аргументами йому також слугують автоматичні дії сновид і багатоманітні здатності позбавлених розуму тварин. Спираючись на те, що з природи випливає нескінченно багато, Спіноза робить висновок, що тіло саме по собі здатне робити все те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот. Душа тільки спостерігає різноманітні дії тіла, вона усвідомлює їх і навіть дивується з них, але не спричинює їх. Отже, вважає Спіноза, самих законів тілесної природи досить, аби пояснити життєдіяльність людини, її творчість тощо. Все цілком піддається описові в термінах фізики й фізіології. Позірна залежність душі й тіла одне від одного є лише зовнішній вияв того факту, що за своєю сутністю вони одне й те саме, але виражене різними способами. З цього боку людина нічим не відрізняється від будь-якої іншої речі. Але ж душа людини суттєво відзначається від інших душ, і, щоб зрозуміти, в чому полягає ця відмінність, Спіноза знову посилається на природу тіла. Ідеї різняться між собою залежно від їхніх об'єктів. „Тому для визначення того, чим відрізняється людська душа від інших душ і чим вона вища за них, нам необхідно дослідити, як ми сказали, природу її об'єкта, себто природу людського тіла”.

У багатьох дослідженнях спосіб, яким Спіноза вирішує психофізичну проблему, характеризується як психофізичний паралелізм. Але наведені вище слова свідчать про те, що розуміння Спінозою цієї проблеми глибше за просту фіксацію паралельності розумових і тілесних процесів. Спіноза схиляється до визнання певного пріоритету тіла, а відтак і до залежності психології від фізіології.

Душа, за Спінозою, є породження тіла в тому розумінні, що весь свій зміст вона отримує через усвідомлення його різних станів, зумовлених взаємодією із зовнішніми речами. А оскільки душа як ідея свого тіла має сприймати все, що відбувається у ньому, вона здатна до сприймання багатьох речей. За своїм змістом душа – це складна сукупність різних ідей, безпосередніми об'єктами яких є різні стани людського тіла. Загалом душа невідривна від тіла, а його фізична смерть спричиняє і загибель душі.

У Спінози, щоправда, йдеться про безсмертя духу та певної частини людської душі, але при цьому мається на увазі не окрема, індивідуальна душа, а те в ній, що тотожне нескінченному атрибутові мислення. Після смерті душа окремої людини зливається із субстанцією і переходить у стан субстанційної вічності. Але те саме відбувається і з людським тілом: акт його фізичної смерті означає його злиття із субстанцією. У цьому розумінні воно не менш вічне, ніж його ідея, або душа.

Співвідношення тіла й душі як об'єкта та його ідеї не є чимось специфічним для людини, але на відміну від усіх інших речей людина має не тільки ідею свого тіла, а й ідею своєї душі, себто ідею ідеї. Таке рефлексивне відношення, завдяки якому людина набуває самосвідомості, – суто людська особливість. Саме завдяки самосвідомості людина відрізняється від інших речей. Отже, коли Спіноза говорить про загальність мислення як атрибутивної властивості природи, то це не означає, що кожна природна річ здатна до рефлексії й може усвідомлювати свою власну ідею. На це здатна тільки людина.

Як нескінченний атрибут субстанції мислення не тотожне розумові або волі людини. Тому цілком слушним видається твердження Спінози, що Бог позбавлений розуму й волі. Атрибутивність мислення означає принципову здатність природи до свідомих дій, що актуалізується, коли з'являється відповідний суб'єкт. Водночас це означає принципову мислимість природи, бо кожній речі в нескінченному мисленні Бога відповідає певна ідея, завдяки якій ця річ стає об'єктом пізнання. Проте мислима річ ще не є річчю, що мислить. Атрибутивність мислення реально здійснюється лише в людині, яка здатна поводити себе не тільки як річ протяжна, а й як річ мисляча. Більше того, людина є такою частиною природи, завдяки якій уся природа приходить до самосвідомості. Людина здатна осягнути ідею кожної природної речі, і в цьому, на думку Спінози, – її головне призначення у світі. Сутність людської свідомості, сутність людського духу полягає в пізнанні.

Вчення про афекти посідає надзвичайно важливе місце у філософській системі Спінози. Саме в ньому виявляється принципова єдність душі й тіла, людської сутності й природи. Якщо не зважати на відому працю Декарта, Спіноза був першим, хто систематично дослідив людські емоції, розглядаючи їх як форму зв'язку людини із зовнішнім світом. Реагуючи на цей світ емоційно, людина виявляє свою залежність від нього.

Безумовною заслугою голландського філософа були спроби поширити на людину та її поведінку природничо-наукові методи дослідження, розглянути її різні стани як звичайні явища природи. Людина – частина природи, вона включена в загальну систему природної детермінації й підпорядкована її законам.

Проте детермінація людської поведінки не має механічного характеру. Ця детермінація опосередкована власними прагненнями, діями й устремліннями людини. Через це людина не є механічним пристроєм або автоматом, вона одушевлена істота, що відчуває біль, смуток, радість та насолоду. Взаємодія людини з іншими речами опосередкована її душевними станами, а процес детермінації її поведінки охоплює явища не тільки фізичні, а й психічні. Саме такими є афекти, себто прояви людського життя, котрі водночас виступають і як певні стани тіла, і як відповідні їм стани душі.

Як зазначалося, сутністю людини, джерелом усіх виявів її життя, на думку Спінози, є прагнення до самозбереження. Ним визначається в кінцевому підсумку поведінка людини, воно – початок її активності. Інстинкт самозбереження, що притаманний кожній живій істоті, є конкретним виявом загального закону природи. Згідно з цим законом людина прагне до всього, що підтримує її існування, та уникає всього, що загрожує йому. Якщо це прагнення стосується тільки самої душі, то його називають волею. Якщо ж воно розглядається відносно як душі, так і тіла, тоді воно виступає як прагнення, що становить основу (сутність) людської життєдіяльності. Усвідомлене прагнення набирає форми бажання.

Прагнення спонукає людину до дії, всі ж інші стани її тіла й душі (якщо вони не нейтральні) або збільшують, або зменшують цю здатність до дії, немовби регулюють людську активність, стимулюючи або гальмуючи її. Такі стани Спіноза називає афектами. „Під афектами, – пише він, – я розумію стани тіла, які збільшують або зменшують здатність самого тіла до дії, сприяють їй або обмежують її, а разом із тим і ідеї цих станів”.

Первинним афектом є саме прагнення, подальші його різновиди – афекти задоволення (радості) і незадоволення (смутку). Людина відчуває задоволення, коли її прагнення до самозбереження натрапляє на те, що йому сприяє, і незадоволення, коли має справу з чимось несприятливим. Ці три афекти, на думку Спінози, є основними, всі інші беруть свій початок від них. Наприклад, кохання є не що інше, як задоволення (радість), що супроводжується ідеєю зовнішньої причини. Подібне тлумачення він дає ненависті та іншим афектам. Загалом усе розмаїття психічних станів людської душі й відповідних їм фізіологічних станів тіла Спіноза намагається послідовно вивести з перших трьох.

Таким чином, афекти – це зміни життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які підсилюють або зменшують цю активність. Розмаїття афектів залежить як від самої людини, рівня її розвитку (втіхи п'яниці непорівнянні із задоволеннями культурно розвиненої людини), так і від тих об'єктів, на які спрямована ця активність. „Існує стільки ж видів задоволення, незадоволення і бажання, а отже й усіх афектів, що складаються з них... або від них походять (якими є любов, надія, жах тощо), скільки існує видів тих об'єктів, з боку яких ми зазнаємо афектів”.

Отже, афекти є такими чинниками людської діяльності, які характеризуються єдністю суб'єктивного й об'єктивного, людської сутності та зовнішньої природи. Людина зазнає афективного стану лише від таких речей, які мають значення для неї, від яких залежить здійснення її життєвих прагнень. Афекти-пристрасті регулюють взаємодію людської істоти з цими речами, немовби „прив'язують” її до них. Більшість афектів, на думку Спінози, є саме пристрастями, тобто такими психофізичними станами, які визначаються не лише самою людиною, а й зовнішніми причинами. У цьому розумінні пристрасть – це пасивний стан. За Спінозою, людина пасивна, коли її дії зумовлені зовнішніми причинами, й активна, коли – внутрішніми. Як частина природи людина залежить від багатьох речей, потребує їх, тому влада афектів-пристрастей є не що інше, як залежність людини від природи. Таку залежність Спіноза називає рабством. Оскільки людина не може існувати поза природою, могутність якої значно перевищує її можливості, людина безсила перед владою афектів. „Людина необхідно зазнає завжди пасивних станів, – пише Спіноза, – дотримується загального порядку природи, підкоряється йому і пристосовується до нього, наскільки цього потребує природа речей”.

У четвертій частині своєї „Етики”, яка називається „Про людське рабство, або про силу афектів”, Спіноза пише про нездатність людини вгамувати свої пристрасті або якось обмежити їх. Через це людина стає іграшкою в руках фортуни. Саме цим пояснює він відомий парадокс, сформульований іще Овідієм: людина бачить перед собою краще, але змушена наслідувати гірше. Єдине, в чому полягає могутність людської душі в її боротьбі з афектами, вважає Спіноза, – це пізнання, і насамперед пізнання розумове.

Річ у тому, що афекти, за Спінозою, безпосередньо пов'язані з чуттєво-образним знанням. Ті або інші афекти можуть існувати лише за наявності відповідної ідеї (ідеї бажаної, коханої, ненависної тощо речі), але оскільки речі даються людині через стани її власного тіла, вони є лише образами її уяви. Саме уява – той механізм, що поєднує пристрасті із зовнішнім світом. Але ж ідеї, що виникають через уяву, не є адекватними, ясними й чіткими, що, за Спінозою, засвідчує людську пасивність, а отже й залежність від зовнішніх причин. Подолання цієї пасивності передбачає просвітлення чуттєвих образів, з'ясування темних ідей людської уяви за допомогою розуму. Таке підпорядкування афективних станів вимогам розуму є, на думку Спінози, необхідною передумовою вирішення складних проблем, що постають перед людиною у її житті.