Б.21 Зміст категорії буття. Основні форми бутя

Буття –все сущє, все, що отчує людину (і духовне, і матеріальне).

Проблема буття належить до так званих "вічних питань" філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішувалося ще філософами Стародавнього світу.

Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає.

Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію у тлумаченні буття. Буття - це світ ідей, що є справжніми, незмінними та існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища.

Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття - у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20- 60-х роках XX ст., об'єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, або екзистенцію. Екзистенція - це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує "предметне буття". Неотомісти вищою реальністю визнають "чисте буття", розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване.

Унаслідок цього можна виокремити такі відносно самостійні форми буття:

1) буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існують незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної природи, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в цілому безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матеріал першої, тобто об'єктивна, первинна реальність, з другого - у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа - це знаряддя та умови праці, засоби зв'язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру;

2) буття людини, в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне людське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона піддається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і смерті. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої природи. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Матеріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість - вторинні. Щоб мислити, необхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збереження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі;

3) буття духовного, що існує як індивідуалізоване духовне, і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духовного - це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасвідоме. Дух - поняття, що є тотожним індивідуальному, свідомості, а у вузькому розумінні - це мислення. Свідомість - це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вражень, почуттів, переживань, думок, а також ідей, переконань, цінностей, установок, стереотипів. Специфіка індивідуальної свідомості - в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають надбанням інших людей. У вчинках людей об'єктивуються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мотиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духовним полягає в тому, що його елементи зберігаються, удосконалюються і вільно пересуваються в соціальному просторі і часі;

4) буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперервно вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім'ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Таким чином, вона існує в тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діалектика соціального буття детально розглядатиметься в розділі "Філософський аналіз суспільства".

Отже, категорія буття - це гранично загальна абстракція, яка об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об'єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відповідаючи "так" на це запитання, ми доходимо висновку про єдність - основу всього сущого.

Б. 46 Локальні релігії

Локальні релігії - це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу.

Розпочався цей процес у IV тис. до н. е. з переходом від первіснообщинного до рабовласницького ладу і з різною ін­тенсивністю тривав протягом усього розвитку людства. Ко­жна національна релігія є витвором лише одного народу, ввібрала в себе особливості його географічного середовища, історичного досвіду, ментальності тощо. З часом багато з них поступилися більш розвинутим релігійним системам. Крім того, окремі народи зразу перейшли від родоплемін­них вірувань до світових релігій. Не обов'язково зароджен­ня національних релігій пов'язано з формуванням рабовла­сницького ладу, бо немало народів у своєму історичному розвитку переступили цю соціально-політичну формацію.

Головними об'єктами в локальних (національних, етнічних) релі­гіях були не духи, а боги, яких віруючі уявляли як більш досконалих духів, від яких залежали і надприродні об'єк­ти, і людські суспільства.

Усі локальні (національні, етнічні) релігії поділяють на ранні локальні (народні) та пізні локальні (або етно-державні) релігії.

Ранні локальні (народні) релігії. До них зарахову­ють релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілі­зацій, етносів у процесі розвитку їх уявлень про природний і надприродний світи і сили, що ними управляють. їх віро-сповідальні, культові особливості зумовлювали всі чинни­ки, які визначали процес творення етносу (територія, клі­мат, мова, історичний досвід). Адже від свого народження людина була наче оповита легендами, міфами, забобонами, етичними приписами, що становили нормативну серцеви­ну життя її етносу. Цю особливість влучно схарактеризова­но в підручнику «Академічне релігієзнавство»: народні ре­лігії, як правило, не обирають, у них народжуються. Одна з характерних їх особливостей — яскраво виражений етноцентризм.

Ранні локальні (народні) релігії — релігійні вірування, витво­рені в лоні ранніх етносів, які засвідчили перехід від родопле­мінного до громадянського суспільства, об'єктом поклоніння яких були боги.

До цих релігій відносять давньоєгипетську, давньоін­дійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньоримську, давньоіранську, давньослов'янську та ін.

Головні риси ранніх локальних (етнічних) релігій:

1) усунення від офіційного культу низів суспільства. До культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і сільську бідноту. Осіб, що належали до нижчих верств (каст), називали різнонародженими («народжени­ми матір'ю»). «Двічі народженими» називали тих, кого народила мати і хто пройшов обряд освячення Богом, тоб­то одержав «друге народження»;

2) суворий політеїзм. Усі ранні локальні (народні) релігії були політеїстичними (грец. роїу — багато, іеос — бог), тобто багатобожними. Із багатьох богів виділяли го­ловних, а серед них — верховного бога. Його шанували як царя богів і людей, джерело й охоронця законів. Інших бо­гів вважали його помічниками, що відповідали за окремі сфери земного і потойбічного життя.

3) зародження вчення про посмертну віддяку (наяв­ність причинного зв'язку між поведінкою людини в земно­му житті та її долею у загробному). Це вчення визнає по­смертну винагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й не на всіх етапах їхнього розвитку. Не обіцяли во­ни небесної винагороди рабам;

4) обов'язковість жертвопринесень. Ця традиція сфор­мувалася під впливом анімістичних вірувань, виявляю­чись у залишенні співродичем їжі, різноманітних знарядь.

Жертвопринесення — релігійний обряд, який виявлявся в прине­сенні дарів богам, святим духам, померлим предкам з метою їх умилостивлення або подяки. Об'єктами жертвопринесень у різних народів були людське життя, частини тіла, тварини, частина врожаю, перший приплід тощо.

Пізні локальні (етнодержавні) релігії - етнорелігійні ком­плекси, які сформувалися в лоні певного народу, діють у межах конкретної держави, тобто серед державних народів.

Головні ознаки пізніх локальних релігій:

1) широкі масштаби впливу. Учасниками їх культо­вих ритуалів є представники всіх соціальних верств (правляча верхівка, заможні та середні стани й експлуа­тована частина суспільства). Так, індуїзм, який прийшов в Індію у І ст. н. е. на зміну брахманізму, зберіг поклонін­ня тим самим богам, але ліквідував поділ індусів на касти;

2)історична живучість. Багато різних локальних ре­лігій, зародившись у глибині віків, існують і до цього часу;

3)єдність політеїзму й монотеїзму. Більшість пізніх локальних релігій політеїстичні (індуїзм). Однак серед них є і монотеїстичні (іудаїзм);

4)спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення худоби, птиці використовувалося рідко, а подекуди зовсім було відмінено. Повністю скасовано людські жертвоприне­сення;

5)розвинутість учення. На цьому етапі розвитку локальних (етнодержавних) релігій з'явилися перші бого­словські роздуми, релігійно-філософські системи, систематизованішими стали уявлення про потойбічне життя. Сподівання на небесну винагороду за праведне життя були поширені й серед найпригнобленіших верств населення.

Прикладом пізніх локальних релігій є іудаїзм, даосизм, конфуціанство, індуїзм та ін.

Іудаїзм— одна з найдавніших локальних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Даосизм— релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Індуїзм— поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Отже, локальні релігії – це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його національною культурою, традиціями, звичаями, ментальністю, тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності того чи іншого етносу.