ВСТУП Коротка історія латинської мови та її значення у міжнародній науковій термінології

Латинська мова (lingua Latīna) – одна з найдавніших мов індоєвропейської сім’ї, що належить до групи італійських мов. Це мова одного із стародавніх племен, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені – латини (Latīni), область поширення – Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тібру. Столицею цієї області у 754–753 рр. до н.е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи горбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» – Urbs aeterna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем’я латинів, проте в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з ІІ ст. до н.е., виходить за її межі. У І ст. н.е. Рим став столицею наймогутнішої держави стародавнього світу – Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.

Латинська мова звучала майже в усіх країнах Західної Європи, Північної Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії латинська мова була офіційною державною мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.

В історії розвитку латинської мови виокремлюють декілька періодів. Найдавнішими пам’ятками латинської мови є написи, фраґменти обрядових пісень, законів VII–IV ст. до н.е. Історія літературної мови починається 240 р. до н.е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (240–81 рр. до н.е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254–184 рр. до н.е.), від якого до нас дійшло 20 комедій повністю і одна – у фраґментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190–159 рр. до н.е.), автор шести комедій.

Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н.е.–120 р. н.е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки – «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р. до н.е. – 14 р. н.е.) є Ціцерон (106–43 рр. до н.е.), Цезар (100–44 рр. до н.е.), Верґілій (70–19 рр. до н.е.), Горацій (65–8 рр. до н.е.), Овідій (43 р. до н.е.–18 р. н.е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Сріб­ний» вік, або післякласичний період, (14–120 рр. н.е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н.е.–65 р. н.е.), Марціала (43–104 рр. н.е.), Таціта (55–120 рр. н.е.) та ін.

Період формування і розквіту класичної латинської мови був пов’язаний із перетворенням Риму в наймогутнішу державу Серед­земномор’я, до складу якої ввійшли обширні території на заході та південному сході Європи, у Північній Африці і Малій Азії. До кінця ІІ ст. до н.е. латинська мова панує не тільки на території Італії, а й як офіційна державна мова поширюється на Піренейському півострові і в Південній Франції. Через римських воїнів і купців латинська мова у своїй розмовній формі доходить до місцевого населення і стає засобом романізації завойованих територій.

Третій період у розвитку латинської мови має назву пізній (пізня латина) (ІІІ–VІІ ст. н.е.). Це епоха пізньої імперії і виникнення після її падіння варварських держав. Античні традиції у літературній творчості поступово згасають. Як історичне джерело, зберегли своє значення твори Амміана Марцелліна (330–400 рр. н.е.), св. Ієроніма (348–420 рр. н.е.), св. Авґустина (354–430 рр. н.е.).

Після смерті імператора Феодосія 395 р. н.е. відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну та Західну. На роз’єднаних землях занепадала освіченість, мовні розбіжності між римськими провінція­ми зростали, поступово втрачався латинський елемент. «Вульґарна (народна) латина» стала мовою-основою для нових національних мов (романських). До романських мов належать: італійська, яка виникла на території Апеннінського півострова, французька і провансальська – у Ґаллії, іспанська і португальська – на Піренейському півострові, рето-романсь­ка – на території Швейцарії і Північної Італії, румунська – у Дакії (сучасна Румунія), молдавська – у Молдові та ін. Ці мови розвинулися із народної латини і зберігають у своєму словниковому складі, морфології і синтаксисі латинські ознаки.

Спроби римлян підкорити германські племена в І ст. до н.е. – І ст. н.е. були марними, проте економічні зв’язки з германцями існували тривалий час, вони здійснювалися переважно через римські військові колонії, розміщені вздовж Рейну і Дунаю. Про це нагадують назви німецьких міст: Köln (від лат. colonia – «поселення»), Koblenz (з лат. confluens – «той, що стікається»). Латинське походження в сучасній німецькій мові мають слова Rettich (із лат. radix – «корінь»), Birne (із лат. pirus – «грушка»), Mauer (із лат. murus – «кам’яна стіна»), Fenster (із лат. fenestra – «вікно»), Straβe (із лат. strata via – «брукована дорога») та ін.

У Британії сліди латинської мови збереглися у назвах міст із -chester, -caster чи -castle від лат. castra – «військовий табір» і castellum – «укріплення», foss від fossa – «рів», col(n) від colonia – «поселення», пор.: Manchester, Lancaster, Newcastle, Fossway.

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (476 р. н.е.).

Латинська мова залишається мовою держави, науки і школи у феодальному франкському королівстві (V–VI ст. н.е.). Латинською мовою Григорій Турський (540–594) написав «Історію франків», а Айнеґард – «Життєпис Карла Великого» (810). Карл Великий (742–814), імператор Франкської держави, наприкінці VIІІ – на початку IХ ст., виступив ініціатором реформи, спрямованої на уніфікацію вимови писемної латини, щоб наблизити її до втраченого класичного канону. Саме ця «каролінгська» латина на багато сторіч перетворилася на універсальний засіб міжнародного спілкування, офіційно-ділового, наукового, літературного і церковного обігу в Західній Європі. Карл Великий запросив учених із різних країн Європи, щоб відновити класичні заняття «правильної латини». За його наказом учені збирали і переписували латинські та грецькі рукописи. Створювалися спеціальні приміщення scriptoria, де переписувачі одночасно копіювали один і той самий рукопис. Завдяки невтомній праці переписувачів до нас дійшла більшість творів античних авторів. Поряд із Верґілієм, якого у середні віки вважали взірцем для наслідування, читають Горація і Овідія, звертаються до Ціцерона. Твори Лівія і Светонія, Лукана і Стація, Квінтіліана і Плінія, Ювенала і Катона цінуються на рівні з творами християнських авторів.

Сферою застосування латинської мови в епоху Середньовіччя були юриспруденція, освіта, наука, церква, література, – усі сфери суспільного і культурного життя. Закони перших варварських держав у Західній Європі називалися «правди» (leges) і були написані латинською мовою. Міські статути, якими користувалися в міських управах, були також латиномовні.

Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах. Вона яскраво представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти – університети. Ці заклади з’являються у Болоньї (1119), Окс­форді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом.

В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів. Вона була невід’ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей.

Винятковою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XІV–XVI ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466–1536) у Голландії, Томас Мор (1478–1535) в Англії, Джордано Бруно (1548–1600), Томазо Кампанелла (1568–1639) в Італії. Латинська мова стає в цей період важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.

Багатовікове поширення латинської мови викликало потребу ґрунтовно вивчати її у школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню відповідної латинської лексики до нових західноєвропейських мов.

У XVІІ–XVІІI ст. латинською мовою писали свої твори філософи, історики, фізики і математики: Фр.Бекон (1561–1626), С.-Ф.Кльо­нович (1545–1602), Р.Декарт (1596–1650), П.Гассенді (1592–1655), Б.Спіноза (1632–1677), І.Ньютон (1643–1727), Г.Ляйбніц (1646–1716). Латинською мовою писали твори українські вчені й пись­менники: Ю.Дрогобич (бл.1450–1494), П.Русин із Коросна (1470–1517), С.Оріховський (1513–1566), І.Домбровський (поч. XVІI ст.), Т.Прокопович (1681–1736), Г.Сковорода (1722–1794), М.Довга­левський (перша половина ХVIII ст.).

Помітну роль відігравала латинська мова на українських землях. Нею користувалися ще з часів Галицько-Волинського князівства. У першій половині XІV ст. у Галичині з’являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою. Це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст. Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці XVІ ст., сприяла інтенсивному поширенню латини у шкільній практиці. Найважливіші збережені пам’ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов’язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–ХVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький, І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Латинська мова була основною й обов’язковою дисципліною у навчальних закладах багатьох країн світу. Тепер ця традиція відновлюється. У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської мови. Лексичними запозиченнями чи словотвірними елементами з латинської і грецької мов рясніє кожна мова, серед них й українська, пор.: календар, конспект, професор, доцент, асистент, студент, факультет, університет, ефект, атестат, стандарт, проґрес, конґрес, інфляція, девальвація, суб’єкт, синус, косинус, траєкторія, фінал та інші.

Значна кількість латинських запозичень є й у побутовій мові: олія (oleum), котел (catillus), скриня (scrinium), сокира (secūris), вино (vinum), комора (camĕra), компот (componĕre).

У наші дні латинська мова – це своєрідний будівельний матеріал, з якого творяться нові терміни. Адже жодна галузь науки не може обійтися без знання основ термінології, яка формується на базі латинської мови.

Значення латинської мови багатогранне. Стародавній Рим залишив людству велику скарбницю художньої і наукової літератури. Афоризми латинських авторів, прислів’я і вислови служать джерелом цитат для ораторів і письменників, учених і державних діячів, журналістів і дипломатів. Наприклад: Homo locum ornat, non locus homĭnem. – Людина прикрашає місце, а не місце людину;Mala herba cito crescit. – Погана трава швидко росте; Non scholae, sed vitae discĭmus. – Не для школи, а для життя вчимося, тощо.

Отже, латинська мова має велике ужиткове застосування у різних ділянках науки. Саме тут доречно навести вислів видатного римського оратора і письменника Ціцерона: «Non tam praeclārum est scire Latīne, quam turpe est nescīre». – Не настільки похвально знати латину, наскільки ганебно – не знати її.

Латинська мова у Львові

Латинська мова почала функціонувати на українських землях у часи Галицько-Волинської держави. Уже під час правління Данила Галицького (1201–1264), зокрема після того, коли він став королем, латинська мова була однією з офіційних канцелярських мов Галицько-Волинської держави. Актова латина, представлена у XІV–XVIII ст., збереглася у майже семи тисячах томів рукописних судово-адміністративних книг Львова, Галича, Жидачева, Белза, Перемишля та інших міст.

У XIV–XV ст. політичний устрій Львова здобув елементи не тільки латинізації, а й навіть романізації: існували посадові особи, які називалися консулами, книги міського самоврядування вели латинською мовою і називались вони «Acta consularia», офіційні постанови видавались від імені сенату і львів’ян (Senātus populusque Leopoliensis пряма паралель до Senātus populusque Romānus), а львівська міська знать іменувала себе патриціями. Львів перетворився у великий культурний центр Європи. У ньому з’явилося багато шкіл, друкарень, бібліотек, навіть університет.

У документах XVI ст. Львів називають прикрасою держави, оберегом впливової Руси, подругою Атени-Паллади – покровительки мистецтв, матір’ю талантів (ornamentum regni, munimentum primariae Russiae, Leopŏlis аmīca-Pallădi, mater ingeniōrum).

Львівські патриції поступово ставали багатими купцями і піклувалися про красу свого міста. На їхнє запрошення до Львова з’їжджалися іноземні майстри, переважно італійські: Павло Римлянин, Петро Барбон, Петро Красовський та інші. Багатий львівський купець Костянтин Корнякт, родом із Кріту, у 1570–1578 рр. спорудив дзвіницю Успенської церкви в стилі Ренесансу, яка належить до найкращих архітектурних споруд Львова. Родини Боїмів і Камп’янів особливо прославилися спорудженням каплиць. Боїми переселилися до Львова з Угорщини в XVI ст., і були здебільшого купцями або ж медиками. У 1609–1617 рр. поблизу Катедрального собору вони збудували розкішну каплицю у стилі пізнього Ренесансу. На задній стіні каплиці розміщені портрети її засновників з латинськими написами: Georgius Boim, consul Leopoliensis, сapellae istīus fundātor an. 1617. – Георгій Боїм, консул львівський, цієї каплиці засновник, рік 1617. Весь фасад каплиці оздоблений різьбою, в овалах над вікнами вирізьблено латинські цитати із Святого Письма. Усередині каплиці є цікавий напис на гробниці Павла Георгія Боїма, сина засновника каплиці: Hic Paulus Georgius Boim, multārum litterārum virtutumque vir, consul, iudex, medĭcus, phisĭcus; eheu quondam morbōrum terror nunc pulvis et umbra. – Тут похований Павло Георгій Боїм, видатний у багатьох науках і чеснотах муж, консул, суддя, лікар, фізик. Гай-гай! Хто був острахом хвороб, тепер – порох і тінь.

Каплицю Камп’янів Катедрального собору побудував Павло Римлянин наприкінці XVI ст. Фасад каплиці прикрашений скульптурними рельєфами, у верхніх медальйонах – латинські написи духовного змісту.

У дворику Вірменського собору збереглись надмогильні написи XVIІ ст., зокрема така цікава епітафія: Domĭno Omnipotenti Maxĭmo (DOM). Terram terrae, anĭmam Deo reddĭdit, anno 1679. – Богу Всемогутньому Найвищому. Повернув землю землі, душу – Богові року 1679.

Поширений у Європі звичай – оздоблювати житлові будинки латинськими афоризмами – був властивий і Львову.

Дуже цікавий триповерховий будинок з трьома вікнами, побудований у стилі Ренесансу 1570 року для лікаря Д. Гепнера. Цей будинок отримав назву «Докторський дім» (площа Ринок, 28). Два його портали і вікна прикрашені латинськими сентенціями.

На головному порталі під трикутником фронтону вирізьблено: Deus meus et omnia. – Бог мій і все. На сусідньому порталі, у верхній частині: Quís divés? Qui níl cupiát. Quis paúper? Avárus. – Хто багатий? Той, хто нічого не бажає. Хто бідний? Той, хто жадібний.

Нижче, над самими дверима, читаємо:

Nunquam discrĕpat utĭle a decōro. – Ніколи корисне не розбігається з прекрасним.

Над вікнами третього поверху (зліва направо):

Probus invīdet nemĭni. – Чесний не заздрить нікому.

Domat omnia virtus. – Усе підкоряє чеснота.

Virtūtis praemium – honor. – Повага – нагорода за мужність.

Над вікнами другого поверху вирізьблені слова:

Ubi charĭtas, ibi deus. – Де милосердя, там і Бог.

Ubi uber, ibi tuber. – Де достаток, там нещастя (Немає троянди без колючок).

Ubi opes, ibi amīci. – Де багатство, там друзі.

Три останні сентенції прикрашають вікна другого поверху будинку Вольфа Шольца, збудований 1630 р. на площі Ринок, 23. На площу виходить тільки фасад з трьома вікнами, решта будинку звернена до Катедрального собору. Тут, під вікнами другого поверху, написано:

Turris fortissĭma – nomen domĭni. – Наймогутніша вежа – ім’я Господа.

Time domĭnum et recēde a malo. – Бійся Бога і відійди від зла.

Подібні написи збереглись над вікнами Жовківського замку:

Nunquam temerĭtas sapientiae commiscētur. – Ніколи легкодухість не поєднується з мудрістю.

Victoria consilio et virtūte proficiscĭtur. – Перемога супроводжується мудрим рішенням і мужністю.

Ducis in consilio posĭta est virtus milĭtum. – Мужність воїнів – у рішенні полководця.

Quid cupĭmus, facĭle credĭmus. – Легко віримо в те, чого прагнемо.

Будинок 14 на площі Ринок – кам’яниця Массарівська або Венеційська. Назва походить від далматинця Антоніо Массарі, якому цей будинок належав наприкінці XVI ст. Антоніо Массарі приїхав до Львова, прийняв міське громадянство, торгував і виконував обо­в’язки консула Венеції. Ось чому над входом розміщено герб Вене­ції – крилатий лев св. Марка із розгорнутою книгою, в якій зберігся латинський напис: Pax tibi, Marce, evangelista meus dixit, 1600. – Мир тобі, Марку, сказав мій євангелист, 1600 р. Дата побудови цього будинку – 1600 – із латинською сиґнатуроюA.D. (Anno Domĭni) – Року Божого, зображена на правій стіні вхідного коридору.

Традиція прикрашати будинки латинськими висловами була і в XVIІІ–XIХ ст. До таких споруд належить Домініканський собор (1745–1764), побудований за проєктом військового інженера Яна де Вітте. Цікавий інтер’єр собору, в якому збереглися численні пам’ятки скульптури, серед інших – мармуровий надгробок. Над головним входом собору, вгорі на фронтоні, написано: Soli Deo honor et gloria. – Єдиному Богу – честь і хвала.

Дуже ориґінальним є й «будинок Календаря» на вул. Вірменській, 23. На центральному барельєфі – Сатурн у вигляді напівлежачого сивого діда з крилами, лівою рукою він спирається на пісочні ваги, а на долоні правої руки тримає велику кулю.

Над цим барельєфом чорною фарбою написано:

Aúreus hánc vit(am) ín terrís Satúrnus agébat. – Золотий Сатурн проводив це життя на землі.