Тема 2. Філософія Середньовіччя, Відродження та Нового часу
ФІЛОСОФІЯ
Конспект лекцій
з завданнями індивідуальної
та самостійної роботи,
питаннями модульного контролю
та екзаменаційних білетів
Розробила: СКРИННИК З.Е.
доктор філософських наук, професор,
зав. кафедри суспільних дисциплін
ЛІБС УБС НБУ
До уваги студентів:
Питання для самоконтролю, що додаються до кожної теми – це водночас питання модульної контрольної роботи і екзаменаційних білетів.
Перелік питань в кінці конспекту лекцій містить ті ж самі питання, але вони розбиті на дві підгрупи: питання 1)«прості» та 2)підвищеної складності.
Ці ж питання є завданнями
для індивідуальної роботи.
Після конспекту лекцій надано тексти з історії філософської думки в Україні
Для самостійного опрацювання
і перелік питань до них.
Екзаменаційні білети та завдання модульної контрольної роботи будуть майже ідентичними (у модульній контрольній не буде лише питань з теми «Соціальна філософія»).
Екзаменаційний білет і варіант модульної контрольної роботи матимуть таку структуру:
· 2 «прості» питання
· 2 питання підвищеної складності
· 1 питання з української філософської думки
Плани лекцій є водночас
планами семінарських занять.
Які саме питання виносяться на чергове заняття з індивідуальної роботи, студентам має повідомляти Н.Ю.Олійник.
Примітка: у конспектах лекцій там, де розглядаються особливо складні питання, вказано сторінки навч. посібника «Предмет і проблематика філософії», де можна знайти розширене пояснення.
Тексти в рамках – це конспекти творів філософів, ідеї яких представлені у відповідному розділі.
Тема І. Предмет філософії та її формування
План
1. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду. Структурні елементи системи філософського знання.
2. Філософські ідеї Давнього Сходу.
3. Філософія Давньої Греції.
Питання 1.
Увагу слід зосередити на двох підходах до розуміння предмету філософії:
* філософія — мистецтво жити;
* філософія — теоретично виражений світогляд.
Потрібно показати як принципову різницю цих світоглядів, так і їх зв’язок.
Пояснюючи етимологію поняття “філософія”, постарайтеся пояснити відмінність мудрості від розуму. Знайдіть приклади, які підкреслюють цю відмінність. Це допоможе розкрити зміст означення софійне знання.
На цій основі потрібно розкрити місце філософії в системі знань, якими володіє людство. Не упускаючи зв’язку філософії з конкретними науками, наголосіть на тих моментах, які виводять філософію за рамки наукового знання:
Кожна наука має своїм предметом обмежену ділянку дійсності – філософія ж своїм предметом має загальні закони буття усього сущого – її предмет – усезагальні зв’язки всього з усім.
Кожна наука шукає причини певних явищ – філософія ж своїм предметом має причини цих причин –це знанняпро граничні засади буття.
Кожна наука прагне відкинути суб’єктивне ставлення дослідника до свого предмету – філософія ж своїм предметом якраз і має в першу чергу ціннісне ставлення людини до речей, якщо питання науки: «що це?» то питання філософії: «яку значущість воно має для людини?»
Кожна наука рухається вперед шляхом накопичення раз назавжди доведених істин – філософія ж взагалі не має таких раз назавжди доведених істин. Вона рухається вперед шляхом накопичення все нових відповідей на вічні проблеми людського буття.
Як висновок попереднього викладу обґрунтуйте остаточне визначення предмету філософії. Треба пояснити, що таке світогляд, які його складові елементи, чому ми характеризуємо філософію не як науку, а як форму світогляду. Слід показати, що історичні типи світогляду — це етапи зрілості, які проходить свідомість людства у своєму історичному розвитку.
Розкриваючи зміст міфологічного світогляду, потрібно уникнути розповсюдженої помилки, яка полягає в трактуванні його як фантазій, якими архаїчна людина намагалася боротися зі своїм страхом перед невідомістю. Зосередьте увагу на тій реальності, відображенням якої є міфологія, зокрема поясніть, яким чином міфологічний світогляд виконує функцію соціальної регуляції поведінки людей. Розкрити специфіку релігійного світогляду найкраще вдасться через презентацію тих соціальних реалій, які вперше були усвідомлені людством саме у формі релігійних вірувань. Пояснюючи відмінність філософії від попередніх типів світогляду, охарактеризуйте суть переходу від образного та символічного світосприйняття до абстрактно-понятійного, від опори на віру до логічно-доказового осмислення світу.
Кожній галузі філософського знання, яку ми аналізуємо сьогодні лише в найзагальніших рисах, в майбутньому будуть присвячені окремі розділи курсу філософії. Тому при розкритті цього питання достатньо виділити коло головних проблем кожного структурного елементу системи філософського знання та зв’язки між цими елементами. Функції філософії безпосередньо випливають із її структурних елементів. По суті розкрити функції філософії в житті людини та суспільства — це значить пояснити, як відповідає та чи інша її галузь на питання, які вона досліджує. Цей зв’язок між структурними елементами та функціями закріплений в термінології. Виділяють такі функції філософії: онтологічна, гносеологічна, аксіологічна, методологічна (цю функцію забезпечує розділ філософського знання, який в лекції був названий праксеологією).
Зміст цих функцій висвітлений у книзі “Філософія: предмет, історія, проблеми”. Лекція І. - Ст. 17-31.
Питання 2.
У кожній з трьох філософських систем Стародавнього світу потрібно виділити спільні риси філософського світогляду, що формується:
· одухотворення людського буття;
· відкриття розуму та особистості;
· боротьба раціональності та раціонально перевіреного досвіду проти міфу;
· перші спроби людини знайти опору в самій собі.
Розглядаючи філософію Стародавнього Сходу, треба зосередити увагу на специфічних рисах східної філософії, які відрізняють її від західного способу мислення. В індійській філософії це прагнення втекти від світу, розчинити індивідуальну людську душу в світовому духові, деперсоналізувати її, не задовольняти потреби людини, а звести їх до мінімуму. У філософії Китаю це прагнення пристосуватися до світового порядку, гармонійно вписати життя людини в споконвічний хід буття.
Філософські ідеї Індії, як і кожної культури, своїми витоками сягають міфологічного та релігійного світосприйняття. Джерелом давньоіндійської філософії є ведична література. Ведична література формувалась близько 900 років (1500 – 600 рр. до н. е.). Власне філософські ідеї формуються в так званому епічному періоді (600 – 200 рр. до н. е.). Вони вкорінені у ведичну збірку «Упанішади»(VІІІ – VІ ст. д. н. е.), а на їх основі формуються філософські системи – даршани. До основних філософських шкіл належать: міманса, йога, ньяя, санкх'я, веданта, санкья, буддизм, джайнізм.
Основна світоглядна ідея індійського мислення, яку виражають системи філософії – це переконання, що життя нерозривно пов’язане зі стражданням. Це переконання є вихідним у релігійній філософії буддизму (засновник – історична постать, принц Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.). Причина страждань – природа людських бажань. Вихід з цього: вироблення такої поведінки, яка усуває страждання.
Основа світу – світовий дух Брахман, який все утримує, у людині він присутній як Атман (індивідуальна душа). Життя людини – це нескінчений ланцюг перероджень – Сансара, що підпорядкований закону відплати – Карми: кожне нове народження залежить від того наскільки попереднє життя узгоджувалося з моральними законами. Це визначає у котрій з каст проходитиме життя людини: як брахман (служителі культу), кшатрія (воїни та владці), вайш'я (землероби, ремісники, торговці) чи шудря (найнижча каста), або ж тварина. Якщо душа успішно пройде весь шлях від шудрі до брахмана, це зрештою приведе до нірвани – людина позбувається страждань, ланцюг сансара переривається. Атман зливається зі світовим духом Брахманом - цей стан повного знечулення і позбавлення власного Я, злиття з усім, втрата персонального існування, і є нірвана.
Давньокитайська культура. Її джерела, включаючи й специфіку філософського мислення, так само як і в Індії, сягають міфологічного світогляду. У ньому природа сприймається одуховленою, всі речі навіть будь-яке місце, мають своїх духів-демонів. Душі померлих продовжують існувати в інших формах. Їхнє вшанування породило стійкий культ предків, що стало традицією й існує в Китаї донині.
Згідно з китайським світосприйняттям, існують дві протилежно спрямовані сили: небесна (активна, чоловічий початок) – ян і земна (пасивна, жіночий початок) – інь. Основним джерелом духовної культури є «Книги китайської освіченості», вони написані в І тис. д. н. е. Це “Книга змін”, “Книга пісень”, “Книга порядку”, “Книга гір і морів”, “Книга весни і осені”. До основних філософських шкіл, насамперед, належать: конфуціанство, даосизм, легізм.
Конфуціанство(VI – V ст. до н. е.), засновник Кун Фу-цзи (Конфуцій). Основна проблема його філософії – суспільне життя, моральні засади людських взаємин, виховання. Центральне питання його вчення – це порядоку суспільному житті, який базується на обов’язку.
Проте ідеал порядку знаходиться в минулому. Культ минулого знайшов вираз у беззастережному підпорядкуванню старшим. Шанування батька, повага до старших братів – необхідна норма добра і порядку. Кожна людина має жити на основі добрих звичаїв (“лі”). Взаємини підданого і правителя, підлеглого і начальника такі самі як взаємини сина та батька, молодшого й старшого братів. Такий порядок відповідає природі “дао” – світовому закону неба. Важливим принципом взаємин є принцип людяності (гуманізму) –“жень”, він виражає настанову “не робити іншим того, чого не бажаєш для себе”.
Даосизм, засновник Лао-Цзи. Центральне поняття – “дао” як «мати всіх речей», з нього походить все, що існує. Окрім того, дао – шлях, у якому все напередвизначено. Основою змін є суперечність між інь і ян. Вихідним принципом Лао-цзи є принцип недіяння, невтручання в природний процес існування світу. Тому даосизм орієнтує людину на повернення до минулого “природного” стану життя людей. Звідси і моральний принцип поведінки, який полягає в “переможному недіянні”, невтручанні, аби не порушити природного ходу “дао”. Даосизм критично налаштований проти конфуціанства, відкидаючи принцип неба.
Легізм(VII – VI ст. до н. е.). Його ідеї сконцентровані навколо проблеми політичного управління державою. Метою держави є сильна влада, яка спрямована на перемогу над іншими народами задля створення імперії. Представник легізму Шан Янь вважав: причиною неправильних вчинків є поширення в державі “доброти й людинолюбства”. Основа доброго життя є порядок, який утверджується законами й правилами, що диктує і впроваджує правитель. Справжне добро запроваджується через систему покарань особливо через смертну кару. Жорстоке покарання слід запровадити навіть за незначні провини. Держава має постійно втручатися в життя підданих, вистежувати і карати, тоді народ знатиме правила і закони поведінки. Нормою взаємин у державі мають стати доноси. Це вірний спосіб створити сильну державу, в якій народ шануватиме закони й буде готовий піти на смерть за імператора.
Питання 3.
Давньогрецька філософія. Її вихідними поняттями, що вказують на певне єднання і воднораз розрив з міфологічним світосприйняттям стали Космос – Хаос, архе, Логос. Під Космосом розуміли впорядкованість світу.
Центральною проблемою в досократівський період стала проблема основи впорядкованості світучи то першопричини, першопочатку (arche), усього існуючого, яку започаткувала іонійська філософія (Мілетська школа). Засновник мілетської філософії Фалесвважав такою основою воду: вода є рухома стихія, перебуває в стані постійної зміни і різних перетворенняхвводить у філософію поняття arche і називає його “апейрон”, що означає “нескінченне”, яке є тим, що “все охоплює і всім править”. Анаксимен за першооснову бере повітря, яке, як і апейрон, на його погляд, є нескінченна стихія і активний, творчий першопочаток.
Ø Гераклітз Ефеса вважає, що першооснова буття, має бути чимось мінливою, динамічною, рухливою, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. За таку стихію Геракліт бере вогонь. Зміни в світі він передає через образ ріки, стверджуючи: «неможливо двічи ввійти в одну й ту ж саму річку». Таке бачення світу знайшло вираз у принципі “усе плинне” (pantа rei). Доцільність у світі, за Гераклітом, проявляється як особлива мудрість, порядок у вічному процесі “панта рей”, а здійснюється ця доцільність завдяки Логосу.
Ø Піфагор і його школа основою фізичного й морального світу вважають число, воно є головним принципом існування всіх речей та предметів. Число бере участь у всьому, є його душею, принципом формування, порядку й гармонії Космосу. Число в піфагорійській філософії стає принципом пізнання всього існуючого.
Ø Парменід – центральна фігура в елейській філософській школі. Він уперше в історії філософії вводить у вжиток категорії: буття і небуття. Буття не можна відчути, його можна лише мислити. Воно існує як одне, єдине, ціле, що обіймає все і поза ним ніщо не існує. Отже “небуття” бути не може. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором.
Ø Демокрітстверджує, що “буття” – це неподільні, вічні, неподільні найменші частинкиі, або атоми. Другим субстанційним першопочатком всього існуючого він називає небуття, порожнечу (неіснуюче). Атоми Демокріта не мають таких властивостей, як колір, смак, запах тощо, але наділені зовнішніми властивостями і тому розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем.
Ø Зміну предмета філософії з питань онтології на питання існування людини як моральної істоти здійснив Сократ (469 – 399 рр. до н. е.).
Предметом його філософії постає людина взагалі та її моральне життя зокрема. Зацікавлення проблемою людини, навернуло Сократа і до вироблення відповідного філософського методу, який би допоміг збагнути, що таке людина та в чому полягає смисл її буття. Таким методом стала діалектика. Тобто вона оперта на дві засади: негативну – деструктивну (іронія) і позитивну – конструктивну (маєвтика). Засобом іронії Сократ виявляє у поглядах бесідника певні суперечності, нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе тощо. Сократ доводить його до стану невпевненості в собі і, нарешті, до визнання помилковості власних суджень, незнання: «Я знаю, що я нічого не знаю» . Водночас у діалектиці Сократа проступає і її конструктивна, позитивна сторона. Він веде бесіду, націлюючи бесідника на ту чи іншу відповідь, не виголошує готову істину, а закликає до спільного її пошуку, допомагає в її відкритті. Звідси й аналогія його методу з повивальним мистецтвом. Такий процес пізнання стає самопізнанням, пошуком істини в самій людині, а не поза нею. Тобто людина повинна реалізувати відомий принцип: «Пізнай самого себе».
Філософська проблематика свого класичного виразу набуває у філософських ученнях Платона та Аристотеля.
Ø Платон(427 – 347 рр. до н. е.) мав Справжнє ім’я Арістокл. Відштовхуючись від сократівських пошуків, Платон доходить висновку, що “справжня сутність” усього є не світ речей, а світ ідей.
Він стверджує, що існує особливий вид буття, який не сприймаємо відчуттями, проте він існує об’єктивно і становить світ ідей. Ідеї це особливі ідеальні сутності, трансцендентні й самодостатні. Ідею Платон тлумачить у трьох планах: онтологічному (тут ідея постає своєрідним прототипом, моделлю, взірецем і сутністю речі); логічному (ідея є загальним поняттям і слугує засобом пізнання світу речей); телеологічному(тут ідею розглядає як мету, до якої прямує річ).
Різні види буття мають свої окремі, самостійні ідеї. Для пояснення походження світу речей Платон, у свою філософію вводить творця Деміурґа і Світову Душу. Деміурґ витворює її з ідей та матерії, яку трактує як небуття, місце перебування ідей. Світова Душа – це космічний творчий принцип, вона проймає собою світ ідей і світ речей. Тому кожна річ має душу як частину Світової Душі. Її не можна пізнати раціонально. Ідеї мають свою ієрархію – існують ідеї як вищі, так і нижчі. На вершині ієрархічної системи ідей перебуває Добро як абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу.
Процес пізнання це, по перше, пригадування (anamnesis), але, окрім того, і свідоме поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого.
За Платоном, у душі людини існує три її складові, так само і в державі мають існувати три соціальні верстви. Так, розумній частині душі, яка є носієм мудрості, відповідає в державі стан, філософів. Вони мають керувати державою й забезпечити вищу справедливість. Чуттєвій частині душі відповідає такий стан в державі як вояки, вони наділені мужністю. Пристраснійчастині душі відповідає стан ремісників, землеробів, купців, усім, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага. Їм властива чеснота поміркованість (стриманість). Ці три верстви поєднує в ціле справедливість, втіленням якої є держава.
Ø Аристотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), бувши учнем і другом Платона, стає в опозицію до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Аристотель вважав, що ідеї не існують поза світом речей, тобто вони не мають самостійного онтологічного статусу. Згідно з Аристотелем, єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей, сама об’єктивна дійсність. За Аристотелем, “буття” і те, що ми називаємо “сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у відчуттях. Аристотель вважає, що сутність буття кожної речі становить їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим структурним принципом оформлення буття, то другим є матерія. Її Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ”, а також те, «з чого щось виникає». Взагалі Аристотель називає чотири причини існування: формальну (творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою), фінальну (яка виражає мету, призначення речі).
У вченні про рушійну першопричину буття Аристотель джерелом і причиною руху й будь-якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.
Політичне вчення Аристотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує, що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й закладена в самій її природі. Аристотель визначав людину як “політичну істоту”, тому що спосіб її буття, а також її сутність зумовлені суспільними факторами, а саме життям у державі.
Питання для самоконтролю
1. Як ви розумієте твердження: філософія — це мистецтво жити?
2. Як ви розумієте твердження: філософія — це теоретично виражений світогляд?
3. У чому полягає відмінність мудрості від розуму?
4. Чому ми характеризуємо філософію не як науку, а як форму світогляду.
5. Чи правильно розглядати міфологічний світогляд як фантазії, якими архаїчна людина намагалася боротися зі своїм страхом перед невідомістю?
6. Які реалії людського життя вперше були усвідомлені людством саме у формі релігійних вірувань?
7. Охарактеризуйте зміст та функції онтології, гносеології, аксіології.
8. Які риси східної філософії відрізняють її від західного способу мислення?
9. Яку основну світоглядну ідею виражають системи філософії Давньої Індії?
10. Якою є основна проблема філософії конфуціанства?
11. У чому смисл принципу не діяння у даосизмі?
12. Яка проблема була центральною в досократівський період Давньогрецької філософії?
13. У чому суть зміни предмета філософії, яку здійснив Сократ?
14. З якою метою Сократ використовує метод діалектики?
Аргументуйте твердження Платона, що “справжня сутність” усього є не світ речей, а світ ідей.
15. Що нового вніс Аристотель у філософію твердженням, що єдиною реальністю може бути тільки світ тілесних речей?
Тема 2. Філософія Середньовіччя, Відродження та Нового часу
План
1. Філософія Середньовіччя
2. Філософія Відродження
3. Філософія Нового часу
Питання 1.
Філософія Середньовіччя розгортає свій зміст у річищі ідей християнської теології. Вона обіймає період у майже півтори тисячі років – від перших століть Нової ери до – XV ст. Хронологічно її розвиток можна поділити на такі періоди:
· патристика, в якій можна виділити два підперіоди: перший – апологетичний, коли закладаються основи християнської догматики з утворенням єдиної церкви (до 325 р., коли відбувся Нікейський собор), і другий – систематичний, коли розробляються догматика і філософія (до VIII ст.);
· схоластика, яка триває з ІХ до ХV ст. і розпадається на три періоди: ранню схоластику (ІХ – ХІІ ст.), розквіт схоластики (ХІІІ ст.) і пізню схоластику (XIV – XV ст.).
Центральна проблема філософії – проблема взаємовідносин людини та світу – у середньовічній філософії набирає специфічного змісту: це взаємовідносин Бога, людини та світу. У такій формі у свідомості тогочасних європейців формуються нові поняття та принципи світосприйняття. Головні з них такі:
· Окрім фізичних речей та явищ, які ми сприймаємо чуттєво, існує надчуттєва, ідеальна реальність. Це вища форма буття, «істинне буття».
· Таким чином світ, в античному світосприйнятті цілісний, розпадається на два протилежні світи:
a) Земний – тілесний, скінчений, оманливий, гріховний, в якому людина перебуває тимчасово і її душа, по суті, проходить випробовування
b) Небесний – духовний, вічний, істинний, чистий, благий, який знаходиться поза межами тілесного життя.
· Завдання людини – зробити правильний вибір між цими двома світами.
У такій формі у свідомості людей формуються дуже важливі поняття:
o Свобода: людина сама чинить вибір, навіть Бог не може врятувати її душу без її участі.
o Відповідальність: за неправильний вибір вона понесе покарання, бо це є гріх.
o Особистість: Я персонально здійснюю вибір і несу за нього відповідальність, ніхто не може зняти з мене цей обов’язок.
o З’являється поняття історії – це шлях людства від створення світу до кінця світу, після якого ті, хто на це заслужив, здобудуть вічне життя у Царстві Божому. Таким чином історія осмислюється як процес незворотних змін, як поступальний рух, який має мету, перспективу світлого майбутнього.
Утверджуючи переконання, що істинне буття людини – це її духовне буття, християнська теософія (від Теос – Бог) скеровує увагу філософів середньовіччя на дослідження внутрішнього, духовного світу людини, на освоєння безмежних глибин людської душі.
Ідея що Бог є творцем світу також слугує дуже важливим орієнтиром для філософських роздумів: у сприйнятті середньовічних філософів формується розуміння світу як такого, що має вічну, непохитну основу, побудований на засадах добра; світу, в якому , в кінцевому підсумку, все має бути правильно.
Друга з основних проблем середньовічної філософії – проблема співвідношення віри та знання.Осмислення її протягом століть пройшло шлях від ствердження несумісності, взаємовиключення філософії і релігійної віри до учення про те, що вони нерозривно пов’язані між собою.
Речником першого підходу був Квінт Септимій Тертулліан (160 – 230). Логіка його осмислення проблеми віри та знання випливає з важливого постулату християнства: людина рятує свою душу вірою в Бога. Її заслуга у вірі тим більша, чим тяжче їй повірити, тобто чим менше вкладається те, в що вона вірить, у рамки здорового глузду. Звідси випливає принцип Тертулліана: “Credo, quia absurdum est” – “Вірую, тому що це є абсурдно”. Якщо ж людина знає, розуміє те, в що вірить, її віра знецінюється, бо не потребувала від людини зусиль. Тому, на думку Тертулліана, християнство зробило непотрібним наукове знання, яке містила в собі антична філософська спадщина: “Нам після Христа не потрібна жодна наука; після Євангелії не потрібне жодне дослідження”.
Пороте в подальшому розвитку філософської думки ставлення до співвідношення віри та знання змінюється. Найвидатніший із отців церкви Аврелій Авґустин(354 – 430) у своїх творах уже розглядає можливості для того, щоб віднайти надійну основу й правильний шлях пізнання. Метою пізнання, за Августином, є Бог, бо Він містить у собі істину, є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Філософ висуває і докази існування Бога, таким чином він звертається до розуму людини, шукаючи в ньому опору для віри.
Якщо Тертулліан вважає філософів єретиками, то Августин звертається до філософії, щоб розумово осмислити християнське вчення. На його думку, найближче підходить до християнської віри платонівська філософія, тому він відіграв дуже важливу роль в утвердженні неоплатонізму як провідної традиції доби патристики. За Августином, Бог є ідеєю світу в тому значенні, в якому поняття «ідея» вживає Платон: Бог несе у собі ідеальний зразок реального світу. Він є також потужною духовною енергією, яка з себе випромінює світ: світ є еманацією Бога. Важливо, що Він не лише створив світ, а постійно зберігає й творить його – Августин висунув учення про перманентне творення світу Богом.
Філософія Авґустина – вершина патристики, яка забезпечила спадковість між філософією Платона й філософською думкою середніх віків, утвердивши в ній дві провідні тези:
· Істинне буття – це буття ідей, а не речей;
· Істину людина знаходить у своєму серці.
Неоплатонічна лінія панувала у середньовічній філософії протягом усієї доби патристики, і лише в період зрілої схоластики відбувся докорінний поворот до нової моделі філософії, яку створив у ХІІІ ст. Тома.
Тома Аквінський (1225 – 1274) пристосував філософію Аристотеля до вчення католицької церкви і таким чином створив християнську філософію, яка до наших днів існує як офіційна філософія римо-католицької церкви (з ХХ ст. у формі неотомізму).
Тома чітко розмежував сферу науки та віри: наукове знання – це знання про світ, і воно повинно бути об’єктивним і правильним. Але хоча наукове знання об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, тобто не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням – це сфера віри, яка є недосяжною для філософського знання та розуму. Тому предметом філософії є “істини розуму”, а предметом теології – “істини Об’яву”.
Проте між наукою та вірою, філософією і теологією немає суперечності, християнські істини стоять вище за розум, але не суперечать йому. Джерелом будь-якої істини є Бог, тому не може бути принципової суперечності між Об’явом і розумом. І хоча не всі “істини Об’яву” можна довести раціонально, та це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розумові: вони “надрозумні”, але не “протирозумні”. Обмежений людський розум стоїть нижче від мудрості Бога, тому і філософія нижча від теології, вона є “служниця богослов’я”.
Питання 2.