Антропоцентризм і природничонаукові орієнтири філософії епохи Відродження

Наступним за Середньовіччям періодом людської історії є епоха Відродження (Ренесансу). Процеси, що засвідчили якісно нові зміни у різних сферах суспільного життя, величезною мірою в сфері духовної культури, розпочались у XIV ст. Італії. З часом вони широко і активно заявили про себе в інших країнах Європи. Історичні параметри епохи Відродження – XV–XVI ст.

Відродження вважають одним з найпрогресивніших періодів, пережитих людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. Відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях людини. Але його не можна розглядати як просте, метафізичне заперечення релігійного світогляду і релігійної моралі: прогресивна культура цього часу характеризується антицерковними, але аж ніяк не антихристиянськими настроями. Не відмовляючись від християнських цінностей, провідні діячі епохи пропагували відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її існування у діалозі її різних форм. Особливе значення для культури Відродження мала антична спадщина.

В цілому філософське мислення даного періоду прийнято називати антропоцентричним. В центрі його уваги була людина, тоді як антична філософія цікавилась передусім природою. Світоглядні ж пошуки середньовічних теоретиків зосереджувались навколо проблеми Бога. В духовному житті епохи Відроджен­ня надзвичайно велику роль відігравало мистецтво. Якщо Середньовіччя можна назвати епо­хою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. Адже передусім за допомогою мистецтва в цей час відтворюється розмаїтий світ людсько­го буття, підкреслюється його цінність. У філософських та художніх творах періоду Відродження людина постає у всіх проявах її тілесності та духовності.

У неї формується нова самосвідомість, з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом особистості в епоху Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип куль­турного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на прак­тичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культу­ру. Пріоритетним в ієрархії цінностей стає не походження чи матеріальне багатство, а особисті досягнення індивіда, його честь, благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння іншим людям, суспільству. Однією із сутнісних рис епохи Відродження є гуманізм..

Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в суспільстві. З особливою силою він проявляється у мистецтві та філософії. Стрижнем цього руху було усвідомлення величі та можливостей людини. Вона розглядається як центр світу і головний предмет пізнання. Сенс життя людини філософи епохи Відродження вбачають у творчій діяльності. Серед найвідоміших гуманістів цього періоду слід виділити Д. Аліґ’єрі (1265–1321 рр.), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов’язане з Флоренцією. Його твори «Божественна Комедія», «Монархія» та «Бенкет» стали джерелом багатьох гуманістичних ідей. Ф. Петрарка (1304–1374 рр.) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої було завдання глибокого та всебічного пізнання людини.

Світоглядною спрямованістю епохи Відродження є самоцінність особистості та гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не відчувала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи, ні Бога.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлен­ня до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала неса­мостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення. Природа трактується пантеїстично (грець­ке «пантеїзм» означає «всебожжя»). Бог зливається з природою, не­начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюєть­ся. Християнський Бог перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Цікавими в цьому контексті є погляди німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541 рр.), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічни­ми силами.

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження здійснили М. Копернік (1473—1543 рр.) та Д. Бруно (1548—1600 рр.). Вони обґрунтували нові принципи світобудови.

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д. Бруно, розвиваючи вчення М. Коперніка, висунув ідею безкі­нечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Він стояв на позиціях пантеїзму, вважав, що при­рода – це і є Бог. Природознавець стверджував, що Всесвіт єдиний і нескінченний; ніким не створений і не може бути знищений. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його про­сторі рухаються тіла.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тен­денція. Філософи цього періоду розвивали думку про єдність при­роди та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Цікаві думки з цього приводу висловлювали М. Кузанський (1401–1464 рр.) та Б. Телезіо (1509–1588).

Мислителі епохи Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Формування нових виробничих відносин, суттєві зміни в соціально-класовій структурі суспільства ставили на порядок дня створення сильних націо­нальних держав, здатних подолати феодальний сепаратизм та еконо­мічну ізольованість. Робляться спроби теоретичного обгрунту­вання ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-тео­логічних настанов.

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціаліз­му. Найяскравіше вони представлені у творі Т. Мора (1478—1535 рр.) «Утопія» та роботі Т. Кампанелли (1568—1639 рр.) «Місто Сонця». Соціа­лістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної біль­шості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкри­вали шлях розвитку філософії та науки Нового часу.