ПИТАННЯ 35. Основні закони діалектики

Проблема законів діалектики посідає одне з центральних місць у філософії.

Закон – це об’єктивний, необхідний, загальний, внутрішній, суттєвий, повторюваний зв’язок між сутностями процесів чи явищ.

Філософія виділяє три групи законів:

1) окремі закони (до них належать закони механіки, фізики тощо);

2) особливі закони (закони кібернетики, закони збе­реження енергії тощо);

3) загальні, універсальні закони, якими і є закони діалектики.

Ці закони називаються універсальними тому, що:

по-перше, вони притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві і пізнанні;

по-друге, розкривають сутність і глибинні механізми розвитку всього сущого.

До законів діалектики належать три закони.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Щоб з’ясувати суть закону, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Якість – це внутрішня стійка визначеність об’єкта, єдність його суттєвих властивостей, які відрізняють його від інших об’єктів і нерозривно пов’язана з їхнім існуванням.

Якість – це те, що характерне для класу однорідних об’єктів (наприклад, годинник – прилад для визначення часу).

Властивість – це зовнішній прояв якості, те, що зумовлює єдність або відмінність об’єктів.

При зміні умов властивості можуть змінюватись: залізо при дуже низьких температурах втрачає властивість намагнічення, а гума втрачає елас­тичність. Людина – це свідома істота (сутність), але вона може мати різні властивості (розумна–дурна, жорстока–добра, люб’язна–похмура тощо).

Кількість – це об’єктивна характеристика речей, процесів з боку їхнього існування в просторі та часі. Вона характеризує число, величину, масштаб, темпи змін.

Якість і кількість пов’язані між собою мірою.

Міра – це такий кількісний інтервал, у межах якого якість не змінюється, тож предмет чи явище залишається самим собою.

Типи мір:

1) широка, але межі яскраво виражені (міра студентського життя від абітурієнта до спеціаліста – п’ять років);

2) широка, але межі не окреслені (дипломований спеціаліст – висококласний спеціаліст (коли людина ним стане – невідомо);

3) гранична міра, коли одна зміна кількості веде до зміни якості (лише один скоєний злочин дає підстави вважати людину злочинцем).

Перехід від однієї якості до іншої здійснюється стрибком.

Стрибок – це вирішальний перелом у розвитку, переривання поступовості, коли поступові кількісні зміни приводять до якісних.

Класифікація стрибків:

а) за часом: швидкі–повільні;

б) за формою: складні–прості;

в) за глибиною: глибинні–поверхові;

г) за напрямом: прогресивні, регресивні (у суспільстві) і неспря­мовані (у природі).

Зміст закону – розвиток здійснюється шляхом переходу кількісних змін у якісні: поступові кількісні зміни, переходячи міру, ведуть до зміни якості, яка відбувається стрибком, даючи простір для нових кількісних змін у межах даної якості. Цей закон відповідає на запитання: як, яким чином здійснюється розвиток?

Закон єдності та боротьби протилежностей

Для розуміння закону необхідно розкрити зміст таких категорій, як тотожність, протилежність, суперечність.

Тотожність – це абсолютна однаковість предметів, явищ, їх повний збіг. В об’єктивній дійсності такий стан відсутній. Усі речі, явища – різні.

Відмінність – це незбігання, неоднаковість предметів чи явищ.

Протилежність – це такі сторони предмета, явища, які ­виключають одна одну (північний і південний полюси маг­ні­ту, добро і зло тощо).

Суперечність – це активна взаємодія протилежностей, їх єдність і боротьба (додавання та віднімання, тепло й холод).

Види суперечностей:

1) внутрішні–зовнішні;

2) суттєві–несуттєві;

3) головні–неголовні;

4) антагоністичні – неантагоністичні (тільки в суспільстві).

Суперечності, їх боротьба є внутрішнім джерелом розвитку. Внутрішнє джерело розвитку студента – це боротьба між бажан­нями відпочинку та необхідністю засвоєння програми тощо.

Зміст закону – розвиток здійснюється у процесі єдності та боротьби протилежностей. Як результат старе зникає і з’являється нове, нове перемагає. Цей закон вказує на джерело розвитку, яким є єдність і боротьба протилежностей.

Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, законо­мірний зв’язок, спадковість між тим, що заперечується, і тим, що заперечує.

Що таке заперечення? Це – незгода з чим-небудь, це від­кидання того, що заперечується. Воно може вагатися від синтаксичного “ні” до фізичного знищення. Наприклад, зернина. Якщо її перемолоти – буде борошно, яке заперечує зерно; якщо це зерно висадити в землю, з’явиться рослина, котра також заперечує зерно, хоча зовсім інакше. Тож слід виділити два види заперечення:

Метафізичне заперечення– це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є (змолоте зерно).

Діалектичне заперечення – це таке заперечення, при якому зі старої якості зберігають усе позитивне, усе життєздатне, а застаріле, нежиттєздатне відкидають (рослина, що про­ростає із зерна бере від нього все найкраще).

Старе – це те, що вичерпало можливості свого подальшого розвитку.

Нове – це те, що з’явилося, чого раніше не було і воно має можливості подальшого розвитку.

Зміст закону – розвиток здійснюється через нескінченну кількість діалектичних заперечень, які зумовлюють зв’язок нового зі старим, виражають загальну тенденцію поступу від нижчого до вищого. Деякі властивості можуть повторюватися на більш високому рівні.

Методологічне значення законів діалектики виявляється в тому, що вони вимагають бачити нове і орієнтуватися на нього у своїй практичній діяльності.

ПИТАННЯ 36. Альтернативні концепції діалектики (християнська,

екзистенціальна, негативна )

Філософія розглядає діалектику як систему принципів, законів і категорій осягнення світу, яка зважає на його складність і суперечливість як методологію наукового пізнання.

Альтернативою діалектиці виступає метафізика, сутністю якої є те, що:

– у процесі розвитку старе повністю відкидається новим;

– джерело розвитку вона бачить поза самими предметами і явищами;

– при переході від старої якості до нової вона бачить тільки кількісне перетворення, існуюче поза якісними змінами;

– згідно з метафізикою, розвиток сутнього відбувається по прямій лінії чи по колу, без відтворення того, що було на більш високому рівні.

У наш час, крім збереження метафізичних поглядів на процеси об’єктивної дійсності, матеріалістична діалектика має цілий спектр інших, альтернативних концепцій діалектики. Зупинимося коротко на деяких із них.

Християнська діалектика (діалектична теорія) як концеп­ту­альна теорія склалася у 20–30-х рр. ХХ ст. Початок її закладе­но у книзі швейцарського теолога Карла Барта (1886–1968) “Послання до римлян” (1919). Його ідеї були розвинуті іншими представниками церкви. Головну внутрішню суперечність людини вони вбачають у зіткненні божественного і гріховного. Однак ні культові дії, ні інтелектуальні пошуки не можуть подолати тенденцію віддалення деяких людей від Бога. Бог несумісний з людиною, хоч остання і є творінням за образом Божим. Бог для людини постає одночасно як суддя і недосяжний ідеал. Це породжує в людини неспокій, а потім страх. Подолати їх можливо тільки в акті “абсолютної віри” як “межі людських можливостей”. Діалектична теологія фіксує такі суперечності людського буття, які ніколи неможливо буде вирішити.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалектико-психологічних ідей датського мислителя Сьорена К’єркегора (1813–1855 ). Його “якісна діалектика”, або “діалектика парадоксу”, стверджувала, що протилежності не можуть ніколи примиритися. Несумісність нескінченного (божественного) і скінченного (людського) породжує “парадокс”, який є непереборною суперечністю, тому – об’єктом віри, а не розуму. Ця діалектика наскрізь ірраціоналістична, бо проти­стоїть раціона­льному мисленню. Вона є діалектикою індивідуального існування, індивідуального, суб’єктивного акту.

Екзистенціальна діалектика фокусує увагу на суперечностях самого людського існування, без їх вирішення, тому неми­ну­че набуває трагічного забарвлення, що повною мірою виявилося у “негативній” діалектиці представників франкфурт­ської школи.

Негативна діалектика. Відомими її представниками були німецький філософ Теодор Адорно (1903–1969) та французький філософ Жан-Поль Сартр (1905–1980). Основні положення та принципи їх діалектики:

1) основою негативної діалектики є різноманітні форми заперечення – відкидання, критика, знищення тощо;

2) негативна діалектика властива тільки суб’єкту, тільки свідомості людини, і не має об’єктивного значення. Її категорія­ми можуть бути: неприязнь, відсутність, жаль, стурбованість, розгубленість, жах, тривога тощо. Об’єктивна діалектика, що панує в усій природі для представників цього напряму, залишається відстороненою;

3) суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки “Я”, свідомість. Поза цим нема, не було й не буде ніякого за­перечення. Тож суб’єктивність заперечення в негативній діалектиці стає її принципом, вихідним поняттям;

4) негативна діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про заперечення заперечення, яке ні за яких умов не може перейти у позитивність;

5) діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний крити­цизм – це принцип і суть негативної діалектики.

Отож, негативна діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, що виходить із абсолютизації заперечення, загальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, від­кидання будь-якої позитивності. З позицій матеріалізму – це, фактично, антидіалектика.