Проблема буття у філософії Античності

Звичайно, уявлення античних філософів про Космос не позбавлені міфологічних елементів, але в цілому вони виходять за рамки міфу. Уже перші філософи не зупиняються на антропоморфінізації Всесвіту і його явищ, а намагаються знайти його першооснову, першопричину. Представники першої філософської школи Античності, мілетської школи, що виникла наприкінці VII ст. до н. е. у місті Мілет, – Фалес, Анаксимандр і Анаксимен бачили таку першооснову в матеріальному, речовинному началі. Засновник школи Фалес, один із семи давньогрецьких мудреців, вважав такою першоосновою воду. З води, на думку Фалеса, усе виникає й на неї ж, у кінцевому підсумку, усе перетворюється. На думку Аристотеля, до такого висновку він прийшов, спостерігаючи, що їжа всіх істот волога і насіння всього живого вологе, саме тепло виникає з вологи. Земля, на думку Фалеса, теж лежить на воді. Анаксимен такою першоосновою називає повітря, що, розряджаючись, перетворюється на вогонь, а при згущенні – у вітер, туман, воду, землю, камінь. Анаксимандр вважав, що першоосновою не може бути жодна з відомих нам чотирьох стихій – земля, вода, повітря, вогонь, а першоосновою є апейрон – безмежна невизначена матерія, що завдяки властивим їй протилежностям – теплому і холодному, сухому і вологому – породжує все у світі.

Близьким за поглядами до мілетців був Геракліт із Ефеса. Він вважав першоосновою вогонь. «Цей космос, той же самий для всіх, – заявляв він, – не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами розпалюється, і мірами згасає» [1, с. 275]. Вогонь, згущуючись, перетворюється в повітря, повітря – у воду, а вода – у землю і навпаки. Усе у світі виникає за необхідністю і тече, як ріка. А править світом доля або Логос. Саме він вносить у Космос порядок, є його керуючим началом.

Першооснова, першопричина всього, що існує, і є, на думку філософів, справжнім буттям, з якого виникають усі речі і явища видимого світу й у яке вони перетворюються, хоча самого поняття буття в них ще немає, його вперше вводить у філософію Парменід – засновник елейської школи, учень Ксенофана. Та й філософами вони себе не називали, а називали фізиками, оскільки їхній погляд був спрямований на природу

Більш розгорнуте вчення про буття як речовинну першооснову в давньогрецькій філософії розроблено пізніше у вченнях Левкіпа і Демокрита. На їхню думку, безмежний Всесвіт в основі своїй має атоми і порожнечу, що є, за словами Аристотеля, буттям і небуттям. Атоми – дрібні, далі неподільні частки – розрізняються між собою за формою, порядком і положенням. Атомів нескінченна безліч, і вони рухаються в безмежній порожнечі. Вони незмінні, змінюються лише тіла, ними утворені, які виникають у результаті зіткнення й зчеплення атомів, і зникають через розпад на атоми. Погляд Левкіпа і Демокрита на природу буття розділяє і Епікур.

Інший підхід до розуміння природи буття ми спостерігаємо в піфагорійців. Засновником піфагорійського союзу, який за своїм змістом був релігійно-філософською і політичною організацією, що виникла в м. Кротон у Південній Італії, яка була тоді колонією Греції, був Піфагор, що переселився туди із Самоса. Він і його послідовники наприкінці VI ст. до н. е. створили вчення, згідно з яким основою всього сущого є число. Глибоко займаючись математикою, вони прийшли до висновку, що у всього навколишнього більше подібних рис з числом, ніж з вогнем, повітрям, водою і землею. Тому, на їхню думку, в основі всіх речей і явищ лежать числові сполучення, предмети і явища – лише наслідування чисел. Крім того, число, числові сполучення якнайкраще виражають гармонію Всесвіту. Тому істинно сущим, справжнім буттям є число. Хоча самі піфагорійці не протиставляли число чуттєво-речовинному, і, за свідченням Аристотеля, «вони число приймають за начало і як матерію для існуючого, і як [вираження] його станів і властивостей» [3, с. 76]. У їхньому вченні при дослідженні буття акцент робиться не на матеріальний субстрат, а на структуру, форму предметів. Цю лінію далі розвиває Платон, один із видатних представників давньогрецької філософії, її класик, на якого піфагорійське вчення дуже вплинуло.

На думку Платона, чуттєво-предметний світ не може розглядатися як справжнє буття, істинне буття взагалі не може бути речовинним. Усе речовинне і чуттєво-предметне є мінливим і тимчасовим. Платон говорить про необхідність розрізняти дві речі: «Що є вічне, буття, що не має виникнення, і що є таким, що вічно виникає, але ніколи не суще» [11, с. 469]. Таким вічним, що не має виникнення і завжди тотожне самому собі буттям є ідеї (ейдоси), а чуттєво-предметний світ є тінню цих ідей. Речі предметного світу пов'язані зі світом ідей подвійно: по-перше, річ причетна до своєї ідеї, як тінь предмета причетна до самого предмета, по-друге, ідеї є ідеалами предметів і явищ чуттєвого світу. Для роз'яснення свого вчення про ідеї Платон використовує аналогію печери. «Уявіть собі, – пише Платон, – що люди з малого віку прикуті до стін печери, через усю довжину якої тягнеться широкий просвіт, і люди можуть бачити тільки те, що відображається на стінах печери, оскільки вони звернені спиною до світла і голову повернути не можуть. Світло йде від вогню, що горить на вершині гори. А між вогнем і печерою проходить дорога, по якій люди несуть різне начиння, статуї, зображення живих істот і т. д. Тіні всіх цих предметів падають через просвіт на стіну печери, і люди бачать тільки ці тіні. Природно, вони будуть приймати тіні єдино справжніми предметами. Точно так люди сприймають предметний світ, у якому живуть, сприймаючи його як справжнє буття, хоча насправді цей світ лише тінь світу ідей. У світі ідей всі ідеї пов’язані між собою і вищою ідеєю є ідея блага, що уособлює собою єдність світу.

Таким чином, Платон немов розриває світ на два світи – ідеальний і чуттєво-предметний. Але варто зазначити, що протилежність світу ідей і предметного світу в Платона варто розглядати не як протиставлення матерії і свідомості, що спостерігаємо потім, у новий час, а як протиставлення матерій і форми.

Платонівське вчення про ідеї критикує інший видатний філософ Античності – Аристотель, учень Платона. На думку Аристотеля, подвоєння світу, здійснене Платоном, не тільки не полегшує його розуміння, але ще більше утруднює. Платон говорить про причетність речей до ейдосів, але не пояснює, що таке причетність. Крім того, «cлід... вважати неможливим, щоб окремо друг від друга існували сутність і те, сутністю чого вона є; тому як можуть ідеї, якщо вони є сутністю речей, існувати окремо від них?» [3, с. 88] Сам Аристотель вважає, що існують дві першооснови: «матерія, що сама по собі не є щось визначене...» і «форма або образ, завдяки яким вона вже називається чимось визначеним...» [3, с. 394]. Матерія відстала, позбавлена руху і сама по собі є буттям лише потенційно. Актуальним буттям вона стає, лише поєднуючись з формою. Матерія подібна до глини, а форма – до гончара, що робить з неї чашки, глечики й інші гончарні вироби. З'єднуючись між собою, ці дві першооснови утворюють чуттєво-предметний реальний світ.

Проблеми діалектики

Поставивши в центр своєї уваги проблему буття, античні філософи не могли обійти питання про те, чи підвладне зміні саме буття або ж воно є незмінним, постійним. Правда, представники мілетської школи не ставлять це питання в основу основ, зосередивши увагу на розгляді проблеми буття як субстанції, першооснови, але вже друге покоління античних філософів, насамперед Геракліт і Парменід, ставлять цю проблему в центр своєї уваги. При цьому в трактуванні цієї проблеми вони стоять на прямо протилежних позиціях.

Геракліт, як уже говорилося, обрав за першооснову вогонь і не випадково. Вогонь – найдинамічніша зі стихій. І космос, подібно до вогню, пульсує, змінюється. Усе народжується з протилежностей, тому що «одне й те саме живе і померле, те, що прокинулося, і те, що спить, молоде і старе, тому що перше зникає в другому, а друге – у першому» [1, с. 276]. На думку Геракліта, війна, розбрат є джерелом зміни і народження. Логос, що править світом, є сутністю долі, породжує все, з'єднуючи протилежні прагнення. Геракліт є, власне кажучи, основоположником об'єктивної діалектики, діалектики світу, що значно пізніше, більш ніж через дві тисячі років, розроблять Гегель і Маркс.

Іншої точки зору на природу буття дотримується Парменід, що і вводить це поняття у філософію. На його думку, буття єдине і неподільне, вічне. Небуття у Всесвіті немає, буття не може ні виникати, ні зникати. Відповідно до ж думки натовпу, у світі існує і виникнення і знищення. Тому, говорить Діоген Лаертський, «філософію він розділив надвоє: – на філософію істини і філософію думки», «... Критерієм істини називав він розум, у почуттях же, – говорив він, – точності немає» [7, с. 339].

Інша важлива думка Парменіда в його вченні про буття полягає в ототожненні буття і мислення. «Одне й те саме є думка і те, про що думка існує. Адже без буття, у якому її вираження, думки тобі не знайти», – говорить він у поемі «Про природу» [1, с. 235]. Тим самим Парменід констатує, що єдність буття, буття як єдине не може бути представлене поза думкою. У чуттєво-речовинному плані буття завжди розірване фрагментарно, щоб бути єдиним, незмінним і завороженим, воно повинно злитися з думкою, бути її вираженням.

Учень і прийомний син Парменіда Зенон Елейський на доказ неможливості руху висуває апорії (утруднення, здивування – А. Лузан). «Ахіллес і черепаха» і «Дихотомія», «Стріла, що летить». В апорії «Ахіллес» стверджується, що швидконогий Ахіллес не наздожене черепаху, тому що поки він пробіжить відстань, що відокремлює його від неї, вона поповзе вперед, і так до нескінченності. В апорії «Дихотомія» мова йде про те, що рух узагалі не може початися, тому що, перш ніж пройти весь шлях, необхідно пройти його половину, а перш ніж пройти половину, потрібно пройти чверть і т. д. В апорії «Стріла, що летить» теж йдеться про неможливість руху, оскільки стріла в кожен момент займає рівне собі місце, то виходить, що рух є просто сума спокоїв. Ці апорії, на перший погляд наївні і навіть абсурдні, у дійсності констатують труднощі відтворень руху в поняттях, у думках. А оскільки рух немислимий, то він і не існує по істині, а є тільки в думці.

Проблеми пізнання

Вчення про буття в античних філософів нерозривно пов’язане з їхнім уявленням про пізнання. Агностицизм не властивий філософії Античності. Правда, у еліністично-римський період античної філософії виникає скептицизм, засновником якого був Піррон. Але скептицизм не є агностицизмом у справжньому розумінні слова. Скептицизм, довіряючи органам чуттів і констатуючи мінливість сприйнять і вражень, учив утримуватися від суджень про істинну сутність речей. «Нічого не визначати, ні з чим не погоджуватися», – ось девіз скептицизму.

Переважна більшість філософів Античності не розділяє позиції скептицизму і визнає безумовну пізнаваність світу. Але їх уявлення про мету пізнання, а у зв'язку з цим – і про сам процес пізнання, істотно відрізняються від наших уявлень, що сформувалися в новий час. Мету пізнання антична філософія бачить не в пізнанні мінливої чуттєво-предметної реальності, а в тому, що стоїть за нею, обумовлює саме її існування, залишаючись завжди такою, що дорівнює самій собі, у пізнанні Єдиного. Тому філософія і є, на думку греків, вищою наукою; тільки за її допомогою можна осягти Єдине, першооснову. Знання, що міститься в інших науках (у греків ми зустрічаємо зародки історії (Геродот, Фукідид), медицини (Гіппократ, Гален), математики (Піфагор, Евклід), фізики (Демокрит, Архімед), астрономії (Птоломей, Аристарх – геліоцентрична система)), є лише більш-менш достовірною думкою. Грецькі філософи, особливо в докласичний і класичний періоди, чітко розділяють результати пізнання на знання і думку.

Таке розуміння мети пізнання і сутності самого знання обумовлює і своєрідне розуміння самого процесу пізнання. Грецьким філософам зрозуміло, що в людини є два інструменти, два засоби пізнання – чуття і розум. Але роль їх у процесі пізнання різна. На думку античних філософів, чуттєве пізнання не може дати нам істинне знання, воно може бути лише джерелом думки. І це може бути пояснено. Єдине, першооснову, першопричину не можна ні побачити, ні почути, ні відчути на дотик. Навіть Демокрит, що розглядає процес пізнання як витікання з об'єкта атомів-посередників і вплив на атоми в органах чуттів, у результаті чого в нас утворюються образи, вважає, що істина доступна тільки розумові. Адже атоми, що складають сутність речей, настільки малі, що не можуть сприйматися органами чуттів, а тільки розумом. Воістину, заявляє він, існують лише атоми і порожнеча, колір, смак, запах існують лише в думці

Але як ми можемо пізнати першооснову, Єдине, загальне, якщо чуттєве сприйняття не в змозі дати нам уявлення про нього, якщо розум не може опертися на чуттєві дані? Якоюсь мірою відповідь на це питання дає нам теорія пізнання Платона. За Платоном, пізнання – є спогад. Справжнім світом, за Платоном, про що вже йшлося, є світ ідей, і він є метою пізнання. Досягається ця мета за допомогою душі, яка до того, як вселитися в тіло людини як у свою в’язницю (образ тіла людини як в’язниці душі – не християнський, а античний образ), жила у світі ідей і могла споглядати їх. Тепер їй варто тільки згадати те, що вона бачила. «... Оскільки душа безсмертна, – пише Платон у діалозі «Менон», – часто народжується і бачила все і тут, і в Аїді, то немає нічого, чого б вона не пізнала; тому нічого дивного немає в тому, що і щодо чесноти, і щодо всього іншого вона здатна згадати те, що колись їй було відомим» [9, с. 384].

Спробу перебороти протилежність чуттєвого і розумового пізнання здійснює Аристотель. Це випливає з його вчення про буття. Аристотель під субстанцією розуміє одиничні предмети і види. Види як форми складають сутність речей, присутні в них як формотворне начало. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття конкретних речей, але метою пізнання є пізнання видів або форм, що досягається абстрагуванням від чуттєво-конкретних предметів. Однак він не до кінця послідовний у цьому питанні. Так, міркуючи в «Метафізиці» про розум, Аристотель стверджує, що найвище мислення не може бути мисленням про предмети. «...Розум мислить сам себе, якщо тільки він найвищий і мислення його є мислення про мислення» [3, с. 316]. «... Бути думкою і бути таким, що осягається думкою, – не те саме. Але чи не є в деяких випадках саме знання предметом [знанням]: у знанні про творчість предмет – сутність, узята без матерій, і суть буття, у знанні умоглядному, – визначення і мислення. Отже, оскільки те, що осягається думкою, і розум не відрізняються один від одного в тому, що не має матерії, то вони будуть одне й те саме, і думка буде єдиною з тим, що розуміється думкою» [3, с. 316]. Таким чином, Аристотель вважає, що істинне пізнання пов'язане з мисленням. Уявне пізнається лише думкою – такий основний висновок античної філософії про пізнання. А здатність до мислення, душа людині властиві, тому що вона є породженням Космосу, що теж мислить, теж має душу. У цьому полягає своєрідність античного розуміння не тільки пізнання, але й людини.