Апологія «надлюдини» у філософії Ф. Ніцше

• Філософом парадоксів, логіка думки якого заворожує, називають Фрідріха Ніцше (1844-1900 pp.). Вчився в Бонні та Лейпцигу, в 1868-1869 pp. одержав професуру в Базельському університеті, який невдовзі змушений був залишити через хворобу. З 1876 р. і до кінця життя страждав тяжкими головними болями, які інколи тривали 200 днів на рік Його твори здебіль­шого написано у формі коротких фрагментів, афоризмів, бо така форма викладу була єдино можливою при його стані здоров'я. Філософ жив від­людно, був відірваний від друзів та рідних, усі сили і час присвячував твор­чості, задовольняючись скромним достатком Певно, хвороба змушувала його бути зібраним, гордим, викликала сміливість думки як прагнення швидше і точніше висловитися. Він любив повторювати формулу Amor fati (люби долю), яка закликала не тільки терпіти неминуче, а й любити його. Отже, духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповідь «над­людини», вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Антихристиянин».

Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. «Що добре? - запитує в «Антихристиянині» Ніцше. - Все, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. - Що зле? - Все, що є наслідком слабкості. - Чи сприяє пізнання, як раціональна діяльність, підвищенню «волі до влади»? — Ні, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи актив­ність, діяльність розмовами, судженнями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього.

«Воля до влади» - основа права сильного. Це вище за всі моральні, ре­лігійні та інші нормативні настанови. Для Ніцше дуже важливою є заповідь: «Не сотвори собі кумира» як заклик більше вчитися у життя, ніж че­кати, доки воно вчитиме; більше сумніватися, ніж бездумно дотриму­ватися традиції. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен іти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи на реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій «Воля до влади» — це зведення докупи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). В діяльності великого полководця, у творчості художника або вченого воля до влади максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення. Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, впертого існування; якщо воля до вла­ди відсутня — істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими. В онтологічному трактуванні «волі до влади» Ніцше весь космос розуміється як неперервна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до панування над рештою, бажає стати організуючим центром усього світу. Соціальні за своєю суттю відносини панування і підлеглості переносяться на весь світ, тоді як власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які сперечаються між собою.

З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль, в якій визначальними є поняття добра і зла, виникає як наслі­док почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Упродовж усієї історії у вигляді духовної помсти раби намагалися нав'язати свою мораль тим, хто панував. Тлумачення цього процесу він проводить через християнство, своєрідно критикуючи його. В Нагірній проповіді Ісуса Христа, за словами Ніцше, аристократичне зрівняння цінностей (хороший = знатний = могутній -\- прекрасний = щасливий = улюблений Богом) євреї (а початок цього вони поклали у Старому Заповіті) змогли зі страхітливою послідовністю вивернути навиво­ріт і трималися за це зубами безмежної ненависті, ненависті безсилля. Згідно з їхньою логікою, тільки самі стражденні, хворі, потворні, каліки -благочестиві, блаженні, тільки для них визначено вічне блаженство; а знатні, могутні - злі, жорстокі та знехтувані Богом, їх назавжди проклято.

Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження «моралі па­нуючих», яка має ґрунтуватися на таких принципах:

• єдиною безумовною цінніс­тю є «цінність життя»;

• існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими си­лами та «волею до влади»;

• сильна людина вільна від мо­ральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками.

• Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт мора­лі пануючих - «надлюдина». Це найсуперечливіше поняття в етиці Ніцше. Поряд з генетичною характе­ристикою людини арійської раси Ніцше пропагує подвійну мораль «над­людини». З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, гор­ді, привабливі. З другого боку, у ставленні до «чужих» вони не відрізня­ються від звірів, бо вільні від моральних обов'язків і керуються у своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вро­дженому благородстві», «аристократичності». Маси готові підкоряти­ся, якщо володар доведе насамперед своєю зовнішністю, манерою трима­тися своє право керувати. Володарем влади «надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи стану, а як обранець самої природи.

Відомо, що концепцію «над­людини», «білявої бестії» з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування ма­сової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» — це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична доскона­лість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» — це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднес­лася над сучасною культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня» людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати самій. Усе це не влас­тиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона перед­бачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей», тих, яких «занадто багато». Демократія породжує нівелю­вання, зрівняння людей, для яких недосяжні і висоти почут­тів, і висоти думок. Подібні думки дали можливість фашистсь­ким ідеологам використати твори Ніцше як матеріал для цитатників фашистських солдатів. Насправді ж демократія, яка надає рівні права та свободи всім, - єдино можливий шлях до справедливості. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта куль­тури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошу­ку, глибина думки. У будь-якому разі безпідставним є прагнення прикраси­ти або ж, навпаки, очорнити серйозного мислителя минулого поза кон­кретно-історичним контекстом.

• У теорії Ніцше багато суперечностей і випадів проти демократії, і це не могло не відіграти своєї ролі. Але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, яка живе догматами, традиціями та жадобою влади, людину, маленьку та сіру, слабку та боягузливу, бо добре розумів, що за­гибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула владу та можливість керувати людськими долями.

Психоаналіз З. Фрейда

• Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиб­лює психоаналітична філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення. Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 pp.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою нау­кову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матері­альне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-пси­хіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів. Упродовж 1885-1886 pp. стажу­вався в Парижі, у клініці знаменитого Шарко. Повернувшись до Відня, він намагається слідом за французькими учителями з терапевтичною метою застосувати гіпноз, але невдовзі впевнюється, що межі дії гіпнозу досить вузькі. Поступово Фрейд розробляє власну психотерапевтичну техніку, мет­од «вільних асоціацій». У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'яв­ляється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медич­ної психології. Навколо нього збирається гурток послідовників, який у 1908 р. перетворюється на «Віденське психоаналітичне товариство». Незважа­ючи на критику, психоаналіз виходить з «підпілля», і в тому ж 1908 р. від­бувається І Міжнародний психоаналітичний конгрес, а в 1910 р. створю­ється і Міжнародна психоаналітична асоціація, що існує й донині. До самої смерті Фрейд керував армією однодумців і послідовників, що постійно зрос­тала. І досі праці Фрейда є теоретичною основою для більшості психоаналітиків. У 1938 р. після об'єднання Австрії з гітлерівською Німеччиною Фрейд і його сім'я як євреї переслідувалися, він змушений був емігрувати до Англії, де й помер у 1939 р. Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, непра­вильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психі­ка, за Фрейдом, — структура з трьома головними рівнями, несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт не­свідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в про­цесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) з’являється в мо­мент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в людині, включає засвоєні індиві­дом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони вла­ди, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енер­гію від інстинктивних праг­нень, разом з тим «Над-Я» — са­ме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяль­ність «Я». «Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Не­свідоме» Фрейд вважає централь­ним компонентом, який відпові­дає суті людської психіки, а свідо­ме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Осно­вою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до Батьківщини. Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумов­люється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких доміну­ючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» — «ерос» та «інстинкт смерті» — «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало - «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, згодом перено­ситься на зовнішній об'єкт, на іншу людину.

На основі концепції несвідомого Фрейд визначає таке важливе поло­ження психоаналізу, як вчення про дитячу сексуальність, або «комплекс Едіпа», в якому «збігаються початок релігії, моральності, суспільства та мистецтва». Джерелом «комплексу Едіпа» став давньогрецький міф про фіванського царя Едіпа - сина царя Фів Лая та Іокасти. Лаю було ві­щування від Аполлона про смерть від руки власного сина, і він звелів дру­жині кинути новонародженого на горі Кіферон, проколовши немовляті сухожилля ніг. Але служник, отримавши таке завдання від цариці Іокасти і не знаючи справжньої причини наказу, пожалів дитину і віддав її знайо­мому коринфському пастухові. Той відніс дитину до свого бездітного царя Поліба, який назвав хлопчика Едіпом (з припухлими ногами) і виховав як власного сина. Коли Едіп виріс, один з жителів Коринфу назвав його підк­идьком, і хоч як прийомні батьки заспокоювали юнака, він усе ж вирушив до Дельфійського оракула, щоб дізнатися про своє походження. Оракул дав пророцтво, що йому судилося вбити батька і одружитися з матір'ю. Не сміючи повертатися до Коринфу, який він вважав своєю батьківщиною, Едіп вирушив на чужину в пошуках щастя. На перехресті трьох доріг він зустрів поважного пана у супроводі слуг і під час сварки вбив усіх, крім одного слуги, який врятувався і повернувся до Фів, де розповів, що цар Лай (а це був він) загинув від рук розбійників., Подорожуючи далі, Едіп дійшов до Фів, відгадав загадку чудовиська Сфінкса, за що вдячні жителі Фів обрали його своїм царем і за традицією віддали за дружину вдову Лая. Так здійснилося пророцтво Дельфійського оракула. Едіп упродовж двадця­ти років щасливо жив з Іокастою (своєю матір'ю), маючи дітей. Коли ж Едіп дізнався правду про своє походження, він виколов собі очі золотою шпилькою з одягу Іокасти, яка з горя заподіяла собі смерть, і як вигнанець полишив Фіви. Незважаючи на ганьбу, сліпого батька супроводжувала його дочка Антігона.

Посилаючись на міф, Фрейд стверджує, що у відносинах Едіпа та його матері розкривається споконвічна людська трагедія сексуального потягу сина до матері. Фрейд робить цікаве дослідження про Достоєвського. Відомо, що великий письменник страждав від епілепсії, напади якої почалися ще в юності, відразу після вбивства селянами його батька-нелюда, припинилися на каторзі і знову відновилися після неї. Висновок: напади - кара за несвідоме чи, може, свідоме бажання смерті батькові, який знущався з матері. І це бажання матеріалізувалось у вбивстві батька селянами. У Сибіру Достоєвський у цьому покаранні не мав потреби, ос­кільки одержав кару від царя як заслужену за свій гріх щодо батька, а по­тім напади хвороби знову відновилися. Замість самопокарання Достоєвський дав себе покарати - заступникові батька.

Пізніше формується протилежний варіант «комплексу Едіпа» — сексу­альний потяг дочки до батька («комплекс Електри»). За давньогрецьким міфом, Електра була донькою царя Агамемнона та Клітемнестри. Коли Ага­мемнон пішов на Троянську війну, Клітемнестру спокусив Егісф, ворог Агамемнона, і намагався вбити Ореста, брата Електри, якого вона вряту­вала. Після повернення Агамемнона з Трої за допомогою обману Егісфові вдалося його вбити, але Електра допомагає Оресту вбити Егісфа та Клі­темнестру, помстившись таким чином за батька.

Початки «комплексу Едіпа» Фрейд відносить до епохи первісного ладу, вбачаючи у ньому пробудження почуття вини за первородний гріх. На думку Фрейда, «комплекс Едіпа» - основа релігії та моральності. Зокрема, трагедія Софокла «Цар Едіп» стала зразком розуміння трагічного як однієї з провідних категорій естетики в епоху, коли міфологія була панівною формою ідеології. Софокла цікавило насамперед, чи може людина (якщо вона така, якою повинна бути людина) пасивно підкоритися своїй долі через те, що неможливо уникнути неминучого; чи вона повинна до кінця дотримуватися морального обов'язку.

Фрейд вважає, що «комплекс Едіпа», крім можливостей його виявлення як несвідомого стимулу активності людини, може породити і своєрідну зворотну реакцію. Так складається гамлетівський тип особистості: Гам­лет не може підкоритися голосу розуму і помститися за смерть батька, оскільки ненависть, яка мала б пробудити його до помсти, змінюється у нього самодокорами і муками совісті. Гамлет усвідомлює, що він не кра­щий за злочинця, якого повинен покарати.

Аналізуючи проблему «мортидо», Фрейд вважає агресивність вро­дженою і невикоренимою рисою людини. Приглядаючись до будівництва соціалізму в СРСР у 1930-ті роки, Фрейд пише, що комуністи помилково вважають людину доброю від природи, але зіпсованою інститутом приват­ної власності. Знищення приватної власності не вирішує проблему агре­сивності, тому вчення про всезагальну рівність є «безмірною ілюзією», адже сама природа встановила нерівність фізичних та розумових здібностей.

Одне з важливих понять у теорії Фрейда - «витіснення» (пригніче­ність, репресія). Це процес переміщення небажаних уявлень у сферу несвідомого.Оскільки уявлення, які витісняються, зберігають усю свою енергію, вони прагнуть повернутися до свідомості, яка чинить опір. Виходя­чи з цього, Фрейд вводить поняття «сублімації», що являє собою процес, який веде до розрядки енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Цей процес включає переміщення енергії від об'єкта інстинк­тивних прагнень до об'єктів іншого роду; трансформацію емоцій, які супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація); звільнен­ня діяльності від диктату інстинктів; перетворення діянь на со­ціально допустиму форму. За допомогою поняття «сублімація» Фрейд намагається вивести вищі психічні функції з нижчих, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини тощо. На його думку, внутрішні психічні конфлікти, дитячі комплекси, невротичні симптоми перетворюються на художню творчість. «Сублімація», з точки зору психоаналізу, - один з найкращих засобів вирішення психічних конфліктів, які в противному разі призвели б до неврозу.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояс­нення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволо­діти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реаль­ному житті Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в то­му, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідо­мого і підкорити своїм цілям.

Тяжіння до Фрейда стало для багатьох свого роду противагою, яка компенсувала відвернення від Маркса, опримітивізованого в період ленінсь­кої і постленінської бюрократії та казенщини. Фрейд, на думку французь­кого дослідника Р. Дадуна, став демоном, який наніс своїм пансексуалізмом ще один удар по нарцисизму, властивому людству. Це був третій удар — після Коперника, який виступив проти космологічного антропо­центризму (населена людьми Земля не є нерухомим центром Всесвіту), і Дарвіна, який своєю «мавпячою» теорією походження людини підірвав антропоцентризм біологічний. Фрейд зруйнував антропоцентризм психо­логічний і опосередковано поведінковий, особливо наявний у світі сучасної науки, яка вбачає в «несвідомій» сексуальності джерела як альтруїзму, так і агресивності людини.

Концепція Фрейда стала однією з вихідних і визначальних у переході від романтичного гуманізму, на який хворіло і, можливо, хворіє людство (марксизм - різновид такого гуманізму), до гуманізму реалістичного з елементами неминучого трагізму у можливих історичних прогнозах

• Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 pp.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, — вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу. Аналізуючи питання художньої творчості, Юнг величезне значення надає міфові як своєрідному джерелу мистецтва і «несвідомому», яке визначає процес ство­рення образу. Акцентуючи увагу на значенні міфу і несвідомого психічного в мистецтві та творчості, Юнг вважає, що діяльність художника повинна розглядатися поза активними, цілеспрямованими, свідомими психічними діями.

Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам, націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стерео­типи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинк­тивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт). У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія - процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей. Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим - ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної ін­туїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника.

К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несві­домим: перше відображає досвід окремої людини і складається з пере­живань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме — це загально­людський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

• Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти Альфред Адлер (1870-1937 pp.), Еріх Фромм (1900-1980 pp.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Наприклад, Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистен­ціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середо­вищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існу­вання: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різ­номанітними способами відповід­но до свого характеру і культури.

• Історичні суперечності, що є необхідною частиною людсько­го існування, створюються і ви­рішуються людиною як у процесі її власного життя, так і в про­цесі історичного розвитку. Як про­пагандист «здорового суспільст­ва», усунення історичних супе­речностей Фромм пов'язує зі створенням гуманістичного суспільства. Він покладає великі надії на введення «гуманістичного планування», акти­візації індивіда шляхом створення методів «гуманітарного управління», поширення нових форм «психодуховної орієнтації». Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, які відзначатимуться власною культурою, стилем життя, манерою поведінки, заснованих на загальних «психодухов-них орієнтаціях». У результаті зникне експлуатація, такі відносини між людьми, як панування та підкорення.