Карл ясперс витоки історії та її мета

Карл Ясперс (1883–1969) – німецький філософ-екзистенціаліст і психіатр. Батько був юристом, потім директором банку, мати походила з селянського роду. В сім'ї строго дотримувалися порядку і традицій. Вчився Ясперс у Гейдельберзькому університеті, спочатку (три семестри) на юридичному факультеті, а потім перейшов на медичний, можливо, інтерес до медицини був викликаний його невиліковною хворобою бронхів, з якою, за прогнозами, живуть не довше 30 років. З 1916 р. Ясперс – професор психології, але захоплюється філософією. В 1919 р. видає працю "Психологія світоглядів", у якій досліджує філософські проблеми. З 1921 р. Ясперс – професор філософії Гейдельберзького університету. В 1937 р. його звільняють від викладацької діяльності і забороняють друкувати свої твори в Німеччині (дружина – єврейка). Лише в 1945 p., після розгрому нацизму, Ясперс поновлює викладання в університетах (Гейдельберг, Базель). З цього часу Ясперс набуває великої популярності.

У ряді праць, зокрема в трактаті про "німецьку провину" ("Питання про провину," 1946 p.), що набув значного розголосу, виступав як політичний мораліст. У 50-х pp. його консервативний лібералізм мав антикомуністичну спрямованість. Але в кінці 60-х pp. Ясперс підлає гострій критиці антидемократичні та реваншистські тенденції в політичному житті Федеративної Республіки Німеччини ("Куди рухається ФРН," 1967 р.)

У першій половині XX ст. серед філософів була популярною теорія культурних циклів (О. Шпенглер, А. Тойнбі). Ясперс розробляє свою теорію, згідно з якою людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Саме таке тлумачення світового історичного процесу дає філософ у праці "Витоки історії та її мета", яка вийшла в 1949 р.

Центральним поняттям у світорозумінні Ясперса є "комунікація". Він підносить його до рангу критерію філософської істини і ототожнює з розумом.

Моральне, соціальне й інтелектуальне зло є для Ясперса не чим іншим як глухотою до чужої екзистенції (існування), нездатністю до "дискусії", відсутністю "комунікації".

Смисл філософії, за Ясперсом, у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між країнами і віками крізь усі кордони культурних кругів. Можливість цього зв'язку часу забезпечена досягненням "Осьового часу".

Саме цей термін Ясперс запропонував для характеристики історичних процесів, які відбувалися між 800–200 pp. до н. е. Тоді, на думку Ясперса, відбувався найрадикальніший поворот в історії і з'явилась людина такого типу, який зберігся і донині. "В цей час, – пише Ясперс, – відбувається багато незвичайного. В Китаї жили тоді Конфуцій і Лao-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії... В Індії були створені Упанішади, жив Будда. У філософії, як в Індії, так і в Китаї, були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму... В Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Плаяна... Все те, що пов'язано з цими іменами, виникло майже одночасно протягом небагатьох століть в Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від одного".

Своєрідністю "Осьового часу", за Ясперсом, е зникнення великих культур давнини, які існували протягом тисячоліть і передували "Осьовому часу". Це передусім культури Єгипту, Месопотамії, долин Індії та Хуанхе. "Осьовий час" розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, хто є носієм нового – чи народ стародавньої культури, чи інші народи. "Все те, що існувало до "Осьового часу", нехай воно навіть було величним, подібно вавилонській, єгипетській, індійській чи китайській культурі, сприймається як щось дрімотне, нерозбуджене".

Стародавні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли до "Осьового часу", сприйняті новим началом. Це пов'язано з тим, що людина тих часів ще не досягла справжньої самосвідомості.

Саме усвідомлення людиною свого буття, самої себе (що зумовило самобутність "Осьового часу") і відбувалося в трьох великих культурних регіонах – Китаї, Індії та на Заході. Саме в цю епоху, за Ясперсом, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу.

Всі різновиди духовного багатства цього часу виникли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного.

Однак, незважаючи на всі відмінності змісту, структури і форм тогочасних духовних пошуків, спільним є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісному бутті. З іншого – вперше стає на шлях, який вона покликана пройти саме як дана особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця тощо.

"Осьовий час", як вважає Ясперс, створив для всіх часів загальнолюдський заповіт особистої відповідальності й послужив загальним джерелом для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати свій зв'язок ("комунікацію") з цим заповітом, підшукуючи для втраченої і знов знайденої старої істини нові "шифри", нове її висвітлення.