Типи світогляду в метафізиці

…У глибині світових релігій завжди приховане щось своєрідне й ірраціональне, пояснення чому потрібно шукати в містичності релігійних переживань, у штучно підтримуваному священнослужителями прагненні душі до невидимого позамежевого. … Коли світогляд піднімається до поєднаного раціонального (begrifflichs) цілого, коли він науково виправдовується й заявляє домагання на загальну значимість, тоді виникає метафізика. …

…

Структура метафізичних світоглядів спочатку визначалася їхньою залежністю від науки. Чуттєвий образ світобудови замінився астрономічним, світ почуття й волі знайшов предметність у поняттях цінності, блага, мети й закону; необхідність мислити в поняттях і обґрунтовувати привела дослідника світової загадки до логіки й теорії пізнання як першооснов знання. Робота над вирішенням цих проблем сама собою підштовхнула думку від обмеженого й визначеного до поняття загального буття, першопричини, вищого блага й кінцевої мети. Метафізика перетворилася на систему, яка при розробці незрозумілих понять і уявлень, висунутих життям і наукою, змушена була створити допоміжні поняття, що виходять за межі досвіду.

…

… Кожна метафізична система обумовлена місцем, яке вона займає в історії філософії; вона залежить від постановки проблеми й визначається поняттями, що випливають із неї. Так складається структура метафізичних систем − їхня логічна єдність і разом з тим їхня неминуча неправильність: вони завжди є представниками певного стану наукового мислення, а звідси їхня одиничність і неповторність.

…

У зв’язку із цим у метафізичних системах прослідковуються відмінності, обумовлені раціональним характером метафізичної творчості. … Звертаючись до обґрунтувань метафізики, ми відзначаємо протилежність емпіризму й раціоналізму, реалізму й ідеалізму. В основу переробки дійсності кладуть протилежні поняття − єдиного й багатоманітного, становлення й буття, причини й мети, і ними визначаються відмінності систем. Різноманіття точок зору на відношення світової сутності до світу й душі до тіла відображається в вченнях деїзму й пантеїзму, матеріалізму й спіритуалізму. Проблеми практичної філософії визначають нові відмінності систем, серед яких я відзначу евдемонізм, який поступово перетворюється в утилітаризм, і теорію абсолютних прав морального поведінки. …

…

Не можна не відзначити важливості цієї спекулятивної роботи, здійснюваною філософією на всіх поприщах. Вона характеризує самостійні науки; вона їх поєднує. Про це я докладно говорив раніше. Але метафізику відокремлює від позитивних наук прагнення підкорити світ і життя єдності наукових методів, створених для окремих галузей знання. Маючи на увазі (безумовне) абсолютне, метафізика виходить за межі методологічних прийомів конкретних наук.

… Історична самосвідомість робить своїм змістом сутність фактичного співвідношення ворогуючих систем. Вона розкриває залежність від релігії й поезії шляхом метафізичної творчості. Вона показує, що спекулятивній метафізиці не вдалося зробити ні єдиного кроку, який наблизив би її до загальнозначущої системи. Ми бачимо, що протиріччя метафізичних систем обумовлено самим життям, життєвим досвідом, відносинами до проблеми життя. У самих цих відносинах закладене різноманіття систем і разом з тим можливість розрізняти певні типи. Кожний такий тип охоплює пізнання дійсності, оцінку життя й целепокладальну ідею. …

…

… Важливіше всього зрозуміти зв’язок життя й метафізики, зрозуміти, що заглиблення в життя є центральною крапкою всякої системи, що системи, у яких виражається яке-небудь типове розуміння життя, тісно й глибоко пов’язані, − скільки б ми їх не розмежовували й не ділили. …

У такому сенсі я пропоную розрізняти три основні типи. Єдиним засобом такого розподілу виявляється історичне порівняння: всякий метафізичний розум підходить до вирішення загадки життя з особливої точки зору, що визначається його відношенням до життя й обумовлює неповторну одиничність його системи. …

Натуралізм

Людина вбачає себе природно визначеною. Вона охоплює і його тіло, і зовнішній світ. Стан тіла, тваринні інстинкти, що володіють ним визначають для людини її відчуття життя. Погляд на життя, у силу якого життєвий шлях повинний проходити, задовольняючи тварині інстинкти і підкоряючись силам природи, старий, як саме людство. Відчуваючи голод, статевий потяг, старіючи й помираючи, людина відчуває себе у владі духів, що населяють природу. …

Відповідне життєрозуміння знаходить вираження в значній частині літератури всіх народів. Часом воно виступає як первісна сила тваринності, але частіше в боротьбі з релігійним світоглядом. На прапорі його написано − звільнення плоті. Історичне ствердження цього бунту, що вічно відроджується та вічно схвалює природне життя, полягає в протиставленні його необхідному, але тим не менш жорсткому дисциплінуванню людства з боку релігії. З цього життєрозуміння, коли воно постає в якості філософії, виникає натуралізм, який стверджує теоретично те, що попередньо стверджувалося в житті: життя природи − єдина й справжня дійсність; окрім неї нічого немає; життя духу лише формально своїми особливостями відрізняється від фізичних процесів…

…

Дві основні властивості фізичного світу створюють філософське виправдання натуралізму. Наскільки переважає в дійсності, даної нам у досвіді, довжина й сила фізичних тіл! Вони охоплюють як безперервне й нескінченно протяжне ціле нечисленних проявів духу, які здаються поодинокими вставками у великій тканині фізичної світобудови. …

Почну з теорії пізнання натуралізму. Його гносеологічна основа − сенсуалізм. Під сенсуалізмом я розумію вчення, яке виводить все пізнання з чуттєвого досвіду й кладе в основу оцінювання чуттєве задоволення і незадоволення. Сенсуалізм є безпосереднім філософським вираженням натуралістичного світовідчуття. Звідси ясно, чому натуралізм, вирішуючи поставлену ним психогенетичну проблему єдності духовного життя, розглядає його як unitas compositionis (єдність побудови) одиничних вражень. Сенсуаліст не заперечує ні внутрішнього досвіду, ні мисленевої обробки данного, але він убачає у фізичному порядку підстави пізнання закономірних зв’язків дійсності, і властивості мислення безпосередньо або за допомогою теорії перетворюються ним на частину чуттєвого досвіду. …

…

Натуралістична метафізика отримала після Протагора механістичне обґрунтування. Механістичне пояснення саме по собі є позитивно-науковим методом, хоча уживається з різними світоглядами: механістична метафізика виникає лише тоді, коли дійсність підлегла винятково принципу механіцизму, коли поняття, які повинні бути тільки знаряддям, засобом наукового пізнання, розглядаються як першопричини буття. Причина руху вбачається в окремих матеріальних елементах світобудови, і із цих же елементів яким-небудь методом виводяться явища духовного життя. У природи відбирається та внутрішня духовність, яку вклали в неї релігія, міф, поезія; вона стає бездушною; ніде цілісна єдність не заперечує механістичному тлумаченню. Ця точка зору дає натуралізму можливість постати в строго науковій формі. Перед ним стоїть завдання встановити закони, згідно яких з механічного порядку матеріальних елементів виникає світ духу.

Незліченна кількість праць була присвячена вирішенню цього завдання. Найважливіше значенням мають: епікурейська система в блискучому викладі Лукреція; потужне похмуре вчення Гоббса, який з найбільшою послідовністю розглядав увесь духовний світ з погляду життєвого інстинкту, що породжує боротьбу індивідуумів, станів, держав за владу й панування ...

…

Подвійність натуралізму у відношенні до природи неминуче повинна була викликати подвійність його життєвого ідеалу. Пристрасті роблять людину рабом природи − рабом лукавим та недбайливим, і все-таки силою мислення вона піднімається над нею.

Уже антична думка розвинула обидві сторони натуралістичного ідеалу. Сенсуалізм Протагора містив у собі передумови для гедонізму Аристиппа. Від зіткнення чуттєвої організації із зовнішнім світом виникають як чуттєві сприйняття, так і почуття й бажання, які не виражають об’єктивних цінностей дійсності, але вказують лише на відношення до них суб’єкта з його чуттєвими переживаннями. Із цього Аристипп зробив висновок, що задоволення, як найбільш довершене в нашій почуттєвій організації, постає винятковим мірилом й ціллю людських вчинків. … Але прагненню до наочності розуміння й до естетичної насолоди, що настільки притаманне духу грецької культури, відкривався інший ідеал, який також був тісно пов’язаний з натуралістичною метафізикою, з вченням Демокріта, Эпікура, Лукреція. До цього ідеалу спонукав життєвий досвід. Світ панує в душі того, хто відкриває свій розум пізнанню незмінних і непорушних законів світобудови. Цей настрій відобразився в поемі Лукреція. Він відчув вивільняючу владу величних космічних, астрономічних і географічних вчень, створених грецькою наукою. Безмежний Всесвіт, його вічні закони, походження Сонячної системи, історія Землі, що покривається рослинністю, тваринами і утворюючою, нарешті, людину, — всі ці величні образи ставили його високо над політичними інтригами й жалюгідною вмираючою вірою народу. Перед величчю цього космічного почуття здавалося незначним навіть саме існування, з його погонею за насолодою й владою, з боротьбою людей, ареною якій слугувала велика Римська держава − “Fromm ist, wer gefassten Geistes auf das Weltall blickt” (благий той, хто споглядає Всесвіт зі спокійною душею).

…

Ідеалізм свободи

…

Ідеалізм свободи − це витвір афінського генія. Анаксагор, Сократ, Платон і Аристотель перетворили в принцип світорозуміння формуючий, споглядальний початок ідеї свободи. …

…

Усвідомленню внутрішньої спорідненості, що поєднує представників ідеалізму свободи й відокремлює їх від об’єктивного ідеалізму й від натуралізму, відповідає дійсна спорідненість систем цього типу. Єдність, що сполучає світогляд, метод і метафізику цих систем, полягає в наступному: у протиставленні особистості всьому данному; у верховному самоствердженні її полягає ідея незалежності духовного від якої данності; дух усвідомлює свою сутність, яка відмінна від будь-якої фізичної причинності. Глибокому етичному прозрінню Фіхте відкрився зв’язок між особистим характером мислителів та ідеалізмом свободи в його протилежності до всіх натуралістичних систем. Цю вільну, самодостатню силу обмежують відносини до оточуючих особистостей; але це не фізичне обмеження, а підпорядкування моральній нормі, обов’язку. Так виникає ідея світу особистостей, у якому індивідууми, залишаючись вільними, пов’язані нормами. … З погляду життєрозуміння таке відношення ґрунтується на тому, що самодостатня і вільна життєва енергія виявляється силою, що визначає інших особистостей у їхній свободі; одночасно із цим у ній самій інші особистості стають силою, що визначає її в її власній самодостатності. Це живе визначення й визначеність вольової діяльності перетворюється в схему світової єдності; філософія проектує цей процес у саму світобудову; він відкривається як сутність усякого відношення, у якому бере участь суб’єкт систематичного мислення. …

…

Об’єктивний ідеалізм

…

Позначу кордони, у межах яких зустрічається в метафізиці цей тип. Ні натуралізм, ні ідеалізм свободи не презентують основної кількості філософських систем. Ксенофан, Геракліт, Парменід і їхні послідовники, стоїчна система, Джордано Бруно, Спіноза, Шефтсбері, Гердер, Ґете, Шеллінг, Гегель, Шопенгауер і Шлейєрмахер − всі ці системи виявляють яскраву приналежність до одного загального типу, що різко відрізняється від обох, нами описаних. …

…

У першому із трьох світоглядів гносеологічно-методичне відношення свідомості до світової загадки проявлялося в сходженні від пізнання єдності фізичного світу до узагальнень, що підкоряють цій зовнішній механічній закономірності також і духовні явища. Ідеалізм свободи, навпаки, відкрив у фактах свідомості точку опори для загальнозначимого вирішення світових проблем; він прагнув затвердити сукупність неподільних загальних визначень свідомості, які б самодостатньою силою перетворювали матерію зовнішньої дійсності в систему життя й у світогляд. Від обох цих типів різко відрізняється третій своїми гносеологічно-методичними прийомами. Їх можна віднайти в Геракліта й у Джордано Бруно, у Спінози й Шефтсбері, у Шеллінга, Гегеля, Шопенгауера й Шлейєрмахера. Вони обумовлені життєвідчуттям цих мислителів. Ми називаємо споглядальним, наочним, естетичним або художнім таке відношення, коли його суб’єкт немов би відпочиває від роботи природничо-наукового пізнання й від діяльності, що визначається зв’язком між нашими потребами та цілями, що виникають на їхній основі і їх здійсненням. Таке споглядальне відношення розширює життя почуттів, які з самого початку обмежені лише особистим обсягом життєвого багатства, цінності й щастя, до свого роду універсальної симпатії. Завдяки розширенню, розчиненню нашого Я в універсальної симпатії ми наповнюємо всю дійсність цінностями, пережитими нами, діями, що виражають нашу сутність, верховними ідеалами істини, добра й краси.

Ми знаходимо в дійсності відгомін тих настроїв, які вона в нас пробуджує. І в міру того як наше відчуття життя розширюється до усвідомлення єдиносущності з усіма явищами дійсності, підвищується радість життя, росте свідомість власної сили. При такій настроєності душі індивідуум усвідомлює свій зв’язок з божественною всеєдністю речей, відчуває себе спорідненим з усім включеним в цю єдність. Ніхто не виразив цей настрій так яскраво, як Ґете. Він оспівує щастя “відчувати природу, насолоджуватися нею”. “Ти в глибину її, як у душу друга, дав мені із захопленням заглянути”. “Ти дав мені танок живого у рухові безперервному відчути й навчив мене у водах, у лісах, в ефірі рідну душу брата впізнавати”.

Таке світовідчуття знаходить у всесвітній гармонії вирішення всіх протиріч життя. Трагічне усвідомлення недосконалості буття, песимізм, гумор, який помічає обмеженість і скутість явищ і все-таки передбачує в глибині їхню перемогу ідеального, − все це сходинки, по яких відбувається сходження духу до споглядання всесвітньої єдності буття й цінностей.

Об’єктивний ідеалізм постійно вірний своїм основним принципам. Він не підкоряє одиничне й випадкове однаковості подібного, але спостерігає єдність частин у цілому, стверджуючи єдність життя й єдність світу.

…Трагізм невпинного плину часу, у якому миготить, виникаючи й зникаючи, сьогодення, вирішується в усвідомлені незмінної впорядкованості Всесвіту.

…

Цей світогляд визначає загальну метафізичну формулу для всього цього класу систем. Всі явища дані нам двояко; з одного боку, вони дані нам у зовнішнім сприйнятті, як чуттєві предмети і як такі вони об’єднані фізичним зв’язком, але, з іншого боку, вони виявляють той зв’язок живої єдності, який відкриває нам заглиблення у власний внутрішній світ. Це − принцип єдиносущності всіх частин Всесвіту з божественною основою і між собою. Він відповідає настрою світової симпатії, що пізнає в дійсному, просторово обмеженому повсюдну присутність Божества. Це визнання єдиносущності − основна метафізична передумова релігії індусів, греків і германців, і з неї метафізика виводить іманентність усього одиничного, як частини, загальній цілісності світу й іманентність всіх цінностей загальному цілісному значенню, що становить сенс світу. Спогляданню, інтуїції в яких переживається життя цілого, відкривається в зовнішній даності явищ внутрішній, живий, божественний зв’язок єдності. Нарешті, із такого відношення до світу зазвичай випливає детермінізм; одиничне обумовлене цілим, і зв’язок явищ розуміється як внутрішня визначеність, який би смисл йому не надавався в іншому.

...

Як релігія, так і поезія й метафізика лише символічно виражають природу світової єдності, визначеного у формулі об’єктивного ідеалізму. Вона виявляється непізнаваною. Метафізика бере окремі риси живої сутності суб’єкта, єдності живої особистості і їх проектує, як єдність зв’язку, у безмежність світобудови. Виникає неспокійна діалектика, що сходить від системи до системи, поки не вичерпані всі можливості, поки не пізнана нерозв’язність проблеми.

Що є основою світу − розум чи воля? Якщо ми визначимо його як мислення, то необхідна воля для виникнення чого-небудь. Якщо бачити в ній волю, то потрібно прийняти як передумову цілепокладаюче мислення. Але воля й мислення не можуть бути виведені один з одного. Тут знаходиться межа логічного мислення щодо основ світу, і містиці надається можливість відобразити її живу сутність.

Якщо основа світу мислиться як особистий початок, то ця метафора вимагає конкретних визначень, що її обмежують. Але всі ці визначення зникають, коли ми привносимо ідею нескінченного: залишається незбагненне, непізнаване, залишається морок містичного. Якщо цю основу ми вбачаємо у свідомості, то вона підпаде під протилежність об’єкта й суб’єкта; але несвідоме не може стати джерелом свідомості як вищого, ми знову постаємо перед незбагненним. Ми не можемо зрозуміти, як єдине звертається в множинність, вічне − у минуще: логічно це збагнути неможливо.

Магічна формула тотожності не робить більше зрозумілим відношення буття й мислення, протяжності й думки. Отже, і від цих метафізичних систем залишається тільки особливий настрій душі, особливий світогляд.

Дильтей В. Типы мировоззрений и обнаружение их в метафизических системах // Культурология. ХХ век: Антология. − М.: Юрист, 1995. − С. 213-255.