Додаткова література з теми

1. Антология мировой философии.—Т.З.—М., 1971.

2. Аббаньяно Н. Зкзистенция как свобода // Вопросы философии. - 1992.-№8.

3. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры.— М., 1995.

4. Монтень М. Опыты.-Кн.І й II.-М., 1979.

5. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.

5. О человеческом в человеке.— М., 1991.

6. Проблема человека в западной философии.— М., 1988.

7. Сартр Ж.-П. Зкзистенциализм — зто гуманизм // Сумерки богов. - М., 1989.

8. Шелер М. Избранные произведения. — М., 1994.

9. Это человек: Антология.— М., 1995.

РОЗДІЛ 12.

СВІДОМІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

Проблема свідомості належить до найскладніших філософських проблем, певне її усвідомлення приводить до розуміння сутності внутрішнього світу людини, різноманітних знань, ідей, надій, що становлять його багатство. Філософія визначає свідомість як таку властивість людини, що забезпечує її доцільну діяльність та особливий, предметно зумовленоий спосіб орієнтування в світі. Завдяки здатності до саморефлексії, свідомість набуває можливості оперування узагальненими, абстрактно-теоретичними характеристиками речей і процесів світу. Якраз тому свідомість, що завжди є особистою і неповторною, дає людині змогу діяти універсальним чином, жити не лише у згоді з наявним світом, а й реалізовувати його приховані можливості, творити новий світ — світ культури.

Після вивчення матеріалу розділу 12 Ви повинні:

знати:

- основні причини складності розуміння та наукового вивчення свідомості;

- провідні ознаки, за якими ми можемо переконуватись у реальному існування свідомості;

- зміст основних концепцій походження свідомості;

- основні чинники виникнення та функціонування свідомості;

- значення ідеальності свідомості для визначення її онтологічного статусу;

- основні складові структури свідомості та її функції.

вміти:

- використовувати основні ознаки свідомості для пояснення особливостей людської поведінки;

- аргументовано демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження свідомості;

- пояснювати конкретними прикладами значення ідеального для функціонування свідомості;

- застосовувати структурні одиниці свідомості для прояснення складностей людського свідомого сприйняття дійсності.

розуміти:

- зв’язок проблеми свідомості із найважливішими особливостями людини, людського способу буття та філософським їх осмисленням;

- незавершеність концептуальних вирішень проблеми походження свідомості;

- зв’язок між провідними чинниками виникнення та функціонування свідомості;

- єдність свідомості та самосвідомості;

- значення еталонних, ідеальних вимірів сущого для людського свідомого орієнтування в дійсності;

- неоднозначність взаємозв’язку свідомості і мови;

- системний характер будови людської свідомості та зв’язків між її складовими.

Виклад матеріалу:

12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки.

12.2. Проблема походження свідомості.

12.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова.

12.4. Структура та функції свідомості.

Ключові терміни та поняття.

АБСОЛЮЦІЯ (або ІДЕАЦІЯ) – здатність людської свідомості створювати у полі свого інтелектуального споглядання ідеальні, тобто завершені, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.

ІДЕАЛЬНЕ – характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно із яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв’язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру (див. термін “Абсолюція”).

МИСЛЕННЯ – процес інтелектуального оперування предметним змістом свідомості, тобто упорядкований та усвідомлений рух думки через серію фіксованих пенктів до виправданого змістом цього руху результату; за змістом та суттю це є виведення у поле свідомого споглядання фундаментальних характеристик буття.

МОВА (І МОВЛЕННЯ) – провідна форма виразу предметного змісту людської свідомості, тобто форма передачи того, що не може бути вказане безпосередньо, натуралістично (наприклад, ті ж самі еталонні орієнтири мислення); існує цілий спектр мов: мова видів мистецтва, мова науки, мова жестів, - серед яких людське мовлення постає найбільш гнучкою та оперативною формою виразу змісту свідомості.

ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС СВІДОМОСТІ – здатність людської свідомості мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться, насамперед, про ідеацію, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.

ПРЕДМЕТНІСТЬ – здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому: предметність – це сприйняття людською свідомості дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ – характеристика людської свідомості, пов’язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.

12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки

Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Він вражає своєю красою та могутністю, невичерпністю та універсальністю. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети. Музика, поезія, усе мистецтво, наукові розвідки глибин сущого та інші напрями інтелектуальної діяльності прагнуть розкрити можливості людської свідомості та неповторно-чарівний внутрішній світ людини.

Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежать її можливості і т.ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки. Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати з допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я.Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. У зв'язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини, або до її реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники (біхевіоризм у психології, філософські течії натуралістичного спрямування). Лише у ХХ ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, що насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю. Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. Якщо свідомість розглядають як відображення, то її позбавляють будь-якого онтологічного статусу, тобто при тому вважається, що вона не вносить у дійсність нічого принципово нового. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Слід визнати, що для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась результативною. Але в застосуванні до процесів свідомості вона породжує багато серйозних запитань, наприклад, таких:

Якщо свідомість — це усвідомлене буття, то завдяки чому можливе саме усвідомлення?

З якої особливої позиції свідомість може оцінювати, вимірювати дійсність, якщо вона є лише моментом відображення одних матеріальних процесів у інших?

Чому аргументи свідомості (її ідеї, принципи) можуть інколи бути сильнішими за силу фізичної реальності?

Якими потребами відображення можна пояснити той факт, що за своїми інформаційними потужностями мозок людини потенційно здатний вмістити в себе всю інформацію, наявну у Всесвіті?

Звідки з'явилася здатність свідомості не відображати, не комбінувати, а мислити дійсність, тобто вводити у акти свідомості те, чого ніхто ніколи не бачив і в принципі побачити не зможе (наприклад, буття, субстанцію, ідеальне коло та ін.)?

Нарешті, якщо свідомість виникла внаслідок еволюції (як організмів, так і форм відображення), то що змусило еволюцію рухатись саме в напрямі до свідомості?

Усі ці запитання неможливо обминути при філософському дослідженні свідомості. Отже, поставимо найперше запитання: за якими ознаками ми можемо впевнено стверджувати, що свідомість справді існує? Чи є такі ознаки? На це питання можна дати ствердну відповідь.

Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий тип людської поведінки. Ми можемо назвати його “небіологічним”, тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою “стимул — реакція”, а інколи (і досить часто) — усупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства та ін.). Людська діяльність, як це вже окреслювалося в попередніх розділах, стає самодіяльністю, вона вводить людину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.

Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокультурних процесів із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Всі ці засоби стають ніби новим, проте для людини - найважливішим середовищем її життєдіяльності, вони ніби подовжують та підсилюють її природні органи. Саме завдяки використанню таких засобів людина діє інакше, не за біологічною схемою: навіть їжу вона приймає та спить зовсім не так, як це роблять тварини. У першому розділі пояснено, що людина генетичне не успадковує навичок використання цих речей, тому без наявності знання та розуміння ні створення культури, ні користування її складниками було б неможливе. Крім того, спираючись на свої знання та розуміння, людина може визначати призначення таких речей, яких вона ніколи не бачила, і створювати такі, яких ще не було.

З цим пов'язана предметність як важлива ознака свідомості: за допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі — майбутню річ. Коли ми тримаємо перед собою текст, то бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише для людини, обдарованої свідомістю. Функціонування свідомості пов'язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя.

Звідси — цілеспрямований характер свідомої діяльності: здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів своїх дій і в подальшому спрямовувати свої дії на те, чого в готовому вигляді, тобто – фактично, не існує. Причому часто йдеться не про неіснуюче тут і зараз, а й узагалі. Значить, законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо враховувати не лише її результат, а й її наміри, мету. У цьому, зокрема, проявляється творчий характер людської свідомості.

При розгляді ознак свідомості нам не уникнути запитання: а як же людина може засвідчити наявність у її свідомості того, що не існує? Насамперед реальними діями, реальним творенням нових речей: коли майстер вчить учня, він досить часто не стільки розповідає йому “теорію” власних дій, а просто залучає його до діяльності, діями демонструє свій досвід. Проте це можна робити лише в разі відносно простих процесів діяльності; в інших же випадках требу мати особливі засоби для передачи того предметного змісту свідомості, який не можна прямо продемонструвати. Такими засобами стають знаки (або, ширше – знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові (передусім — мовленню). Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а “своїх” людей від “німців”. Отже, потреба в мові пов'язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не можна передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури).

Нарешті, великим дивом свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так: не потрібно ніяких приладів, - достатньо лише звернути свою свідому увагу на те, що відбувається всередині наших психічних процесів задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, що для людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її самоідентифікацію, і, звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття, таку самоідентифікацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне. У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій собі знаходить свою ж “першу” (чи “останню”) очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб’єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність. З цим також пов’язана і здатність свідомості оцінювати дійсність, судити про неї, але до цієї здатності ми звернемося у наступних питаннях.

Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати про її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

12.2. Проблема походження свідомості

Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження; це повинно бути зрозумілим у загальному плані хоча б тому, що ми досить часто, намагаючись дещо зрозуміти, шукаємо його коренів, тобто звертаємося до питання про його походження. Звернення до проблеми походження свідомості мимоволі породжує питання: чи не є ця проблема тотожною проблемі походження людини або хоча б її частковим проявом? Як ми побачимо далі, в цих проблемах – походження людини та походження свідомості – дійсно є багато спільного, а також спостерігається їх певне перехрещення, але існують при цьому і відмінності. Наприклад, анатомічна та генетична спорідненість людини із вищими тваринами спрямовує пошук коренів людини у бік природної еволюції, проте досить суттєва відмінність свідомості людини від інтелектуальних дій тварин і навіть від психологічних процесів змушує питання про свідомість розглядати окремо. І змістовно наголос тут падає на інше: на те, якими характеристиками, невластивими для інших видів реальності, володіє свідомість та як ці характеристики впливають на людську поведінку.

Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання проблеми походження свідомості, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Розглянемо їх основні тези, зазначаючи водночас переваги та недоліки кожної концепції.

Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог “вдунув у неї дух живий”, наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями постає вже наслідком відомого із Святого Письма гріхопадіння: саме внаслідок нього людина почала розрізняти добро та зло, а, отже, почала сприймати дійсність не цілісно, а частково, фрагментарно. В той же час наявність в глибинах свідомості частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність пізнавати істину і т. ін. Безумовним позитивним моментом теологічної концепції постає те, що вона зводить людську свідомість до трансцендентного, абсолютного, вищого, не обмежує її аспектами існування людини та її виживання. Проте вона залишає поза розглядом зв’язок свідомості із людським організмом, соціальною історією, інформацією. Окрім того, вона, фактично, пояснює не походження свідомості, а лише те, чому вона притаманна людині.

Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) – матеріальних та ідеальних. Вони існують і тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності постають лише різними мірами їх єдності. Дуалістична концепція може бути виправдана внаслідок того, що між свідомістю та буттям справді пролягають настільки різкі межі, що звести їх одне до одного або до якогось спільного кореня майже неможливо; ця концепція дозволяє нам виразно усвідомлювати докорінні відмінності між явищами матеріальними та духовними. І. Кант із цього приводу наголошував: “Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного, загального, але нам не відомого кореня...”.

Концепція єдиного інформаційного поля базується на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформації. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, що існує єдине поле інформації усіх світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показано далі, людську свідомість не можна звести до інформації, але, безперечно, вона має до неї прямий стосунок. Зазначена концепція фіксує факт існування такого стосунку, до того ж вона по-своєму переконливо, із посиланнями на новітні данні науки, пояснює зв’язок свідомості із мозком людини. Вона стверджує, що людський мозок можна уподібнити до складного приймача: його деталі необхідні для прийому радіохвиль, але вони не мають нічого спільного із їх змістом. Соціальне середовище та соціальна діяльність виконують функції “настроювання” мозку на необхідні параметри дії, тому поза ними свідомість не виникає (американські вчені Прибрам та Екклз). Ця концепція безумовно виправдана, але навряд чи здатна пояснити складності та нюанси реального функціонування людської свідомості, у тому числі, наприклад, єдність свідомості та людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.

Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Наприклад, так звана «теорія панспермії» стверджує, що насіння життя («сперма») розвіяне по всьому Всесвіту. За наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт форм життя і його свідомих проявів. У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля відбувається удосконалення видів живих організмів, з'являються психіка та людська свідомість. Але сучасна генетика заперечує саму можливість змін організмів через пристосування; ці зміни повинні бути зумовлені на генетичному рівні й не інакше. Крім того, концепція пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки пристосовується до зовнішніх природних умов, скільки змінює їх, засоби діяльності, свої знання та навички. Нарешті, дослідження еволюціонування живих організмів не пояснює інформаційних можливостей людського мозку і спрямованості самої еволюції до людини, мислення, знання. Хоча, з іншого боку, було б невиправданим заперечення зв'язків людського організму із процесами життя у ширшому плані, а людської свідомості – із певними особливостями будови людського організму, наприклад, існування людини у двох статях, із особливостями вікового розвитку людини та ін.

Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Але багато чого при цьому все одно залишається незрозумілим. Наприклад, найдавніші кам'яні знаряддя праці відстають від нас у часі на 2,5 млн.років. Але справді помітні прояви людської свідомості, пов'язані із спеціальними похованнями людей, наскельними малюнками та ін., з'являються в інтервалі 100—35 тис. років тому (6, 11). Отже, “трудова теорія” не пояснює, чому при наявності “праці із знаряддями” історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий час. Справедливі також зауваження, згідно з якими саме виготовлення знарядь праці потребувало досить розвиненого інтелекту. З іншого боку, зв'язок мислення та пізнання з технологіями людської праці досить очевидний. Отже, зв'язок є, але чи є він визначальний з боку праці щодо свідомості? Напевно, він складніший, багатофакторний та неоднозначний. По сьогоднішній день всі спроби прилучити розвинених тварин до стабільних дій із елементарними допоміжними засобами діяльності не дали позитивних результатів; а головне те, що у тварин не формується предметне сприйняття дійсності. Це свідчить про те, що задля того, щоби діяльність із знаряддями привела до формування розвиненої свідомості і культурно-історичного процесу, необхідно мати в наявності досить високо розвинений інтелект, або, хоча б, зародки свідомості. Виходить, що свідомість повинна ніби передувати своїй власній появі. Тому трудова концепція навіть у логічному плані залишається не коректною.

Нарешті, субстанційна концепція намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму (інтелекту). Ця концепція пояснює, наприклад, спрямованість еволюційних процесів як рух да найповнішого виявлення якостей субстанції світу; певною мірою вона пояснює і динамізм процесів буття (оскільки дух – це є рух, енергія), і деякі характеристики свідомості (саморефлексія, трансцендентність). Проте і вона нагороджує нас серією складних питань; наприклад, субстанційні характеристики за самою своєю якістю повинні бути найпершими, а, значить, найпотужнішими, проте, як ми знаємо, свідомість тримається на постійному внутрішньому зусиллі; якщо свідомість початково є ідеальною, навіщо для її проявів потрібна недосконала матеріальна реальність? Яку роль у субстанційному процесі відведено людському стражданню та надіям на безсмертя?

Отже, перегляд основних концепцій походження свідомості дозволяє зробити висновок про те, що жодна з них не може пояснити усіх складностей свідомості як явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує справді дуже важливі риси свідомості, а тому ми повинні брати до уваги їх всі, розуміючи та оцінюючи їх як своєрідні елементи (фрагменти) єдиної мозаїчної картини: хоча вся картина і не складається, проте наявні її фрагменти дають можливість уявити її собі досить повно та виразно.

На основі розгляду зазначених концепцій можна виділити наступні провідні чинники виникнення та функціонування свідомості:

- загальнокосмічний чинник, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості із усім багатством космічних явищ та процесів; це проявляється, зокрема, у поміченому ще давніми греками здатності нашої свідомості прийняти у свій зміст як своє та зрозуміти все, що відбувається у космосі, яким би віддаленим воно не було від реальних потреб людини; сьогодні цей чинник проявляє себе у вже неодноразово згаданій спроможності людського мозку ввібрати в себе всю інформацію космосу; а дехто із психологів та культурологів вважає факт зачарованості людини спогляданням зоряного неба як свідчення пробудження найпершого родинного джерела людського духу;

- трансцендентальний чинник, який можна віднести і на рахунок зв’язку людської свідомості із абсолютним, так і на рахунок проявів у ній ознак субстанційності; цей чинник проявляє себе у здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри сущого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за всі та всілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;

- інформаційний чинник – людська свідомість здатна “знімати” з будь-якого сущого його внутрішні та зовнішні форми, переводячи це суще в процес формальних співвідношень та комбінаторик; а це значить, що людська свідомість органічно пов’язана із інформаційними процесами і постає, на думку деяких філософів, здатністю опановувати та оперувати “чистою інформацією”;

- природно-біологічний чинник вказує на те, що людську свідомість не можна відірвати від природних процесів хоча б у тій їх частині, яка постає як своєрідність земних планетарних процесів у єдності органічних хімічних процесів, рослинного та тваринного світу; свідомість пов’язана із психікою, а остання – із загальними умовами та особливостями розвитку нашої планети; нарешті, надзвичайна пластичність людського організму, його чутливість, багатоелементність і т. ін. Також постають реальними моментами функціонування та провів свідомості;

- психологічний чинник дозволяє осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так і в її єдності із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою; сьогодні відома ціла низка феноменів, що засвідчують надзвичайні можливості людської психіки, проте остання невід’ємна від процесів свідомості, оскільки всі психічні процеси людини зумовлені предметним змістом психіки, який здатна постачати тільки свідомість;

- соціально-діяльний (або окремо – соціальний та діяльний) чинник пов’язаний із тим, що людська свідомість вписана у історичний досвід людства та, значною мірою, - у історичний досвід розвитку людської діяльності; в елементарному своєму виявленні свідомість постає як здатність людини поводитись із речами культури людським чином, вміти їх використовувати та, принаймні, - відтворювати; цей чинник дозволяє також помітити такий дуже важливий момент: хоча свідомість реально існує як характеристика та здатність окремої людини, за суттю вона постає явищем соціальним, а, значить, - загальнолюдським; у певному сенсі свідомість неподільна, оскільки і її зміст, і умови її реального буття створюються спільними людськими зусиллями, а тому й між людьми можливі порозуміння;

- культурно-історичний чинник засвідчує принциповий зв’язок свідомості із сенсами, їх утворенням та функціонуванням; культуру часто виводять із поняття культу, а, отже, із прагнення до вищого, священного, вічного, - культура вбирає все це у свій зміст, а тому для свідомості вона постає, з одного боку, мірою її творчих самовиявлень, а, з іншого боку, вічним джерелом прилучення до сфери найперших та найвищих життєвих сенсів;

- антропологічний чинник дозволяє побачити свідомість у специфічно людських вимірах та окресленнях, наприклад, у окресленнях статевих її проявів, у окресленнях людського страждання та прагнення, людських здоров’я та хвороби, норми та патології у психіці, містичних самозаглиблень, видінь та марень і т. ін.;

- індивідуально-особистісний чинник формування свідомості фіксує її єдність із життям та біографією конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками даної людини, її здібностями, перевагами та вадами і т. ін.

Лише врахування усіх зазначених чинників може врятувати нас від однобічних та спрощених підходів до розуміння, оцінки, трактувань свідомості, відкриє шлях до її належного цінування. Свідомість постає ніби своєрідним перехрестям, де поєднуються сили та тенденції, що діють через взаємодію конкретних часткових форм сущого та еволюцію окремих форм життя, та сили і тенденції світового цілого. Звідси випливає вихідна суперечність людської свідомості: вона, звичайно, постає свідомістю кожної конкретної людини, але водночас виходить далеко за межі обслуговування суто індивідуального людського життя, сягаючи, наприклад, рівня таких питань, як початок світу взагалі, сенс життя та ін. У реальному людському житті це проявляється у тому, що людська свідомість вбирає у себе суспільно-історичні досягнення, знання, поняття, ідеї, а не лише індивідуальний життєвий досвід. Так само, як людина не є суто біологічною істотою, так і її свідомість не може бути зведена до її природних передумов — психіки тварин. У формуванні свідомості визначальну роль відіграла не біологічна еволюція, а діяльність людини як суспільної істоти. Тому свідомість не можна розглядати як дуже досконалий інстинкт. Можна сказати, що лише тоді, коли долається інстинктивна дія, починається свідомість. Бо з появою свідомості з'являється принципово нове мотивування та регулювання діяльності. А це означає, що свідомість пов'язана з принциповою зупинкою довільної течії психічних актів, із появою у психіці нових систем оцінок реальності, від яких вибудовується і нова система орієнтацій у дійсності. Бо, наприклад, поняття, як форму знання та мислення, можна застосовувати не лише до тих речей, що їх ми знаємо та бачили, а й до тих, яких і не бачили і не знаємо, і котрі ще, може, і не існують. Це пов'язано з тим, що поняття фіксує не лише суттєві характеристики речей, а й спосіб вибудовування ідейного змісту образів цих речей у людському інтелекті, адже речі існують самі по собі, а в людській свідомості треба способом, відомим свідомості (інакше це не буде знання), вибудувати інтелектуальну конструкцію, яка дасть змогу певні речі ідентифікувати, розуміти, використовувати, створювати та прогнозувати. Все це стає можливим за умови, що ми перебуваємо не у стані чуттєвого сприйняття речей, а у стані руху мислення від якихось початкових пунктів до результату. Тобто свідомість як така повинна розпочинатись із певного (для себе) вихідного пункту. Згідно із твердженнями багатьох дослідників (Р.Декарт, Дж.Локк, І.Кант, Г.Гегель, Т.Бредлі, Г.Кассірер, М.Хайдеггер та ін.) таким вихідним, першим (і абсолютним) початковим пунктом для здійснення будь-яких інтелектуальних операцій свідомості постає межа буття та небуття. Історично це означає, що власне людське усвідомлене буття розпочинається з періоду здійснення спеціальних поховань людини. Тут уперше суцільність потоку реальності розтинається; з'являється точка відліку для будь-чого. У міфології названий абсолютний пункт відліку представлено різними уявленнями про виникнення світу. У логіці понять ми завжди намагаємося у міркуваннях про будь-яку річ визначити, з чого ця річ починається, без чого вона неможлива. Отже, свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої історії, як звичайно, розпочинається з того моменту, коли людина усвідомила себе, тобто зафіксувала щось як початкове (як звичайно, у формі “Я”), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями. Отже, свідомість — це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохоплююче) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання. Тому в міркуваннях про свідомість ми повинні вести розмову про маніфестування у її функціонуванні водночас і глибинних потенцій буття, Космосу, і неповторних миттєвостей людської індивідуальної історії, а не лише про вітальні процеси пристосування або виживання. У цьому сенсі окремі люди мислять загальнолюдським способом, хоча мислять при тому про обставини унікального життя. Звідси й виникає логіка — наука про єдині норми, правила та форми мислення. На цій основі здійснюється також і людське спілкування як перехрещення процесів ототожнень та розрізнянь.

12.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова

Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи індикаторів врешті позначається як її ідеальність. Ідеальність, як ми вже знаємо це із історико-філософських досягнень, протиставляється реальному, речовому: речове (а слово “реальне” походить від слова “річ”) має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й часу. Стає зрозумілим, що загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми потрактуємо ідеальне, оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус свідомості. Якщо ідеальність постає як відсутність реального, тоді свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може визначатися як відображення одних реальних речей в інших. Якщо ж ідеальність трактується як особлива реальність, тоді вона вимагає певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне позначається як “єдність буття та небуття”, як дещо проміжне між речовою реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини. Отже, свідомість та основний носій її предметного змісту — знання — постають сферою (або процесом) ідеального освоєння світу. Ідеальність свідомості, як правило, розуміють у двох основних значеннях: відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів (1); створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, граничне можливих вимірів (2). Розглянемо ці визначення ідеального докладніше. Якщо розглядати ідеальне як перекодування характеристик реальних речей у нервові сигнали, тоді воно, тобто ідеальне, може постати лише різновидом універсального взаємозв’язку, що має місце в усіх природних процесах, адже, наприклад, в мінералах у змінених формах зафіксовані характеристики тих процесів, за наявності яких ці мінерали формувались. Психіка тварин також здатна відтворювати певні речі та явища за допомогою нервових сигналів. Тому розуміння ідеального як особливого перетворення реальності в психіці людини характеризує людську свідомість як різновид природних взаємодій і, врешті, - як розвинений інстинкт. При такому його розумінні, як вже зазначалось, незрозумілими та непроясненими лишаються важливі риси людського буття, здатність людини оцінювати дійсність, виходити за межі наявного, перебувати на певній дистанції від безпосередніх із нею стосунків. Під час розгляду ідеального у другому значенні важливо зрозуміти, що могутність, творчі можливості та переваги людської свідомості якраз і пов’язані з її спроможністю створювати те, чого в реальному, фізичному бутті немає і не може бути. Коли ми кажемо “пряма лінія”, то під поняттям прямої завжди розуміємо “пряму як таку”, тобто ідеальну пряму (а не якусь лінію, що ніби є прямою, а ніби й ні), яку ми можемо вибудувати у своїй свідомості. І, лише маючи в розумі такі ідеальні утворення, ми можемо потім оцінювати дійсність у певних якостях, тобто, наприклад, у якостях прямизни. Бо всі інші прямі, які існують реально, можуть бути лише певною мірою наближенням до єдино справжньої, тобто ідеальної, прямої. Можливість створювати в полі інтелектуального споглядання ідеальні об'єкти і є тим принципово новим, що може внести і вносить свідомість у реальне буття. Поза свідомістю ідеального не існує, бо будь-що реальне, тобто матеріальне, обов’язково складається із якихось частинок, елементів, які самі, а також і зв’язки між ними, будуть відмінними одне від іншого, а тому ніколи не буде ідеальним. Ідеальне і є тим, чим свідомість принципово відрізняється від реального, чим вона виходить за межі реального, оскільки виходить за межі простору й часу, як остаточне, завершене. Тому саме в своїй ідеальності свідомість набуває дійсного буттєвого статусу, тобто вона постає чимсь своєрідним, таким, що не може бути зведеним до іншого. Що це дає свідомості і людині, яка володіє свідомістю? Оскільки “ідеальнішого від ідеального” не існує, то ідеальні виміри буття постають остаточними, незмінними. А отже, будь-що реальне може отримати свій точний вимір у віднесенні до ідеального, як до надійного та незмінного еталона. Ідеальне в цьому значенні і є вихідним пунктом для конструктивної творчої діяльності свідомості; воно й постає тим самим розривом, припиненням стихійних процесів буття, поза яким свідомість неможлива.

Звідси стає зрозумілим і те, чому людська свідомість здатна фіксувати дійсність у суттєвих та необхідних характеристиках, адже під необхідним ми розуміємо те, що завжди відбувається без змін, однозначно та типово, а такими рисами володіють лише такі наші інтелектуальні конструкції, які ми вибудовуємо в розумі на основі надійних, однозначних еталонів та орієнтирів. Отже, ідеальне в такому значенні — це єдність необхідних і суттєвих ознак певного класу речей на противагу несуттєвим чи змінним характеристикам реальних його представників. Наприклад, поняття “дерево” вказує на сукупність таких еталонних ознак, які дозволяють нам ідентифікувати дане явище у його найможливіших модифікаціях, наприклад, обов’язкову наявність у всіх дерев коріння, стовбура, гілок і т.д. на відміну від таких змінних властивостей, як вічнозелене, декоративне, високе тощо.

По-друге, такий зміст ідеального дає можливість подумки оперувати класом речей, відокремлюючи його від інших існуючих подібних класів. Наприклад, поняття “дерево” не лише вказує на суттєві ознаки певного класу речей, а й відокремлює його від інших подібних класів чи видів, як, скажімо, трава, лишайник і т.ін.

Вибудовувати світ у формі необхідного здатна лише свідомість людини, яка діє на основі “конструктивного принципу”, тобто не задовольняється наявним, не ототожнюється із сприйняттям, а орієнтована на інтелектуальне творення, діяльну оцінку дійсності. Від часів Арістотеля існує традиція пояснення свідомості і мислення як оперування загальним. Насправді загальне існує як подібність, зв’язок, що відтворюється у безконечному ланцюгу перетворень (виникнення та зникнення)одиничних предметів: певні предмети переходять одне в одного і таким чином засвідчують, що в них є дещо спільне. Проте загальне здатний фіксувати вже інтелект тварин, а ось конструювати дійсність в її ідеальних предметних визначеннях здатний лише інтелект людини. Звернемо увагу й на те, що оперування завершеними еталонними утвореннями відразу ж вводить усю діяльність людського інтелекту в стан спрямованості до сенсів, оскільки сенс, як вже зазначалося, передбачає поєднання часткового із фундаментальним, тотальним, в даному випадку – із ідеальним. Звідси можна зробити висновок, що свідомість подає дійсність як фрагмент цілісного тотального буття, а останнє ніколи не можна виразити фізично, у вигляді якогось окремого сущого. Тому й будь-яку інтелектуальну конструкцію людської свідомості не можна ототожнити із тим, що надане у сприйнятті, оскільки така конструкція вибудовується у статусі поєднання того, що є необхідним та наділеним сенсом.

Отже, ідеальність свідомості (мислимих чи уявних предметів) виявляється у тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не має просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованим органами відчуття іншої людини. Навпаки, воно постає позачасовим і позапросторовим, як таке, що сягає абсолютних (максимальних) вимірів сущого. Якраз тому прийнято говорити, що думка людини найшвидша, найбагатша і т.ін.

Зауважимо, що внутрішній духовний світ людини не відокремлений від світу речей. Він постійно прагне знайти своє відповідне втілення, матеріалізуватися. На відміну від тварин, людина не пристосовується фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне. Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей змінюватись у потрібному для людини напрямі. Формою існування думки, що поєднує можливості речей і бажані для людини зміни, є мета. Наявність уявного образу кінцевого результату діяльності (мети), що формується ідеально до початку дії і визначає її, виступає однією із суттєвих характеристик людського способу життєдіяльності. Діяльність людини тому визначають як цілеспрямовану, цілестверджувальну або цілепокладальну. А процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі, коли людина змінює форму, структуру природнолї речі та надає їй нових меж буття та нового способу функціонування. Отже, завдячуючи праці, свідомість людини з ідеальної форми існування переходить у матеріальну, у внутрішню здатність чуттєво-предметної речі нести в собі людське значення, бути предметом культури. Тому для предметів культури важливим є їх функціональне призначення, тобто відповідь на запитання “задля чого”. Через це людина, вступаючи у соціальне життя, повинна засвоїти призначення речей культури, навчитися способам їх виготовлення, вивільнення із їх речової оболонки закладених в них цілей та сенсів. Розуміння ідеального значення предметів культури називається розпредметненням. Іншими словами, розпредметнення — це перенесення внутрішніх, ідеальних, суттєвих, смислових характеристик речей із предметно-об’єктивної форми існування в ідеальну чи суб’єктивну, тобто інтелектуально-конструктивну на засадах еталонних вимірів сущого. Розпредметнення як здатність діяти відповідно до опредметнених у речах ідеальних можливостей — це обов’язкова умова соціально-культурного існування людини. У цьому контексті життєдіяльність людини розуміють як безконечний ряд опосередкувань предметного (матеріального та ідеального) свідомого опредметнення та розпредметнення.

Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний їй (свідомості) чуттєво-предметний характер. Як зазначалося, реальні процеси ніколи не набувають ідеальних значень, а тому в процесі опредметнення виникає нездоланна суперечність між намірами людини та результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечністі постає одним із мотивів прагнення людини до досконалого. Найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Тут доречно сказати, що мова є не лише однією з можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Іншими словами, свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Справді, думка людини завжди (навіть коли йдеться про невисловлені міркування) прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент (хоча це ніколи не можна зробити остаточно).

Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій, а саме:

— позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;

— є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;

— об'єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість;

— є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;

— зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвиткові;

— є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.

У той же час ми не повинні впасти в ототожнення думки, свідомості та мови; ясно, що мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст, так само, як, наприклад, матеріал впливає на наміри скульптора, якість фарб – на наміри живописця та ін. Мова, як реальне фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів матеріального буття. Її реальні можливості змушують людське мислення працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись відчувала неадекватність мови та думки, мови та того, що хочеться нею передати. Людське мислення сягає абсолютного, трансцендентного; останні також постають в людській свідомості в конкретних виявленнях та окресленнях, проте вони є і не можуть бути зведеними до будь-чого часткового, фізично наявного. У сучасній науці існує гіпотеза Е.Сепіра та Б.Уорфа відносно мови; вона стверджує, що структура мови впливає на структуру нашого світосприйняття. Але вона тому є гіпотезою, що має стільки ж підтверджень, скільки і спростувань. А наш аналіз дозволяє зрозуміти, чому це саме так: тому, що предметний зміст свідомості та людської думки ніколи не може повністю вміститися у будь-які матеріально-фізичні форми.

Визнання ідеальної сутності свідомості вимагає відмежування від різних спроб її спрощення або зведення до матеріальних процесів. До таких можна віднести ототожнення свідомості з фізіологічними процесами, що відбуваються у мозку. З погляду деяких мислителів минулого століття (Л.Бюхнер, Я.Молешотт, К.Фогт), а також і сучасних представників “радикальної епістемології” (У.Матурана, А.Глазерсфельд), думка людини постає або продуктом нервово-фізіологічної діяльності мозку (останній продукує свідомість, як печінка жовч), або реалізацією вихідного прагнення людського організму до життєвої стабільності. Певна річ, що при цому думка втрачає такі свої властивості, як необхідність, всезагальність, абстрактність та ідеальність.

До цієї концепції можна віднести і спроби звести думки людини до особливостей електромагнітних коливань, що випромінює мозок (30-ті роки XX ст.). Але заміри електромагнітних коливань, що супроводжують активну роботу думки, зовсім не свідчать про те, що мислення є розмаїтістю електромагнітного поля, адже зміст думки фізичні прилади не розшифровують.

Ще одне спрощене розуміння свідомості виникло внаслідок успіхів кібернетики та комп’ютерної технології. Воно пов’язане із приписуванням машинам властивостей людини відчувати та мислити. Справді, сьогоднішні комп'ютери — це машини, що якісно збільшують можливості людського мислення, володіють властивістю саморегулювання, а також збереження і трансформації інформації. Проте аналогія між операціями, що їх здійснюють машини, і тими, що відбуваються у мозку людини, не дає підстав для визнання здатності мислення за машинами. Людська свідомість, як свідчить попередній виклад, зумовлена глибинними потенціями буття; вона здатна продукувати предметні визначення та еталонні межі процесів та явищ реальності, які, як зазначалося, фізично неспостережувані. Їх створює людська свідомість та закладає у інформаційні програми. Самі ж ці програми у їх предметних значеннях відкриті лише людському інтелекту. До того ж у функціонуванні людської свідомості проявляються не лише раціонально-логічні складники та чинники, а й інтуїція, несвідоме, чуття, емоції, вольові поривання та ін. У зв’язку з цим свідомість не можна звести до інформації, тоді як комп’ютери та електронні машини працюють лише на основі опрацювання інформації. Крім того, у межах інформаційних процесів, як свідчить про це так звана «теорема Гьоделя», неможлива повна й остаточна формалізація будь-якої сукупності знання. Оскільки електронні машини працюють лише з формалізованою інформацією, остільки їх, за наявності незаперечних переваг у сфері операціональних можливостей, очевидно, не можна ототожнювати з діями свідомості.