Проблема методу пізнання. Емпіризм і раціоналізм
Родоначальниками філософії Нового часу по праву вважаються англійський філософ Френсіс Бекон і французький філософ Рене Декарт. З них починається філософія Нового часу, вони формують принципи нової науки, науки, що ми маємо і сьогодні. Їхні філософії, особливо філософія Декарта, завершили світоглядний переворот у суспільній свідомості, розпочатий в епоху Відродження, поставили в центр філософських досліджень проблему методу пізнання, започаткували два філософські напрямки Нового часу – емпіризм і раціоналізм.
Френсіс Бекон (1561–1626) одним із перших усвідомив необхідність нової науки і сформулював її задачі. Уже на початку своєї головної праці «Новий Органон» (Нова логіка) він заявляє, що наука – це не «любомудріє», не знання заради знання, а засіб для перетворення природи, перебудови життя людини. «Знання і могутність людини збігаються, тому що незнання причини утруднює дію, – заявляє він. – Природа перемагається тільки підпорядкуванням їй, і те, що в спогляданні здається причиною, у дії виявляється правилом» [2, с. 12]. Мета науки не може бути іншою, «ніж наділення людського життя новими відкриттями і благами» [2, с. 43].
Але Бекон чудово розуміє, що нерозвиненість «природної філософії» (за його виразом) пояснюється значною мірою тим, що філософія змішалася з релігією, була підпорядкована їй. Тому, на противагу тому принципу, що був проголошений Хомою Аквінським і підтриманий церквою, – філософія є служницею теології, – він виходить із принципу подвійності істини. Знання Бекон порівнює з водою. Вона або падає з неба, або б'є із землі. Ті знання, що йдуть з неба, – від Бога, є складовими теології, ті ж, що йдуть від природи і джерелом яких є відчуття, є складовими природної філософії. Науки про природу повинні бути відгороджені від впливу і втручання релігії. Тільки на цьому шляху можливе формування нової науки.
Але цього недостатньо. Щоб нова наука стала можливою, людський розум, на думку Бекона, повинний бути очищений від ідолів, що спотворюють пізнання. Він виділяє чотири види ідолів, що осаджують людський розум: ідоли роду, ідоли печери, ідоли площі й ідоли театру.
Ідоли роду кореняться в самій природі людини, у її схильності вважати почуття людини мірою всіх речей. Але людський розум схильний вносити в природу більше порядку, ніж у ній є; він схильний підтримувати те, що раз прийняв; «його окропляють воля і пристрасті»; на нього більш за все діє те, що його більш за все уражає; він спирається на почуття, що є недосконалими й обманюють його. Таким чином, він олюднює природу, спотворюючи її.
Ідоли печери за природою своєю багато в чому схожі з ідолами роду, але пов'язані з індивідуальними особливостями розуму, виховання, пристрастей, звичок. Люди віддають перевагу тому, у що вони найбільше вклали своєї праці; одні з них більше схильні до шанування стародавності, інші – до новизни; вони віддають перевагу тому, з чим найбільше пов'язаний їхній досвід.
Але найбільше заважають пізнанню ідоли площі. Ідоли площі породжені тим, що слова повсякденної мови, що мають своїм джерелом думку юрби, переносяться в науку, тим самим спотворюючи справжню природу явищ, заважають допитливому розумові проникнути в природу речей.
Зазначені вище ідоли або уроджені, або проникають у розум таємно, у процесі виховання і спілкування. Четвертий вид ідолів – ідоли театру – мають іншу природу. Вони свідомо сприймаються і передаються з неспроможних філософських концепцій. Корінь хибних думок помилкової філософії потрійний: софістика, емпірика і марновірство.
Розум, якщо він хоче осягнути природу, повинний очиститися від цих ідолів. Тільки так, на думку Бекона, може бути створена справжня наука про природу, якій у попередній історії людства або зовсім не було місця, або приділялося дуже мало уваги.
Мета нової науки – збагнення форм предметів і явищ, відкриття формальної причини. При цьому під формою Бекон розуміє не аристотелівське формотворне начало, а закон, відкриття і пояснення якого дає основу і знанням, і діяльності. Форма в нього близька до поняття сутності, що визначає вид явищ.
Але створення нової науки вимагає розробки нового методу, нової логіки дослідження. Роль методу надзвичайно велика: «... кульгавий, що йде по дорозі, випереджає того, хто біжить без дороги», – говорить Бекон про значення методу [2, с. 27]. Метод, таким чином, є шлях збагнення істини. Схоластика користувалася дедуктивним методом, створеним Аристотелем. Але проблема дедуктивного методу полягає в тому, що він не дає нового знання. І тому він не придатний для пізнання природи.
Методом нової науки, на думку Бекона, може бути тільки індуктивний метод – метод сходження від часткового до загального. Наука повинна починати з досвіду, з експерименту – це головне положення Бекона стосовно методу. Але індуктивний метод може дати нам лише вірогідне знання, за винятком повної індукції, що для науки не має значення. Тому головне завдання, що стоїть перед Беконом, показати, яким чином індукція може дати достовірне знання.
Головний недолік індуктивного методу, яким користувалася і стара філософія, полягав у тому, що досвід був випадковим, не систематичним, а експеримент узагалі був відсутній. І на основі цього випадкового, обмеженого досвіду філософи відразу стрибали до загальних аксіом, формулювали найзагальніші висновки, що носили спекулятивний характер і були не в змозі розкрити справжню природу явищ.
Щоб виправити індуктивний метод, зробити його придатним для одержання достовірного знання, необхідно зробити досвід систематичним. Від досвіду і спостережень варто йти до вищих аксіом через середні аксіоми, яким Бекон надає великого значення. Сам же рух пізнання від досвіду до аксіом він уявляє у вигляді таблиць пізнання. Для з'ясування форми явища необхідно уявити розумові всі відомі нам приклади, у яких виявляється природа даного явища. Цю таблицю Бекон називає таблицею сутності або присутності.
Потім потрібно скласти таблицю відхилень або відсутності, тобто перелічити випадки, у яких дана природа, форма не виявляється, чого взагалі не робилося в попередній філософії. А оскільки таких прикладів може бути дуже багато, то другу таблицю необхідно корелювати з першої і добирати приклади найбільш споріднені з тими, що наведені в першій таблиці.
Після цього необхідно представити розумові приклади, у яких дана природа або форма присутні в більшій або меншій мірі. Це буде таблиця ступенів або порівнянь. Коли розумові представлені ці три таблиці, починається його робота, що полягає в аналізі, у розкладанні і поділі природи, у відкиданні і виключенні того, що випадково зустрічається в якому-небудь прикладі. І тільки після цього ми можемо приступити до тлумачення природи в позитивному смислі, дати їй тлумачення. Такий шлях, на думку Бекона, здатний дати нам достовірне знання, і тільки за допомогою такого методу може бути створена нова наука.
Бекон був родоначальником емпіризму у філософії Нового часу, хоча сам він і критикував крайнощі емпіризму і раціоналізму. Бекон порівнював емпірика з мурахою, що за деревами не бачить лісу, а раціоналіста – з павуком, що тче павутину із себе самого. Справжній же вчений подібний до бджоли, що збирає нектар із квітів і переробляє в мед. Але своєю установкою на те, що справжнє знання повинне спиратися на досвід, він, безумовно, сприяв формуванню в Англії емпіричного підходу до пізнавального процесу, що розвивали Томас Гоббс (1588–1679), Джон Локк (1632–1704), Джордж Берклі (1685–1753) і Давид Юм (1711–1776). І якщо Локк може вважатися помірним емпіриком, що виражає позитивне ставлення до дослідних наук і установку на сумнів щодо спекулятивних систем, що неможливо емпірично перевірити, і логічно незрозумілих систем, то Гоббс, Берклі і Юм є послідовними, радикальними емпіриками, які вважають, що джерелом наших знань про природу можуть бути тільки відчуття. Тільки такі науки, як математика і логіка, будуються на основі вільно встановлюваних раціональних правил. Виходячи зі своєї радикальної емпіричної установки, Юм приходить до агностицизму – заперечення можливості одержання достовірного знання.
Інше бачення нової науки ми знаходимо у французького філософа Рене Декарта (1596–1650). Як і Бекон, Декарт бачить безплідність і марність попередньої схоластичної вченості, як і Бекон, він переконаний, що для створення нової науки необхідний надійний метод пізнання. Два принципи, на думку Декарта, повинні бути покладені в основу нового методу пізнання – принцип сумніву і принцип раціональної самоочевидності. Декарт, на противагу Бекону, створює дедуктивний метод пізнання і започатковує раціоналізм і взагалі новий тип культури, що спирається на раціональні підстави. При цьому варто мати на увазі, що декартовий «сумнів» має більш глибокий зміст, ніж прості сумнів і пошук доказів обґрунтованості або необґрунтованості уже відомих наукових положень. «Сумнів» Декарта припускає пошук і відкидання того, у чому логічно можливо сумніватися.
Декарт, як і уся філософія Нового часу, аж до Гегеля, вважає, що суб'єктом пізнання є індивід, наділений чуттєвою і раціональною здатністю до пізнання. У зв'язку з цим перед філософією стоїть завдання з'ясувати, які види знання можуть дати нам достовірне знання, на яке повинна спиратися наука, щоб її висновки давали істинне знання і могли служити керівництвом до практичної дії. Адже, як і Бекон, Декарт вважає, що наука потрібна нам, насамперед, для облаштованості і перебудови нашого життя і тому вірогідність знання має, насамперед, практичне значення.
Шляхом логічних міркувань Декарт доходить висновку, що емпіричні знання, тобто знання, набуті в досвіді, не можуть бути міцним підґрунтям науки. Утім, доводи ці були відомі вже Античності. Чи можливо сумніватися в даних органів чуттів? – запитує Декарт і відповідає ствердно. На відстані чотирикутна труба здається нам круглою, залізничні рейки сходяться вдалині, нас можуть відвідувати галюцинації і подібні явища. На практиці, звичайно, ми можемо скоригувати наші відчуття і сприйняття й установити істину, але логічно безсумнівно, що чуття можуть нас обманювати, а перевірити їхні показання ми можемо тільки за допомогою інших чуттєвих сприйнять. Але якщо чуття нас обдурили один раз, то де гарантія, що нові чуттєві сприйняття не є помилковими. Виходячи з цього, Декарт робить висновок про неможливість покласти в основу науки чуттєвий досвід, а, отже, і індуктивний метод.
Декарт переконаний, що підґрунтям нового методу і нової науки може бути тільки розум. Звичайно, і розум може помилятися, але це відбувається через те, що ми не критично ставимося до змісту нашого мислення, не систематичні в самому мисленні. Тільки в мисленні ми можемо знайти критерій істини, тільки у свідомості, у такому її елементі, як самосвідомість, ми можемо знайти основу, у якій, у принципі, ми не можемо сумніватися. Такою, позбавленою сумнівів, у принципі, є наша переконаність у самому мисленні, а отже – і своєму існуванні. «... Помітивши, що в істині положення «Я мислю, отже, я існую» мене переконує єдиний зрозумілий факт, що для мислення потрібно існувати, я зробив висновок, що можна взяти за загальне правило таке: усе, що уявляється нами, є цілком зрозумілим й істинним» [3, с. 269]. Узагалі, судження «Я мислю, отже, я існую» сформулював ще Августин. Але у Августина це судження є одним із аргументів у суперечці зі скептиками. Цим судженням Августин показує скептикам, що в його істинності не можна сумніватися, і тому агностицизм неспроможний. У Декарта ж воно набуває характеру «кредо», тобто такого положення, що кладеться в основу усієї філософії Декарта. Виходячи з нього, Декарт формулює чотири правила свого дедуктивного методу, з яких перше правило є визначальним: «... Ніколи не приймати за істинне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю, тобто ретельно уникати поспішності й упередженості і включати у свої судження тільки те, що представляється моєму розумові настільки ясним і чітким, що ніяк не зможе дати привід сумнівам» [3, с. 260].
Три інші правила: 1) поділяти кожне утруднення на стільки частин, скільки необхідно для кращого їхнього вирішення, 2) йти у своїх міркуваннях від простого до складного, 3) складати всеохоплюючі переліки – мають не настільки принципове значення і, власне кажучи, збігаються з правилами методу Бекона.
Чому Декарт виходить із принципу самоочевидності? Тут велике значення має та обставина, що Декарт сам є математиком, а в цей час саме математика і механіка, що спирається на неї, грають панівну роль в науці. А в основу математики, як відомо, покладені аксіоми, на які і спирається вся будова математики. Варто змінити аксіоми, і відразу або звалиться, або буде виглядати зовсім по-іншому (наприклад, геометрії Евкліда і Лобачевського) вся будова науки.
Але виникає ще одне важливе для раціоналістичного методу питання, на яке Декарт повинний дати відповідь: звідки в розуму ясність щодо первинних аксіом, вихідних пунктів, відправних, далі невиводних положень? Ці положення, на думку Декарта, є інтуїтивними. При цьому під інтуїцією Декарт розуміє не щось містичне, що виходить за межі розуму, «...а розуміння ясного й уважного розуму, настільки легке і чітке, що не залишається зовсім ніякого сумніву щодо того, що ми розуміємо, або, що те ж саме, безсумнівне розуміння ясного й уважного розуму, що породжується одним лише світлом розуму і є більш простим, а виходить, і більш достовірним, ніж сама дедукція...» [3, с. 84]. Крім того, Декарт вводить до своєї філософії вроджені ідеї. На думку Декарта, субстанції, що мислить, споконвічно властиві деякі загальні поняття, ідеї, що є уродженими, а не набутими в досвіді. До таких ідей він відносить ідею Бога, ідеї чисел і фігур і т. д. Ці істини є втіленням природного світла розуму, і вони теж є вихідними положеннями для дедукції.
Таким чином, на противагу Бекону, Декарт послідовно проводить принцип раціоналізму, і критерій істинності наших знань бачить у розумі і тільки в розумі. Наука, щоб бути істинною, повинна починати із самоочевидних ідей, доступних розумові, за допомогою раціональної інтуїції і використовуючи дедукцію систематично і послідовно будувати всю свою будову.
Послідовниками Декарта в його раціоналізмі були голландський філософ Б. Спіноза (1632–1677) і німецький філософ Г.-В. Лейбніц (1646–1716). Вони, як і Декарт, вважали, що тільки розум може бути джерелом істини і тільки ясність і самоочевидність можуть бути критерієм істини, на противагу емпірикам, які вважають, що джерелом істини є досвід, а критерієм істини – спостережливість і емпірична спостережливість.
Вчення про субстанцію
По-іншому, ніж в античній і середньовічній філософіях, вирішується проблема субстанції у філософії Нового часу. Ця проблема знаходить розробку, насамперед, у філософських системах Декарта, Спінози і Лейбніца. Під субстанцією при цьому розуміється те, «... що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися» [1, с. 351]. Таке розуміння субстанції відрізняється від її розуміння Аристотелем, що під субстанцією розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім властивостям «зелений» і «чотирикутний». Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною філософією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанції розглядається через це розходження. У філософських системах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування двох субстанцій: тілесної і мислячої. «... Протяжність у довжину, ширину і глибину є природою тілесної субстанції, мислення ж є природою субстанції мислячої», – пише Декарт [3, с. 335]. Крім того, Декарт говорить про те, що «... ім'я «субстанція» неоднозначно відповідає Богові і його створінням...», тому що «... субстанцією, яка зовсім не потребує нічого іншого, може бути тільки одна, а саме – Бог. Можливість же існування всіх інших субстанцій ми можемо осягнути лише при сприянні Бога» [3, с. 334].
Інше розуміння субстанції ми знаходимо у Спінози, що у своїй «Етиці» приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого.
Спіноза спростовує подвійність Декарта й у першому і в другому значенні. Бог і природа, на думку Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і Бога, за що і піддавався гонінням з боку іудаїстської і християнської церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут – невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили Бога), але нам досить знати два зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто конкретних речей і розумових процесів. Модус – це те, «що існує в іншому і уявляється через це інше» [1, с. 351].
Характерною рисою розуміння субстанції Спінозою є розуміння її як постійної і незмінної. Рух є лише модусом субстанції, а не її атрибутом. При цьому рух Спіноза розуміє лише як механічний рух. У світі діє необхідність і відсутня випадковість. «У природі речей немає нічого випадкового, але усе визначено до існування і діє відомим способом через необхідність божественної природи…» [1, с. 357].
Лейбніц у полеміці зі Спінозою й іншими філософами розробляє своє розуміння субстанції. Субстанцією Лейбніц називає монади – «істинні атоми природи», «елементи речей». Монади являють собою найпростіші, далі неподільні метафізичні частки. Метафізичні тому, що вони не мають довжини і не знаходяться в просторі. Вони є центром діючої сили, духовною субстанцією, що безперервно змінюється, не виникають і не знищуються природним шляхом, є неповторними і не впливають одна на одну. Монади створені Богом, і гармонія монад так само встановлена ним, тому існує кореляція між душевними і тілесними станами. Вони в різному ступені мають свідомість, тому існує ієрархія монад. Є прості, або голі, монади, що мають лише неясні уявлення і лежать в основі неорганічної природи, монади-душі, що мають відчуття і уявлення, і монади-духи, що є основою розумних істот. Головна відмінність розуміння субстанції Лейбніцем від її розуміння Спінозою полягає у двох моментах: у Лейбніца субстанція множинна, у той час як у Спінози вона єдина; у Лейбніца вона активна, здатна до самозмінювання і розвитку, а у Спінози вона пасивна, здатна тільки до механічного руху.