Закон заперечення заперечення 6 страница

Однак навіть таке, помірне, дроблення щастя на «типи» без перебування в них чогось об’єднуючого їх, призводить до нездоланних труднощів. Так, наприклад, у цьому випадку кожний з нас може давати поради тільки своїм побратимам по «типу». Виховательські зусилля батьків чи учителів будуть марними, якщо їх вихованець належить до іншого, ніж вони самі, типу. Якщо дехто відчуває себе щасливим тому, що його колега заз­нає невдачі у своїй службовій кар’єрі, чи тому, що він має мож­ливість упиватися власною владою і приниженнями своїх підлеглих, то, виходячи з типологічного стилю мислення, да­рем­но доводити таким людям, що їхнє щастя помилкове і що є інше, істинне щастя.

Платон завжди різко виступав проти такого суб’єктивістського розуміння щастя й у полемічних бесідах жадав від розбору думок про те, кому що здається справедливістю і щастям, переходити «…до споглядання того, що таке справедливість чи несправедливість самі по собі і чим вони відрізняються від усього {240}

іншого і одна від одної, а від питань про те, чи щасливий цар своїм золотом, — до розгляду того, яке в цілому царське і людське щастя чи нещастя і яким чином людській природі слід добиватися одного чи уникати іншого…» [2, 269].

Це дивовижно! Жодна людина не побажає носити фальшиві діаманти, думаючи, що це дорогоцінна прикраса. Жодна людина не побажає випити отруту замість ліків. І в тому, і в іншому випадку люди постараються прийняти якісь конкретні міри проти обману і самообману. І ті ж люди преспокійно, та ще часто і напоказ, носять «фальшиві квіти» речового багатства, дутого авторитету і т. д. Їх не турбує, що розплата за цей самообман може виявитися самою нещадною.

Найстрашніше, на думку Сократа, — бути обманутим самим собою, тому що у цьому випадку, куди б ти не пішов, ошуканець завжди іде за тобою.

Згадаємо повість Л. М. Толстого «Смерть Івана Ілліча». Досить розумний, розторопний, везучий чиновник улаштував своє життя дуже зручно, з точки зору повної переваги маленьких радощів над якими б то не було прикростями і хвилюваннями. Ніякий він не лиходій, не злочинець, не надлюдина, скоріше, своєрідний епікуреєць, до складу насолод якого, щоправда, не входить насолода радощами щирої дружби, справжньої любові, допомоги нужденним. І все було приємно, затишно і прекрасно до тих самих пір, поки він — Іван Ілліч — не занедужав серйоз­но, невигойно і не виявився наодинці зі своїми думками і своїм сумлінням в чеканні неминучої смерті. І не фізичний біль був основною причиною його страждань, але біль моральний, тому що перед обличчям смерті миттєво відбулася переоцінка цін­ностей: усе, що йому здавалося необхідним для щастя — багатство, службова кар’єра, вигідне одруження, гра з приятелями в гвинт,— усе це раптом виявилося абсолютними дрібницями, які майже без залишку заповнили прожите ним життя так, що, крім декількох утішних спогадів дитинства, нічого цінного у цьому його житті не залишилося, і воно стало перед його думкою жахливо безглуздим.

Кожна людина чи-то рано чи пізно, залишається наодинці із самою собою, і хто знає, скільки в ці миті відбувається драматичних осяянь, яких мук зазнають ті, хто обрав шлях помилкового щастя! Воістину «Пам’ятай про смерть!». Але не для {241}

того, звичайно, щоб гасити посмішку радості думками про неминучий фізичний кінець, а для того, щоб виробити звичку силою уявлення оцінювати міру щасливості і нещасності свого життя немов ззовні, розглядаючи його як щось ціле, що включає до себе і те, що вона залишає людям.

Можливо, Лев Толстой у своїй повісті і занадто категоричний, і життя Івана Ілліча варто було б оцінювати не в чорно-білих тонах: істинне — помилкове, справжнє — несправжнє. Людина дійсно була щаслива, але щастя її було відносне: віднос­но до того періоду часу свого життя, у якому він був фізично здоровим і радувався різного роду тілесним задоволенням. Але ось здоров’я зникло, і з ним зникли чуттєві радості, заради яких людина, власне, і жила. Іншого щастя у цієї людини прос­то не було.

Отже чи є критерій істинності щастя? Звичайно, є. Він такий же, що і критерій будь-якої істини — практика. Узята у всьому її об’ємі історична практика. Сама історія розвитку людства. Проблема щастя в остаточному рахунку розв’язується не теоретично, не в схоластичних суперечках мудреців, а практично.
Історичні не тільки роздуми про те, що ж таке щастя, але передусім — шляхи формування, творення людського щастя.

У процесі виробництва людина формує і розвиває свої потреби, у тому числі і потребу узагальнюючого, інтегруючого характеру — потребу в щасті. Змінюються обставини, змінюються потреби, змінюється сама природа людини, а отже, і його розуміння щастя. Іншими словами, зміст людського щастя має історичний характер. Історично змінюються глибина, зміст того стану задоволення потребами, що здійснилися, який ми нази­ваємо щастям, тому що зростають і стають більш глибокими і зрілими людські потреби.

Від елементарних біологічних потреб людина (як кожен з нас, так і людство в цілому) сходить до таких специфічних людських, соціальних потреб, як потреба в спілкуванні, у мораль­ному і естетичному самовдосконаленні, у пошуках істини і т. д. Причому згаданий розвиток — і це сьогодні науково доведено — відбувається не внаслідок еволюції нібито запрограмованих у генах здібностей, а єдино можливим шляхом — у процесі праці, опанування кожною людиною матеріальної і духовної культури, створеної її попередниками. {242}

Щастя «вищого ґатунку», справжнє людське щастя — це можливість бути і відчувати себе всебічно розвиненою — у фізичному, розумовому і моральному відношенні — особистістю. Щастя бути і відчувати себе особистістю, що реалізувалася, — творчою і вільною.

Отже, людське щастя, його наповненість, зміст створюються, формуються історично. Від простих, елементарних, відносних видів щастя — ситості, безпеки, здоров’я (вони теж дуже важливі) людина сходить до освоєння складних видів щастя: незалежності, свободи, духовного спілкування, служіння людям, пошуку істини і боротьби за неї, творчості.

Причому рух від щастя відносного до щастя справжнього, абсолютного, від простих видів щастя до складних відбувається не лінійно, у вигляді підйому «зі сходинки на сходинку». Тут можливі і зупинки, повернення назад і т. д. Насамперед варто звернути увагу на те, що людське суспільство не могло б існувати, якби виконання його моральних настанов не надавало почуття задоволення його членам. Засвоєні в результаті виховання, моральні норми постають внутрішнім спонуканням особистості. Так що почуття щастя від виконаного обов’язку було відоме людям здавна.

Таким чином, співвідношення простих і складних видів щастя має діалектичний характер. Діалектика і обумовлює вірний підхід до поєднання цих видів щастя в житті кожного із сучасних нам людей.

Заблудження (а мниме щастя — одне з найбільш трагічних видів людського заблудження) виникає тоді, коли яка-небудь, причому несуттєва, частина абсолютизується і приймається за єдино можливе, ціле. Так, якщо людина все щастя бачить у пошуках і поглинанні їжі чи в збереженні свого здоров’я, то природно, що вона частину приймає за ціле, а отже, помиляється, обирає для себе шлях відносного, а часто-густо і мнимого щастя.

Однак якщо людина, бачачи сенс життя в активній громадянській діяльності, у творчості, у той же час уміє насолоджуватися сімейним затишком, любить прогулянки і пишається успіхами своїх дітей, то навряд чи має сенс протиставляти «прості» види її щастя складним і розвиненим. У цьому випадку і ті й інші становлять гармонічне ціле. Саме в цій гармонії — пов­нота людського щастя. {243}

Якщо раніше, міркуючи про справжнє і мниме, абсолютне і відносне щастя, ми користувалися наочним образом роздоріжжя, то можна ще удатися до образу гіллястого дерева. Гілки і листи це те, що ми позначили як прості, чи елементарні, види щастя; стовбуру і кореням же на нашій умовній схемі будуть відповідати складні, розвинені види щастя, що обумовлюються соціальною сутністю людини. Відомо, що найбільш здоровим і красивим дерево буває тоді, коли розвинені і не ушкоджені всі головні його частини: і крона, і стовбур, і корені. Припустимо, бура обламала частину гілок. Дерево у цьому випадку, перехворівши, цілком може зберегти свою життєздатність, і згодом стовбур дасть нові пагони. А ось якщо серйозно будуть ушкод­жені корені і стовбур, воно може зачахнути або геть загинути.

Подібно гілкам, листам та іншим частинам дерева, окремі види людського щастя, узяті порізно, не складають цілого (тому той, хто намагається користуватися частиною як цілим, має неповним, абстрактним, або навіть мнимим щастя), усі вони — лише елементи цього цілого. Але серед них є більш-менш істотні і важ­ливі, а є навіть зовсім незначні.

Оскільки істина завжди конкретна, а конкретне є єдністю різноманітного, отже остільки, істинне щастя — це конкретна єдність його різноманітних моментів.

Ми вже підкреслювали ту обставину, що історизм феномена щастя не полягає в прямолінійній заміні простих видів щастя складними. І в діалектиці такого розвитку є ще один важливий аспект: самі «прості» елементи в процесі розвитку людини також змінюються, розвиваються, наповняються принципово новим змістом. Так, почуття любові між чоловіком і жінкою може і повинне розвиватися, набуваючи усе більш складних і піднесених форм: любові-пристрасті, любові-дружби, любові-цілісності, любові-співтворчості [80, 84-104].

Разом з історичним розвитком людської почуттєвості зростає багатство естетичних потреб, а разом з ним і естетичне багатство людського щастя. Сучасна культурна людина не може бути цілком щасливою поза активною причетністю її до мистецтва.

Результат історичної зміни такий: простий, даний людині природою орган слуху поступово перетворюється на «музичне вухо», простий орган зору стає оком, здатним відчувати красу форм і фарб. {244}

Щось подібне відбувається і з всіма іншими «простими» (тепер уже настав час остаточно взяти це слово в лапки) видами щастя?

Іноді соціально різні явища ми продовжуємо позначати одним і тим же словом, упускаючи з уваги, що століття людського розвитку радикально змінили у цьому випадку зміст. Хіба те ж саме: еротична любов і любов-дружба, любов-духовне споріднення, співтворчість, любов-самопожертва? Або згадаємо про материнство і батьківство тих людей, що усиновлюють дитей-сиріт у важкі роки війн чи інших масових нещасть. Як далеко відстоїть це шляхетне явище від простого слідування біологічному інстинкту, чим у своєму вихідному початку і було батьківське почуття.

Таким чином, висловлення: «Ніщо людське мені не чужо» — наповнюється ще одним відтінком смислу. Усі біологічні пот­реби розвиненої людини набувають нового сенсу: вливаючись в соціальний контекст буття і наповнюючись справжньо людським змістом, вони втрачають свій колись егоїстичний,
інстинктивний зміст і набувають значення необхідних елементів щирого людського щастя.

Історичність змісту людського щастя припускає, що з розвит­ком людини розвиваються також і почуття задоволення, і розуміння обов’язку. Антагоністичність цих видів щастя переборюється, тому що спектр людських задоволень поповнюється і задоволенням від усвідомленого і виконаного обов’язку. Іншими словами, задоволення як найважливіша суб’єктивна складова усе більше починає набувати морального відтінку.

Людина, яка зробила самовідданий вчинок, почуває себе щасливою просто вже з тієї причини, що змогла це зробити. Причому добро не потребує ні винагороди, ні подяки. Людина діє за внутрішньою потребою, тому що не може інакше.

Обґрунтовуючи ідею історичності й істинності (конкретності) людського щастя, не можна не передбачати можливі заперечення скептиків-релятивістів, яким неминуче буде здаватися, що ми вганяємо такий інтимний стан людини, як щастя, у деяке «прокрустове ложе» загальнозначущих вимог.

Ось, наприклад, одне з таких заперечень: хіба не можна наз­вати щасливою здорову, матеріально забезпечену, і до того ж ще молоду і закохану людину? Щасливою без усяких високих {245}

роздумів і без всякого історичного підходу! Адже така людина щаслива завжди: і в наш час, і двісті років тому. Чи не так?

Погодимося: так, така людина безсумнівно щаслива. І все-таки при цьому хочеться додати: щаслива ця людина й у цей час. Іншими словами, по-перше, не кожний визнає достатність одних тільки перелічених компонентів щастя (згадаємо моральні страж­дання Л. М. Толстого) і, по-друге, щастя такого роду минуще. Хоча ми і не віднесемо його до розряду мнимого, несправжнього, проте це— небезумовне щастя. Небезумовне — отже, відносне.

Саме такий вид щастя, в основному, і знаходиться в центрі уваги В. Татаркевича, і навіть цей термін узятий нами з його роботи. Але знов-таки не можна погодитися з відомим дослідни­ком проблеми щастя, і ось у якому розумінні. За Татаркевичем, усяке щастя небезумовне. У передмові до своєї книги він зізнається, що хотів назвати її «Про відносність щастя», і хоча згодом віддав перевагу більш нейтральній назві, ця тенденція відносності, небезумовності щастя в змісті його роботи простежується досить чітко.

Ми не можемо погодитися з релятивізмом принципово, навіть з тими чи іншими застереженнями, як у В. Татаркевича. Весь історичний досвід людства свідчить, що поряд з минущим і небезумовним щастям є й інше щастя — вище і безумовне, справді людське.

Саме про нього завжди мріяли філософи і ставили на собі більш-менш успішні експерименти, коли їм здавалося, що вони його знайшли.

Якщо говорити загалом, то це шукане щастя все-таки — щастя володіння вищими і справжніми благами, цінностями. В. Татаркевич, як ми бачили, дає йому назву евдемонії і від­носить до об’єктивної характеристики щастя. Однак не все настіль­ки однозначно і просто. Адже людина одночасно і має матеріальні і духовні цінності, і гостро, емоційно переживає цю свою причетність до них.

Ось і виходить, що евдемонія — це одночасно й об’єктивна, і суб’єктивна характеристика щастя. Так, наприклад, радість першовідкривача істини є одночасно і володіння вищим благом, і переживання викликаного цим володінням задоволення. А хіба обидва ці моменти не складають того, що В. Татаркевич називає «власне щастям»? Адже тільки завдяки усвідомленню {246}

того, що прожите життя було насичене причетністю до вищих і справжніх цінностей, сповнене глибокого смислу,— тільки зав­дяки такому усвідомленню людина може з достоїнством сказати собі: так, я прожив щасливе життя. Не кожна людина — привселюдно чи наодинці із собою — здатна вимовити такі слова.

А що стосується щастя-везіння, удачі, подарунка долі? Чи повинні ми його залишити осторонь чи і воно діалектично взаємо­­пов’язане з трьома вже названими аспектами щастя? Так, звичайно ж: людину, яка володіє вищими і справжніми благами, цілком можна назвати талановитою, адже життя її склалося так, що обставини сприяли чи, принаймні, не перешкоджали досягненню нею свого щастя.

Отже, усі чотири значення щастя виявляються не просто такими, що ззовні доповнюють один одного (а тим більше — один одного виключають). Їхєдність глибоко діалектична. Діалектичність ця, зокрема, полягає в тому, що така єдність може здійснитися, а може і не здійснитися: за одних обставин ці значення можуть скласти єдине ціле, за інших же — «розсипатися» на частини. І ми вже можемо з достатньою впевне­ністю сказати: перший стан — ознака справжнього, щирого щастя; другий — ознака явного неблагополуччя у цьому питанні, свідоцтво несправжності, чи, принаймні, неповноти людського щастя.

Головним — центральним, «коронним» значенням щастя, що синтезує, об’єднує інші три, виявляється володіння вищими і справжніми благами.

У чому ж полягає справжнє благо? Історична практика людства дає нам цілком визначену відповідь: вище благо — це бути вільною, творчою і гуманною особистістю. Точніше, не тільки бути, але і постійно формувати себе як таку особистість, тому що цей процес становлення може продовжуватися до самої останньої миті життя. Геніальність Л. М. Толстого в його «Смер­ті Івана Ілліча» полягає й у тому, що герой повісті вмирає морально заспокоєним і майже щасливим. Тому що зрозумів просту істину: щастя (тобто володіння справжніми, вищими цінностями) полягає в тому, щоб бути людиною, а це, насамперед, означає — діяльно любити інших людей.

Отже, усі чотири розуміння щастя поєднуються у такій формулі: коли людина відчуває, що вона є власником вищих і справжніх {247}

цінностей (а у своєму вищому прояві це означає — бути розвинутою особистістю), вона здатна і радуватися своєму становищу, і бути вдячною долі, і оцінювати своє життя як прожите щасливо.

З історичним розвитком людини, її потреб і об’єктивних умов для їх здійснення з необхідністю розвивається і сам зміст людського щастя і його розуміння. При цьому на шляху сходження від абстрактного його розуміння до конкретного історично більш ранні змісти (види) щастя не відкидаються як щось застаріле і негідне, а зберігаються у перетвореному вигляді як підпорядковані моменти більш зрілого змісту. Це стосується і різних суб’єктивних і об’єктивних моментів, форм виявлення (і відповідно — розуміння) щастя. Вони також виявляються діалектично єдиними, такими що зберігаються у складі конкретного цілого у виг­ляді окремих сторін, аспектів прояву сутності людського щастя.

Отже, щастя має історичний характер. Але, уточнимо, — щастя має конкретно-історичний характер: сутність щастя, що розвивається, у процесі розвитку не зникає, залишається тотожною сама собі.

Сказане стосується як суспільства, так і кожної окремої людини. Хто з нас не пам’ятає, як, підростаючи, ми переглядали і наше розуміння щастя. У дитинстві ми могли бути щасливими від подарованої яскравої іграшки, потім — від пійманої на вудку рибки, від виграного у дворі футбольного матчу, від п’ятірки в школі, — скільки ж багато причин, що викликають у той час захоплююче відчуття щастя! Пізніше з’явилося щастя спілкування з друзями, щастя любові, інтересу, що спалахнув, до того чи іншого роду людської діяльності. У процесі діяльності, у процесі споживання матеріальної і духовної «їжі» кожна підростаюча людина формує свої потреби і здібності, тобто формує себе як особистість, знаходячи у цьому вище щастя.

Дуже часто цей процес історичного розвитку розуміння і відчуття щастя протікає стихійно, і часом буває, на жаль, що інша людина так і зупиняється де-небудь на півдорозі, протягом усього свого життя знаходячи головну, а то і єдину радість у володінні яркою дорогою річчю, у рибному лові чи у тому, щоб бути футбольним уболівальником.

Щастя кожної людини повинне формуватися систематично, вміло і цілеспрямовано. Те, що щастю можна і потрібно учити, — велике відкриття ще античних філософів. Будемо ж їм за це {248}

вдячними. Але не треба забувати і про те, що необхідно реально створювати об’єктивні умови для того, щоб в ідеалі таку «школу» щастя змогли пройти усі без винятку люди.

Що, у принципі, необхідно для того, щоб зробити людину щасливою? Потрібно створити об’єктивні умови для щастя і нав­чити людину відчувати себе щасливою.

Потрібний, отже, ще і вчитель, вихователь щасливої людини, а таким може бути і життя, і сама людина.

Ні в якому разі не можна розуміти зовнішнє оточення людини і саму людину, що живе у цьому оточенні, як щось ізольоване одне від одного, абсолютно самостійне і лише просторово, механічно «вкладене» одне в одне. Американський учений Г. Саймон, наприклад, міркує таким чином. Розглянемо, говорить він, шлях руху мурахи на якій-небудь поверхні, і ми побачимо пряму залежність: чим більш нерівна поверхня, тим більш складна і заплутана траєкторія руху комахи. Мураха залишається тією ж самою, з тими ж однозначними реакціями на виникаючі перед нею перешкоди, змінюється лише навколишнє середовище. А далі Саймон міркує так: сама по собі, розглянута ізольовано від середовища свого існування, людина так само проста, як мураха. Точно так само вона має певний набір пристосувальних реак­цій на зовнішні дратування. Просто вся справа в тому, що набагато складнішим є зовнішнє середовище, в якому живе і діє люди­на. А звідси — набагато (але тільки кількісно) складніше і «траєк­торія» руху, поведінки людини у порівнянні з мурахою [85].

Подібна методологія, звичайно ж, не може допомогти у вирішенні нашої проблеми. Навпаки, вона лише дезорієнтує нас. Якщо все залежить тільки від навколишнього середовища, то щастям людини є завжди некерована випадковість, подарунок чи покарання долі: одна людина потрапляє у сприятливе середовище, інша — у несприятливе.

Поняття «людина» і «світ людини» діалектично єдині, тобто відображувані ними феномени суть нерозривні елементи цілісної системи. Людина є такою, яким є її світ, і навпаки. Людина є сукупністю всіх її суспільних відносин. У процесі свого життя і діяльності вона постійно створює свій навколишній світ і, тим самим, саму себе. Це єдине ціле.

Створюючи себе, тобто свій внутрішній і зовнішній світ, людина наче огортається своєрідними захисними оболонками. {249}

Загалом, вони відомі усім: здоров’я організму, рівновага психіки, надійність родини, просторість кола вірних друзів, улюблена робота, оптимістичний колективістський характер, глибокий рівень світогляду і т. д.

Чим більше таких «оболонок» і чим «добротніше» вони споруджені самою людиною й іншими членами даного конкретного суспільства, у якому вона живе, тим більше впевненість людини в собі, її задоволеність життям, гармонія з природою і сус­пільством, тобто щастя.

І ось саме тут можна бачити, що в цих концентричних оболонках зникає чітка розмежовуюча лінія між об’єктивними і суб’єктивними умовами людського щастя. Діалектика їхньої взаємодії, взаємопереходу, що досягає ступеня взаємоперетворення, виявляється чітко і зримо.

Всебічно удосконалюючи себе, тобто створюючи, здавалося б, чисто суб’єктивні (точніше — суб’єктні) — фізичні, розумові і моральні передумови свого щастя, кожна людина дістає загальні умови і принципи цього формування не звідкись «зсередини себе», а із суспільного фонду загальнолюдської культури, яка, втім, для суспільно розвиненої особистості є не чимось зовнішнім, а її ж власним світом. Вище ми вже зіштовхнулися з проб­лемою розбіжності зовнішньої, суспільної оцінки щастя чи нещастя тієї чи іншої людини з її власною самооцінкою. Саме з цього емпіричного факту розбіжності і черпають свої аргументи релятивісти, які думають, що зовнішня оцінка тут взагалі неможлива, що, скільки людей, стільки і видів щастя і т. д.

Але звідки у людини з’являється своє власне розуміння щастя? Воно формується в процесі загального становлення її світогляду. При цьому вироблений і закристалізований у суспільній свідомості ідеал щасливої людини поволі, як говориться, з молоком матері, проникає в її індивідуальну свідомість, стає ціннісною настановою діяльності. Відповідно вона починає формувати і формує всю сукупність життєвих потреб.

Щоправда, виникає питання: звідкіля ж тоді розбіжність об’єктивної оцінки і самооцінки? Л. М. Толстой, всебічно аналізуючи у «Сповіді» своє становище під час складної душевної кризи, промовляє таку фразу: «І це робилося зі мною в той час, коли з усіх боків було в мене те, що вважається повним щастям...» [86, 117]. {250}

Справа тут, очевидно, ось у чому. Геній живе не тільки у своїй епосі, але за допомогою своєї творчості виходить за її межі. Творча особистість масштабу Л. Толстого не сприймає сліпо і некритично устояні, пануючі принципи, у тому числі, звичайно, і ідеал щастя. Вона сама є творцем цього ідеалу, тобто не тільки розпредметнює, але й опредметнює багатство людсь­кої матеріальної і духовної культури.

Це, звичайно, не означає, що цей ідеал створюється чисто довільно, «зсередини себе»: підстави для цього ідеалу творча особистість шукає у всьому величезному історичному досвіді людства. Отже, єдність індивідуального і суспільного ідеалів щастя безперечна, але це — діалектична єдність, тобто єдність різного і навіть протилежного. Людський досвід фіксується в загальноприйнятому ідеалі щастя, причому багато чого залежить від того, у яку суспільну «одиницю» дана людина входить, особливо з моменту своєї появи на світ. Люди, що стоять біля влади, завжди прагнуть нав’язати всьому суспільству свою власну ідеологію як загальнозначущу, зробити її пануючою, і ці спроби, нехай тимчасово, але приносять свої плоди, проте кожна окрема людина засвоює ідеологію не у вигляді простого сприйняття інформації, а внаслідок постійного звіряння змісту пропонованого їй ідеалу з результатом своєї власної діяльності. Інакше кажучи, освоєння це відбувається у процесі діяль­ності. Тому практична розбіжність належного і сущого приводить людину до необхідності переоцінки цінностей, до вироблення нового ідеалу щастя і практичного перетворення його на своє життя.

Таким чином, процес формування щастя людини складається з таких моментів, як виховання в неї ідеалу щастя (комп­лекс життєвих потреб, необхідних людині для її щастя) і практичне вирішення тих суперечностей і труднощів, які вини­кають при реалізації цих потреб. Тільки у творчій діяльності створюється щаслива особистість.

Діяльнісна концепція щастя — оптимістична концепція. Вона протистоїть пасивній позиції, що очікує щастя від долі. «Народився в сорочці», «Не народися красивою, а народися щасливою»,— усі подібні прикмети і мудрості суть відображення дуже поширеного забобону про зумовленість щастя зовнішніми обставинами, долею (назвемо її уродженими біологічними {251}

властивостями, випадковим збігом обставин чи волею богів — суть від цього не змінюється). Не будемо ставитися до цієї точки зору як до простого недомислу: адже вона дуже правильно відбиває фактичний стан справ, що існує в людському суспільстві протягом багатьох століть. Легко сказати: «Кожна людина — коваль свого щастя», спробуй це гасло запровадити в життя, коли тебе оточує світ несправедливості і безправ’я! Для цього буде потрібна душевна стійкість Сократа, коротше кажучи,— героїзм, а чи можна виховати масовий героїзм?

Ференц Лист якось дотепно помітив: «Цінніше за щастя бути талановитим є талант бути щасливим». Цікаве висловлення, але воно майже повністю знецінюється, якщо вважати талант, і взагалі будь-які здібності, властивістю природженою. Така думка не виводить нас за межі пасивної позиції і не дає ніяких перспектив для педагогіки щастя. Один породжений талановитим, це в більшості випадків уже щастя, хоча і не безумовне (згадаємо архітектора з розповіді В. В. Вересаєва). Інший народився з особливим видом таланта — бути щасливим. От це дійсно щаслива людина! Але що ж треба почати, щоб цим талан­том володіли всі люди? Концепція вродженого таланта на це питання відповіді не дає, вірніше, вважає його надуманим: зробити людину талановитою, з її позицій, не можна.

У нашій роботі підтримується і доводиться вірність такого підходу до зазначеної проблеми, згідно з яким здатності людини, у тому числі вищий їх прояв, у вигляді таланта, мають не біологічний, а соціальний генезис. Як і все людське в людському світі, вони створюються в процесі діяльності. При цьому їхнє походження повинне розглядатися в тісному взаємозв’язку з потребами людини. У процесі виробництва, а точніше, у процесі споживання — органічному, внутрішньому моменті процесу виробництва — людина формує і розвиває свої потреби, а отже, і здатності до їх задоволення.

Діалектика потреб і здібностей така, вважає Маркс, що споживання, як і виробництво, «...породжує здатності виробника, збуджуючи в ньому спрямовану на визначену мету потребу», причому ця потреба не просто відтворюється в процесі споживання, останнє постійно розвиває її, «...підвищуючи за допомогою потреби у повторенні здатність, розвинену в першому акті виробництва, до ступеня майстерності...» [47, 29-30]. {252}

Застосовуючи і розвиваючи цю діалектику в процесі філософського узагальнення досвіду виховання сліпоглухих дітей, Е. В. Ільєнков робить висновок про те, що педагогічний успіх у цьому випадку забезпечується досягненням уміння виробляти в дитини «здатність діяти самостійно і розумно». Будучи один раз сформованою, така здатність «робиться нескоримою потребою і буде виявляти себе в усьому — і в навчанні, і в праці, і у відношеннях з іншими людьми, і в науковому мисленні. Це і є та сама здібність-потреба, що складає ядро всієї специфічно людської психіки і здавна іменується талантом.

...Робота зі сліпоглухими дітьми підказує... дуже і дуже багато чого будь-якому вихователю. Вона показує, яким чином можна і потрібно виховувати такі специфічно людські потреби, як потреба в особі іншої людини, у знанні, у красі, у грі ро­зуму. А якщо ці потреби сформовані і стали невід’ємним надбанням індивіда, то на їхньому ґрунті вже з необхідністю дасть свої перші (спочатку, зрозуміло, непомітні і боязкі) пагони талант. Не сформовані (чи прищеплені лише формально, у формі красивих фраз), і талант не виникне» [87, 76-77].

І резюме цієї узагальнюючої й одночасно програмної статті: «Талант — це не кількісна різниця в рівнях розвитку людей, а якісно нова властивість психіки, пов’язана з корінною, принциповою зміною в типі і характері праці, у характері її мотивації. Ця якість — результат гармонійного і всебічного розвитку людини, її вищих психічних функцій (здібностей), ув’язаних у єдність особистості, зосередженої на вирішенні великих, загальнозначущих задач. У цьому і полягає норма людського розвитку, задана історією» [87, 79].