Олександр Потебня (1835-1891) 6 страница

Соціальна мобільність, її форми та флуктуації

1. Концепція соціальної мобільності її форми

Під соціальною мобільністю розуміється будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта (цінності), тобто всього того, що створене або модифіковане людською діяльністю, з однієї соціальної позиції на іншу. Є два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, мається на увазі перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому самому рівні. Переміщення деякого індивіда з баптистської у методистську релігійну групу, з одного громадянства в інше, з однієї сім'ї (як чоловіка, так і дружини) в іншу за розлучення або за повторного шлюбу, з однієї фабрики на іншу, зі збереженням при цьому свого професійного статусу, - все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Ними ж є переміщення соціальних об'єктів (радіо, автомобіля, моди, ідеї комунізму, теорії Дарвіна) у межах одного соціального рівня, подібно переміщенню з Айови до Каліфорнії або з деякого місця до будь-якого іншого. В усіх цих випадках "переміщення" можливе без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку. Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі ті відносини, які виникають за переміщення індивіда або соціального об'єкта з одного соціального рівня на інший. Залежно від напряму переміщення є два типи вертикальної мобільності: висхідна й низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спад. Відповідно до природи стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не кажучи вже про інші, менш важливі типи. Висхідні течії існують у двох основних формах: проникнення індивіда з нижнього рівня в існуючий вищий рівень; або створення такими індивідами нової групи й проникнення всієї групи на вищий рівень, на рівень з групами цього рівня, що вже існують. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до якої він раніше належав; друга форма виявляється в деградації соціальної групи в цілому, у зниженні її рангу на тлі інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності. У першому випадку "падіння" нагадує нам людину, що впала з корабля, у другому - занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борті або катастрофу корабля, коли він розбивається вщент.

Випадки індивідуального проникнення на вищий рівень або падіння з високого соціального рівня на низький звичні й зрозумілі. Вони не потребують пояснення. Другу форму соціального сходження, опускання, підйому й падіння груп варто розглянути детальніше.

Наступні історичні приклади можуть слугувати як ілюстрації. Історики кастового суспільства Індії повідомляють нам, що каста брахманів не завжди займала позицію незаперечної переваги, яку вона займає останні два тисячоліття. У далекому минулому касти воїнів, правителів і кшатріїв не розташовувалися нижче брахманів, а, як виявляється, вони стали вищою кастою тільки після тривалої боротьби. Якщо ця гіпотеза правильна, то просування рангу касти брахманів через усі інші поверхи є прикладом другого типу соціального сходження. Піднялася вся група в цілому, і всі її члени в повному складі зайняли те саме становище. До прийняття християнства Константином Великим статуси християнського єпископа або християнського служителя культу були невисокими серед інших соціальних рангів Римської імперії. У наступні декілька століть соціальна позиція й ранг християнської церкви в цілому піднялися. Внаслідок цього підйому представники духовенства і, особливо, вищі церковні сановники також піднялися до найвищих страт середньовічного суспільства. І, навпаки, падіння авторитету християнської церкви в останні два століття призвело до відносного зниження соціальних рангів найвищого духовенства серед інших рангів сучасного суспільства. Престиж папи або кардинала ще високий, але він, безсумнівно, нижчий, ніж був у середні віки. Інший приклад - група легістів у Франції. З'явившись у XII столітті, ця група швидко зростала за своїм соціальним значенням і становищем. Незабаром у формі суддівської аристократії вони вийшли на позицію дворянства. У XVII і особливо у XVIII столітті група в цілому почала "опускатися" і, нарешті, зовсім зникла у великій пожежі Великої французької революції. Те саме відбувалося й у процесі сходження аграрної буржуазії у середні віки, привілейованого Шостого корпусу, купецьких гільдій, аристократії багатьох королівських дворів. Займати високе становище при дворі Романових, Габсбургів або Гогенцоллернів до революції означало мати найвищий соціальний ранг. "Падіння" династій призвело до "соціального падіння" пов'язаних із ними рангів. Більшовики в Росії до революції не мали якогось особливо визнаного високого становища. Під час революції ця група подолала величезну соціальну дистанцію і зайняла найвище становище в російському суспільстві. У результаті всі її члени в основному були підняті до статусу, який раніше займала царська аристократія. Подібні явища спостерігаються і в ракурсі чистої економічної стратифікації. Так, до настання ери "нафти" або "автомобіля" бути відомим промисловцем у цих сферах не означало бути промисловим і фінансовим магнатом. Велике поширення галузей зробило їх найважливішими промисловими сферами. Відповідно, бути провідним промисловцем - нафтовиком або автомобілістом - означає бути одним із найвпливовіших лідерів промисловості й фінансів. Усі ці приклади ілюструють другу колективну форму висхідних і низхідних течій у соціальній мобільності...

2. Інтенсивність (або швидкість) і всезагальність вертикальної соціальної мобільності

З кількісного погляду варто розмежовувати інтенсивність і всезагальність вертикальної мобільності. Під інтенсивністю розуміється вертикальна соціальна дистанція або кількість рівнів - економічних, професійних або політичних, які проходить індивід у його висхідному або низхідному русі за визначений період часу. Якщо, наприклад, деякий індивід за рік піднімається з позиції людини з річним доходом у 500 доларів до позиції з доходом у 50 тисяч доларів, а інший за той самий період із тієї самої вихідної позиції піднімається до рівня в 1000 доларів, то в першому випадку інтенсивність економічного підйому буде в 50 разів більша, ніж у другому. Для відповідної зміни інтенсивність вертикальної мобільності може бути виміряна і у сфері політичної й професійної стратифікації.

Під всезагальність вертикальної мобільності мається на увазі число індивідів, які змінили своє соціальне становище у вертикальному напрямку за визначений проміжок часу. Абсолютне число таких індивідів дає абсолютну всезагальність вертикальної мобільності у структурі даного населення країни; пропорція таких індивідів до всього населення дає відносну всезагальність вертикальної мобільності.

Нарешті, об'єднавши інтенсивність і відносну всезагальність вертикальної мобільності у визначеній соціальній сфері (скажімо, в економіці), можна отримати сукупний показник вертикальної економічної мобільності певного суспільства. Якщо порівняти, таким чином, одне суспільство з іншим, або одне і те саме суспільство в різні періоди свого розвитку, можна виявити, в якому з них або в який період сукупна мобільність вища. Те саме можна сказати і про сукупний показник політичної й професійної вертикальної мобільності.

3. Рухливі й нерухливі форми стратифікованих суспільств

На підставі зазначеного вище легко помітити, що соціальна стратифікація однієї і тієї самої висоти, а також того самого профілю може мати різну внутрішню структуру, яка викликана відмінностями в інтенсивності й всезагальності горизонтальної й вертикальної мобільності. Теоретично може існувати стратифіковане суспільство, в якому вертикальна соціальна мобільність дорівнює нулю. Це означає, що всередині такого суспільства немає сходження й спаду, не існує жодного переміщення членів цього суспільства, кожен індивід назавжди прикріплений до тієї соціальної верстви, у якій він породжений. У такому суспільстві оболонки, що відокремлюють один рівень від іншого, абсолютно непроникні, у них немає жодних "отворів" і немає жодних сходинок, крізь які і якими мешканці різних рівнів могли б переходити з одного поверху на інший. Такий тип стратифікації можна визначити як абсолютно закритий, стійкий, непроникний або як нерухомий. Теоретично протилежний тип внутрішньої структури стратифікації однієї і тієї самої висоти, а також того самого профілю - той, у якому вертикальна мобільність надзвичайно інтенсивна і має загальний характер. Тут перетинка між верствами дуже тонка, з великими отворами для переходу з одного поверху на інший. Тому, хоча соціальний будинок також стратифікований, як і соціальний будинок нерухомого типу, мешканці різних рівнів постійно змінюються; вони не залишаються довго на тому самому "соціальному поверсі", а за допомогою величезних сходів вони пересуваються "вгору і донизу". Такий тип соціальної стратифікації може бути визначений як відкритий, пластичний, проникний або мобільний. Між цими основними типами може існувати безліч середніх або проміжних типів...

Канали вертикальної циркуляції

Оскільки вертикальна мобільність наявна тією або іншою мірою в будь-якому суспільстві й оскільки між рівнями повинні існувати деякі "мембрани", "отвори", "сходи", "ліфти" або "шляхи", по яких індивідам дозволяється переміщуватися вгору або донизу з одного рівня на інший, то правомірно і нам було б розглянути питання про те, які ж у дійсності ці канали соціальної циркуляції.

Функції соціальної циркуляції виконують різні інститути.

І серед них є канали, що становлять для нас особливий інтерес. З їхньої кількості, що існує як у різних, так і в одному і тому самому суспільстві, але в різні періоди його розвитку завжди є декілька каналів, найбільш характерних для цього суспільства. Найважливішими з низки цих соціальних інститутів є: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації...

Механізми соціального тестування, добору і поділу індивідів усередині різних соціальних страт

Визначення

У будь-якому суспільстві є досить багато людей, які прагнуть просування у верхні верстви. Але оскільки лише деяким вдається зробити це і оскільки за нормальних умов соціальна циркуляція не має неупорядкованого характеру, то ймовірно припустити, що в будь-якому суспільстві є особливий механізм, що контролює процес вертикальної циркуляції. Цей контроль полягає, по-перше, у тестуванні індивідів для встановлення адекватного виконання ними соціальних функцій; по-друге, у селекції індивідів для визначених соціальних позицій; по-третє, у відповідному поділі членів суспільства за різними соціальними прошарками, у їхньому просуванні або деградації. Іншими словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали вертикальної стратифікації, а й своєрідне "сито", яке просіває індивідів і визначає їм те або інше місце в суспільстві. Основна мета цього контролю - розподілити індивідів відповідно до їхніх талантів і можливостей успішного виконання своїх соціальних функцій. Якщо вони неправильно розподілені, то вони погано виконують свою соціальну роль, а в результаті страждає все суспільство: воно дезинтегрується. Навряд чи існувало й існує таке суспільство, в якому розподіл індивідів зроблений цілком відповідно до правила - "кожний зобов'язаний знаходитися на тому місці, яке відповідає його здібностям". Однак тривала еволюція багатьох суспільств не означає, що їхній механізм соціального тестування, селекції й розподілу в цілому був адекватним і виконував свою функцію більш або менш задовільно. Проблеми, які потрібно тепер обговорити, мабуть, такі: 1) що становить цей механізм селекції і розподілу індивідів? 2) як і на якій основі він перевіряє, відбирає і розподіляє їх?

На перше питання можна відповісти просто: у будь-якому суспільстві цей механізм складається з усіх наявних соціальних інститутів і організацій, які виконують ці функції.

Як правило, це ті інститути, котрі функціонують як канали вертикальної циркуляції, а саме: сім'я, армія, церква, школи, політичні, професійні організації. Вони становлять не тільки канали соціальної циркуляції, але водночас і "сито", яке тестує і просіває, відбирає і розподіляє своїх індивідів за різними соціальними стратами і позиціями.

Деякі з них, такі як сім'я і школа, становлять механізми, що перевіряють головним чином загальні властивості індивідів, необхідні для успішного виконання великої кількості функцій (рівень інтелекту, здоров'я і характер). Інші інститути, подібно до професійних організацій, є механізмами, які тестують специфічні якості індивідів, необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у тій або іншій професії (наприклад, голос для співака, ораторський талант для політика, фізична сила для важкоатлета і т. ін.). Звернемося тепер до того, як ці інститути виконують задані функції і які типи тестування, селекції і розподілу існують у різних суспільствах? Такий аналіз дасть нам можливість глибше проникнути у велику кількість інститутів і покаже нам, що якими б абсурдними вони не здавалися на перший погляд насправді багато які з них абсолютно природні за наявних соціальних умов...

...Будь-яка людина, котра розпочинає перебудову суспільства, повинна звернути особливу увагу на проблему правильної реорганізації цих інститутів, і перш за все з погляду їх тестувальних, селекційних і розподільних функцій, а вже потім - як утворювальних механізмів. Якщо вони дефективні під цим кутом зору, то жодні соціальні поліпшення не принесуть тривалої і глибокої зміни. У кінцевому результаті історію творять люди. Люди, які займають становища, яким вони не відповідають, можуть "успішно" зруйнувати суспільство, але не можуть створити нічого цінного, і навпаки.

Здається, сказаного досить для опису загальної концепції соціального простору та його параметрів. Перейдемо тепер до детальнішого опису об'єктів, що досліджуються.

Виокремивши типи вертикальної мобільності і соціальної стратифікації, звернемося до аналізу різних суспільств і часових етапів їхнього розвитку з погляду вертикальної мобільності й проникності їхніх рівнів...

4. Демократія і вертикальна соціальна мобільність

Одна з найяскравіших характеристик так званих демократичних суспільств - велика інтенсивність вертикальної мобільності порівняно з недемократичними суспільствами. У демократичних структурах соціальний стан індивіда, принаймні теоретично, не визначається походженням; усі вони відкриті кожному, хто хоче зайняти їх; у них немає юридичних і релігійних перешкод до підйому чи спуску соціальними сходами. А це все лише сприяє "більшій вертикальній мобільності" ("капілярності" - за висловом Дюмона) в таких суспільствах. Велика соціальна мобільність, імовірно, одна з причин віри в те, що соціальний будинок демократичних суспільств є не менш стратифікованим, ніж будинок автократичних суспільств. Раніше ми бачили, що ця думка не підтверджується фактами. Така віра - суть свого роду потьмарення розуму, що трапилося з людьми з багатьох причин, у тому числі від того, що соціальний шар у демократичних групах більш відкритий, у ньому більше отворів і "ліфтів" для спуску й підйому. Природно, все це справляє враження відсутності шарів, хоча вони, звичайно, існують.

Виділяючи значну мобільність демократичних суспільств, варто зробити застереження, що не завжди і не у всіх "демократичних" суспільствах вертикальна мобільність більша, ніж у "автократичних". У деяких недемократичних суспільствах мобільність була більшою, ніж у демократичних. Це не завжди помітно, тому що "канали" і методи підйому й спуску в таких суспільствах не настільки явні, як, скажімо, "вибори" в демократичних суспільствах, та ще й істотно від них відрізняються. Тоді як "вибори" суть помітні показники мобільності, інші виходи й канали часто упускаються з виду. Тому створюється часом помилкове враження стійкого й нерухомого характеру всіх "невиборних" суспільств. Надалі буде показано, що цей імідж, далекий від реальності.

Хосе Ортега-і-гассет (1883-1955)

Іспанській філософ. Прирівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаванність свого предмета. На засадах радикального критицизму й перспективізму X. Ортега-І-Гассет здійснює антропологічно зорієнтоване переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результатом було створення концепції "раціовіталізму" ("життєвого розуму"). Взаємодію людини і суспільства X. Ортега-І-Гассет розглядав крізь призму особистісної відповідальності. У праці "Бунт мас" протиставляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство, і юрбу - множину людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу".

Бунт мас

І. Навала мас

Існує факт, який - на добро чи на зло - важить найбільше в сучасному громадському житті Європи. А саме - в суспільстві маси взяли повну владу. А що маси, зі своєї природи, не повинні та й не здатні керувати власним буттям, а ще менше правити суспільством, то це значить, що Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури. Такі кризи не раз бували в історії. їх ознаки й наслідки відомі. Так само відома їх назва. Це - бунт мас.

<...>

Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона - головний діяч. Вже нема чільних героїв: є тільки хор.

Юрба - це поняття кількісне й зорове. Перекладімо його, не змінюючи істоти, на суспільствознавчу термінологію. Тоді ми одержимо поняття суспільної маси. Суспільство - це завжди динамічна єдність двох чинників: меншин і мас. Меншини - це спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць. Маса - це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Отож під масами не слід розуміти головним чином "робітничі маси". Маса - це "рядова людина". Отак проста кількість - юрба - перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої. Ясно, і навіть самозрозуміло, що нормальне утворення юрби вимагає збіжності бажань, ідей і натури в одиницях, що належать до неї. Нам можуть закинути, що так мається з кожною суспільною групою, хоч за яку добірну вона себе вважатиме. Це так, але є істотна різниця.

У групах, що за своїм характером не є юрбою та масою, фактична збіжність членів полягає в якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його збіжність з іншими членами меншини - другорядна і настає аж по тому, як кожний відосібнився, тому, у великій мірі, це збіжність у розбіжності. Буває, що цей відособлений характер групи виступає назовні, наприклад, в англійських групах, що називають себе "нонконформістами", себто угрупованням тих, яких лучить тільки їхня розбіжність з необмеженою юрбою. Ця злука меншості з метою відділитися від більшості є неодмінним фактором в утворенні кожної меншини.

<...>

В істоті масу можна дефініювати як психологічний факт, не чекаючи на те, щоб одиниці з'явилися в накопиченні. У присутності однієї особи ми можемо пізнати, чи вона належить до маси, чи ні. Маса - це кожний, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки - доброї чи злої, а натомість почуває, що він "такий, як усі", і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими. Уявімо собі скромну людину, що спробувала оцінити себе на певних підставах - питаючи себе, чи має такий чи інший хист, чи відзначається в якомусь напрямку, - і збагнула, що не має жодної видатної якості. Ця людина буде почуватись обмеженою і простою, необдарованою, але вона не почуватиметься "масою".

Коли мова про "добірні меншини", лицеміри та шахраї звичайно спотворюють значення цього виразу, наче вони не знають, що добірний чоловік - це не вередун, який вважає себе вищим від інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші, хоч він сам, може, й неспроможний сповнити цих вищих вимог. І немає сумніву, що найрадикальніший поділ, який можна провести в людстві, це поділ на два типи: ті, що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов'язки, і ті, що від себе нічого особливого не вимагають, а що для них жити - це бути щомиті тим, чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія.

<...>

Коли ми тепер повернемось до стверджених на початку фактів, то вони недвозначно здадуться нам вісниками зміненого наставляння серед маси. Всі вони вказують на те, що маса вирішила висунутися на передній план суспільного життя, зайняти місця, вживати знаряддя і втішатись насолодами, що досі були призначені для небагатьох. Наприклад: очевидно, що ці місця не були призначені для юрби, бо вони замалі розміром і натовп у них уже не вміститься. А це наочно й чітко вказує на новий факт: маса, не переставши бути масою, витісняє меншини.

Ніхто, я гадаю, не шкодуватиме, що тепер люди уживають насолод на більшу міру і в більшій кількості, як раніше, бо ж тепер вони мають апетит і засоби на це. Лихо в тім, що це рішення мас - перебрати чинності, властиві меншинам, не виявляється та й не може виявитися в самій лише царині насолод, а є загальною рисою нашого часу.

Отож - попереджуючи те, що ми далі побачимо, - я вірю, що політичні новини недавніх років означають ніщо інше, як політичне панування мас. Стара демократія була обмежена щедрою дозою лібералізму й ентузіазму до закону. Служивши цим принципам, одиниця зобов'язувалася тримати сувору самодисципліну. Під захистом ліберальних засад і правової норми меншини могли діяти й жити. Демократія і право, співжиття під законом - це були синоніми. Сьогодні ми свідки тріумфу гіпердемократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріального тиску, накидаючи свої прагнення й смаки. Мильно тлумачити нову ситуацію, мовляв, маса втомилася політикою і передає її виконання спеціальним особам. Якраз навпаки. Так було раніше: то була ліберальна демократія. Маса припускала, що, з усіма їх вадами й слабостями, меншини політиків зналися трохи краще на громадських проблемах, ніж вона. Тепер, натомість, маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав'ярняним мудруванням. Я сумніваюся, чи були інші історичні епохи, де юрба правила б так безпосередньо, як у наш час. Тому я говорю про гіпердемократію.

Те саме діється в інших сферах, особливо ж в інтелектуальній. Може, я помиляюсь, але коли автор бере в руку перо, щоб писати на тему, яку він глибоко простудіював, він мусить здати собі справу, що рядовий читач, який ніколи цим предметом не займався, коли прочитає, то не для того, щоб чогось навчитися від нього, а навпаки, для того, щоб осудити його, якщо автор незгодний з тими банальностями, якими набита голова даного читача. Якби одиниці, що утворюють масу, вважали себе особливо обдарованими, то це була б лиш особиста помилка, а не суспільний переворот. Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, насмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його. У Північній Америці кажуть: бути відмінним - це бути непристойним. Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть. Та ясно, що ці "всі" насправді не є всі. "Усі" - це нормально була складна єдність мас і розбіжних спеціалізованих меншин. Тепер усі - це тільки маса.

<...>

IV. Зріст життя

<...>

...Годі говорити про занепад, не уточнивши, що саме занепадає. Чи цей песимістичний термін стосується культури? Чи занепадає європейська культура? Чи, може, тільки занепадають національні організації в Європі? Припустімо, що так. Чи цього вистачає, щоб говорити про занепад Заходу? Ні в якому разі. Бо такі форми занепаду - це частинні спади, що стосуються другорядних первнів історії - культури і націй. Є лиш один абсолютний занепад: він полягає в упадку живучості; а він існує лише тоді, коли його відчувають. З цієї причини я затримався на обговоренні явища, що його часто недобачають, а саме - свідомості чи відчутті, що кожна епоха має свою життьову висоту.

Це навело нас на тему "повноти", що її відчували деякі сторіччя супроти інших, які, навпаки, вважали, що вони впали з більших висот, зі старовинних і блискучих золотих віків. І під кінець я відзначив явний факт, що наш час відзначається дивним переконанням, що він перевершує всі інші минулі часи; мало того: він нехтує всім минулим, не визнає класичних і взірцевих епох а натомість дивиться на себе, як на нове життя, що його не можна звести до нижчих, старовинних форм.

Я сумніваюся, що можна зрозуміти наш час, нехтуючи цим спостереженням. Бо ж то якраз його проблема. Якби він чувся занепалим, він мав би інші епохи, вищі від себе, а це було б одне й те саме, як поважати, поділяти й шанувати їх формотворчі принципи. Наш час мав би чіткі й непохитні ідеали, хоч був би неспроможний здійснити їх. Але правда цілком протилежна: ми живемо в час, що чує в собі неймовірну здібність творити, але не знає, що творити. Він панує над усіма речами, але не є паном самого себе. Він чується розгубленим у власному багатстві. Маючи більше засобів, більше знання, більше техніки, ніж раніше, виявляється, що сучасний світ простує шляхом найнещасливіших світів - просто пливе собі за течією.

Звідси походить дивна двоїна - потужність і непевність, що загніздилася в сучасній душі. Вона в подібному становищі, як регент під час неповноліття Людовіка XV: казали, що він мав усі здібності, крім здібності вживати їх. Багато речей здавалися вже неможливими XIX століттю з його непохитною вірою в поступ. Сьогодні, просто тому, що все нам здається можливим, ми передчуваємо, що найгірше також є можливим: регрес, варварство, занепад. Сама собою це не була б погана ознака: це означало б, що ми знову знаходимо контакт з непевністю, конечною для всякого життя, з болючою та солодкою тривогою, що криється в кожній хвилині, якщо ми вміємо пережити її до самого ядра, до самих тремких надр. Звичайно ми боїмося намацати це жаске пульсування, що обертає кожну щиро пережиту мить у маленьке скороминуче серце; ми натужуємось, щоб знайти безпечність проти корінного драматизму нашого призначення, заливаючи його звичаями, звичками, шаблонами - всяким хлороформом. Отже, це корисно, що вперше по майже трьох сторіччях ми зі здивуванням знаходимо, що ми не знаємо, що станеться завтра.

Всякий, хто поважно ставиться до свого буття і бере повну відповідальність за нього, відчуває своєрідну непевність, що завжди держить його насторожі. Римський впоряд зобов'язував вартових легіону до такої позиції: тримати палець на устах, щоб не задрімати і держатися насторожі. Це непоганий жест; здається, що він накладає ще німішу тишу на нічне мовчання, щоб підслухати таємне проростання майбутнього. Упевненість епох повноти (як у минулому сторіччі) - це оптичне викривлення, що веде до нехтування майбутнім, віддаючи його керму механізмові всесвіту. І прогресистський лібералізм, і Марксовий соціалізм гадають, що їх вимріяне майбутнє сповниться невідступно, з неодмінністю, подібною до астрономічної. Приспавши сумління цією ідеєю, вони випустили з рук стерно історії, перестали бути насторожі, втратили спритність і дійовість. Отак життя вирвалося їм з рук, зробилося зовсім непокірним і сьогодні пливе навмання, без визначеного курсу. Під своєю маскою щирого футуризму прогресист не турбується майбутнім; він переконаний, що воно не має несподіванок чи таємниць, пригод чи ґрунтовних новин, він певний, що світ піде вже простою дорогою, без закрутів чи поворотів, і тому він гамує свою тривогу за майбутнє і остаточно влаштовується в сучасному. Не диво, що сьогодні світ здається позбавленим планів, сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підготовити їх. Отак виглядає дезертирство керівних меншин, що завжди знаходяться на відворотному боці бунту мас.

<...>

V. Свідчення статистики

Цей нарис шукає діагноз нашого віку, нашого сучасного життя. Ми вже виклали першу його частину, яку можна підсумувати так: наше життя, як репертуар можливостей, є багате, пишне, вище за всі інші, що їх знає історія. Але тим самим, що його розмір більший, воно виливається з усіх русел, засад, норм та ідеалів, що їх передала традиція. Воно більш наснажене, ніж усяке інше життя, і тим самим воно проблематичніше. Воно не може орієнтуватися на минуле. Воно мусить створити своє власне призначення.