Наука у структурі соціальних зв’язків
1. Американський соціолог Д. Белл з огляду на реалізацію суспільством різноманітних технологій виробництва виокремлює три типи соціальної організації у світовій історії: до індустріальний (аграрний), індустріальний (промисловий), постіндустріальний (інформаційний). Інформаційна стадія розвитку сучасного суспільства раціоналізує всі сфери життя людини, домінуючою стає діяльність спрямована на отримання, обробку, збереження, перетворення та використання інформації. Промисловість, сільське господарство, сфера послуг багатьох країн основані на технологіях, що охоплюють простір від мікросвіту до космосу. У сучасному комп’ютері швидкість обробки інформації наближається до швидкості світла. Всі ці дива для людини минулого і звичні речі для сучасника стали можливими завдяки науці. За словами В. Вернадського наука набула характеру планетарного явища, якісно змінивши світ людини і саму людину, структуру і характер соціальних процесів, весь стиль життя людей (90 % предметів сучасного світу створені у ХХ ст.). При цьому наука не дивлячись на беззаперечний прогрес у технологічному вимірі, опиняється в стані кризи ставлячи перед людством незнанні і неможливі раніше проблеми матеріального і духовного порядку.
Англійський фізик Ч. Сноу у 1959 р. на лекції в Кембриджському університеті сформулював ідею співіснування «двох культур» у суспільстві: традиційної (гуманітарної) і науково-технічної. Основу першої складає мистецтво, література, її суб’єктами є гуманітарії-інтелектуали, основою другої культури Ч. Сноу бачить природничі знання, а її носіями вчених. Гуманітарна культура цікава кожній людині, формуючи, транслюючи, акумулюючи загальнолюдські норми і цінності в той час як проблеми науки цікавлять переважно фахівців. Представників «двох культур» розділяє не прірва, а спроба звести мости між ними, за Сноу, нагадує шлях з одностороннім рухом, адже «технарю» набагато простіше сприйняти і зрозуміти зразки та досягнення митців ні гуманітарію усвідомити про що говорять хімік чи кібернетик. Відголоском такого протиставлення двох культур, двох мов, двох способів світосприйняття і світорозуміння стала дискусія про «фізиків» і «ліриків», яка врешті-решт протиставляла науку і не науку.
Отже, значення і роль науки стали беззаперечними фактами. З’ясуємо багатоаспектність феномену науки та її місце в системі культури.
Наука і будь-який духовний досвід не тотожні. Наука – це відображення загальних, суттєвих характеристик світу в системі абстракцій, ідеалізованих об’єктів. Наука – це мислене, понятійне концептуальне моделювання дійсності. Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на з’ясування і теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Це діяльність з метою отримання нового знання і результат цієї діяльності – сума отриманих на даний момент знань, що утворюють наукову картину світу. Наука – це також соціальний інститут з організаціями, установами, кадрами, правилами поведінки, нормами і регулятивами. Таким чином трьома основними іпостасями науки є:
· високоорганізована і спеціалізована форма діяльності;
· система знань;
· соціальний інститут.
Пізнання не обмежується сферою науки, філософія, мистецтво, релігія теж є формами відображення дійсності. Наприклад, філософія, на зразок науки, прагне до побудови знань в теоретичній формі, до логічної доказовості своїх висновків. Паралелі науки і філософії доволі очевидні, але на відміну від конкретних наук які неупереджено вивчають свій «зріз» буття, філософія спрямована на цілісне пізнання універсуму і формування норм ідеалів і культурних цінностей. Наука спирається на факти та експерименти, філософія тяжіє до абстрактних сутностей. Мистецтво продукує художнє знання через особистісно-суб’єктивне відображення світу на основі художніх образів створених творчою уявою митця. Вчений як і митець виступає творцем, інколи посилається на інтуїцію, але на відміну від художника відображає світ у поняттях, створюючи над особистісне загально значиме знання. Релігія пропонує систему знань, основаних на вірі в надприродне, сакралізуючи їх при цьому не вимагаючи жодних доказів і будь-яку критику називає єресями.
Істинне знання не завжди наукове. Наукові процедури не забезпечують однозначне досягнення істини. Постає питання: у чому полягає специфіка наукового пізнання? Відповідь передбачає пошук критеріїв раціональності або, що те й саме, науковості, використовуючи які можна легко відрізнити наукову працю від ненаукової, гіпотезу від несинітниці.
Так, хіміки на симпозіумах не будуть обговорювати проблему перетворення неблагородних металів у благородних металів у благородні, астрономи не стануть серйозно обговорювати прогнози астрологів, а у фізичних або технічних журналах не побачиш статті, присвячені створенню машини часу, вічного двигуна або проблемам «виходу в астрал». Це терени так званої «жовтої» преси, в той час як у наукових публікаціях мають місце інколи навіть надто сміливі гіпотези пошукового характеру. Російський методолог науки В. Кохановський називає «три кити» на яких тримається наукове знання: досвід, логіка, критика.
Критеріями раціональності знань є:
1. Об’єктивність. Мета наукового пізнання – з’ясування об’єктивних законів дійсності (законів природи, соціуму, мислення) і вираження їх у відповідних поняттях, абстракціях, теоріях, ідеях, принципах. Вихідною посилкою такого підходу є визнання реальності світу в його цілісності і розвитку та підпорядкованості його сукупності об’єктивних законів. Відсутність у філософії законів на зразок фізичних, дозволило позитивістам заявити про демаркацію філософії і науки, як неістинного (безглуздого) та істинного знання.
Вимога об’єктивності зводить до мінімуму, а в ідеалі робить неможливими, прояви догматизму, апологетики, суб’єктивізму, монополію на істину в науковому дослідженні. Проте в точних науках прояв об’єктивності наочніший ніж у суспільних та гуманітарних, не завжди вільних від впливу влади та ідеології суспільства. коли історія або політологія починають приймати упереджену позицію (чи то під тиском державного апарату чи під впливом свідомого світоглядного вибору науковця) вони втрачають ознаки науковості, перетворюються на форму квазінауки та апологетики і зникають разом з тиранами або політичними режимами.
2. Систематизованість. Наукові знання – не хаотичне поєднання фактів, це сукупність знань впорядкованих на основі певних теоретичних принципів. Фіксування, описування та узагальнення фактів включає їх у систему понять, у склад теорій. Наукове знання на основі системності тяжіє до повноти і несуперечливості.
3. Доказовість і обґрунтованість. З перших доказів Фалеса Мілетського і Зенона починається європейська наука. Древні греки високо цінили доказовість не співвідносячи її з можливістю отримання безпосередньо практичного результату. Наукове знання – це доказове знання, тобто підтверджене фактами і аргументами. Ейнштейн захоплювався чистотою мислення продемонстрованого греками у геометрії.
4. Несуперечливість. Відповідність емпіричним і теоретичним даним, можливість описувати відомі явища – обов’язкова вимога наукового знання.
5. Відкритість для критики та перевірки. Неодноразові перевірки спостереженнями та експериментами і різними дослідниками різних країн даних досліджень унеможливлюють фальсифікацію результатів у науці. Декартівський заклик сумніватися у всьому спонукає до критики. За К. Поппером будь-яке твердження має шанс бути спростованим у майбутньому і його беззаперечність сьогодні не означає істинність завтра, згадаємо, наприклад, класичну механіку, яка частково поступилася місцем некласичній або птоломеєвську систему світоустрою яка після багатьох століть панування стала лише фактом минувшини. Критика завжди дає можливість або спростувати твердження або, навпаки, переконатися у його правомірності. Н .Бор вважав, що нові теорії спочатку сприймаються як божевілля (теорія еволюції, молекулярна генетика, теорія відносності). З часом стають майже стандартом.
6. Забезпеченість матеріальною базою. Заклади, установи, прилади, наукове обладнання, підготовлені кадри – це те без чого неможлива сучасна наука. Досить часто відсутність матеріальної бази або її слабкість (як наприклад у пострадянських країнах в наслідок соціально-економічної кризи) сприяє руйнації науки, відтоку наукових кадрів і, відповідно, відставання та ослаблення самої держави, втрата нею позицій на міжнародній арені.
Наука не може ніщо приймати на віру. Недотримання вимог раціональності створює лише ілюзію отримання істинних знань. Прикладом може слугувати паранаука (пара від грецької – біля): астрологія, парапсихологія, спіритизм, уфологія, езотеризм. Паранаука пропонує систему знань під виглядом наукових теорій. Багатьом би холілося зустрітися з представниками позаземних цивілізацій, передавати думки на відстані, спілкуватися з видатними діячами далекого минулого, передбачувати майбутнє, але, нажаль достовірності у цьому немає. Ідеологічна порожнеча та психологічна неврівноваженість, певна маргіналізація суспільства реанімують паранауку, адже вона така ж давня як і наука.
Відрізняє пара науку від науки недотримання норм наукової діяльності (наприклад, підтасовка фактів, видавання випадкового збігу обставин за закономірності). Використання ненаукових методів (наприклад, передбачування майбутнього по розкиданим камінцям, або зцілення жаб’ячою лапкою) помилковість отриманих результатів (наприклад, не кваліфікованість вимірювань), неправильність інтерпретації.
Не зважаючи на конфронтацію науки і паранауки, остання має прихильників. Не варто забороняти або популяризувати і культивувати паранауку, її треба раціонально сприймати. П. Фейєрабенд, Т. Роззак передбачають банкрутство науки і виступають захисниками елементів містики та ірраціональності у системі світогляду сучасної людини, виснаженої надмірним раціоналізмом.
Наука вплетена у всі сфери життя, тому виокремити функції науки як багатофункціонального явища, претендуючи на всеохоплюючий аналіз непросто. Серед основних функцій науки зазначимо:
1. Пізнавальна функція. Наука спрямована на пізнання об’єктивних законів світоустрою і на основі цього на передбачування та прогнозування майбутнього. Існує відома формула: знати щоб передбачувати, передбачувати, щоб практично діяти, яка обумовлює іншу функцію науки.
2. Практична функція. «Озброєна» наукою людина набуває сили знань, які дозволяють їй перетворювати і створювати середовище існування. Наука стає виробничою силою суспільства цивілізації при цьому екологічно виснажуючи світ та забезпечуючи якісний стрибок у можливостях ведення війни. Наука як будь-яка сила вимагає дбайливого застосування створюючи можливості як для злету людства так і для його руйнації.
3. Культурно-світоглядна функція. Індивід застає готові накопичені людством знання і способи пізнання залучаючись до них у процесі соціалізації. Через систему освіти, виховання, навчання формується світогляд людей, формується особистість. Наука виступає фактором формування переконань людини, основ її світобачення і світорозуміння. Тому роль вченого співвідносна з роллю законника або священика. В освітньому процесі дитина вперше зустрічається з наукою, що дає поштовх формуванню у її свідомості певної картини світу. Наука цілеспрямовано включається у сучасний освітній процес, корегуючи методики, програми, плани, методологічні та дидактичні матеріали. Сучасна система освіти переорієнтовує освітній процес з техногенно-економічної парадигми на еколого-гуманістичну в якій робиться акцент на виживанні людства.
Наукове пізнання як різновид діяльності передбачає наявність суб’єктно-об’єктних відносин. Суб’єктом науки може виступати окремий вчений, наукове співтовариство, науковий колектив. Суб’єкт наукової діяльності має володіти концептуальним матеріалом, засобами і методами досліджень не зважаючи на раціональність науки вагомим фактором її розвитку є суб’єктивність вченого, його світосприйняття, відданість справі, тощо. Об’єктом науки є все, на що спрямована думка дослідника, все що може бути описане, визначене в поняттях, висловлене в теорії. Об’єкт – це сукупність всіх сторін, якостей відношень, що протистоїть суб’єкту пізнання. Об’єкт науки – реальність, що представляє той чи інший фрагмент об’єктивної дійсності. Предмет науки – це відображення реальності на абстрактному рівні, шляхом виявлення найбільш суттєвого в ній. Предмет науки не просто явище або процес об’єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, «частина», «сфера», «сторона», «аспект» реальності.
Інколи спостерігається ототожнення понять «об’єкт» і «предмет» науки. Одна і таж сфера об’єктивної реальності може бути об’єктом дослідження багатьох наук (наприклад, фізична реальність – об’єкт дослідження природничих та технічних наук, соціум наук суспільних і гуманітарних). В той же час кожна наука відрізняється від іншої своїм предметом. Предмет науки не може бути тотожнім об’єкту, який вона вивчає.
§ 2. Наука – складне і багатогранне явище. класифікація наук є проблемою тому, що передбачає існування різноманітних способів розкриття специфіки і взаємодії окремих наук в структурі «науки взагалі».
Одним із перших систематизаторів і класифікаторів знань був Аристотель, схематично його підхід можна представити таким чином:
Формальну логіку він вважав знаряддям («органоном») будь-якого пізнання, відводячи їй особливе місце у всіх формах знань.
В ідеалістично-діалектичній системі Гегеля науки відповідно до ієрархії знань співвідносяться так:
1. Логіка (діалектика і теорія пізнання).
2. Філософія природи.
3. Філософія духу.
Філософію Гегель вважав «наукою наук» і зразком раціоналістичності.
Позитивіст О. Конт на основі специфіки предмету і змісту наук запропонував наступну класифікацію наук:
1. Математика.
2. Астрономія.
3. Фізика.
4. Хімія.
5. Фізіологія.
6. Соціальна фізика (соціологія)
7. Мораль.
Принципами класифікації у Конта виступали: 1) рух від простого до складного; 2) від абстрактного до конкретного; 3) від древнього до нового.
Неокантіанці В. Віндельбанд та Г. Рікерт, представник філософії життя В. Дільтей розділяли науки на 2 групи за методом дослідження: номотетичні та ідеографічні.
Номотетичні (науки про природу) тяжіють до методу узагальнення і встановлюють закономірності, в той час як ідеографічні (науки про дух, культуру) ґрунтуються на методі індивідуалізації, фіксуючи неповторне, особливе, одиничне.
Ф. Енгельс, беручи за основу форми руху матерії, розташовував науки про матеріальний світ у такому порядку: механіка, фізика, хімія, біологія.
Сучасні класифікації наук ґрунтуються на різних критеріях. Традиційно за предметом і методом пізнання розрізняють:
· природничі науки (про природу);
· суспільні (гуманітарні, про суспільство);
· технічні.
Своєрідними науками, що стоять осторонь цієї схеми є філософія, математика, логіка. філософія вивчає найбіль загальні закони розвитку дійсності, але повністю ідентифікувати її як науку важко. Математика є складовою як природничих так і технічних наук але не співпадає з ними. Логіка однаково щільно охоплює і гуманітарні, і технічні і природничі науки, будучи основою мислення.
За критерієм «наближеності» до практики виокремлюють науки:
· фундаментальні, «академічні» - в яких відсутня пряма орієнтація на практику;
· прикладні, спрямовані на безпосереднє застосування результатів дослідження.
Радянський філософ Б. Кєдров запропонував власну класифікацію наук ґрунтуючись на визнанні пріоритетності трьох розділів наукового знання: природознавства, суспільних наук та філософії. Його класифікація наук набуває такого вигляду:
· філософські науки (діалектика, логіка);
· математичні науки (математична логіка, кібернетика, математика);
· природничі і технічні науки (механіка, фізика, хімія, тощо);
· соціальні науки (історія, науки про базис і надбудову, мовознавство).
Різноманітність класифікацій наук все ж дозволяє стверджувати, що поглиблення і деталізація дослідницького інтересу, поява нових наук залишає традиційно для дослідження дві сфери: природу і людину, відповідно завжди будуть існувати два види знань, вони будуть диференціюватися, інтегруватися як у власних межах так і у межах знання взагалі, відображаючи дійсність, даючи відповіді на питання при цьому ставлячи нові. Динаміку наукового пізнання ми розглянемо у наступній темі.
§ 3. Наука – це соціокультурний феномен, розвиток якого детермінує соціальний контекст. В свою чергу вона суттєво впливає на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука тісно вплетена в структуру соціальних відносин і є соціальним інститутом. Нагадаємо, що соціальний інститут – це сфера впорядкованих відносин між людьми, стійка організація їхньої життєдіяльності, сукупність норм і цінностей, що окреслюють і регулюють межі бажаного і допустимого.
Основоположник соціології науки Р. Мертон визначав науку як те, що роблять вчені. Інституціоналізація передбачає формалізацію всіх типів стосунків. Наука як соціальний інститут представлена такими елементами:
· специфічні функції і завдання;
· матеріальна база та фінансові ресурси;
· наукове співтовариство;
· система комунікації;
· форми контролю, санкції.
Про специфічні пізнавальні цілі науки було сказано вище. Існування науки забезпечує певна соціальна і професіональна організація. Наука простягається від університетів до науково-дослідницьких центрів, має розгалужену інфраструктуру: бібліотеки, інформаційні центри, лабораторії академії наук, органи координації і планування. Наука стала професійною діяльністю, за яку вчені отримують платню. До ХІХ століття існувала на рівні хобі і вченому платили не за його наукові розробки, а за викладацьку діяльність. У ХХ столітті з’явилося поняття «науковий співробітник». Сьогодні вчений – це особлива професія, шанована суспільством.
В кінці минулого століття чисельність вчених у світі досягла більше ніж 5 млн. осіб, наука включає близько 15 тис. дисциплін і декілька сот тисяч наукових журналів. Сьогодні наука не вільна від менеджерських функцій і залучення коштів на проведення досліджень.
Наука для свого розвитку і відтворення отримує суспільні ресурси: фінансові (від держави, промислових корпорацій, приватних фондів), матеріальні (землю, приміщення, прилади, матеріали, енергія), інтелектуальні (поповнення лав науковців у першу чергу з числа колишніх студентів). Наука часто змушена виконувати «соціальне замовлення», інколи вчені працюють у закритому режимі у спецмістечках. Стосовно точних наук значимою характеристикою є секретність досліджень яка поширюється на розробку нових видів озброєнь (інфразвукових, генетичних, психотропних). Приблизно 40% всіх наукових досліджень виконуються на замовлення військових відомств. Комерційні таємниці теж відносять до рангу засекречених інформацію у сфері виробництва продуктів харчування, фармацевтичної галузі тощо. Філософи застерігають проти ситуацій, коли застосування науки втрачає гуманістичний зміст. Вчений завжди відповідальний за наслідки використання технологічних розробок.
Виявлення фізиками нового джерела енергії зробила можливим створення атомної бомби, Радянський союз запустивши перший супутник випередив США. Отже, наука інколи стає інструментом політики, інколи політика втручається в науку. Про останнє красномовно свідчить ідеологічний тиск на генетику та кібернетику у колишньому СРСР.
Наука – це колективна діяльність, яка вимагає співробітництва багатьох людей. Наукове співробітництво (термін впроваджений М. Полані) - це всі науковці які робили і роблять зараз внесок у розвиток науки, вчені сучасності і попередніх поколінь об’єднаних спільними ідеалами і цінностями. Наукове співтовариство може бути світовим національним, дисциплінарним. Детальний аналіз наукового співтовариства було зроблено Т. Куном у праці «Структура наукових революцій». Існує два способи відтворення наукового співтовариства: формальний, коли ідеали та цінності зафіксовані у вигляді усного або письмового кодексу на зразок клятви Гіппократа, та неформальний, у якому провідну роль відіграє особистісне спілкування вченого-наставника і учня-новачка, в процесі чого перший демонструє поведінку науковця, а другий її наслідує.
Національне співтовариство вчених дотримується не лише норм і цінності науки в цілому, а тих, що є пануючими у даній державі (наприклад, традиції емпіризму в Англії, раціоналізму в Німеччині). Дисциплінарне співтовариство орієнтує вченого на пріоритети даної галузі знань. Науковець будучи членом декількох наук і співтовариств одночасно інколи опиняється в ситуації конфлікту і вибору (наприклад, німецькі фізики, які в межах Манхеттенського проекту США приймали участь у створенні атомної бомби).
Відтворення наукового співтовариства (підготовка нових поколінь вчених) – це не лише передача певної суми знань, це засвоєння ідеалів та цінностей науки, того, що називають етосом науки. Термін «етос» означає специфічний дух, характер, налаштованність особистості або соціальної групи.
Етос науки – інтелектуальна і соціальна відповідальність вчених, моральний вибір, проблеми етично-психологічного клімату наукового співтовариства. Чотири принципи морального імперативу науки сформулював Р. Мертон у праці «Нормативна структура науки» (1942).
1. Універсалізм (або об’єктивність) характеризує об’єктивну природу наукового знання і наявність критеріїв та правил доказів. Наукова цінність знання не залежить від того. Ким воно отримане, молодим аспірантом чи знаним академіком. Репутація вченого має ґрунтуватися на реальних заслугах, результат досліджень – оцінюватися об’єктивно.
2. Загальність(або комуналізм), вимагає щоб знання ставало доступним і відомим усім і ніхто не мав права монопольно володіти ним, ні вчений ні корпорація або уряд. Цей принцип наполягає на відкритості науки.
3. Незацікавленість, вимагає від вченого служіння істині. Визнання, винагорода, слава, не повинні бути ціллю, заради якої проводиться дослідження.
4. Організований скептицизм, вимагає не приймати на віру наукове знання, критичність і добросовісність у перевірці отриманих результатів має бути суттю дослідження. В науці неможлива сліпа довіра авторитетам якими б шанованими вони не були.
Р. Мертон відмічав наявність протилежно спрямованих вимог, так званих «норм» «контрнорм», на які орієнтуються вчені у своїй діяльності. Їхня суперечливість призводить до того, що вчений не рідко опиняється у стані амбівалентності, наприклад, вчений повинен знати всі ідеї попередників і при цьому зберігати самостійність мислення, має сприймати нові ідеї і в той же час не піддаватися інтелектуальній моді. Вчений має бути повною мірою гнучким, при цьому дотримуючись норм і цінностей співтовариства.
Соціологи вважають, що лише приблизно шість відсотків населення мають схилення до наукової діяльності (своєрідна «спорідненість до праці», за Сковородою), а сплесками наукової активності є життєві періоди 30-39 та 50-60 років. Більшість вчених досягли наукових вершин саме у цьому віці. Значним стимулом вченого є прагнення утвердити свій авторитет, який забезпечить йому професійне визнання. Наука знає приклади, коли вчені припиняли займатися науковою діяльністю, коли хтось випереджав їх отримані результати. Суб’єктивність вченого значима у науковому дослідженні.
Окрім норм наука як соціальний інститут застосовує низку санкцій для заохочення науковців до певних дій чи то утримування їх від небажаних вчинків і девіантну поведінку. Головною позитивною санкцією є визнання колег. Це визнання виражається у різних формах – від цитування в наукових працях, до отримання наукових премій (серед яких в області хімії, фізики, медицини, фізіології та економіки найпрестижнішою є Нобелівська) і називання іменем вченого закону або теорії (наприклад, закон механіки Ньютона, періодична система Мендєлєєва, теорія відносності Ейнштейна, теорія еволюції Дарвіна), від обрання почесними членами академії до включення біографічних довідок у довідники та енциклопедії. Ігнорування колегами праці вченого виступає негативною санкцією щодо, наприклад, плагіату чи фальсифікації даних досліджень. Все це зовнішні форми контролю, внутрішнім регулятивом висапує совість вченого як людини і особистості. А. Ейнштейн вважав, що моральна чистота вченого являється умовою адекватного відображення буття.
Наука – це лише одна із сфер людської діяльності, результати якої здатні радикально міняти наші уявлення про дійсність. Міць набута людиною завдяки розвитку науки, не завжди гармонійна з умінням використати і застосувати її. У соціокультурному контексті сформувалися дві світоглядні позиції, оцінки місця і ролі науки у суспільстві.
Сцієнтизм (від латинського – знання, наука) визнає науку вищою культурною цінністю, прагне здійснити демаркацію філософії і науки, звільнити науку від нехарактерних їй установок, зорієнтувати гуманітарні знання на зразки та ідеали природничих наук.
Антисцієнтизм підкреслює обмеженість можливостей науки і витлумачує її як ворожу силу людській сутності, вимагає паритету наукових і ненаукових способів світобачення. Антисцієнтисти переконані, що втручання науки в життя людини робить його бездушним, перевантаження і перенапруження сучасної людини спричиняють ненормальність суспільства. радикальний антисцієнтизм вимагає обмежити і загальмувати розвиток науки.
Наука стала джерелом глобальних проблем сучасної цивілізації (екологічної, антропологічної, проблеми виживання) вона ж є умовою їх подолання. В розвинених країнах вчених залучають до управління державою, до роботи в експертних комісіях, що свідчить про зростання статусу науки у суспільстві і соціальної відповідальності вчених за долю як науки так і людства в цілому. Мова не проте, щоб професори складали державні структури, а про те, щоб у суспільстві була потреба і можливість при вирішенні державних питань і нагальних потреб спиратися на науку і позиції вчених.
Питання для самоконтролю.
1. У чому полягає багато-аспектність феномена науки?
2. Назвіть основні філософські проблеми науки.
3. У чому полягають абсолютиські домагання науки? Чи справедливі вони?
4. Назвіть і охарактеризуйте критерії раціональності.
5. Охарактеризуйте соціальну сутність і функції науки.
6. Розкрийте зміст понять «сцієнтизм» та «антисцієнтизм», якій позиції ви віддаєте перевагу, чому?
7. Розкрийте зміст суб’єктно-об’єктних відносин в науці.
8. Назвіть способи відтворення наукового співтовариства, охарактеризуйте етос науки.