Вихідні цінності людського буття
Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивіду-альність", характеризують якісні прояви людини. > Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.
> Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають исловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.
> Поняття "особи " характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.
По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "сімість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.
Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
■ ■ вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (homo sapiens)
■ ■ особлива -розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот
■ ■ характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини
♦ одиничний представник роду і стоїть у ряді
таких понять: рід - вид - індивід >. ♦ є носієм якихось важливих рис, притаманних
родові загалом ■ ♦> суб 'єкт та об 'єкт соціальних стосунків ♦> неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями людська самотність, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей
^людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги
> особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що деи{0 в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати
* Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відпов-ідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу
Звернення до людської особистості як до окремої теми філософських роздумів зумовлене тим, що одське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.
Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини? - як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує усе фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя да найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, проте - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.
? Найбільш прийнятним та виправданим видається погляд, згідно якому в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.
Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості тому, що в саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість і постала як те, що є внутрішнім носієм людських якостей, їх концентрацією та дійовим джерелом.Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило в. особистості виділяють духовний центр людини (1), її самотність, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині; а також центр або вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергії (2).
Отже, особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як особистість.
Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже як особистість людина постає для себе, та й для всього світу, як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що надлюдською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), як М. Бердяев та Е. Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної "критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися нате, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру.
Якою ж є природа людської особистості] Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до мікрокосмосу, що містить в собі основні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз І засвідчує цей момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.
Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це є певний прояв буття та його характеристик.
Самотність, духовний центр людини
Вихідне джерело людської активності
Певне місце в тотальності буття; унікальне, зосередження буття, засвідчене самовиявлення.
Бути особистістю - це не значить лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності можна характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість - це унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є тотальність буття, але вона по-• дана в унікальному та своєрідному виявленні. Тому для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб або не бути взагалі - це є основне внутрішнє питання людської особистості.
На думку засновників персоналізму (М. Бердяев, Е. Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав в душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С. Кіркегора про те, що ''''людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного"". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: якщо ми щиро та наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад, підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.