Стислий переказ, виклад змісту

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому — ціле, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість — це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

Коментар

У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя — скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

Легенда про Авеля і Каїна

В Адама і Єви було двоє синів. Старшого звали Каїн, а молодшого — Авель. Каїн орав землю, та землі не любив. І зірок не любив, і птахів не любив, і дерев ні любив. Каїн усім заздрив і всіх ненавидів, тому що вії був злий і жорстокий.

Коли птахи пролітали понад землею, Каїн кидав у них каміння: заздрив птахам, що вони вміють літати. Коли зірки спалахували в небі, Каїн і в зорі кидав каміння, тому що зірки вміли світити. Коли опівдні дерева кидали на землю тінь, Каїн обламував гілки — він і тіні чужій заздрив! Злою людиною був Каїн, дуже злою.

А брат Каїна — Авель — був веселий і добрий. Він випасав овець. З ранку й до вечора блукав зі своєю отарою широкими луками, грав на сопілці, співав пісень.

Зірки, дерева й птахи слухали його пісні. То були перші пісні на землі.

Птахи, дерева й зірки полюбили Авеля. А Каїна почали боятися.

Якось холодної ночі надумали брати розпалити вогнище.

Довго Каїн розпалював своє вогнище. Та не слухався вогонь злих Каїнових рук. Не горів.

А під добрими руками Авеля вогнище спалахнуло відразу. Затріскотіли гілки, наче тільки чекали доторку легких пальців Авеля.

Заграло полум'я. Весело зробилося навкруги, тепло. Заспівав Авель пісню про вогонь і про зірки, про те, як гарно жити.

Позаздрив Каїн Авелю, що вогнище в нього розгорілося. Підняв із землі камінь і вбив брата свого.

Урвалась пісня. Упав Авель на землю. Покотилася сопілка. Не вигравати їй більше веселих пісень.

Озирнувся Каїн. Навкруги — нікого. «Ніхто й не бачив, як я убив Авеля, ніхто й не довідається»,— подумав Каїн. І втік до лісу. Скрадається Каїн лісом, раптом чує — дерева зашепотіли: «Каїне, де твій брат Авель?»

Кинувся Каїн від дерев у степ, а над ним зірки піднялися та як задзвонять із небес: «Каїне, де твій брат Авель?»

Заметушився Каїн: куди втекти від зірок? До землі пригнувся, плазує, наче павук, очима косує.

Прокинулися птахи. З усіх боків галасують: «Каїне, де твій брат Авель?»

І здалося Каїну — то всесвіт кричить йому навздогін: «Де твій брат Авель?»

— Хіба я вартівник своєму братові? — зухвало відповів Каїн.

Збагнув Каїн, що хоч нікого й не було, коли він убив Авеля, та бачили те зірки, дерева, птахи...

І зненавиділи люди Каїна за те, що він заплямував землю кров'ю. І прокляли його. І його ім'я.

Відтоді минуло багато-багато віків. Багато зірок згасло. Люди народжувалися і помирали. Мінялися звичаї. Забувалися казки. Але й до сьогодні про лиху, заздрісну людину кажуть: Каїн. Або окаянний.

ОКСАНА ЗАБУЖКО