Глава 2-я діалог, или разглагол

Особы в разглаголє: Душа, Нетлєнный Дух.

[Душа]. Всякая невкусность дает для мене питатель­ный сок. Если только благоволишь, о нетлєнный Дух, ска­жи мнє, что значит: два пришелцы?

Дух. Всяк рожденный есть в мырє сем пришелец, слєпый или просвєщенный. Не прекрасный ли храм премудраго Бога мыр сей? Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдє все рожденное обитает. Сей состав­лен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Дру­гіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирєчь — мырик, мирок, или человєк. Вторый мыр симболичный, сирєчь Библіа. Во обительном коем-либо мырє солнце есть оком его, и око убо есть солнцем. А как солн­це есть глава мыра, тогда не дивно, что человєк назван мікрокосмос, сирєчь маленкій мыр. А Бібліа есть симболичный мыр, затем что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вечныя натуры, утаенныя в тлєнной так, как рисунок в красках своих.

Душа. Что значит вырыть погребенный в мєху зє­ницы?

Дух. Начало вєчнаго чувства зависит оттуду, дабы прежде узнать самого себе, прозрєть таящуюся в тєлє сво­ем вечность и будьто искру в пепелє своем вырыть. Сія искра протчія мыры, и сія мысленная зєница провидит в них вєчность.

Душа. Развє вєчность и Бог есть то же?

Дух. Конечно, вєчность есть твердь, вездє всегда во всем твердо стоящая, и всю тлєнь, как одежду, носящая, всякаго раздєленія и осязанія чуждая. Она-то есть истина и нетлєніе. Видишь, что свєт премудрости тогда входит в душу, когда человєк два естества познавает: тлєнное и вєч­ное. А о неразумєющих есть пословица: «Двоих нащитать не умєет».

Д у ш а. Но скажи мнє, кая полза видєть вездє два есте­ства, а не одно? И кое в сем утєшеніе?

Дух. Сіє изображу тебє подобіем. Прехитрый живопи­сец написал на стєнє оленя и павлина весьма живо. Сими образами сын его младенец несказанно веселился. И ста­рший сын взирал со удивленіем. Живописец со временем отер краски, и животины с виду ищезли. О сем мальчик рыдал неутєшно, а старшій смєялся... Теперь скажи мнє вину смєха и рыданія.

Душа. О, не могу сказать, но от тебе слышать жажду.

Дух. Конечно, мальчик думает, что погибли животины, того ради плачет.

Душа. Как же не погибли, если ищезли?

Дух. Ах, не называй краску образом. Она есть одна точіютень во образє, а сила и сердце есть рысунок, сирєчь невеще, ственная мысль и тайная начертанія, до коих то пристает, то отстает краска так, как тєнь к яблонє своей, и краска есть как плоть, а рысунок — как кость в тєлє. Сего ради не разумєющій рысунка не приложит краски. Сіе старшій понимает и смєется. Самый точныи образы еще прежде явленія своего на стєнє всегда были во умє живо­писцу. Они не родились и не погибнут. А краски, то приль­нув ко оным, представляют оныя во вещественном видє, то, отстав от них, уносят из виду вид их, но не уносят вєчнаго бытія их так, как ищезающая тєнь от яблони не рушит яб­лоню. И тогда-то бывает прямая піктура, когда она соглас­на с вєчною сущих образов мєрою, а со свойством их со­гласны суть краски.

Душа. Верую, что слово твое не ложное, по для мене нєсколько темно.

Дух. Внемли же второму подобію! Напиши ціркул. Здєлай из дерева или вылєпи его из глины. Потом опять его затри, а протчія разори... Тепер скажи мнє: погибл ли ціркуль?...

Душа. Погибл писанный, деревяный и глиняный...

Дух. Прав суд твой! Погибл, видно, видимый, но не­вещественный и сущій ціркул нетлєнен пребывает в сокро­вищах ума. Сей, как не создан, так и разоритися не мо­жет. Вещественныи же ціркулы не ціркулы суть, но, прямее сказать, ложная тєнь есть и одежда ціркулу истинному.

Душа. К чему же твоя рєчь течет?

Д у х. К тому, чтоб понять во всем два естества: Божіе и вещественное.

Д у ш а. А сіе понятіе куда выходит?

Д у х. Туда, что не может ничтоже погибнуть, а только тєнь свою теряет.

Душа. Что же далєе из сего слєдует?

Дух. Ничево! Кромє неустрашимость, благодушіе, упованіе, кураж, веселіе і благовидное вёдро, того сердечнаго мира, который у Павла ³³ всяк ум превосходящим нарицается. Разсуждай о тєлє твоем то же, что о помянутых образах и ціркулє. Щитай все мырское естество краскою. Но вєчная мєра и присносущныя руки Божія, яко же кости прильнувшую к ним плоть, всю стєнь поддерживают, пре­бывая во всем главою, а сверх непостоянный своея сєни дре­вом вєчныя жизни. Не на подлыя видно кости и руки смот­рит Бібліа словом сим: «Кость не сокрушится от него» ³⁴; «Не бойся, Іякове, се на руках Моих написах стєны твоя!..»³⁵ И догадался древнш Платон, когда сказал: Qeoz gewmetrei — «Бог землемєрит»³⁶. Не будь, Душа моя, из числа тєх, кои вещество за точность почитают. Они не исповєду­ют естества Божія. Отнимают силу и честь, бытіе и славу невещественному и благому Духу, а вмєсто его воздают мертвым и грубым стиіам. Сіе-то значит: осудить и приго­ворить ко смерти началника вєчныя жизни и всеобщаго всякія твари жизнодавца, Бога, видно, убить нелзя. Но не­честивую мысль их правда Божія в дєло ставит. Тогда отняли от Бога жизнь и силу, как только присудили ее тлєнію. И тогда же отдали тлєнности жизнь, как только отняли ее от Бога. Вот суд, воцарившій раба вместо господина, испросившій себе разбойника Варавву³⁷. Сіи отцеубійцы и слєпыи стєн осязатели называются у Платона подлостью, во мрачном рвє и аде сидящею, одну темную тєнь видящею и ничего за сущую истину не почитающего, развє одно тое, что ощупать и в кулак схватить могут³⁸. Сей есть источ­ник безбожія и сердечному граду разоренія. Ползущая сія и ядущая землю подлость, прилєпився ко бренію, стала и сама грязью и возметаемым от вихра прахом. Прилєпившіи же сердце свое Господеви суть единаго с ним духа и хва­лятся со Исаіею: «Божій есмь». «Путь благочестивых прав». «Не падемся, но падутся все живущіи на земле. Всє тры мыры состоят из двох едино составляющих естеств, называемых матеріа и форма. Сіи формы у Платона назы­ваются идеи, сирєчь виденія, виды, образы. Они суть пер­вородныи мыры нерукотворенныя, тайныя веревки, прехо­дящую сєнь, или матерію, содержащія. Во великом и в ма­лом мырє вещественный вид дает знать о утаённых под ним формах, или вєчных образах. Такожде и в симболичном, или біблічном, мырє собраніе тварей составляет мате­рію... Но Божіе естество, куда знаменіем своим ведет тварь, есть форма. Убо и в сем мырє есть матеріа и форма, сирєчь плоть и дух, стєнь и истина, смерть и жизнь. Напримєр, солнечная фігура есть матеріа, или стєнь. Но понеже она значит положившаго в сонцє селеніе свое, того ради вторая мысль есть форма и дух, будьте второе в сонцє сонце. Как из двоих цвєтов два духи, так из двоих естеств двє мысли и два сердца: тлєнное и нетлєнное, чистое и нечистое, мерт­вое и живое!.. О Душа моя! Можно ли нам в сем похвалитися и воспєть: «Христово благоуханіе есмы...»? ⁴⁰

Душа. О Душе мой! Блаженна тая душа... По крайней же мерє можем о нас сказать: «В воню мира твоего течем». Наконец, научи мя, что значит сєдмилампадный свєтилник?

Дух. Значит седмицу бытейскую, в которой весь симболичный мыр создан⁴¹.

Душа. Что такое слышу? Ты мнє насказал чудное и безвєстное.

Дух. Уже сказанно, что солнечная фігура есть матеріа и стєнь. Седмь дней и седмь сонцов, В каждом же сонцє есть зєница: второе прекрасное сонушко. Сіи сонушки из своих стєней блистают вєчности свєтом так, как горяшій елей сіяет из лампад своих.

Душа. О божественное, о любезное, о сладчайшее-сонушко!.. Еще же мнє скажи: что то есть херувімы?

Дух. Седмица и херувімы, то есть колесницы и пре­столы — то же⁴².

Душа. О ХЕРУВІМАХ. Почему они престолы?

Дух. Сонце есть храм и чертог вєчнаго, а в горницах тут же стулья, гдє субботствует. Колесница тоже, есть она дом ходящій. Видь сонце есть огненный шар и никогда не стоит, а шар состоит из многих ціркулов, будьте из колес. Убо сонце не точію есть чертог и вєчно бродящая авраамская скиніа⁴³, но и колесница, служащая нетлєнному на­шему Иліи⁴⁴, могущая возить вєчное наше сонушко. Сія сонечныя субботы, сирєчь чертоги и покои вєчнаго, называются тоже седмицею коров или юниц и седмицею пше­ничных Колосов, а у Захаріи седмицею очей⁴⁵. Слєпыя к гадательныя сія очи сидяшій на херувімах отверзает тогда, когда из внутренностей их вєчныя зєницы, как из сонцев сонушки, нетленным воскресенія свєтом блистать начи­нают.

Душа. Протчее: херувімска сєнь, что ли, она есть?

Дух. Сєнь, тєнь, краска, абрис, руга, маска, таящая за собою форму свою, ідею свою, рисунок свой, вєчность свою — все тое есть херувім і сєнь купно, то есть мертвая внєшность.

Душа. На что Іезекіил приправил им всєм крила ⁴⁶, дабы сверх орлов быки и кравы по поднебесной лєтали?

Дух. На то, дабы возлєтали ко единому началу, си­рєчь к сонушку. Он не приправил, но провидєл, что они все крилатыи.

Душа. Что значат крила?

Дух. Вторыя и вєчныя мысли, прелетающыя от смер­ти в живот, от матеріи к формє. Вот тебе Пасха, сирєчь преход⁴⁷. О Душа моя! Можеш ли от мертвых тварей и от сєни херувімскія перебраться к Господу твоему и ко осу-ществующей тебе формє твоей? «Крєпка, яко смерть, лю­бовь». «Крила ея — крила огня».

Душа. О Отче мой! Трудно вырвать сердце из клейкія стіхійныя грязи... Ах, трудно! Я видєла написан образ крилатаго юноши ⁴⁸. Он пялится летєть в горняя, но нога, прикованна цепью к земному шару, мєшает. Сей образ — мой образ. Не могу, а только желаю. «Кто даст мнє кри­лє?..» Для облегченія, Отче мой небесный, горести моя услаждающаго — продолжай бесєду. Открой мнє: для че­го Давід желает крил сих? ⁴⁹ Видь ты сказал, что один только сонцы херувімами.

Дух. Сонце есть архитипос[154], сирєчь первоначална и главна фігура, а копіи ея и віцефігуры суть безчисленныя, всю Біблію исполнившія. Такая фігура называлась антітипос (прообраз, віцеобраз), сирєчь вмєсто главныя фігуры поставленна иная. Но всє они, как к своему источнику, стекаются к концу. Такія віцефігуры суть, напримєр: тем­ница и Іосиф, коробочка и Мойсей, ров и Даніил[155], Даліда и Сампсон, сирєчь сонушко, кожа и Іов, плоть и Хрістос, пещера и лев, кит и Іона, яслы и Младенец, гроб и Вос­кресшіи, вериги и Петр, кошница и Павел, жена и сємя, Голіаф и Давід, Ева и Адам...⁵⁰ Все сіе то же есть, что сонце и сонушко — змій и Бог, Краснєйшая всех и мати протчіим есть фігура сонечная. Она первая благословля­ется и освящается в покой Богу. «Благослови Бог день седмый». По сей причинє протчіих тварей віцефігуры, в си­ле ея поставляемыя, всє бытіе свое пріемлют во днях свєтлыя седмицы, яко в ней вся тварь раждается; сама же прежде всєх созидается.

«Да будет свєт!» — и бысть свєт. Свєт, утро, день всег­да около лучей, а лучи при сонцє. И так не дивно, что Давід, находясь херувімскою копіею, желает крил, имєя ту же силу и мысли со седмицею. «Помыслих-де дни пер-выя и лєта вечная помянух и поучахся».

Всєм тварям дает толк и свєт свєтлая седмица. «Седмь сія очеса — Господня суть, призирающая на всю землю». Когда они слєпы, тогда вся Бібліа есть тма и Содома⁵¹. От нея и Давід учится. Там седмь сонцы, а у Давіда очи. Сонце почивающаго в сонцє на себє возит. И Давід то же: «Терпляде, потерпєх»; «Поднимая, подъях»; «Вознесу тя, Господи, яко подъях мя еси»⁵². Сонце есть заходящая стєнь, но сила и бытіе его в сонушкє своєм. И Давідовы очи есть ищезающій прах, но тєнь их востекает туда, дабы, ищезая, преобразитися во вєчную зєницу, во вторый ра­зум и в животворящее слово Божіе: «Ищезоша очи мои во слово Твое» ⁵³.

Херувім есть и Захаріа. И сей взирает на седмицу и то же, что она, мыслит: «Лєта вєчная помянух...» «Видєх,— вопіет Захаріа,— и се свєщник злат весь!» ⁵⁴ Куда кто смотрит, туда и идет. К лєтам вєчным! Туда ему путь! К свєтлой седмицє летит, орлими крилами парит. А гдє его крила? Вот они! «Рече ко мнє ангел, глаголяй во мнє»⁵⁵. Во внутрности крила его. Сердце его пернатое. «Крєпка, яко смерть, любовь». «Крила ея — крила огня...»

Херувім есть и предтеча. «Бє свєщник горяй и свєтляй» ⁵⁶. Бє — значит не то, что был, но то, что здєлан и создан свєтилником. Звезды прелестный и лжеденницы: горят, но не свєтят. Іоанн же истинная есть денница ⁵⁷.

Душа. Пожалуй, Отче небесный, скажи, что есть, что значит лжеденница? Горю и воспламеняюся знать.

Дух. Лжеденницы суть то же, что лжехерувімы.

Душа. Да где же они таковы? Я их вовся не понимаю. Открый!

Дух. Любезный мой друг! Іуда апостол ⁵⁸, той тебє да откроет. Вот тебє лжехерувімы, вот и лжеденницы!: «Ан­гелы, не соблюдшіи своего начала»; «звєзды прелестныя»; «тєлесны, то есть душевны или скотскіи, нетлєннаго духа не имущіи». Кратко сказать: заблудившіи от свєтлыя сед­мицы, яже есть гавань всєм. И сіе-то значит: «Не соблюд­шіи начала». Бог, начало, вєчность, свєт есть тожде. Сей свєт освятил есть селеніе свое в седмицє; седмица же есть то главизна книжняя. «Во главизнє книжной писанно есть о мнє»,— говорит Христос. Начало и главизна то же. Сю­да-то мой Іуда блистает словом сим: «Ангелы, не соблюд-шіи своего начала»; «Звєзды прелестныя: им же мрак тмы вовєки блюдется». Вот низпадшіи с небесныя седмицы лучіферы! Денница римски — лучіфер, то есть свєтоносец, или день за собою ведущій⁵⁹. Денница бо есть сонцу предитеча и предвєстник дню. Взглянь! Се прекрасная тебє денница! «Во утріе видє Іоанн Іисуса грядуща к себє и глагола: «Се Агнец Божій!»⁶⁰ Гдє же твой день нам, лю­безная наша деннице? Дай нам! Видь ты не прелестная, во мрак влюблявшаяся звєзда. Уже нам ночь мерзка омер­зєла.

«Сей есть! По мнє грядет Муж, иже предо мною быстъ...» И так сын Захаріин⁶¹ есть свєтилником, или лам­падою, горящій и озаряющій елей вмєщающею и сотворен аки оком, внутрь зєницу свою заключающим. У древних свєчою, лампадою и оком вселенный называлося сонце. «Не бє той свєт, но да свидєтелствует о Свєтє» ⁶². Вот тебе истинный, дщерь моя, херувім! И сего-то ради во храмах видишь образ его крилатый.

Дуща. О дражайшій мой херувіме Іоанне! Благода­рю тя, Отче небесный, за его. А Лука и Клеопа — не херувімы ли?⁶³ Я вчера во храмє слушала их путешествіе и вельми услаждалася ⁶⁴. Аще же херувімы — почему знать, что херувімы? Я бы очень рада...

Дух. Потому что идут путем субботным. Видно убо, что сим путникам на уме свєтлая суббот седмица. Суббота им голодным раздробляет хлєб их, отверзает помраченныя очи, правдивєе же сказать — субботствующій в сонцє и исходящій от чертога своего. «Онєма же отверзостєся очи». Сей Жених воскрилил их оными крилами: «Крила ея — крила огня». Дал сим невкусным болванам пищу и вкус, но на пути и на разуме субботнем основанный. А мои пєшеходцы, надєв крила и сотворився из ползущих и зем­лю ядущих зміев пернатыми орлами, по исаіевскому слову сему — «терпящіи Господа обновлят силу, окрилатєют, яко орлы» — всерадостно воскликнули: «Не сердце ли наю горя бє в наю: егда глаголаше нама на пути?» — сирєчь не воспламенил ли Он нас лететь в горняя от смерти к жизни, вдунув нам вкус и свєт свєтлыя седмицы?..

Душа. Нынє я уразумєла. Сонушко, как от пресвєтлєйшаго своего чертога, от гроба возсіявшее, воскрилило их и отверзло им очи их, дабы сєнь херувімска не почива­ла на пути грєшных, но минуя всю тлєнь, возвышался бы ко единой своей невидимой формє. «И Той невидим бысть има».

Дух. О Душа моя! Не одному Клеопє сія милость. Свєтлая седмица есть-то гора Божія, где благоволил жити. Сюда идет со тщаніем Маріам, цєлует и дружится со Елісаветою ⁶⁵. Туда восходят всє фаміліи и колєна ізраилская. «Тамо взыйдоша...» Сюда бєгут слепыи, хромый, нємыи. Тут дружбу и компанію заводят волки со агнцами, рыси с козленками, львы с теленками, аспіды с отроками⁶⁶ и созидаются очитыми, крилатыми по своей всяк сєни херувімами, возлєтающими к Началу, которое одно только есть, яко да царя — всєх подыймут; да будет Бог всяческая во всєх... Трудно только сим горам взыгратись, вскочить выспр, искапать сладость, воздымиться и породить, как тучным юницам, единаго своего Юнца. «Прійдите — взыйдем на гору Господню...»⁶⁷

Душа. Я читала нєкогдась, что еленицы и горнія ко­зы не могут раждать, развє на сих горах.

Дух. Сіе, Душа моя, в одном разсужденіи о Богє воз­можное, а в натурє тварей нестаточное. В симболичном мырє, он же есть Бібліа, гдє о едином Богє слово, так во­дится, но сіе в нашем великом мырє есть небыль. В Бозє и от Бога — все возможное, не от тварей ни во тварях. Фігурныя сія горы суть сонцы. Они прибєжище таким еленям, каков есть Давід и о каковых слово сіе: «Тогда скочит хромый, аки елень».

На сих горах откидает Давід ветхія свои роги, а рас­тут ему новый. «Тамо возращу рог Давіду...»⁶⁸ Сюда возскакивает исцєленный Петром хромый и возбужденна сло­вом от него изшедшим Тавіфа, сирєчь горняя коза⁶⁹. По сих холмах скачет и прескакивает младый елень, брат и жених Соломоновскія невесты⁷⁰. Сюда ж течет к брату и она: «Яви мнє зрак твой, гдє почиваеши?» Ответ: «В по­луднє, в сонцє» ⁷¹. Все воинство ангелское тоже воспівает, что во вышних сил и горних горах вєчныя мысли и одна слава Божія жительствует. «Слава во вышних Богу! — и тогда всей обєтованной библейской землє мир, покой и вєчная дружба! — яко же пишется в книгє Навина: «Почи земля от брани» ⁷². Сюда спєшат и пастыри. «Прейдем до Вифлеема!» ⁷³ «Тамо роди тя мати твоя».

Сюда за звєздою путешествуют и волхвы. «Видєхом (вопіют со Захаріею; видєх и се свєщник...), видехом-де звєзду его на востокє». Востока без сонца нигдє нєт. «Ста верху, идє же бє Отроча»⁷⁴.

Не только еленям, но и звєздам ніл раздоху, кромє сея горы. Вся тварь воздыхает, в жилище небесное облектися желая и вопія: «Сей покой мой!»⁷⁵ Магдалина тоже, ища радости и утешенія своего, зєло рано приходит на гроб ⁷⁶. Нелзя, чтоб сей гроб не был тот камень, гдє почивал Іяков и видєл лєствицу⁷⁷. Внимай и примєчай, дщерь моя, что при Магдалинє воспоминается разсвєт и глубокое утро, а при Іакове сонце. Чувствуеши ли, что сей камень, будто бы утро, чуть-чуть проницающее из мрака: темновато начер-тавает каменную гору Божію и пресвєтлый чертог его — сонце? Весьма ошибаешься, голубочко моя, когда не ду­маешь, что гроб оный не иное что-либо есть как только пещера, в нєдрах каменныя горы высєченна, где почила премудрость.

Нынє убо научися и вєруй, и вєдай, яко Господня зем­ля и все исполненіе ея идет к горє Божіей, в нєдрах своих рай сладостный и вєчную жизнь сокрывающей дотолє: «Дондеже дхнет день и двигнутся (херувімскія) сєни» ⁷⁸. Оный свєт и день! «Дунув рече: пріимите Дух Святый...» ⁷⁹ Тогда все, чрез сію божію гору, как по лєстницє, восходит к Богу. «Нєсть сіе! Но дом Божій и сія врата небесная»⁸⁰.

Душа. Енох не обрєтен в живущих, Иліа взят вихром, восхищен за волоса ангелом пророк Аввакум и апостол Філіпп, Павлов человєк до третяго неба восхищен — все сіе казалося мне жостким и гладным⁸¹. Ныне же в сей жестокости обрела я со Сампсоном нежную и сладостну пищу⁸². Усладила мне все сіе твоя херувімска рєчь и гора чудна. Не о сей ли горє чудотворной, не только Илію, но и быки, и горы скачущія, и холмы воскриляющей, и дре­веса; не о сей ли матерє нашей сіонской и не ей ли пєсенька сія Исаина: «Покой даст Бог на горє сей, испіют ра­дость на горє сей, помажутся миром на горє сей»⁸³.

Дух. Угадала ты со Сампсоном гаданіе его. Сія-то есть столица Сіон ⁸⁴, яже есть мати всєм нам, вопіющая ко всєм нам: «Тамо дам тебє сосца моя...»; «Блажен! Иже имать южики своя в Сіонє и племя свое во Іерусалимє». По­смотри ж теперь, сестрице моя! Куда идут 12 ученики? Не на гору ли Галилею⁸⁵ ведет их брат и друг, прекрасный Іосиф ⁸⁶, изшедшій, как из свєтлых палат, из темницы? Но горє со братіею своею веселится, возносится, благослов­ляет и утєшает надеждою, хотящаго их утєшить Святаго Духа⁸⁷. В сей залє — таинствами и благоуханіем безсмертія дышущая вечеря и Фомино увєреніе⁸⁸. В сей горницє здєлался вєтер и шум из крил Параклитовых⁸⁹. В сем храмє изліяніе странных языков и надежды совершеніе. Чада Сіоня, радуйтеся, яко даде вам пищу в правдє...» А Стефан? Не херувім ли? Не в горы ли взирает? ⁹⁰ «Се вижу небеса отверста!»⁹¹ А Павел? Не с Даніилом ли воз­водит очи в горы? «Возведох очи мои в горы и видєх: и се Муж!.. Тєло Его аки фарсіс...»⁹² А Павел не то же ли? «Вєм Человєка». «Горняя мудрствуйте» ⁹³. «Яко взятся ве­ликолєпіе Его!» ⁹⁴ Вот тебе малое число херувімов, окружа­ющих Господа славы. А не дышет ли во уши твои, любез­ная моя, вєтер и шум орлиных крил, несущих апокалипсну жену с прекрасным ея сыном? Посребрėнныя крила ея вы­соко парят! И она желает в горах святых укрыться от гонящаго змія. «И полещу и почію». О цєломудрая мати, невєсто неневєстная, нєт тебє на землє мира! Поспєшай, молю тя, с любезным чадом к горним вєчнаго субботам. На том сєдмихолміи вєрно сыщеш покойное мєсто, как Ноева голубка⁹⁵ или как ластовка, убєгающая зимныя стужи, прелєтающая от сєверных стран чрез Черный Понт⁹⁶ ко полудню, воспєвая пєсеньку сію: «Нєсть здє для мене по­коя»; «Кто прейде на оную страну моря и обрєте премуд­рость?»; «Едина есмь аз, дондеже прейду».

Свєтлая седмица есть день Господень, покойный полу­день, весна цвєтоносная, вєчное лєто, время благо, всєм воскресеніє, просвєщеніе и освященіе. «Очи всєх на Тя уповают, и Ты даеши им пищу во благо время». «Пріймите Дух Святый!»

Примітки

³³ Апостол Павло (інше ім'я — Савл) — один з найвідоміших уч­нів Христа, мандрівний проповідник. Сковорода веде мову про вірш з Послання св. апостола Павла до филип'ян: «І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі». (Фил. 4.7).

³⁴ «Багато лихого для праведного, та його визволяє Господь з них усіх: Він пильнує всі кості його, — із них жодна не зламається!» (Пс. 34.20,21).

³⁵ Схожі за змістом фрази досить часто зустрічаються в пророків Ісаї та Єремії (напр.: Іс.44.2—5). У Біблії гебрейський народ часто зветься «синами Якова», «насінням Якова», «домом Якова», або прос­то— «Яковом», за ім'ям патріарха, від дванадцяти синів якого це пле­м'я мало своє походження.

³⁶ Філософ В. Ерн зазначає, що вся «наука Сковороди є органіч­ним синтезом Платона з Біблією», що Сковороду «можна йменувати християнським платоніком». Д. Чижевський також називає платонізм одним із трьох джерел його філософії, поряд з патристикою та тво­рами німецьких містиків, хоча й застерігає, що, мабуть, в старому Киє­ві бракувало безпосереднього знайомства з працями Платона. Так чи інакше, а прямих і прихованих посилань на Платона в Сковороди — сила. Для нього Платон — «премудрий» та «боговидець».

³⁷ За звичаєм на свято гебрейської Пасхи можна було дати волю одному з в'язнів, приречених до страти. Євангеліє розповідає, що рим­ський намісник Юдеї та Самарії (від 26 до 36 р. по Р. X.) Понтій Пилат, бажаючи врятувати Ісуса Христа, запропонував відпустити саме Його. Одначе народ наполягав на тому, щоб звільнити розбійника Варавву (Мт.27.15—26).

³⁸ Сковорода згадує відому приповість з VII книжки платонівського трактату «Держава». За Платоном, людина тільки уявляє, що знає істинне буття, насправді ж ми бачимо лише тіні на склепінні печери.

³⁹ Платонівська наука про ідеї викладена в діалогах «Федон», «Бен­кет» та «Парменід».

⁴⁰ Вираз апостола Павла: «А Богові подяка, що Він постійно чинить нас переможцями в Христі, і запашність знання про Себе через нас виявляє на всякому місці! Ми бо для Бога Христова запашність серед тих, хто спасається. І тих, які гинуть, для одних бо смертельна запаш­ність на смерть, а для других запашність життєва в життя» (2 Кор. 2.14—16). «Христос» — грецький переклад гебрейського слова «Месія» («Машіах»), тобто «Помазанець». Так називали Божого Первосвящени­ка, Пророка і Царя, що його пришестя очікував був ізраїльський на­род. Новозаповітна християнська наука вчить, що Бог послав Свого Сина, щоб викупити (спокути) гріх усього людства (Гал.4.4,5). Його служіння тривало близько тридцяти двох років в гебрейській Палестині на початку нового літочислення. Син Божий, на ім'я Ісус (гебр. «Єшуа», тобто «Бог спасає»), народився у Віфлеємі, виховувався в Назареті, був розп'ятий та похований в Єрусалимі. Святе Письмо вчить, що Ісус Христос воскрес і на сороковий день вознісся на небо (Мр.16; Лк.24). За християнською теологією, боголюдина Ісус є втіленням Слова (грец. «Логоса»; див.: їв.1.1—5), другого Лиця Божої Трійці (єдиної в своєму єстві!). Проте для Сковороди Ісус Христос насамперед — мо­ральний взірець, вчитель правильного життя, якого він намагається по­рівнювати з давньогрецькими філософами. Втім, Сковорода не залиша­ється на цьому поверховому рівні розуміння постаті Ісуса. Він неодно­разово підкреслює саме «божественність» Ісуса Христа. Відкидаючи вартість історичних свідчень про Сина Божого, Сковорода стверджує духовий сенс факту його смерті і воскресіння, на якому будується ці­кава (і, зрештою, не суперечлива православному християнству) наука про «переображення» людини.

⁴¹ У перших розділах Книги Буття описане створення світу Богом протягом шести днів. Сьомого ж дня Бог «відпочив» (ЇМ. 2.2). Тому звичайно коментарі на це місце Святого Письма звуться «Гексамерон» («Шостоднів»). Одначе Сковорода, в якого була особлива наука про «душевний мир» або «спокій», надає дуже важливого значення саме дню сьомому (пор.: Євр. 4.1—10). Для українського філософа біблійна оповідь про створення має сенс тільки в алегоричному розумінні, а са­ме: як приповість про створення так званого «символічного світу», мета існування якого — приведення усієї тварі до злагоди з Богом, інакше — до «сердечного мира».

⁴² «Колісниця» в Сковороди дуже важливий символ «переображен­ня». Тут він наслідує традиції гебрейського символізму: І Сам, 6.7—9; Іс. 66.20. «Престол» же звичайно вважається за символ гідності та влади. Саме в цьому сенсі Біблія оповідає про «престол Божий (Іс. 66.1; Мт.5.34). Проте в місці, що коментується, Сковорода, очевидно, веде мову про мідяні підстави для так званого «моря» (посудини для жертвування), які мали по чотири мідні колеса, (або «кола»). Оце «море» на підпорках стояло в соломоновому храмі (І Цар. 7.23—37).

⁴³ Авраамська скінія — шатро, з яким мандрував праотець гебрей­ського народу Авраам за два тисячоліття до Р.Х. Праведний Авраам у Біблії зветься «другом Божим» (Як.2.23; Іс.41.8). Його скінія вважа­ється прообразом похідного храму Мойсея, а також символом «міста, що має підвалини, що Бог його будівничий» (Євр. 11. 8—10), тож «Царства Небесного».

⁴⁴ Ілля — пророк IX ст. до Р.Х., служив у північному Ізраїльському царстві. Як розповідає Святе Письмо, Ілля був взятий живим на небо в огняному возі (2 Цар.2.1—11). Сковорода знаходить в особі Іллі ще один символ саморозвитку та переображення душі. Саме Ілля, за Євангелієм, разом з Мойсеєм удостоївся бути свідком Переображення Христа (Мт.17.1—9).

⁴⁵ Захарій—тут: пророк VI ст. до Р.Х., який словом збудив у на­роду силу приступити до відновлення Божого храму. Видіння Захарія сповнені багатьма алегоричними образами та символами. Один з цих символів — сімку очей (Зах.3.9; Зах.4.10)—Сковорода витлумачує як повноту буття переображеної тварі, що досягає «чертогів вічного». Взагалі число «сім» вважається у євреїв святим числом, яке символі-лізує поєднання Божої досконалості (число 3) та світового порядку (число 4). Інакше: це число є символом союзу Бога з людьми, симво­лом спілкування між Творцем та Його створінням.

⁴⁶ Єзекіїль (Іезекіил) — син священика, який потрапив у полон до Навуходоносора, де почав пророкувати своїм одноплемінникам (VI ст. до Р.Х.), сучасник Єремії. В першому розділі Книги пророка Єзекіїля описується видіння чотирьох крилатих істот у вогні. Сковорода знов-таки вбачає тут символ внутрішнього душевно-духовного руху людини.

⁴⁷ Пасха (грец. «паска», гебр. «песах») — «проходження мимо» — найменування свята, котре Бог повелів святкувати синам ізраїлевим на спомин того, що Він вивів їх із землі рабства (2 М.12.1—28).

⁴⁸ Дослідники творчої спадщини Сковороди вважають, що тут згадана емблематична картина із збірки, котрих дуже багато видавалося в Європі XVI—XVIII ст. Д. Чижевський твердить, що безпосередній вплив на Сковороду мала так звана «амстердамська збірка»— (Symbola et emblemata selecta) (понад 840 гравюр), що її за наказом Петра І було видрукувано 1705 р. в Амстердамі.

⁴⁹ Давид — цар Ізраїльський та Юдейський, пророк і видатний поет, життя якого докладно описано в Книгах Самуїлових та в Першій книзі Царів.

⁵⁰ Тут згадані деякі епізоди з Святого Письма: в'язниця і Йосип— 1 М.39.19—23, скринька і Мойсей — 2 М.2.1—10, яма та Даниїл —Дан. 6.1—29, Деліла і Самсон (самсон — євр. «сонечко»)—Суд. 16.1—22, шкіра і Йов — Йов. 19.25,26, плоть і Христос — Рим. 1.3, печера і лев — можливо, Наум. 2.11—14, або Єз. 19, риба та Йона — Йон. 2.1—11, яс­ла і Дитина — Лк. 2.1—20, гріб і Воскреслий — Мт. 28.1—10, ланцюги і Петро —Дії.12.12.7—11, кош і Павло —Дії. 9.23—25, жінка і на­сіння— 1 М.3.15, Голіят і Давид—1 Сам. 17.1—58, Єва і Адам — 1 М.2.18—25; 1 М.3.20; «Авраамова сень» та гості — 1 М.18.1—8, ковчег і Ной—1 М.6.13—22; 1 М.7; 1 М.8.1—22, в'язниця (колода) і Єремія — Єр.20.1.—6, море та Ізраїль — 2 М.14.10—31. Загальний зміст, який вба­чає Сковорода в цих епізодах: дещо приховане з'являється назовні. Як відомо, за наукою Сковороди, внутрішня, «божественна» натура є прихованою в світі і в людині і потребує відшукування, викриття її.

⁵¹ Содом — одне з міст, знищених за своє нечестя вогнем, який зійшов з неба (1 М.19.1—29). Загибель Содома часто розуміється як символ майбутнього Божого суду над гріхом (Мт. 10.15; Лк. 10.12).

⁵² «Буду Тебе величати, о Господи, бо Ти з глибини мене витяг» (Пс.30.2).

⁵³ «Душа моя слабне від туги за спасінням Твоїм,— чекаю я слова Твого! За словом Твоїм гаснуть очі мої та питають: «Коли Ти потішиш мене?» (Пс. 119.81, 82).

⁵⁴ Епізод з видіння пророка Захарія (Зах. 4.1—10).

⁵⁵ Перші розділи Книги пророка Захарія являють собою діалог пророка і Ангола. Напр.: Зах. 1.9. Сучасні переклади Біблії замість слов'янського «глаголяй во мнє» подають се як «говорив зо мною».

⁵⁶ «Він світильником був, що горів; і світив» (їв. 5.35).

⁵⁷ Йдеться про Івана Христителя або Предтечу — останнього та найвеличнішого з пророків Старого Заповіту, який приготував своєю проповіддю народ до Царства благодаті, що наближається (Лк.1.57— 80; Мт.11.11). Іван збирав у Юдейській пустелі натовпи людей, впли­вав на них своїм аскетичним способом життя та проповіддю покаяння і спрямовував їх до Христа, якого пізнав через об'явлення Духа Бо­жого (Мт.3.1—17) під час хрещення. Ірод Антипа, правитель Юдеї, посадив Івана до в'язниці, а потім звелів відрубати йому голову за вимогою Саломії, доньки своєї незаконної дружини Іродіяди (Мт.14.1—12).

⁵⁸ Юда (Іуда), або Левій Юда, або Тадей (Фаддей) —один з два­надцяти апостолів, на прізвище Яковів (тобто син апостола Якова меншого). В Ів.14.22 цей Юда відрізняється від Юди Іскаріотського, який зрадив Христа. Послання Юди спрямоване проти фальшивих вчи-телів-спокусників, яких автор порівнює з «зорями блудними» (Юд.13) і «скиненими Анголами» (Юд.6) та зве їх: «тілесні, що духа не мають» (Юд.19).

⁵⁹ Люцифер (лат. «той, що несе світло») — одна з античних назв ранкової зорі або зірки. В ранньохристиянській писемності так імену­вали скинутого ангола — сатану. Церковнослов'янською мовою «люцифер» перекладається як «денница» або «лжеденница».

⁶⁰ Агнець (ягня) — символічне найменування Ісуса Христа, який приніс Себе в жертву за гріхи світу. Іван Христитель біля Йордану, де він христив людей, побачив, як до нього йде Ісус, і сказав: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (їв.1.29).

⁶¹ Тобто Іван Христитель, батьком якого був священик Захарій (не плутати з пророком Захарієм).

⁶² Так говорить про Івана Христителя євангеліст Іван (їв.1.8). Світло — це сам Христос.

⁶³ Невдовзі опісля Свого воскресіння Христос з'явився двом Сво­їм учням, які мандрували до Еммауса, що поблизу Єрусалима. Спо­чатку учні не впізнали Спасителя. Лише за вечерею, переломивши з ним хліба, вони впізнали Його («Тоді очі відкрилися їм») і промови­ли: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по до­розі, і коли виясняв нам Писання?» (Лк.24.13—32). Одного з цих двох звали Клеопа. Ім'я іншого невідоме. Сковорода припускає, що це міг бути сам євангеліст Лука.

⁶⁴ Читання Святого Письма є одним з найдавніших елементів хри­стиянської служби Божої. Сковорода згадує тут недільне ранкове євангельське читання про з'явлення Господа учням після Воскресіння.

⁶⁵ Маріам (гебр. Мір'ям) — тут: Марія, Мати Господа Ісуса Хри­ста. Почувши від Ангола звістку про майбутнього Сина, Марія пішла до своєї родички Єлисавети (яка мала народити Івана Христителя), і вони вдвох прославили Бога (Лк. 1.39—56).

⁶⁶ Провіщення пророка Ісаї про майбутні часи: Іс.11.6—8.

⁶⁷ 3 пророцтва Ісаї: «І станеться на кінці днів, міцно поставлена буде гора дому Господнього на шпилі гір... І підуть численні народи та й скажуть: «Ходіть та зберімось на гору Господню... І доріг Своїх Він нас навчить»» (Іс.2.2,3).

⁶⁸ Ріг у євреїв символізував владу й силу.

⁶⁹ Петро — один з найвідоміших учнів Христа. У його проповідях та ділах виявилася справжня віра, що перероджує. Двома з таких діл і були згадані Сковородою зцілення кривого та оживлення Тавіти (Дії.3.1—10; Дії.9.36—43).

⁷⁰ Соломон, син Давида — цар Ізраїльський приблизно з 1015 по 975 р. до Р.Х. Часи царювання мудрого Соломона— це найспокійніша доба гебрейської історії. До Святого Письма увійшли три книжки, на­писані Соломоном: Книга Приповістей Соломонових, Книга Екклезіястова (або Проповідника), Пісня над піснями. Образи з останньої книжки й використовує Сковорода в своєму діалозі. Любовна пісня Соломона та його нареченої Суламітки тлумачиться євреями як але­горія Божої любові до Ізраїля (див.: Єр.3.1). Християни вбачають тут символ єднання Христа і Церкви (Об.19.7; О6.21.2; О6.22.17). Се­ред інших тлумачень цієї книжки цікавим є те, що вбачає в пісні сим­волізацію стосунків між Богом та душею людини.

⁷¹ Інколи Соломон називає свою наречену «сестрою», а вона його — «братом».

⁷² Ісус (Єгошуа), син Павина (чи Нуна), служник Мойсея (1М.24.13) був обраний Богом його наступником. За 1400 р. до Р.Х. під водійством Ісуса Навина Ізраїльський народ підкорив землю Ханаан. «І взяв Ісус увесь Край, усе так, як говорив був Господь до Мойсея. І Ісус дав його Ізраїлеві на спадок, за їхнім поділом на їхні племена. А Край заспокоївся від війни» (Єг.11.23). Ісус Навин — про­образ Проповідника спасіння, який веде до дійсного спочинку (Євр. 2.10; Євр.4.8—10), тобто Христа.

⁷³ Як оповідає Євангеліє, Ангол Господень з'явився віфлеємським пастухам і промовив до них: «Я ось благовіщу вам радість велику... Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме». І пастухи почали говорити один одному: «Ходім до Віфлеєма й побачимо, що сталося там, про що сповістив нас Гос­подь» (Лк.2.8—20).

⁷⁴ «І ось зоря, що на сході вони її бачили, ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було» (Мт.2.9).

⁷⁵ «Бо вибрав Сіона Господь, уподобав його на оселю Собі: «То місце мого відпочинку на вічні віки...» (По. 132.13,14).

⁷⁶ Марія Магдалина (тобто Марія з Магдали) була серед жінок, що йшли за Ісусом до хреста (Мт.27.56,61; Мт.28.1). Вранці після Воскресіння Марія прийшла до гробу й побачила, що камінь, який за­кривав його, відвалений (їв.20.1). Спочатку вона не зрозуміла, куди поділося тіло. Але згодом Марія Магдалина зустріла Ісуса Христа, що воскрес (Ів.20.11—18).

⁷⁷ Яків, син Ісака та Ревеки, хитрістю купив право первородства в свого старшого брата Ісава (1М.25.29—34). Через це йому довелося втікати до Месопотамії. Під час мандрів «натрапив він був на одне місце, і ночував там, бо сонце зайшло було. І взяв він з каміння того місця, і поклав собі в голови. І він ліг на тім місці. І снилось йому,— ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж до неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній» (1 М.28.10—12). Сам Бог стояв зверху та обіцяв нащадкам Якова цю Землю та Своє благословення (ІМ.28.13—22). «І встав Яків рано вранці, і взяв каменя, що поклав був собі в голови, і поставив його за пам'ятника... І назвав він ім'я тому місцю: Бет-Ел» («дім Божий»).

⁷⁸ Пісн.2.17; Пісн.4.6: «Поки день прохолоду навіє, а тіні вте­чуть...»

⁷⁹ «Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: «При­йміть Духа Святого!» (Ів.20,21,22).

⁸⁰ «І прокинувся Яків зо свого сну... і сказав: «Яке страшне оце місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це брама небесна» (1М.28.16—22).

⁸¹ Патріарха Еноха, сина Яреда та батька Метушалаха (Мафусаїла), євреї та араби звали «вченим» і приписували йому винайдення писемності, лічби та науки про зірки. За Біблією, Бог взяв його до себе живим (1М5.18—24). Іншою людиною, яка була перенесена на небо, не зазнавши смерті, вважався пророк Ілля. Про життя юдейського пророка Авакума, автора книги, що увійшла до Святого Письма, май­же нічого не відомо, окрім того, що він, певно, був сучасником пророка Єремії (VII ст. до Р.Х.). Проте в девтероканонічному (тобто визнано­му з боку Церкви пізніше) доповненні до Книги пророка Даниїла зга­дується ще один пророк Авакум, якого Ангрл, схопивши за волосся, переніс до Вавилона та змусив віддати свій сніданок зголоднілому Даниїлу, котрий сидів у ямі (Дан. 14.33—39). Щодо Пилипа, про якого згадує Сковорода, то Святе Письмо розповідає про кількох Пилипів, серед них — апостол Пилип з Віфсаїди (Мт.10.3; їв.1.43,44; їв.14.8,9; Дії. 1.13) та благовісник Пилип з Кесарії, у якого перебував апостол Павло під час своїх мандрів (Дії.6.5; Дії.21.8). Про благовісника Пилипа розповідається, що після того як він христив ефіопського вельможу, Дух Господній забрав його та переніс до містечка Азота, де Пилип продовжив свої проповіді (Дії.8.26—40). Сковорода не роз­різнює цих двох Пилипів.

⁸² Самсон — один з «суддів Ізраїльських», тобто тимчасових вож­дів народу в добу смут опісля смерті Ісуса Навина (приблизно 1400— 1100 рр. до Р.Х.). Самсон мав надзвичайну фізичну силу, таємниця якої була прихована в його волоссі. З ім'ям його пов'язано багато оповідань, які вміщені в так звану Книгу Суддів. У розділі 14 цієї книги розповідається, як Самсон убив молодого лева, а через декілька днів знайшов у тілі того лева рій бджіл та мед. З того випадку ви­йшла загадка, яку Самсон загадав филистимлянам: «З їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке» (Суд. 14.5—19).

⁸³ Коли Ізраїльський народ виходив з Єгипту, «гори скакали, немов баранці, а пагірки — немов ті ягнята!» (Пс.114.4). Подальша цитата з Ісаї приблизна: Іс.25.6.10.

⁸⁴ Сіон (тобто «та, що на сонці») — одна з гір палестинського міста Єрусалима, сакральної столиці євреїв. У псалмах та книжках пророків Сіон — це улюблена назва Єрусалима (напр.: Пс.102.14). Сіоном зветься також і Єрусалим, що на небі, житло Боже (Євр. 12.22; О6.14.1).

⁸⁵ Галілея — маєтний та привабливий край у Палестині, де провів більшу частину свого життя Ісус Христос. Сковорода пише про «гору Галілею» алегорично, наслідуючи пророка Ісаю (Іс.9.1) та євангеліста Матвія (Мт.28.7). Той же Матвій оповідає про з'явлення Ісуса одина­дцятьом учням на горі в Галілеї після Його Воскресіння (Мт. 28.16—-20).

⁸⁶ Йосип — син патріарха Якова (Ізраїля) і Рахілі. Через злість сво­їх братів його було продано у неволю до Єгипту. Йосипа купив царе­дворець Потіфар і призначив його над домом своїм. За наклепом жінки Потіфарової Йосипа кинули до в'язниці. Але згодом він досяг іще кращого становища, ставши особою, близькою до фараона. Потім Йосип примирився з братами. За його бажанням Йосипа було похова­но в Краї, який обіцяв Бог Ізраїльському народові. Історію Йосипа див.: у розділах 37—50 Книги Буття.

⁸⁷ Йдеться, мабуть, про благословення Яковом Йосипа та його бра­тів, Яків вживає образа «небес, що на висоті», як символ тієї духовної висоти, на яку зійдуть його нащадки. Див.: 1 М.49.

⁸⁸ Тут ідеться про Таємну Вечерю Христа з Його учнями вночі пе­ред судом та розп'яттям (Мт.26.17—29; Мр. 14.12—25; Лк.22.7—30; їв. 13—17) та про епізод з апостолом Хомою, коли той, маючи скептичну вдачу, захотів перевірити, чи справді воскреслий Христос з'явився їм «у плоті» (їв. 20.24—29).

⁸⁹ Параклит, або Параклет (грец. «помічник», «утішник») — тобто Дух Святий, Дух Божий, який зійшов на апостолів у день П'ятидесят­ниці (на п'ятдесятий день по воскресінні Ісуса Христа, під час гебрейського свята Жнив і Перших Фруктів). «І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немовби огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі вони ж сповнились Духом Святим...» (Дії. 2.1—4). У цей день апостол Петро закликав до хрищення в ім'я Ісуса Христа (Дії. 2.38), що дає людям змогу прийняти дар Духа Святого.

⁹⁰ Степан — диякон у єрусалимській громаді. Його християнська проповідь викликала ненависть багатьох євреїв, які притягли його до суду та звинуватили в богохульних словах, а потім побили камінням (Дії.6.5,6; Дії.6.8—15; Дії.7.51—60). Під час катування Степан молився за вбивць. Його погляд був спрямований до Ісуса, котрий немовби під­вівся зі свого небесного престолу, підтримуючи мученика (Дії.7.55,56).

⁹¹ «Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!» (Дії.7.56).

⁹² Місцем служіння пророка Даниїла був Вавилон, куди його було забрано з Єрусалима як полоненого під час вавилоно-юдейської війни VII—VI ст. до Р.Х. (хоча є серйозні підстави вважати, що саму Книгу пророка Даниїла було написано через кілька століть після описуваних у ній подій). Даниїла було призначено на службу при дворі вавилонсь­кого царя. Бог дав Даниїлу розуміння не тільки книг, але й видінь та снів (Дан.1.17). Одне з таких видінь Даниїла (так зване «видіння над річкою Хіддекел) і має на увазі Сковорода. «І звів я свої очі та й по­бачив, аж ось один чоловік, одягнений у льняну одіж, а стегна його оперезані золотом з Уфазу. А тіло його — як топаз...» (Дан.10.5,6). (В ін­ших перекладах — «немов камінь з Таршішу».) Таршіш (Фарсіс) — країна, яка досить часто згадується у Святому Письмі. Вважають, що це могла бути Іспанія (грец.— Тартеосіс).

⁹³ «Я знаю чоловіка в Христі...» (2 Кор.12.2). «Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі» (Кол.3.2).

⁹⁴ Мабуть, Сковорода неточно цитує Пс.8.1. слов'янської Біблії. В сучасному перекладі: «Господи, Владико наш,— яке то величне на цілій землі Твоє ймення,— Слава Твоя понад небесами!»

⁹⁵ Книга Буття оповідає, як Ной випустив з ковчега голубку, щоб побачити, чи не спала вода. Голубка повернулася до нього з листом оливковим у дзьобі (1 М.8.8—12).

⁹⁶ Понт — грецькою мовою означає «море».

Памфіл ЮРКЕВИЧ

СЕРЦЕ І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ ЗА ВЧЕННЯМ СЛОВА БОЖОГО