Суспільна психологія та ідеологія

Поняття суспільства.

Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й на сьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

– суспільство як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.

– конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).

– суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).

– сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Натуралістичні концепції були розповсюдженими у філософії Нового часу

вони пояснювали суспільні явища виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)

У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не найвдаліше творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Ідеалістичні концепції занадто одухотворюють людину, відривають її від природи, перетворюють духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів (звідси принцип “Ідеї правлять світом”). Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної напередвизначеності суспільного життя.

Марксистська філософія стверджує, що людей у соціальний організм пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини

В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.

Досить умовно можна дати таке визначення суспільства:

Суспільство – це система життя і діяльності людей, що поєднані територією проживання, епохою, традиціями та культурою.

2. Основні сфери життя суспільства .

Економічна сфера є базовою, визначальною в житті суспільства. Вона об’єднує у собі:

виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ.

Економічна сфера існує у таких формах:

- економічний простір – той, у якому відбувається господарське життя;

- діяльність інститутів управління економікою;

- спосіб виробництва матеріальних благ.

Спосіб виробництва матеріальних благ має 2 складові:

- виробничі сили;

- виробничі відносини.

Виробничі сили – люди з їх знаннями, уміннями, трудовими навичками, а також засоби виробництва.

Засоби виробництва містять у собі все, за допомогою чого здійснюється виробництво.

Виробничі відносини – відносини між людьми у процесі виробництва. До них належать:

– відносини власності, особливо на засоби виробництва. Це визначальний момент виробничих відносин, оскільки той, хто володіє засобами виробництва насправді є господарем економіки і диктує умови, тоді як усі інші, що не є власниками засобів виробництва змушені пропонувати свої трудові послуги власникам за заробітну платню.

– відносини обміну діяльністю на основі розподілу праці;

– відносини з приводу розподілу матеріальних благ.

Значення економічної сфери життя суспільства (матеріального виробництва):

1. створює матеріальну базу існування суспільства;

2. сприяє вирішенню проблем, що виникають у суспільстві;

3. безпосередньо впливає на соціальну структуру;

4. впливає на політичні процеси;

5. впливає на духовну сферу – безпосередньо (на зміст), опосередковано (на інфраструктуру, носія духовної сфери – школи, бібліотеки, театри, книги).

Соціальна сфера – система внутрішнього устрою суспільства (соціальні групи, нації, народності), що базується на розподілі праці, власності на засоби виробництва та національному факторі.

По відношенню до соціальної сфери суспільного життя існує 2 основних підходи:

- класовий, згідно з яким все суспільство розподілене на великі групи – класи (як правило, власників та невласників, часто антагоністичні, між якими відбувається так звана класова боротьба); поширений у марксистській філософії

- стратифікаційний, згідно з яким суспільство складається із багатоманіття невеликих соціальних груп – професійних, демографічних, що взаємообумовлюють одна одну та впливають одна на одну; поширений у західній філософії.

Особливе значення у суспільстві має соціальна мобільність – можливість переходу із однієї соціальної групи в іншу (наприклад, селянина до робітників, робітника – у коло інтелігенції, інтелігента – у коло підприємців)

Найвищим рівнем об’єднання соціальних груп є громадянське суспільство – суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, усвідомлюють спільні задачі, поважають закони, моральні традиції.

Політична сфера суспільного життя – сукупність установ та організацій, які виражають інтереси соціальних груп, здійснюють керівництво суспільством.

Всі елементи політичної системи мають власні функції, але водночас взаємопов’язані. Головним елементом політичної системи є держава – система органів, що здійснює державну владу.

Головне питання політичної сфери життя суспільства – це проблема влади.

Духовна сфера суспільного життя.

Структура духовного життя суспільства:

- духовна діяльність

- духовні цінності

- духовні потреби людей

- духовне споживання

- індивідуальна свідомість

- суспільна свідомість

Духовна діяльність – діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.
Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.

Духовні цінності виникають в результаті духовної діяльності, це – моральні релігійні настанови, наукові теорії, художні твори. В ході духовної діяльності духовні цінності поширюються і споживаються (сприймаються, засвоюються людьми) у відповідності до їхніх духовних потреб.

Духовні потреби є основною рушійною силою духовної діяльності, вони - внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є виявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.

Духовне споживання – споживання духовних цінностей. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини. Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.

Спілкування між людьми, взаємообмін духовними цінностями називається духовними відносинами, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності.

3. Суспільна та індивідуальна свідомість.

Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки.
І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

Структура суспільної свідомості :

- буденна та теоретична свідомість

- суспільна ідеологія та психологія

- форми суспільної свідомості.

Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.

Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю. Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін. Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду.

Теоретична свідомістьє усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства, тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості. Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя.
Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого.

Суспільна психологія та ідеологія

Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій.
Ідеологія – система поглядів та установок, теоретичне відображення соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів.

Форми суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.

В політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою; моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”).

Форми суспільної свідомості розмежовуються за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як вияв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.

Філософія античності

1. Виникнення.

Колиска західної філософії – грецькі колонії на узбережжі Середземного моря в Іонії (Мала Азія) та в Південній Італії.

Періодизація.

Досократики: натурфілософія Мілетської школи, піфагорійці елеати, Геракліт, атомісти. Софістів також відносять до досократиків, хоча їхній інтерес спрямовано на людину та суспільство. Їх діяльність витісняла міфологічні моделі, її називають грецьким просвітництвом.

Класичний період: діяльність Сократа, Платона і Арістотеля, що відповідно перебувають у стосунках учитель – учень. Центром філософії стають Афіни.

Сократ, вчення якого виникло на тлі софістики, вважається засновником автономної етики. (Цицерон про Сократа: спустив філософію з неба на землю).

Платон продовжує займатися проблемами Сократа й досократиків і розв’язує їх у межах метафізичної концепції свого вчення про ідеї та душу.

Арістотеля вважають засновником системної і науково обґрунтованої філософії, що намагається охопити всі сфери людського досвіду.

Елліністична філософія: на ґрунті історичних та соціально-революційних змін (поява і розпад імперії Олександра; піднесення Риму як світової держави) виникають найважливіші вчення еллінізму:

Стоїчне (3 періоди: давня (Зенон, Хрісіпп), середня (Панецій, Посидоній), пізня (Сенека, Епіктет, імператор Марк Аврелій)

Епікурейське (Епікур),

Що характеризуються перенесенням інтересу у сферу етики.

Скептицизм (Піррон піддає радикальному сумніву всю філософську систему)

Еклектизм (поєднує різні філософські вчення Цицерон)

.У неоплатонізмі (Плотін) – новий розквіт античної філософії.

Боецій –узагальнення античної традиції, перехід до Середньовіччя.

Формування західного мислення відбувалося завдяки грекам. Духовна історія відображає вироблені ними постановки проблем і моделі мислення.

2.Докласична антична давньогрецька філософія:

а) натурфілософія Мілетської школи.

Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі.

б) філософія піфагорійців

Вчення філософської школи, заснованої Піфагором в Кротоні (Південна Італія), зосереджує увагу на числах.

в) Емпедокл

Емпедокл – філософ, що не належав до конкретної школи, (Сицилія, м. Акрагант) за основу всього сущого вважав 4 елементи, які називав коренями усіх речей: вода, земля, вогонь, повітря. Вони приводяться до руху силами любові та ненависті. В абсолютній любові вони утворюють гомогенну єдність, а завдяки ненависті роз’єднуються. В боротьбі цих конкретних сил, шляхом змішування елементів виникають усі речі.

У вченні про сприйняття Емпедокл висловлює погляд, що з речей виходять виливи і проникають у отвори органів відчуття, якщо ті спів мірні з ними. Отже, подібне пізнається подібним.

г) Анаксагор

Вважав, що існує безмежна кількість якісно відмінних вихідних елементів (сім’я речей). "Сім'я" Анаксагора само по собі незмінне і непорушне, але, постійно змішуючись відповідно до законів буття, воно роз'єднується і з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього світу. Елементи приводяться до руху та планомірно впорядковуються розумом.

д) Левкіппа і Демокріт

Левкіпп вважається засновником атомістики, яку переказав і розвинув далі його учень Демокріт. Усе складається з неподільних часток (а-томос), які однакові за речовиною, з якої складаються, але відрізняються формою, розташуванням у просторі та відносно одне одного. Атоми споконвічно рухаються, механічно тиснучи та штовхаючи один одного. Між ними є тільки порожній простір. Різноманітні речі виникають завдяки групуванню атомів.

е) елейська школа

Виникла в м. Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський. . Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не е опорою ані в теорії, ані в практичному житті. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному.

є) Геракліт

На протилежній до елеатів позиції стоїть Геракліт. Для нього головне безупинне становлення і зникнення, через які проходять усі речі. Відомий його вислів: Не можна двічі увійти у ту саму річку, адже, все тече, і ніщо не залишається незмінним.

е) Софісти

У Греції періоду після перських воєн із зростанням добробуту посилюється потреба в освіті. Демократія вимагала від громадян грамотно висловлювати свої думки. Тому у 5 ст. до н.е. виникла потреба у людях, які б навчали красномовства і наук за плату. Їх назвали загальним ім’ям – софісти.

Основною рисою софістів був релятивізм.

Значення софістів:

На противагу традиціям грецької натурфілософії людина стає центром філософських пошуків;

Мислення стає темою філософських роздумів;

Піднімаються проблеми мови;

Критика традиційних моральних цінностей готує шлях для автономної, заснованої на авторитеті розуму, етики.

Філософія Сократа.

Суть його філософії – 3 його найвідоміші принципи:

1. Ідея самоусвідомлення – пізнай самого себе (перш ніж пізнавати світ, зрозумій себе, бо рівень самоусвідомлення – це рівень культури особистості в цілому)

2. Ідея філософської скромності (невинності, цнотливості) – я знаю лише те, що нічого не знаю (шлях мудрості – шлях нескінченного пошуку істини, чим ширші обрії пізнання, тим більше усвідомлення їх нескінченності).

3. Ідея тотожності знання і доброчесності – найбільше ми хочемо робити те, що нам подобається, подобається нам те, що з нашого погляду є прекрасним, якби ми пізнали б красу доброчестя, то найбільше б хотіли чинити саме так.

Філософія Платона.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Фізику Платона викладено у діалозі «Тімей». Матеріальний світ планомірно і доцільно будується деміургом, який формує його за образом ідей. Тому в розумінні Платона світ є космосом, природною гармонією. Ще не оформлений матеріал, у якому відбиваються ідеї, Платон називає дехоменон – сприймаюче. Воно є третім між буттям і становленням. Та оскільки нерозумна матерія виступає спів причиною світу, то відображення ідей у цьому світі недосконале.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнезис)" того, що колись душа знала (із свого попереднього потойбічного буття), а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. В його ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Устрій цієї держави – аристократичний – правління найкращих. Але описує Платон і інші типи держав. Коли влада узурпується сильними – тимократія ( влада героїв); у наступній влада ототожнюється з грошима – олігархія; кінець олігархії відбувається тому, що позбавлені майна вчиняють переворот і силою встановлюють демократію, а остання внаслідок панування анархії дає поштовх до найгіршої форми правління – тиранії. Платонівський ідеал держави ніколи не було втілено, його власна спроба побудувати цей ідеал на Сицилії провалилася.

Філософія Арістотеля.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

На розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави.