Своєрідність античного роману

(«МЕТАМОРФОЗИ, АБО ЗОЛОТИЙ ВІСЛЮК» АПУЛЕЯ)

Вступний коментар

Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.) – один з найвідоміших римських письменників, філософ, юрист. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них пое­тичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого здобутку повністю збе­реглися лише «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Зо­лотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квіт­ник»), три філософські трактати.

Роман «Метаморфози» написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу назву – «Осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був доданий захопленими читачами. До нас дійшов ще один роман з тим самим сюжетом – «Лукій, або осел», що приписувався Лукіану. Мабуть, обидва варіанти мали спільне джерело.

Роман Апулея розповідає від першої особи про пригоди гре­цького юнака Луція, який, покохавши дівчину Фотіду, служницю чаклунки Памфіли, просить її допомогти йому перетворитися на пугача. Але випадково Фотіда принесла йому іншу мазь, і замість пугача Луцій перетворився на віслюка. Перед цим дівчи­на попередила його, що повернути людську подобу йому допомо­жуть свіжі троянди, які Луцій повинен з'їсти. Проте цією наго­дою юнакові пощастило скористатися лише через рік. А з момен­ту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди, і кожна з них загрожувала жорстокою смертю. Лише в середині останньої книги, після втручання в його долю богині Ізіди, яка поєднала в собі риси різних богинь – Церери, Прозерпіни, Селе­ни, Юнони та ін. під час час улаштованої на її честь маніфестації Лу­цій з'їдає трояндовий вінок і повертає собі подобу людини. До кі­нця свого життя він стає палким прихильником культу Ізіди та Озіріса.

Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць. Уже в зав'язці твору Луцій чує про безжаліс­ні злочини відьми Мерої, про долю нещасного Телефрона, який через підступи чародійок втратив ніс та вуха. А потім і самому ге­рою довелося пережити низку страшних пригод. Після перетворен­ня на осла його становище взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до рук здебільшого негідних людей – розбійників, злого хлопчиська, безчесних і розбещених священ­нослужителів, прихильників сирійської богині Кібели, жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла безперервно б'ють, морять голодом, карають і навіть на­магаються оскопити, він ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає прилюдним посміховиськом уку­пі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не можуть вгаму­вати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно го­ворили і діяли», тобто подоба віслюка дає можливість стати об'єктивним свідком усіх неподобств, що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.

Луцій щиро співчуває всім обдуреним простакам, скривдже­ним людям. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить без­правне становище рабів, які майже втратили людську подобу. У моральному плані Апулей підкреслює в рабах лише негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрад­ливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем.

З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і фактів про життя провінційних міст і се­лищ, але ніде він не досягає такого сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду, яким він заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією: їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що коштувало йому великих грошей.

У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх верств римського суспільства, описані, як правило, з непри­хованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справж­нього драматизму. Взагалі автор дуже часто використовує в рома­ні свій найулюбленіший прийом – іронію, але іронію доброзич­ливу, позбавлену злостивої сатиричності. Він весело сміється з окремих міфологічних уявлень, персонажів-простаків і таких са­мих простих богів, до яких особливої пошани не відчуває. Саме в такому плані зображені стосунки богів на Олімпі, де Юпітер скар­житься на витівки Купідона або віддає наказ негайно скликати раду богів під загрозою величезного «штрафу в 10 тисяч нумів».

Особливої сили пародійна майстерність автора набирає у про­мовах самих героїв, які (а вони часто неосвічені) вдаються до пафосу й усіх засобів високого ораторського мистецтва. Роблячи таких людей майстрами промови, Апулей досягає великого ко­мічного ефекту.

У композиційному плані роман «Метаморфози» досить складний. Окрім численних фольклорних і новелістичних сюже­тів, що безпосередньо вплітаються в його канву, у твір вміщено також 12 окремих оповідей-новел, кожну з яких розповідає один з епізодичних персонажів. Більшість із них становлять еротично-авантюрні історії якихось осіб. Це оповідь про дракона, який пожирає одного з супутників, новела про трьох шляхетних юнаків, про ремісника, його дружину, коханця і діжку; оповідь про коханця, який сховався під корзиною і виказав себе чханням тощо.

Особливе місце серед цих історій належить чудовій міфічній казці про Амура і Псіхею. Вона виникла в Елла­ді приблизно в VI-V ст. до н. е. й розповідала лише про самий факт незвичайного кохання смертної дівчини і бога. Апулей уск­ладнив основну любовну лінію, увівши інтригу зі злобливими й заздрісними сестрами, які вирішили згубити Псіхею і були пока­рані, а сама героїня зазнала переслідувань Венери і врешті була винагороджена за вірне кохання. Юпітер припинив ворожнечу між ними, Псіхея стає безсмертною богинею, й усі боги визнають її дружиною Амура. Однією з особливостей цієї казкової історії стало незвичне зображення богів, зокрема підкреслено їхні земні стосунки, поведінка й почуття, не говорячи вже про звеличення самого всепереможного кохання.

Роман Апулея написаний своєрідним стилем, у якому примх­ливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і крити­ка окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичай­но барвиста та різноманітна. Там, де він описує «правду життя», побут і вчинки представників нижчих верств, звучить простона­родна мова, що в інших випадках замінюється мовою високоос­віченого оратора, стає вишуканою, патетичною та навіть манір­ною. В ній багато синонімів, часом надмірного багатослів'я, що затемнює зміст і робить його інколи важким для розуміння, арха­їчних слів і виразів, грецьких запозичень, неологізмів, народних вульгаризмів, приказок і афоризмів, прийомів красномовства, гри слів тощо. Часом мова Апулея починає звучати віршами в прозі, стає мелодійною й витонченою. Все це засвідчує надзви­чайну майстерність Апулея-стиліста, його глибоке знання зако­нів художнього слова. Цей оригінальний тип романної моделі зберігається і розвивається далі в новій літературі.

Завдання

1. Охарактеризуйте жанр сатуричного роману. Вкажіть основні жанрові ознаки римської сатури.

2. У наведеному уривку з роману Апулея доведіть наявність традиційних рис римського сатуричного роману: реалістичність зображення, гострота подій, контрасні зіставлення, гра ефектів, анекдотичність ситуацій, шарж, карикатура.

Жив один чоловік, страх як бідував і, щоб заробити на прожиток, за нужденну винагороду працював помічником у коваля. Була в нього дружинонька, так само бідна, як і він, але недобру мала славу як крайня розпусниця. Одного разу, коли чоловік рано-вранці пішов на роботу, крадькома пробрався в його помешкання зухвалий коханець жінки. В той час, як ця пара безтурботно втішалася любов'ю, чоловік, який нічого не знав про поведінку жіночки, ба навіть не здогадувався ні про що подібне, раптом вертається додому. Коли переконався, що двері добре зачинені й навіть заперті, ще й похвалив подумки обережність жінки. Він стукає в двері і навіть свистить, щоб подати їй знак про своє повернення.

Тоді ця шельма, спритна й досвідчена в подружній зраді, випустивши коханця із своїх міцних обіймів, непомітно ховає його в бочку, яка саме порожня стояла в кутку, до половини закопана в землю. Відтак відчиняє двері, і не встиг чоловік переступити поріг, як вона накидається на нього з лайкою: – Ось воно як! Доки ти, дармоїде й ледацюго, будеш никати, заклавши руки за спину. Шматка хліба додому не принесеш, все байдикуєш! Заробити на прожиття тобі не в голові, а я, нещасна, днями й ночами надриваю сили свої за кужелем, щоб хоч лампа в нашій халабуді горіла! Наскільки краще живеться моїй сусідці Дафні, яка зранку, досита наївшись і досхочу напившись, водиться з коханцями, аж гей!

Чоловік, спантеличений таким прийомом, каже: – Що з тобою? Майстер відпустив нас, бо треба йому було піти в якійсь справі до суду. Але я заздалегідь подумав, як заробити сьогодні на харч. Бачиш цю бочку? Вона завжди порожня, тільки займає місце, користі з неї ніякої, нема, мало того,- заважає. От я й продав її за п'ять денаріїв одному чоловікові. Скоро він прийде сюди, щоб заплатити за неї й забрати додому. Накинь на себе фартух і поможи мені витягнути її з землі. Адже треба її віддати покупцеві.

Отоді-то клята дурисвітка хутко прикинула в умі, як їй скористатися новим становищем. Нахабно сміючись, озвалася: – Ну й чоловіка я маю. Гарний із тебе торговець! Ти продав дешевше річ, за яку я, баба, не виходячи з дому, взяла сім денаріїв!

Чоловік зрадів вищій ціні і питає:

– А хто ж заплатив за неї стільки?

Вона на це: – Він уже давно, невторопо, заліз у бочку і уважно розглядає, чи міцна вона.

Коханець чув цю розмову і, швидко вилазячи, мовить:

– По правді кажучи, хазяйко, ваша бочка дуже стара і повно в ній щілин. - Згодом, ввертаючись, до чоловіка і начебто не впізнаючи його, додає: – Гей, чоловіче, дай-но мені мерщій лампу! Хочу зішкребти бруд усередині й подивитися, чи ця бочка годиться на що-небудь. Адже не краду я гроші, щоб їх викидати на будь-що! – Тоді цей простодушний добряга, не довго думаючи й нічого не підозрюючи, приносить лампу і каже:

– Вилазь-но, брате, й почекай собі отут, я сам її вичищу. Тоді й оглянеш! – І, скинувши одяг і залізши в бочку, при світлі лампи почав відчищати в бочці кірку зашкарублого бруду. Тим часом коханець, чарівний парубійко, обнявши жінку ремісника, що схилилась над бочкою, продовжував з нею любощі. А ця нахабна баба, просунувши голову в бочку, ще злобно й глузувала з чоловіка, показувала йому пальцем, де шкребти, – то тут, то там, то ще в іншому місці. Тільки тоді, коли обидві роботи були закінчені, бідний чоловік одержав своїх сім денаріїв і на своїй спині доставив жінчиному коханцеві бочку додому.

У цій місцевості мої бездоганні священнослужителі побули кілька днів і до відказу напхали свої животи, завдяки щедрості простодушних людей, не кажучи вже про те, що заповнили вщерть і свої гаманці щедрими платами за ворожіння. Тут вони й вигадали нове джерело заробітку. Склали-бо одне загальне віщування на всі можливі випадки і в такий простий, спосіб обдурювали юрби людей, які звертались до них за порадою у найрізноманітніших справах. Це віщування звучало так:

Зорюють ниву бики, під ярмом луковидним нагнувшись,

Щоб у прийдешню весну проростом вкрилась земля.

Якщо випадково приходила до них закохана пара порадитися з ними, чи варто їм одружуватись, то вони пояснювали, що віщування дає чітку відповідь: пара повинна побратись і буде мати гарне потомство. Якщо питав їх, хто мав намір придбати земельну ділянку, йому тлумачили, що оракул влучно мовить про волів, про ярмо й поля з квітучими посівами. А якщо ж хтось цікавився долею своєї найближчої подорожі, то йому відповідали, що саме тут мається на увазі запряг з найлагіднішими у світі чотириногими, готовий вирушати в дорогу, а посів обіцяє багатющий прибуток. Тому, хто збирався на війну або в погоню за розбійницькою зграєю, доводили, що оракул до нього прихильний, бо віщує повну перемогу: вороги, подібно до волів, схилять свої голови під ярмо, і буде захоплена велика здобич. Отаким ось шахрайським ворожінням вони й викачували з людей тьму-тьмущу грошви.

Але тому що на постійні запитання ці священнослужителі давали ту ж саму обридливу відповідь, то це їхнє джерело прибутків із часом повністю вичерпалось. Тоді вони знову вирушили в подорож. Але ця дорога ні в яке порівняння була куди гіршою від тої, якою ми йшли колись уночі. Може, запитаєте чому? Бо була вона повна глибоких ковбаней, частково залита стоячою багнюкою, а в деяких місцях слизька і наповнена липким болотом. Раз по раз забивав я собі боки і, падаючи, калічив собі ноги, так що геть знесилений, ледь зумів вибратись нарешті на рівний польовий путівець. Але що за диво! Нас раптом наздоганяє загін вершників, озброєних рогатинами, їхні коні мчали таким шаленим галопом, що їздці ледве зуміли їх зупинити. Вони навально накинулись на Філеба та інших супутників і, схопивши їх за горло, почали гатити кулаками й називати їх нечестивими святотатцями. Мало того, нападники всім зв'язують руки, насідають на них, безупинно осипаючи грубою лайкою. Вони з криком вимагають, щоб священнослужителі повернули, золоту чару, на яку злочинно посягнули, ту ж саму чару, котру, вдаючи врочисте богослуження, крадькома поцупили прямо із священних подушок Матері богів; а згодом, поки ще не розвиднілося, потай покинули місто, немовби можна уникнути кари за таке злодіяння.

Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка

3. Сформулюйте ідею роману. Чи згодні Ви з думкою С. Полякової про те, що «… перед нами повість про звільнення особистості від тваринної природи (тваринна природа підкреслюється втратою людської подоби) і перемогу її у морально-релігійному прозрінні» [5].

"Основні поняття: роман, сатура, античний реалізм, шарж, карикатура, анекдот, пародія, казка, мотив, оповідь.

Література:

Основна:

1. Боу А. Античный роман // http://www.proza.ru/2012/02/25/25

2. Федина Н.И. Магическое зеркало Апулея // http://lib.sportedu.ru/GetText.idc?TxtID=1105

3. Левинская О.Л. «Ослиные» метаморфозы в античной беллетристике: Лукиан, Апулей и Луций из Патр // Вестник древней истории. – 2002. - №1. – С. 25-32.

4. Левинская О.Л. «Метаморфозы, или Золотой осел» Апулея как «роман с ключом»: египетский ключ // http://www.philology.ru/literature3/levinskaya-10.htm

5. Дайс Е. Алхимия Апулея // http://www.topos.ru/article/ontologicheskie-progulki/alkhimiya-apuleya

6. Полякова С. Об античном романе // Татий. Петроний. Апулей. – М.: Худ. лит., 1969. – С. 5-21.

7. Лосев А.Ф. Апулей // Античная литература / Под. ред. А.А. Тахо-Годи. – М.: Просвещение, 1980. – С. 450-457.

Додаткова:

1. Гиленсон Б.А. История античной литературы. – Книга 2. Древний Рим. – М.: Флинта, 2002. – 384 с.

2. Распопин В.Н. Литература Древнего Рима. Очерки истории зарубежной литературы. – Новосибирск: Рассвет, 1996. – 317 с.

3. Пащенко В. І. Антична література. – К.: Либідь, 2008. – 718 с.

4. Підлісна Г.Н. Антична література. – К.: Вища школа, 1992. – 255 с.

5. Тронский И.М. История античной литературы. – М.: Высшая школа, 1983. – 464 с.