Закон заперечення заперечення 2 страница

«У той же час у генетиці людини не слід впадати в іншу крайність — соціологізаторство». Слід рішуче відмежуватися «від помилкового уявлення, нібито всі люди народжуються з абсолютно однаковими потенційними можливостями до розвитку психіки». «Тому правомірно порушувати питання про генетичне різноманіття у таких психологічних якостях, як, наприк­лад, темперамент, пам’ять, уважність, інтелект, сприйняття та ін. Існування генетичних передумов таких якостях не повинне викликати сумніву». Суспільство повинне бути таким динамічним, щоб «надати кожному індивіду можливість максимально реалізувати задатки своїх здібностей» [57, 118-119].

Варто лише уточнити, що, говорячи про спадкування інте­лек­ту, необхідно мати на увазі, що мова в цьому випадку може йти тільки про так званий «ситуативний інтелект», тобто про здатність одного організму більш успішно, ніж це робить інший організм, реагувати на виникаючі зміни ситуацій.

Співвідношення суспільного і природного має два аспекти — зовнішній і внутрішній. Зовнішній проявляється в тому, що соціальна система явищ взаємодіє з природою, яка породила й оточує її з усіх боків. Нерозумне, егоїстичне ставлення людини до природи (неадекватна Відповідь на Виклик) призвело до виникнення екологічної глобальної проблеми, яка вимагає неодмінного і швидкого вирішення, оскільки людина, ставши істотою соціаль­ною, не перестала бути живою істотою, яка має потребу у доброякісній їжі, чистому повітрі і чистій воді. Внутрішній же аспект саме в тому і полягає, що кожна людина має біологічний організм. Постійно відбувається боротьба між біологічними потребами {187}

кожної людини (інстинктивним потягом до протилежної статі та інстинктом самозбереження, пов’язаним часто з проявом агресив­ності) і вимогами культури. І на рівні окремого індивіда, і на рівні людства ця боротьба завершується знаходженням більш-менш вдалих форм перетворення біологічного на соціальне. Влада колективу над кожною окремою людиною, підкреслює З. Фрейд, і є вирішальним кроком на шляху культури.

Колективна сутність людини дуже яскраво виражена у таких словах видатного сучасного вченого і філософа М. М. Моісеєва: «У часи палеоліту людина прийняла заповідь «не вбий!» і деякі інші зачатки моральності (табу). У результаті стадо антропоїдів стало поволі перетворюватися на людське суспіль­ство. Утвердження норм моральності практично припинило природний добір на рівні організмів — морфологічно ми не відрізняємося від мисливців на мамонтів. Добір, певна річ, зберігся, але він перейшов головним чином на рівень, що вище організму, — на рівень племен, народів, цивілізацій» [58, 9].

Отже, праця в сукупності з необхідними умовами свого функціонування і розвитку стає початком, що створює соціальну систему, постійно переводить усе природне у соціальне. Однак, гово­рячи таким чином, ми повинні розуміти, що речення, що йде від Ф. Енгельса — «праця створила людину» не можна розуміти буквально: адже праця — це не щось абстрактне і зовнішнє щодо людини, а його власна специфічна діяльність. Тому з таким же правом ми можемо і повинні сказати, що «людина створила працю», розробивши і постійно продовжуючи розробляти й удосконалювати складну матеріально-ідеальну систему умов її здійснення.

Соціально-діяльнісна сутність людини
та основні форми її дійсності

Сутність людини не є абстракт, притаманний кожному окремому індивідові, у дійсності своїй вона є сукупністю (ансамблем) всіх суспільних відносин. Це, дане К. Марксом, визначення сутності людини викликає інколи критику, головним аргументом якої постає приблизно таке питання: «Невже ж суть людини полягає в якихось там зовнішніх суспільних відносинах, а не в її душі?» {188}

У тих, хто задає таке питання, відчувається явний брак діалектичного розуміння категорій внутрішнього і зовнішнього: адже те, що зовні виявляється у людини у вигляді процесу виховання і захисту своєї дитини, внутрішньо обов’язково має форму почуття любові та ніжності до рідної маленької людини; те, що зовнішньо виявляється у вигляді висококваліфікованої трудової діяльності, внутрішньо має форму любові до своєї професії і вміння робити свою справу краще за інших; те, що зовнішньо виявляється у вигляді патріотичного вчинку, усередині людини має форму любові до батьківщини тощо. Так що властивості душі людини суть її інтеріорізовані (переведені ззовні усередину) суспільні відносини.

Людина реалізує свою сутність у суспільстві і тільки в суспільстві, тобто в указаній вище системі зв’язків і відносин. Сус­пільство виявляє стосовно людини відносну самостійність, виступаючи особливою формою інтеграції життєдіяль­ності індивідів. Індивід не може існувати ізольовано від суспіль­ства. Тому завжди треба мати на увазі, що основним суб’єктом, носієм суспільних відносин є цілісна, неподільна на складові частини система — «суспільство і особистість».

Поєднання трудової діяльності людини з необхідними умовами її здійснення породжує складну соціальну систему. Згадаємо гегелівське: «Коли всі умови наявні, предмет необхідно має стати дійсним». Які ж ці форми людської дійсності?

У відповіді на це питання заслуговує на увагу позиція авторів одного з відомих підручників філософії [52, 195-234]. З їхньої точки зору, засадними формами людської дійсності є: суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство. Заслуговує на увагу тут не тільки само виділення цих форм, але і методологічний підхід до них.

Автори, з одного боку, виступають проти того, щоб змішувати ці форми (інколи їх уживають як синоніми), а з іншого боку, вони проти різкого альтернативного протиставлення однієї з форм іншій (наприклад, суспільно-економічної формації — цивілізації). З точки зору вказаних авторів, виділяючи ці форми людської дійсності, ми виділяємо різні аспекти останньої як різні форми виявлення і буття людської сутності. Ця точка зору здається нам логічною та обґрунтованою, тому скористаємося нею у подальших міркуваннях. {189}

Суспільно-економічна формація, з цих позицій, є структур­но-змістовним аспектом людської діяльності. Це конкретно-історична форма існування та функціонування суспільства, яка охоплює собою всі структурні елементи суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. Головні структурні підрозділи суспільно-економічної формації — це продуктивні сили, які складаються, у свою чергу, зі знарядь праці, засобів виробництва, а передусім — з людей, здатних використовувати і те й інше, виробничі (економічні), а також міжособистісні, шлюбно-сімейні, побутові, ідеологічні та інші суспільні відносини. Виробничі відносини є відносинами людей з приводу знарядь, предмета, засобів праці, відносин власності, відносин розподілу, обміну та споживання виробничих продуктів.

Продуктивні сили та виробничі відносини складають основу суспільно-економічної формації. Ця основа зветься способом виробництва. Якісна визначеність, яка відрізняє одну формацію від іншої, — це суспільний лад, інтегрований вираз усіх сус­пільних відносин у рамках суспільно-економічної формації.

Співвідношення структурних елементів суспільно-економічної формації дуже добре показане на схемі (див. рис. 2) [59].

Загальний розвиток структури суспільно-економічної формації починається з власно матеріального виробництва, що на рисунку передається стрілочками, спрямованими догори. Однак із виникненням кожного наступного структурного елементу виникає діалектична взаємодія його з попереднім, що передається стрілочками, спрямованими донизу. Історичний і логічний пріоритет базисної частини структури суспільно-економічної формації підкреслюється більшою кількістю стрілок, спрямованих догори. Стрілки, розташовані по периметру кожного структурного елемента мають показати, що це — відносно самостійні сфери виробництва людини.

Кожна наново виникаюча структурна одиниця щоразу впливає на розвиток матеріального виробництва, яке, як дотепно зауважує О. В. Перцев, у вихідному пункті є повним натуральним господарством «різнобічно нерозвиненої особистості».

З виникненням торгівлі купцю цілком слушно здається, що без нього виробництво неможливе: хто ж підвезе сировину та реалізує готову продукцію? Фінансистові здається, що це він — головна фігура у торгівлі й у виробництві. Політик основне {190}

значення вбачає у своїй діяльності, правознавець — у своїй, а філософ, визнаючи, що необхідний порядок у суспільстві багато в чому залежить від ефективної політики і від справедливої системи законів, у той же час заявляє, що без розуміння того, що таке справедливість і несправедливість взагалі і звідки вони з’являються у світі, ніякої правосвідомості і правотворчості бути не може.

І всі вони праві. Але не слід забувати, що перед нами діалектична взаємодія. Інакше можна впасти у помилку ідеаліста, який бачить тільки «донизу спрямовані стрілочки», або у заблудження вульгарного матеріаліста, який звертає увагу тільки на праву (у схемі) частину генетично-причинного зв’язку цих елементів.

Щоб остаточно зорієнтуватися в діалектиці початку і кінця в системі, що розвивається, звернемося за прикладом до біологічного процесу розвитку. Тривалий процес цього розвитку привів до того, що одноклітинні організми з’єдналися в багатоклітинні, для координування діяльності яких вони виробили центральну нервову систему. Задамо ж собі питання: що важливіше, що первинне і що похідне — голова чи окрема клітина {191}

живого організму? І можна переконатися, що однозначної відповіді на це питання не існує. Історично клітина є первинною, але центральна нервова система у складному організмі керує життєдіяльністю кожної окремої клітини. Проте якщо ми будемо раптом говорити про деякий другорядний характер клітин, ми впадемо у помилку: якщо погано буде клітинам, погано буде всьому організмові і мозку — у тому числі.

Тому, коли відомий соціолог П. Сорокін, полемізуючи з Марк­сом, прагне довести, що економічна система має не вихідний, а похідний (від науки, техніки, а також — моралі і права) характер, то він немовби вириває з цілісної системи одну її сторону і один із напрямків розвитку, не бачачи цю систему в усьому багатстві її розвитку.

Цивілізація є організаційно-регулятивним аспектом людської дійсності. Цивілізація, як відомо, приходить на зміну варварству, виникаючи в період розкладання первіснообщинного суспільства і характеризується такими принциповими змінами: розподілом праці, заснованим на розвиткові виробництва, виокремленням сім’ї як господарчої одиниці суспільства, виникненням майнової нерівності та класів, розвитком духовного життя, появою писемності, заснуванням публічної влади, головним органом якої стає держава, ствердженням системи норм і законів.

Людина перестає бути членом роду і стає громадянином, життя якого регламентується всіма названими вище нормами і закладами.

Підкреслимо у зв’язку з вищесказаним роль, значення держави. Тривалий час у вітчизняній філософській літературі держава розумілася в основному як знаряддя класового гноблення. Насправді ж роль держави дуже важлива і цікава для соціальної філософії. Гегель, продовжуючи естафету Платона, Гоббса й інших філософів, які ретельно досліджували проблему виникнення і функціонування держави, висуває навіть ідею про божественність держави. Зрозуміло, говорячи так, Гегель має на увазі ідеалізовану державу, адже ж, як ми вже бачили, людиною ідеалізується будь-який об’єкт дослідження, тобто будь-який об’єкт завжди розуміється як деяка мета, породжена інтересами людей.

І. О. Ільїн, розвиваючи відзначену думку свого духовного вчителя, говорить про державу як про організм, але в тому ро- {192}

зумінні, що не державу варто уподібнювати тварині, а, навпаки, у тварині варто бачити недосконалу подобу держави. «Держава є, власне кажучи, духовним організмом» [36, 418], — підкреслює цей відомий правознавець і філософ, тим самим фактично вважаючи державу закономірним продуктом еволюції не тільки людини, але і всієї біосфери.

Сучасна держава ще дуже далека від того, щоб ми могли наз­вати її духовним організмом, але важлива сама тенденція розвитку, яка визначає шлях вирішення сучасних проблем державного устрою як шлях до повного і конкретного гуманізму.

У зв’язку зі сказаним варто підкреслити важливість ідеї побудови правової держави і у цілому погодитися з класичним лібералізмом, який цю ідею пов’язує з проблемою прав і свобод особи, маючи на увазі, що ця будова означає виконання певних умов у взаєминах громадян і держави. Вважається, що цими умовами повинні бути такі:

«По-перше, джерелом права визнається особистість, а не держава, де людина від народження має сукупність споконвічних, нерозривних з її існуванням прав, тоді як держава і політична система суспільства повинні будуватися відповідно до цих прав.

По-друге, держава стає правовою завдяки тому, що не суперечить правам людини і не порушує їх, а зміцнює і захищає їх» [60, 5].

Оскільки правова держава — це істинна держава, то, повертаючи до думки І. О. Ільїна, відповідно до якої держава — це еволюційне продовження живого організму, ми можемо вдатися і до такого порівняння: справжня, правова держава так повинна піклуватися про кожну окрему особистість, як мозок, який нормально функціонує, піклується про кожну клітинку керованого ним організму.

До сказаного тільки слід додати, що і людина повинна з повагою ставитись до держави і піклуватися про неї.

Усе сказане свідчить про те, що цивілізація забезпечує зростання рівня самоорганізації і саморегулювання суспільства. Географічні, етнічні, економічні, соціально-політичні особли­вості історії того чи іншого суспільства надають кожній цивілізації неповторної, конкретно-історичної форми.

Культура є соціально-діяльнісним аспектом людської дійсності. Культура, за своїм походженням і за своєю сутністю, {193}

протистоїть «натурі», тобто природі. Культура — це сукупність матеріальних і духовних способів освоєння світу, спрямованих на створення і відтворення людини як соціальної істоти. Культура — це міра людського в людині. І в цьому зв’язку, найважливішою та вихідною є культура праці, але, оскільки праця
можлива тільки за наявності цілої системи внутрішніх умов, остільки важливими формами культури виступають культура спілкування, культура духовного життя, у тому числі — мислення і мови, культура потреб і способів їх задоволення, культура свободи і творчості.

Людство являє собою суб’єктивне буття суспільства. Сус­пільство характеризується за допомогою цього поняття як суб’єкт діяльності, як «певний імператив, якому повинні підкорятися люди у вирішенні своїх нагальних проблем», як певна ноосфера, яка перебуває у процесі становлення, «в якій людський розум, як певний абсолют, визначає загальні установи цілепокладаючої діяльності людей» [52, 233].

Суспільна свідомість та її структура

У літературі зустрічається визначення суспільної свідомості як сукупності різного роду ідей, поглядів, теорій, а також почуттів, умонастроїв, звичаїв, традицій тощо. Таке визначення треба приймати лише як попередній емпіричний опис феномена, який ми розглядаємо. Якщо ж намагатися зрозуміти сус­пільну свідомість у її суттєвості, то слід визначити її як специфічний, духовний спосіб виробництва, виробництва ідеального. Суспільна свідомість завжди була, є і буде формою здійснення змісту людської діяльності. Вона водночас є і відображенням суспільного буття, і ідеальною умовою його розвитку.

Виробництво взагалі як створення і відтворення людьми сус­пільних умов та засобів своєї життєдіяльності поділяється на реально-перетворюючий процес та ідеально-перетворюючий процес. Суспільна свідомість як ідеально-перетворюючий процес існує у вигляді так званих «об’єктивних форм духу», «об’єк­тивних розумових форм» і цією своєю надособистістю відрізняється від індивідуальної свідомості. Однак надособисте не означає позаособисте. Поява суспільної та індивідуальної свідомості — {194}

одночасний процес, бо поява специфічного духовного виробництва супроводжується і виникненням її суб’єктів — ідеологів, тобто осіб, які мають справу із загальнозначущими схемами людської практичної діяльності безпосередньо. Оскільки відокремлення розумової праці від фізичної починається в умовах відсутності пи­сем­ності, остільки з суспільного середовища виокремилася каста жерців-ідеологів — хранителів та інтерпретаторів усієї сукупності суспільнозначущих способів діяльності. Пізніше цю функцію, очевидно, взяли на себе і поети-рап­соди, яким був, наприклад, славет­ний Гомер. Поеми, сказання останніх є втіленим синтезом усіх
основних знань певної епохи, її світовідчуття, сукупного досвіду.

Ідеологи — безпосередньо, а інші індивіди — через посередніків-ідеологів мають з цього моменту можливість прилучитися до суспільної свідомості, перетворити сконцентровані там за­гальнозначущі форми людської діяльності на свої індивідуальні форми, тобто формувати свій внутрішній духовний світ. У процесі цього самоформування індивід і навчається дивитися на себе як на особливий предмет діяльності. Цей акт і означає появу самосвідомості, індивідуальної свідомості.

З відокремленням духовного виробництва від матеріального свідомість поділяється на два рівні: буденно-практичний та ідеолого-теоретичний. Перший, у свою чергу, складається з: а) сукупності трудових, етичних, естетичних та інших способів освоєння світу, вироблюваних так званим здоровим глуздом, буденною свідомістю і б) суспільної психології. Другий рівень поділяється на: а) науку і б) ідеологію.

Суспільна психологія являє собою систему почуттів, настроїв, переживань, що відображають дійсність на рівні буденної свідомості і дають суб’єктивну оцінку з боку різних груп людей, подій і фактів соціальної дійсності і самих себе. Любов до батьківщини, до своєї нації, до своєї віри, ненависть до окупантів, класова ворожість тощо — усі ці почуття і настрої безпосередньо, багато в чому стихійно, проявляються, не маючи потреби в науковій тер­мінології, хоча і відчувають на собі постійний вплив ідеології.

Ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких відношення людей до дійсності та один до одного, а передусім — до суспільного ладу, висловлюється вже у теоретичній формі, формулюється і поширюється фахівцями-ідеологами. Ідеологія від науки відрізняється неодмінною присутністю різного роду інтересів {195}

(класових, національних і т. д.). Деякі люди хочуть зберегти існуючий суспільний лад, інші — змінити його. Через відношення до суспільного ладу здійснюється і відношення до інших сфер життєдіяльності і до світу в цілому.

Наука, на відміну від ідеології, прагне до об’єктивного знання, це форма духовної діяльності людей, що спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і саме пізнання та має за мету відкриття об’єктивних законів, заснованих на узагальненні реальних фактів. Наука — це і сама творча діяльність, що спрямована на отримання знання, і результат цієї діяльності. Наука — це така особлива частина суспільної свідомості, яка більшою мірою, ніж інші частини, орієнтована на втілення у практику. У принципі, її роль полягає в тому, щоб бути безпосередньою продуктивною силою.

Суспільна свідомість, окрім розділення її на вказані рівні (інша їх назва — сфери) і підрівні, поділяється на цілий ряд форм.

Форми суспільної свідомості являють собою різні аспекти усвідомлення об’єктивної дійсності, які відбивають особливі групи людських інтересів. Так, наприклад, інтереси, які відображають залежність життєдіяльності людей від характеру їх відношення до засобів виробництва і від усієї системи суспільних відносин, породжують політичну і правову свідомість. У теперішній час найчастіше виділяються такі форми суспільної свідомості: політична свідомість, правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія. Виділення у цьому ряді форм ще й науки
здається зайвим, тому що наука виділяється як особлива сфера (поряд із суспільною психологією й ідеологією).

Співвідношення сфер та форм суспільної свідомості має самий безпосередній характер. Кожна з форм суспільної свідомості може набути і наукового, і ідеологічного, і суспільно-психологічного вигляду: «Нині у філософській літературі превалює уявлення, що зміст будь-якої з конкретних форм суспільної свідомості складає єдність трьох сфер — ідеології, науки і суспільної психології» [61, 63].

Нарешті ми можемо дати остаточну відповідь на запитання: філософія — це наука чи не наука? Вона так само, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості має свій науковий аспект. Але окрім того вона має й інші аспекти: ідеологічний і буденно-практичний (див. таблицю № 5). {196}

Таблица 5

Рівні (сфери) суспільної свідомості	Форми суспільної свідомості
I. Ідеолого-теоретичний а) ідеологія б) наука 2 Буденно-практичний а) сукупність способів освоєння світу на рівні буденної свідомості б) буденна психологія	Філософія Релігія Мистецтво Мораль Правосвідомість Політична свідомість

А ось наука, виявляється, це не форма суспільної свідомості, а дещо більше — ціла її сфера.

Отже, філософія це не наука, але вона, як було сказано вище, місцями «наближається до науки», вона тією чи іншою мірою причетна до науки. Наукове у філософії — це діалектика, що розуміється як теорія пізнання і логіка. У світоглядному аспекті вона виявляє себе як теорія розвитку (Кант заперечував можливість старої метафізики бути наукою, але метафізика як об’єктивна діалектика розвитку Світу цілком можлива). У мето­дологічному аспекті вона виявляється як методологія — універсальне вчення про будь-який процес наукового дослідження, як логічна основа дослідження і наукового пізнання.

Форми суспільної свідомості відрізняються одна від одної предметом відображення, формою відображення, соціальною основою свого походження, роллю у житті суспільства. Говорячи про структуру суспільної свідомості, не можна не говорити про функції її форм. У сучасній філософській літературі виділяються пізнавальна, комунікативна, прогностична, оціночно-імперативна, інтегративно-мобілізуюча, мотиваційна, регулятивна і виховна функції [62, 205-209].

Політична свідомість з усіх форм суспільної свідомості найбільш прямо та повно, найбільше об’ємно та безпосередньо відбиває матеріальні економічні інтереси людей. Тому вона і {197}

знаходиться внизу табл. № 5, підкреслюючи своїм положенням зв’язок із базисом, з економікою, із суспільним буттям. Якщо говорити про ідеологічну частину змісту політичної свідомості, то вона у класовому суспільстві розпадається на консервативну, позитивну ідеологію, спрямовану на збереження та зміцнення існуючого суспільного ладу, і на негативну, революційну, спрямовану на заміну одного суспільного ладу іншим. Ядро політичної ідеології складає питання про владу. Саме через нього вис­ловлюють ідеологи своє відношення до суспільного ладу. Політична ідеологія чинить величезний вплив на економічний розвиток, а також на всі без винятку форми суспільної свідомості.

Правосвідомість безпосередньо та органічно пов’язана з правом, формується і рухається з ним немовби в єдиному комп­лексі. Право ж — це особливий вид суспільних відносин, пов’язаний із збереженням стійкості та впорядкованості суспіль­ства, без яких, врешті-решт, неможливі такі завоювання цивілізації, як свобода, демократія, справедливість та т. ін. Головні поняття правосвідомості: законне, справедливе, належне тощо. Правосвідомість так само, як і політична свідомість, не є чимось природженим, і прищеплюється людині її життям у сус­піль­стві. Знання права має дуже велике значення у вихованні людей, хоча, звичайно, і не робить людину автоматично лояльною стосовно права (злочинці-рецидивісти, як правило, великі знавці правових норм).

Мораль як форма суспільної свідомості характеризується тим, що вона проникає в усі сфери людської життєдіяльності. Моральні відносини невід’ємні від суспільства, бо людина за природою своєю є істотою суспільною і жити поза суспільством не може. Основні категорії моральної свідомості — це добро і зло, належне і суще та інші. Так само, як і політична і правова свідомість, мораль історична і конкретна: поняття свободи, блага, щастя у різні часи наповняються дуже різним змістом. І все ж таки, існують і певні «наскрізні», вічні норми поведінки, так звані прості норми моральності: чесність, доброта, почуття влас­ної гідності, працелюбність і скромність, порядність і особиста мужність, які цінилися і будуть цінитися завжди. Зрозуміло, простота цих норм не у легкості їх засвоєння, а тим більше — практичного застосування. Очевидно, точніше було б називати їх елементарними нормами моральності. {198}

Мистецтво виникає у надрах трудової діяльності у формі такого естетичного відношення до дійсності, яке можна назвати інформаційно-виховним. Вже у своїх танцях навколо зображення бізона чи оленя первісні мисливці обмінювалися знанням, способами майбутньої нелегкої праці і виробляли певні якості характеру учасників полювання: творче уявлення, сміливість, силу, спритність і головне — колективізм, без яких діяльність також неможлива, як і без знань, де розташовані уразливі місця на тілі звіра і як здійснювати його переслідування. Поняття прек­расного має соціальне походження і соціальну функцію.

У сучасному, розвиненому своєму стані мистецтво має дуже багато функцій: воно і спосіб пізнання й освоєння світу, і ефективне знаряддя впливу на звичаї, і спосіб передачі інформації, і прикраса побуту, і джерело відпочинку і насолоди. Але всі ці свої функції мистецтво може здійснити тільки тоді, коли воно буде справжнім мистецтвом, специфічним засобом духовно-практичного освоєння світу людини. Це і мав на увазі І. Кант, даючи, так зване, формальне визначення мистецтва, з якого виходило, що воно повинне існувати... для мистецтва.

Естетична свідомість широко використовує та розвиває людське уявлення, фантазію. Це відбувається тоді, коли людина незадоволена оточуючим її світом і бажає змінити його, але реально і негайно цього зробити за тих чи інших причин не може. У цьому випадку таке перетворення відбувається спочатку ідеально, у свідомості. Зображуючи життя водночас і таким, яким воно є, і таким, яким воно може і повинно стати, мис­тецт­во спонукує людину зайняти певну життєву позицію.

Релігія. Суперечка про походження і сутність релігії має дав­ню історію. З точки зору атеїстів, релігія — хибна, ілюзорна свідомість, що виникла або як результат інстинктивного пошуку людиною батьківського захисту в оточуючому її суворому світі (З. Фрейд), або як продукт омани і неуцтва (французькі матеріалісти), або як проектування людських почуттів та бажань в образи фантастичних істот (Л. Фейєрбах), або як результат саморозірваності і самосуперечливості земної основи, компенсація слабкості суспільства у боротьбі з природними та соціальними силами (К. Маркс).

Позиція віруючих філософів протилежна: релігія — це не результат слабкості, а навпаки, — прояв духовної сили та духовного {199}

багатства людини. Володіючи релігійною вірою, людина з самого початку відрізняє себе від тварин, прилучаючи до вічності і безконечності буття. Тільки віра в Бога дає людині можливість не
обмежуватися обрієм наявного буття, а вписуватися у світовий смисл, придбавати функцію сотворця світу (М. Федоров, В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Тейяр де Шарден та ін.).

Заслуговує на увагу те, що не тільки релігійний світогляд здається атеїсту ілюзорним і неадекватним дійсності, але так само неприйняття у віруючого філософа викликає логіка атеїста. Так, наприклад, М. О. Бердяєв був упевнений у тому, що невіруючий філософ має дуже вузький обрій погляду на світ.

Безсумнівно те, що релігія і релігійні уявлення виникають не під час індивідуальних роздумів про таємниці світобудови, а як колектив­ний, «практично-духовний» спосіб освоєння зовнішнього світу.

Треба мати на увазі, що способи релігійного бачення світу дуже різні. Так звана сліпа віра може породити бузувірство і люту нетерпимість до інакомислення. Віра, що принижує людину, теж не викликає у наш час захоплення. Інший людинолюбний атеїст об’єктивно ближчий до Бога, ніж «віруючий», що відстоює рабство чи «задля слави Бога» прирікає на смерть тисячі людей. «Коли Бєлінський повстав проти Гоголя за те, що у «Листуванні з Друзями» Гоголь намагався освятити рабство ім’ям Христовим, то Бєлінський, який лаяв Христа, був, звичайно, ближче до нього, ніж Гоголь, що Христа сповідував» [63, 39-40].

Тому сучасна людина повинна слідувати не Тертуллиану з його: «Вірю, бо абсурдно», а Тейяру де Шардену та Ієну Барбуру з їх раціонально осмисленою вірою та іншим, актуальним для сучасної людини гаслом: «Бог створив Процес, а процес створив Людину».

Філософія як форма суспільної свідомості, що висловлює бажання людини пізнати буття як мисляче та мислиме буття, бажання, унаслідок чого реалізується людський інтерес у формуванні світогляду, не потребує тут своєї розгорнутої характеристики.