Проблема визначення Сутності людини. Людина є найвищий витвір природи
Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково вона вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія ж завжди намагається збагнути людину в її цілісності.
В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі.
Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду.
Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність.
Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.
В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.
Людина являє собою біо-психо-соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.
Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.
43.Проблема сенсу життя людини
В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства.
Перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя- розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.
Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії- це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки- вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу..
У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов- це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов- таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його
В епоху Просвітництва і аж доXX ст. - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішнійaBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов).. Отже, ідея загальногоблага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.
44. проблема свободи і відповідальності.
Одна із особливостей діяльності людини полягає в тому, що в ній гармонійно поєднується два аспекти: детермінованість та свобода. Це проявляється в таких моментах:
- з одного боку, діяльність людина детермінована: а) обумовлена складом особистості; б) життєвими обставинами людин; - з іншого, детермінованість діяльності не означає, що психологічно вона усвідомлюється, як деяка зовнішня необхідність, що заставляє людину діяти певним чином, за здійснення чого людини не несе відповідальність. Дії людина здійснює як особистість, вільна (свобідна), яка здіатна робит вибір, дії людини переживаються, як акт, за який людина повністю відповідає, усвідомлює, що вона сама визначає свій життєвий шлях і долю, тобто несе відповідальність.
Особливо докладно категорія «свобода» проаналізовано в поглядах Ж.-П.Сартром. З його точки зору, свобода полягає у виборі ним своєї мети, в постановці певного завдання, у прояві певного прагнення. Свобода по-сартровскі складається в праві обирати, але не реальні можливості, а своє ставлення до ситуації, що склалася..Позиція Сартра, таким чином, виявилася в тому, що людина вільна саме у своєму ставленні до світу.
Важливу роль у реалізації свободи та відповідальності людини відіграє воля.Воля – властивість психіки, що виявляється в здатності людини здійснювати свідому організацію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на подолання труднощів при досягненні мети.
Вольовий акт має 4 основні етапи: а) виникнення потягу і усвідомлення мети;
б) розгляд і боротьба мотивів; в) прийняття рішення. г) виконання, здійснення плану дій;
45.Свідомість як найвища форма відображення.
Свідомість– вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень.
1.Носить соціально-історичний характер- відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накопленного людством;
2.Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення(у тварин є тільки наглядне дійове мислення);
3. Відображення носить цілеспрямований характер(спрямоване на досягення певний цілей)
4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо)
5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність)
6. Відображення базується на використанні,насамперед,мови.
7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини самосвідомості)
Додатково це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості:
А.Необхідною складовою свідомості є знання.Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ.
Свідомість– це знання: -про зовнішній та внутрішній світ;-про самого себе.
Свідомість– це узагальнені знання навколишньої діяйсності.
Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.
Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, які уже існують або передбачаються;
-до власної діяльності та її результатів;
-до інших людей; - до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.
46. Феноменологічна концепція свідомості
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що: 1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення; 2.Свідомість – вища форма відображення дійсності; 3.Свідомості передують більш прості форми відображення; 4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5. Свідомість детермінована біологічно,генетично; 6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична.
Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок– феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”. Поняття“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен(з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини– родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”
47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості
Поняття свідомості більш вузьке, ніж «психіка людини». Психіка=свідоме і несвідоме (багатомірні, перебувають у постійній взаємодії). Свідомість – знання. Без знання свідомості не існує. Більшість дослідників вазують на важливу роль пізнавальної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Сфери свідомості:
1. Пізнавальна (когнітивна). Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.
2. Емоційна сфера свідомості. Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.
3. Мотиваційно-вольова сфера - мотиви, інтереси, потреби суб’єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.
Поряд із свідомістю у «внутрішньому світі» людини існує рівень несвідомого – сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму (сновидіння, гіпнотичні стани, вища сомнамбулізму, стани неосудності, інстинкти). Інстинкти і запорогові почуття – структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватися на рівні підсвідомого, залежати від нього, переходити на рівень свідомості. Підсвідоме – особливий рівень несвідомого (псих. Явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму). Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією – принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін «рефлексія» означає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.
48*.Еврестична і творча функції інтуїції
Причетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тимщо зміст самого поняття“творчість” залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття “інтуїція”. Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути без“інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” - не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.
У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.
49. рівні і форми суспільної свідомості Суспільна свідомість – сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відображають суспільне буття, все різноманіття суспільних відносин, вироблених людством в процесі освоєння природи і суспільної історії. Суспільна свідомість не лише відображає світ, але й творить його, здійснюючи випереджувальну, прогностичну функцію.
У структурі суспільної свідомості зазвичай виділяють такі рівні:
· буденна свідомість - виникає в процесі повсякденної практики людей стихійно під безпосереднім впливом на них явищ природної і соціальної реальності, як емпіричне відображення її зовнішньої сторони. Виражається у аксіомах, догмах, постулатах, прислів’ях і приказках, анекдотах тощо.
· теоретична свідомість - відображення сутнісних зв’язків дійсності і притаманних їй закономірностей у наукових теоріях, які утворюють систему достовірних, глибоких і конкретних знань про неї.
· суспільна психологія - включає настрої, гадки, почуття, ціннісні орієнтації, що формуються в процесі повсякденної життєдіяльності людей. Тут домінуючим є не саме по собі знання про дійсність, а відношення до цього знання, оцінка дійсності.
· Ідеологія - сукупність теоретично обґрунтованих ідей і поглядів на ту ж оточуючу дійсність і самих себе, які сприймаються соціальним суб’єктом у якості правильних і потрібних у розв’язанні тих або інших практичних завдань. Інакше кажучи, ідеологія виступає у якості теоретично обґрунтованої практичної свідомості.
Структура суспільної свідомості може розглядатися і з позиції виявлення її форм. При цьому необхідно відмовитись від спроби представити суспільну свідомість у якості якогось плоского дзеркала, що нібито складається з утворюючих його поверхню форм, у яких відображається суспільне буття. Просторово-часові характеристики, притаманні реальній дійсності, діяльності людини, властиві і суспільній свідомості, перебуваючи у ній в діалектично знятому вигляді. Це проявляється у тому, що суспільна свідомість відображає людську діяльність у всьому різноманітті її проявів. Зазначена обставина обумовлює існування множини форм суспільної свідомості. Однак не всі вони є рівнозначними.
Форми суспільної свідомості, перш за все наукову, релігійну, політичну, правову, моральну, естетичну і філософську свідомість.
50.Несвідоме, свідоме і надсвідоме
Поряд із свідомістю у «внутрішньому світі» людини існує рівень несвідомого. Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та за порогові почуття. Останні 2 – це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомомсті, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.
Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.
Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик Зігмунд Фрейд в рамках психоаналітичного підходу. Ванатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:
1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.
2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.
3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують роль»цензора» (надсвідоме?)
Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки та ін..; за домогою самосвідомості людина реалузіє ставлення до себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти. Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією – принцип мислення, за домогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Тобто спрямовування свідомості на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.
Проте багато чого ще не з’ясовано.
51. Основні складові пізнавальної діяльності:суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.
Пізнання-це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання.
Суб’єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю у таких проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб’єкт пізнання визначається і як суспільство, проте суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання.
Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом є не вся об’єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об’єктом виступають явища природи, суспільства, сама людина, відносини між людьми, свідомість, пам’ять, воля, почуття + ідеальні об’єкти: числа, площини, ідеальний газ, рівномірно-прямолінійний рух.
Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.
Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, герменевтичної інтерпретації, екстраполяції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, тобто умоглядним, засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу — природного і суспільного — служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу.
Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ,суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного.
Результатом пізнання є знання. Філософські джерела визначають знання як перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою результат пізнання дійсності, адекватне її відображення у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.