Фонетичні засоби виразності

Алітерація (від лат. асі — до й Шега — буква) — стилістичний прийом інструментування, поетичного звукопису, який полягає в повторенні однакових приголосних звуків задля посилення інтонаційної та значеннєвої виразності поетичного твору, що у свою чергу зумовлює необхідність додаткової інтерпретації смислів, актуалізованих цим прийомом.

Наприклад: Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма (часто повторювані р / т(д) / в, с(ш)).

Асонанс (від фр. авзопапзе — суголосся) — стилістичний прийом інструментування, прийом звукопису, який полягає в нанизуванні одного й того самого голосного звука в одному рядку чи в більшій частині вірша, завдяки чому може створюватися додаткова інтонаційна виразність і смислова глибина вірша.

Наприклад: ГОмОніла Україна, дОвгО гОмОніла, ДОвгО-дОвгО крОв степами текла червОніла (часті повтори о).

Щоб запам’ятати, яким терміном називається повтор приголосних, а яких голосних, — услухайтеся в самі терміни: аЛіТеРаЦія / АсОнАнс.

Лексичні засоби виразності (тропи)

Епітет (від гр. ерИкеіоп — означення або прізвисько) — художній троп, виражений переважно прикметниками, що образно наголошує на характерній ознаці, рисі, одиничній якості предмета чи явища завдяки тому, що у відповідному контексті викликає нові асоціації й смисли стосовно відомого. У ролі епітетів можуть уживатися також іменники (виступають прикладками), прислівники (ознаки дій), а то й цілі словосполучення. Означальні слова й словосполучення набувають функції епітета за умови активізації своїх вторинних смислів, чим і відрізняються від звичайних означень. У поетичному мовленні звичайно майже всі означення є епітетами.

Наприклад: чорна душа, світлі помисли, ясні очі, яскраве кохання.

Постійний епітет — різновид епітета, який характеризується тим, що, раз виникнувши як несподіване й точне означення певного предмета чи явища, надалі постійно використовується для характеристики їх, переходячи з одного до іншого твору. Унаслідок традиційності в ужитку втрачає ознаки несподіваності, оригінальності, точності. Постійні епітети притаманні фольклору, а також можуть використовуватися як стилізаційний прийом в авторській літературі.

Наприклад: сизий сокіл, вороненький кінь, русява коса, сива зозуля.

Порівняння — художній троп, сутність якого полягає в характеристиці одного предмета чи явища або їх окремих рис і ознак за допомогою зіставлення з іншим предметом чи явищем, їх рисами чи ознаками. Таке зіставлення відбувається типово в межах одного речення й забезпечене спеціальними синтаксичними конструкціями — порівняльним зворотом у простому реченні та складнопідрядним порівняльним реченням. Засобом зв’язку в таких конструкціях є порівняльні сполучники як (реальне порівняння), мов, немов, наче, неначе, ніби, нібито, буцім, буцімто (ірреальне порівняння). Крім цього, порівняння може бути представлене й поза використанням цих конструкцій: придієслівним орудним відмінком («співати солов’єм»), ступенями порівняння («чистіша від сльози вона хай буде»), у безсполучникових конструкціях («Ом, ти дівчино, з горіха зерня...»), за допомогою використання слів подібний, схожий, нагадує, здається.

Наприклад: Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роз-дорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий.

Заперечне порівняння — різновид порівняння, заснований на запереченні певних ознак чи характеристик одного предмета (явища) й ствердженні наявності їх в іншого. Традиційно уводиться формулами на зразок «то не те існує, то зовсім інше є». Особливо характерне для фольклорних творів, виразно подане в «Слові про похід Ігорів».

Наприклад: То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак із Кончаком. (« Гзак із Кончаком, мов сороки).

Порівняння має багато спільного з метафорою (бо є початковим етапом формування останньої), однак різниться тим, що звичайно в порівнянні подані обидва об’єкти та їх характеристики, що порівнюються, зіставляються, порівняйте:

На другому поверсі школи малі діти гупотіли, мов слони — порівняння.

На другому поверсі школи гупотіли малі слони — метафора.

Метафора (від гр. metaphora — переміщення) — художній троп, який заснований на тому, що сутність, характеристики одного предмета чи явища передаються через указівку на сутнісні ознаки й характеристики іншого предмета чи явища, при цьому між співвіднесеними предметами чи явищами автором метафори вбачається якась подібність, схожість чи, навпаки, відмінність, контрастність. Коротко кажучи, метафора — це перенесення ознак одного на інше на підставі їх подібності чи контрастності (перенесення за подібністю). Початковим етапом формування метафори є порівняльна мисленнєва операція щодо тих чи інших предметів. Порівнюватися можуть живі й неживі, неживі й живі, живі й живі предмети, їх розмір, вага, колір, вміст та інші ознаки і якості. На мовному рівні це виявляється в тому, що для характеристики одного предмета чи явища використовуються слова чи словосполучення, що звичайно застосовуються для означення інших, унаслідок чого значеннєві пласти слів (словосполучень) зазнають суттєвих змін, видобуваючи нові, несподівані смисли щодо характеризованого предмета. Різновидами метафори є алегорія, персоніфікація (уособлення) та ін.

Наприклад: посмішка на обличчі цвіте; сум полився по Дніпру; Боян «...напускав десять соколів на стадо лебедів» (= клав десять пальців на струни).

Персоніфікація (від лат. persona ficatio — персону робити) — різновид метафори, який ґрунтується на наданні неживим предметам ознак істоти (людини).

Наприклад: тут і стіни говорять; бандура заплакала.

Уособлення, або прозопопея, — різновид метафори, який ґрунтується на прийомі перенесення якостей істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття.

Наприклад: весна говорить до мене ніжним вітерцем; літо засоромилося своєї краси; лихо ожило.

Алегорія (від гр. allegoria — інакомовлення) — художній троп, основою якого є позначення одних предметів і явищ, найчастіше абстрактних і складних, іншими, простішими й зрозумілішими, що в більш конкретній формі репрезентують сутнісні ознаки перших. Таким чином, алегорія — це зображення з «подвійним дном»: на поверхні зображено предмет чи явище, яке вказує не на самих них, а на інші предмети чи явища, що мають бути «впізнані» читачем. В основі алегорії лежить прийом метафоризації. Алегорія може застосовуватися в будь-яких літературних формах (жанрах), але найвиразніше репрезентована в таких, як казка, байка, гумореска тощо. Інколи говорять про цілий твір як алегорію.

Наприклад: Бджола = людина, яка в сродній праці трудиться.

Метонімія (від гр. metdnymia — перейменування) — художній троп, сутність якого криється в мисленнєвому перенесенні ознак, якостей одного предмета чи явища на суміжні предмети чи явища й відображенні цього в мові (перенесення за суміжністю). Суміжність ознак предметів або явищ може бути просторовою, часовою, якісною, причиновою тощо.

Виділяють такі різновиди перенесення (метонімізації):

• ім’я автора замість назви твору (читати Шевченка замість читати твори Т. Шевченка);

• назва форми замість назви вмісту (змісту) (з'їсти миску замість з’їсти миску борщу);

• назва речі замість назви людини (ішов плащ замість ішла людина в плащі);

• назва місця проживання замість назви його мешканця (приїхав Київ замість приїхали кияни);

• назва ознаки замість назви її носія (ішла сміливість у бій замість ішла смілива людина в бій);

• назва матеріалу замість назви речі (метал їде по дорозі замість металеве авто їде по дорозі);

• назва знаряддя дії замість назви дії (досягати мети вогнем і мечем замість досягати мети, спалюючи й рубаючи) та ін.

Синекдоха (від гр. synekdoche — співвіднесення) — художній троп, різновид метонімії, який ґрунтується на кількісному зіставленні предметів і явищ (кількісна метонімія).

Виділяють такі види синекдохічного перенесення:

• назва у формі однини замість назви у формі множини (Людина ходить по планеті);

• назва у формі множини замість назви у формі однини (Нехай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!);

• назва частини замість назви цілого (очі сміялися)

• назва видового замість назви родового або навпаки.

Гіпербола (від гр. hiperbole — перебільшення) — художній троп, заснований на надмірному перебільшенні особливостей чи ознак предмета або явища задля увиразнення їх зображення чи указівки на особливе емоційне ставлення (позитивне, негативне, саркастичне, іронічне тощо) до них з боку автора.

Наприклад: Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Оксиморон, або оксюморон (від гр. oxymoron — дотепно-безглузде), — художній троп, сформований поєднанням несумісних, протилежних (інколи антонімічних) за значенням слів в одному висловленні, унаслідок чого утворюється парадоксальна смислова єдність, наснажена експресивністю, витонченістю, дотепністю.

Наприклад: казав сліпий: побачимо; страшенно смачний; живий труп; німий крик; веселий цвинтар.

Символ (від гр. symbolon — знак, прикмета) — художній троп, сутність якого криється в тому, що слово чи словосполучення подається як позначення цілого комплексу уявлень про явища чи предмети світу, унаслідок чого ці слова й словосполучення набувають фактично невичерпної багатозначності, залежно від того, хто їх сприймає. Символи можуть бути загальнокультурними (сонце — символ життя), національними (калина — символ краси України), авторськими, тобто такими, що набувають особливого смислу у творчості окремого митця (великий льох — символ утрати українцями своєї сутності й національної гідності в Т. Шевченка; степова Еллада — символ України в Є. Маланюка; собор — символ духовної чистоти в О. Гончара).

Наприклад: хліб-сіль — символ гостинності українців, життя, достатку; Нарцис — символ самозакоханості;

лисиця — символ хитрості, а може бути й символом мудрості тощо.