Врятував людей, що їх збирались саме вішать
фашисти»(П. Тичина). Підмет фашистипостав-
лено в кінець речення, щоб підкреслити злочин-
ність їхніх дій.
ТАВТОЛО5ГІЯ(від гр. tauto — те саме,
logos — слово) — повторення тотожніх за зна-
ченням слів з метою посилення емоційності
і ритмічності мови. Часто зустрічається в народ-
ній поезії.
Іде багач, іде дукач— п’ян валяється,
Із нашої голотоньки насміхається.
Котилися вози з гори, а в долині стали,
Любилися, кохалисята й вже перестали.
Інколи повторюються однокореневі слова:
долом-долиною, рано-пораненькута ін.
АНТИТЕ5ЗА(від гр. antithesis — протистав-
лення) — стилістична фігура, у якій протистав-
ляються життєві явища, думки, образи з метою
розкриття їх сутності.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
(М. Рильський)
Принцип антитези широко використовуєть-
ся в художній літературі. Так, Т. Шевченко про-
тиставляє «райській» сільській природі тяжке
життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».
АНА5ФОРА(від гр. anaphora — винесення
нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетич-
ної мови, коли на початку речень або рядків по-
вторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції,
а також речення на початку строф.
Кожна птиця має свій голос,
кожне поле має свій колос,
кожна справа — свої почини,
кожна казка — свої причини.
(Л. Костенко)
РИТОРИ5ЧНЕ ЗАПИТА5ННЯ— фігура по-
етичної мови, що посилює експресивність висловлювання:
мовний зворот, сформульований
у формі запитання, яке не потребує відповіді.
Так де ж наша зброя?
Де військо в рядах?
Чиєю ж се крів’ю
Политий нам шлях?
(Леся Українка)
РИТОРИ5ЧНЕ ЗВЕРТА5ННЯ— фігура по-
етичної мови: зворот мови, сформульований
у формі звертання до читача, уявного слухача,
предмета чи абстрактного поняття.
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...
(Леся Українка)
АЛІТЕРА5ЦІЯ(від лат. ad — до і littera —
буква) — фонетичний засіб: повторення приго-
лосних для посилення інтонаційної і смислової
виразності. Широко застосовується в поезії.
Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.
Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.
(М. Бажан)
Повторенням приголосних п, т, б, ж, ш тут
створюється виразний звуковий образ зловісно-
го маршу фашистського війська.
АСОНА5НС(від лат. assonare — співзвуча-
ти) — 1) Повторення однакових голосних звуків
у вірші з метою надання йому милозвучності.
І день іде, і ніч іде.
(Т. Шевченко)
2) Неточна рима, в основі якої співзвучність
наголошених голосних звуків.
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
(В. Стус)
ФІГУ5РИ ПОЕТИ5ЧНОЇ МО5ВИ(від лат.
figura — зовнішній вигляд, образ) — синтаксич-
ні засоби художньої виразності. Функція
їх по-
лягає у використанні можливостей синтаксису
для посилення виразності й емоційності худож-
ньої мови. Найпоширеніші фігури — повторен-
ня, градація, риторичні запитання, інверсія,
антитеза, безсполучниковість, багатосполуч-
никовість тощо.
Теорія віршування
СИСТЕ5МИ ВІРШУВА5ННЯ— способи напи-
сання віршів, які залежать від фонетичних осо-
бливостей національної мови. За способом тво-
рення ритму вірша розрізняють чотири основні
системи віршування: метричне, тонічне, сила-
бічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті).
В сучасній українській поезії переважає силабо-
тонічна система, хоч використовуються й різні
форми тонічної.
МЕТРИ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. metron
— мірка) — система віршування, харак-
терна для мов, у яких є короткі й довгі голосні
(давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із
сучасних — арабська). Ритм у вірші створюється
правильним чергуванням стоп, що складаються
з рівної кількості довгих і коротких голосних.
СИЛАБІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. syllabe
— склад) — система віршування, характер-
на для мов, у яких немає істотної різниці між
наголошеними і ненаголошеними голосними,
а слова мають постійний наголос (французька,
польська, чеська та ін.). Ця система прийшла
з Польщі в Україну, а з України — в Росію і за-
лишалася панівною упродовж
ХVI — першої по-
ловини ХVIII ст., поки не було доведено, що вона
є чужорідною українській та російській мовам.
Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм
у рядках утворюється повторенням складів (пе-
реважно 11–13); 2) парне римування; 3) жіноча
рима (вплив польської мови, де слова завжди ма-
ють наголос на другому складі від кінця); 4) це-
зура в середині рядка.
Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,
Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.
(О. Падальський)
Силабічним віршем писали відомі українські
поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Про-
копович, І. Некрашевич, Г. Кониський,
Г. Ско-
ворода та ін. Під впливом народної поезії цей
вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак
силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Ро-
сії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоно-
сов у першій половині ХVIII ст.
ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. tonos —
наголос) — система віршування,
у якій ритмо-
утворюючим елементом є тонічний наголос. Ха-
рактерна для тих мов, де наголошені голосні
якісно відрізняються від ненаголошених і мо-
жуть стояти в слові на будь-якому місці (укра-
їнська, російська, німецька та ін.). У первинній
своїй формі тонічний вірш представлений у на-
родній поезії. Поступово
він проникає у літера-
турну поезію, набувши нових рис і різновидів
(акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо).
Характерні особливості сучасного тонічного ві-
рша:
1) Ритм у рядках утворюється повторенням не
складів або стоп, а мовних одиниць (слово
чи кілька слів), які несуть тонічний наголос.
Тонічний наголос — це виділення силою го-
лосу певних слів відповідно до їх смислового
значення та ритмомелодики вірша.
2) Рими виконують допоміжну ритмоутворювальну
функцію.
3) Великого ритмічного і смислового значення
набувають паузи.
СИЛА5БО-ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від
гр. syllabe — склад, tonos — наголос) — сис-
тема віршування, характерна для мов, в яких
слова мають чіткі граматичні наголоси (укра-
їнська, російська, німецька, англійська та ін.).
Ритм у рядку утворюється повторенням стоп
з однаковою кількістю наголошених і ненаголо-
шених складів. Стопи бувають дво- та трискла-
дові. Назви їх запозичено з античного віршу-
вання: хорей ( −5 ∪), ямб (∪ −5 ), дактиль ( −5 ∪ ∪),
амфібрахій
(∪ −5 ∪), анапест (∪ ∪ −5 ). Найпо-
ширеніша стопа — ямб. Силабо-тонічні вірші
в українській
поезії зустрічаються у творчості
І. Некрашевича, Г. Сковороди та інших поетів
ХVIII ст., але повний
перехід на силабо-тоніку
здійснив І. Котляревський. Його «Енеїда» напи-
сана чотиристопним ямбом. Широкі можливості
нової системи використали і надали їй вели-
кої виразності поети ХIХ—ХХ ст. Т. Шевченко,
Леся Українка, І. Франко, П. Тичина, М. Риль-
ський та ін.
СТОПА5 (від гр. pes — нога, ступня) — рит-
мічна одиниця вірша, яка складається з рівної
кількості довгих і коротких голосних — в анти-
чному віршуванні, з наголошених і ненаголоше-
них складів — у силабо-тонічному віршуванні.
Назва походить від давньої традиції відбивати
ногою (стопою) такт вірша.
ЯМБ(від гр. jambike — назва музичного
інструмента)
— в античному
вірші — двоскладо-
ва стопа,
що має короткий і довгий голосні
звуки
(∪ −), в силабо-тонічному віршуванні — двоскладова
стопа з наголосом на другому складі (∪ −5).
Двостопний ямб:
Хвалив|ся кіт,
Що він убрід__
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.
(П. Воронько)
Тристопний ямб:
Із тре|петно|ї ти|ші,
Немов у синім сні —
чотири Ярославни
в соборі на стіні.
(О. Левада)
Чотиристопний ямб:
Співець | вели|кий, син | наро|да,
Він і в неволі не мовчав,
А вколо лютилась негода,
І ворон сторожем літав.
(Х. Алчевська)
П’ятистопний ямб:
Встають | мої | світан|ки кор|чува|ті,
Життя, і праця, й помисли мої,
Зростає внук, йому на рученята
Кладуть дарунки сиві солов’ї.
(А. Малишко)
Шестистопний ямб:
Я не | люблю | тебе, | нена|виджу, | берку|те!
За те, що в груди ти ховаєш серце люте...
(І. Франко)
Найчастіше поети звертаються до чоти-
ристопного ямба, дуже гнучкого і виразного.
П’ятистопним неримованим ямбом зазвичай
пишуть і перекладають драматичні твори. Саме
ним написані «Кам’яний господар» Лесі Укра-
їнки, «Борис Годунов» О. Пушкіна, перекладені
п’єси В. Шекспіра. Ямб — найбільш поширений
розмір в українській і російській поезії.
ХОРЕ5Й(від гр. choreios — танцювальний,
від choros — хор) — в античному вірші — дво-
складова стопа, що має довгий і короткий скла-
ди (− ∪), у силабо-тонічному віршуванні — двоскладова
стопа з наголосом на першому складі
( −5 ∪). Хорей буває різний — від двостопного до
шестистопного. Кількістю стоп у рядку
визнача-
ється тональність вірша: двостопний хорей пере-
дає динаміку, напругу, шестистопний — спокій-
ну розважливість.
Двостопний хорей:
Всіх гу|кайте,
Всіх скликайте...
Хто там ззаду?
Кулю — гаду!
Хто там ззаду?
(О. Олесь)
Тристопний хорей:
Тихо | стало | в гаю:
Пташка не співає;
Сумно стало в хаті:
Милої немає.
(А. Бобенко)
Чотиристопний хорей:
Гомін, | гомін, | по діб|рові,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.
(А. Малишко)
П’ятистопний хорей:
Я що|дня з го|ри і|ду на | працю,
Через міст, крізь білий вогкий дим,
Де внизу заливчасто іскряться
Сині змійки — рейки і дроти.
(Н. Забіла)
Шестистопний хорей:
Василь|ки у | полі, | василь|ки у | полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
(В. Сосюра)
Найчастіше зустрічається чотиристопний
хорей.
ДА5КТИЛЬ(від гр. daktylos — палець, міра
довжини) — в силабо-тонічному вірші трискладова
стопа з наголосом на першому складі
( −5 ∪ ∪).
Спи, мій ма|лесенький, | спи, мій си|нок...
Я розка|жу тобі | безліч ка|зок.
(О. Олесь)
якій перший склад довгий, а інші короткі
(− ∪ ∪).
АМФІБРА5ХІЙ(від гр. amphі — кругом,
brachys — короткий) — в силабо-тонічному ві-
рші — трискладова стопа з наголосом на середньому
складі (∪ −∪).
Нам зорі | на чола | поклали | печать,
і зорі | нам світять | в дорогу.
(В. Сосюра)
В античному віршуванні — трискладова
стопа з короткими голосними в крайніх складах
і довгим — у середньому (∪ − ∪).
АНА5ПЕСТ(від гр. anapaistos — обернений,
відкинутий назад) — в силабо-тонічному ві-
рші — трискладова стопа з наголосом на останньому
складі (∪ ∪ −).
Наша ціль | — людське щас|тя і во|ля,
Розум влад|ний без ві|ри основ,
І братер|ство вели|ке всесвіт|нє,
Вільна пра|ця і віль|на любов.
(І. Франко)
В античному віршуванні анапест — трискладова
стопа, в якій третій склад довгий,
а перший і другий короткі (∪ ∪ −).
РИ5МА(від гр. rhythmos — розміреність) —
звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршо-
вих рядків. Рима має ритмомелодійне і смисло-
ве значення, надає віршу емоційної виразності.
Існують різні принципи класифікації рим. За
співзвучністю звуків у клаузулі рими поділяють-
ся на точні (повні) і неточні (неповні) (юр|бо5ю—
бо5ю; хо|ло5дний— сьо|го5дні). За місцем наголосу
в клаузулі розрізняють рими чоловічі — з наго-
лосом на останньому складі (слова5 — голова5),
жіночі — з наголосом на другому
складі від кін-
ця (до5лі— топо5лі), дактилічні — на третьому
складі від кінця (гімнази5чному— незви5чному),
гіпердактилічні — з наголосом на четвертому
складі (ба5тьківського
— ді5дьківського).
Залеж-
но від структури рими бувають прості і складе-
ні (пора— гора, добою— до бою). За розташу-
ванням у рядках вони поділяються на парні або
суміжні (аабб), перехресні
(абаб), кільцеві або
оповиті (абба). Співзвучність на початку рядків
прийнято називати початковою римою:
Мій туман,
Мої луки вологі,
Мої мрії,
Мій смуток,
Мої вічні тривоги.
(І. Муратов)
Співзвучність слів в одному рядку назива-
ють внутрішньою римою.
У сучасній поезії поширена коренева рима,
у якій співзвучні наголошені кореневі частини
слів: ві5тер— ви5щий, ми5тися— ми5тниця, ба5чи-
ти— ба5витись.
Вірш без рими називається білим віршем.
ВНУ5ТРІШНЯ РИ5МА— співзвучність слів
не в кінці, а в середині рядків. Самостійного зна-
чення внутрішня рима, як правило, не має, але
надає віршу певної ритмомелодики.
Свято перемоги! Стали ми на ноги!
Многі і многі дивуються з нас:
звідки у нас соки? подвиги високі! —
Вороги ворожать, щоб народ погас.
(П. Тичина)
ЖІНО5ЧА РИ5МА— рима, у якій наголос па-
дає на другий склад від кінця.
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
(Л. Костенко)
ЧОЛОВІ5ЧА РИ5МА— рима, в якій наголос
падає на останній склад. Називають її ще твер-
дою і ямбічною: намет — очерет, позер — тепер,
Сни — весни.
МОНОРИ5М(від фр. monorime — одна
рима) — вірш, у якому всі рядки мають одна-
кову риму. Часто зустрічається у східній поезії
(в поемі Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шку-
рі»). В українській
і російській поезії викорис-
товується переважно в сатиричних та гуморис-
тичних творах.
СТРОФА5 (від гр. strophе — поворот, змі-
на) — група рядків вірша, об’єднаних заверше-
ною думкою, системою рим та інтонацією. На-
зва походить від античної трагедії: пісні хору
поділялися на дві частини — строфа і антистро-
фа. Перша виконувалась, коли хор рухався по
сцені зліва направо, друга — коли повертався
назад. Класифікуються строфи за формальною
ознакою — кількістю рядків: двовірш (дис-
тих), тривірш (терцина), чотиривірш (катрен),
п’ятивірш, шестивірш (секстина), восьмивірш
(октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (деци-
ма) та ін. Крім того, існують особливі строфічні
побудови: тріолет, рондо, рондель,
сапфічна
строфа, сонет, онєгінська строфа та ін.
СОНЕ5Т(від іт. sonare — звучати) — вірш,
що складається з 14 рядків
зі схемою рим абба —
абба — ввг — дгд (можливі відхилення). Сонет
виник у ХIII ст. в Італії і став однією з поши-
рених форм світової поезії. Живучість сонета
пояснюється не тільки досконалою формою,
а й внутрішньою логікою розвитку змісту: пер-
ший чотиривірш — теза, другий — антитеза,
заключні два тривірші — синтез, узагальнен-
ня думки. В українській поезії сонет з’явився
в 30-х рр. ХIХ ст. у творчості поетів-романтиків,
пізніше до нього зверталися майже всі визна-
чні поети ХIХ і ХХ ст. І. Франко створив цикли
«Вольні сонети» і «Тюремні сонети». Цикл со-
нетів, що складається із 15 творів, прийнято
називати вінком сонетів. Авторами вінків соне-
тів були українські поети В. Бобинський («Ніч
кохання»), О. Ведміцький («На межі»), М. Те-
рещенко («Слово і слава»), М. Вінграновський
(«Вінок на березі юності»), Д. Павличко («Соне-
ти подільської осені») та ін__
Сонети пишуться п’ятистопним ямбом.
ВЕРЛІ5БР(від фр. vers libre — вільний
вірш) — різновид вірша, в якому немає внутріш-
ньої симетричності рядків (повторення стоп, як
у силабо-тонічному вірші, чи складів, як у си-
лабічному). Римоутворювальними елементами
в ньому є змістові частини речення — слово чи
група слів. Існують два види вільного вірша:
метричний
верлібр, або дольник, і дисметрич-
ний верлібр, або фразовик (акцентний вірш).
Перший — силабо-тонічний з частково зруй-
нованими стопами.
Вільно | ритмова|на мово, |
Найкраще | з земних | чудес,
Що слово | складаєш | до слова,— |
Ти не | дарунок | небес!
(Д. Загул)
Розмір вірша — амфібрахій, але деякі стопи
неповні.
Другий — тонічний вірш з різною кількістю
ритмічних наголосів у рядках.
Земле, | чую | тебе!
Ростеш | дубами | на косогорах
І мною | ростеш...
Ось моє | серце!
Пахнеш | цілющим | хлібом
І джерелом | з долини...
Вода | прозора!
(М. Сингаївський)
Верлібр з’явився в європейській поезії на-
прикінці ХIХ ст.
Роди і види літератури
Е5ПОС(від гр. epos — слово, мова, розпо-
відь) — один із трьох основних
родів літератури,
поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає
зображення зовнішніх щодо автора явищ жит-
тя. Автор виступає в ролі стороннього спостері-
гача, що дозволяє йому широко змальовувати
дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати
внутрішній світ персонажів. Основні епічні жан-
ри сучасної літератури — оповідання, повість,
роман, новела, нарис. До епосу належать також
фольклорні жанри — казка, легенда, билина, іс-
торична пісня тощо.
НОВЕ5ЛА(від іт. novella — новина) — не-
великий розповідний твір про незвичайну жит-
тєву подію з несподіваним закінченням. Як
жанр уперше з’явилася в італійській літера-
турі ХIV—ХV ст. у творчості
Дж. Боккаччо,
Ф. Саккетті та ін. Великого поширення набу-
ла у ХIХ—ХХ ст. в європейській та американській
літературі. Відомі новелісти в українській
літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник,
А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.
ОПОВІДА5ННЯ— невеликий розповідний
твір, в якому зображується життя персонажа за
короткий проміжок часу. Жанр оповідання —
один з найпоширеніших у літературі. Він потре-
бує особливої
майстерності письменника, вміння
лаконічно і художньо яскраво відтворити харак-
тер людини і соціальні явища.
ЕСЕ5 (від фр. essai — спроба, нарис, начерк) —
невеликий прозовий художній твір, літературно-
критична стаття, стаття філософського
або пу-
бліцистичного характеру, що відзначаються
підкресленою суб’єктивністю авторської думки,
новизною тлумачення поставлених
питань, об-
разністю та афористичністю висловлювання.
Жанр есе з’явився ще за античних часів, набув
поширення у творчості
філософів і письменни-
ків XVI—XVIII ст. (М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Ді-
дро, Дж. Локк та ін.), а надто в добу романтизму,
який висунув на перший план особистість авто-
ра. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні
прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі
з метою популяризації здобутків науки тощо.
В українській
літературі есе зустрічається
в до-
робку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи,
Ю. Шереха та ін. Порівняно недавно з’явилися
змішані жанри романа-есе та повісті-есе.
ПО5ВІСТЬ— епічний розповідний твір,
в якому картину життя змальовано повніше, ніж
в оповіданні, але не так широко, як у романі. По-
вість, звичайно, має один сюжет, але більш роз-
горнутий, ніж в оповіданні. Крім головного ге-
роя у ній діє ряд другорядних персонажів. Жанр
повісті дуже поширений в українській літературі:
«Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького,
«Fata morgana» М. Коцюбинського, «Борислав
сміється» І. Франка, «Краса і сила» В. Винни-
ченка та ін
РОМА5Н(від фр. roman — спершу твір, напи-
саний однією з романських мов) — великий епіч-
ний твір, у якому змальовано широку картину
суспільного життя. Для роману характерні: на-
явність багатьох сюжетних ліній, зображення
персонажів у складних життєвих ситуаціях, роз-
криття динаміки їх внутрішнього світу. За зміс-
том розрізняють такі види сучасного роману:
соціально-психологічний, сімейно-побутовий,
історичний, філософський, детективний, при-
годницький, сатиричний та ін. Романний жанр
виник ще в епоху античності («Дафніс і Хлоя»
Лонга, «Золотий осел» Апулея), набув нових рис
за Середньовіччя (рицарські романи та ін.), але
справжнього розквіту досяг у ХVIII—ХIХ ст.
Розвиток роману в Україні припадає на ХIХ ст.
і пов’язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-
Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,
Панаса Мирного та ін. У ХХ ст. роман став про-
відним жанром української прози. Великий
внесок у його розвиток зробили А. Головко,
П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребель-
ний, Ю. Мушкетик та ін.
ЕПОПЕ5Я(від гр. epopoiїa — зібрання пі-
сень, переказів) — великий монументальний
твір. В античну епоху внаслідок циклізації ска-
зань, пісень і легенд створювалися великі поеми
про видатну історичну подію чи героя («Іліада»,
«Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія). Пізніше
аналогічні процеси відбувались і в епосі євро-
пейських народів (французька «Пісня про Ро-
ланда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та ін.).
Жанр поетичної епопеї культивувався представ-
никами класицизму. У новітній літературі епопеєю
стали називати великі прозові твори, при-
свячені значним подіям у житті народу («Війна
і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова,
«Прапороносці» О. Гончара та ін.).
ДИЛО5ГІЯ(від гр. di — двічі і logos — сло-
во) — твір, що складається з двох самостійних
частин, у кожній із яких своє коло персонажів
і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія
Ю. Смолича «Світанок над морем» складається
з романів «Чайки сідають на воду» і «Буде на морі
погода». Дилогією в давній Греції називалися
драми з двох частин, звідки й походить термін.
ТРИЛО5ГІЯ(від гр. trilogia) — три частини
одного твору, що мають різні назви, але пов’язані
спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями
можуть бути великі епічні та драматичні твори
(роман О. Гончара «Прапороносці», який скла-
дається з трьох частин: «Альпи», «Голубий Ду-
най» і «Злата Прага»; в драматургії — історична
трилогія О. К. Толстого: «Смерть Іоанна Грозно-
го», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»)
ТЕТРАЛО5ГІЯ(від гр. tetralogik, tetra — чо-
тири, logos — слово) — великий епічний твір,
який складається з чотирьох самостійних частин,
об’єднаних загальним ідейним задумом і спіль-
ністю персонажів. У тетралогії кожна частина
має свою назву. Так, «Сучасна історія» фран-
цузького письменника А. Франса складається
з чотирьох романів: «Під міськими в’язами»,
«Вербовий манекен
», «Аметистовий перстень»
і «Пан Беранже в Парижі». В українськійлі-
тературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій
ідеться про чотирьох визначних українських
письменників
— М. Коцюбинського, Лесю Укра-
їнку, І. Франка і Т. Шевченка: «Михайло Коцю-
бинський», «Червона троянда», «Мужицький
посол» і «Поетова
молодість».
ЛІ5РИКА(від гр. lyra — струнний музичний
інструмент, під акомпанемент якого у стародав-
ній Греції виконувалися пісні та вірші) — один
з трьох родів літератури (поряд з епосом і дра-
мою), в якому зовнішній світ відображається
через почуття, переживання та думки автора.
Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю
у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику
прийнято поділяти на громадянську, філософську,
інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні
ліричні жанри — вірш, пісня, послання, еле-
гія, сатира.
ЛІРИ5ЧНИЙ ГЕРО5Й— в літературознавстві
умовне поняття, що визначає носія прагнень, ду-
мок та почуттів, виражених у ліричному
творі.
Ліричний герой не завжди тотожний авторові,
бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки по-
ета, а й певної доби, певної людської спільноти.
Термін
вживається стосовно поезії та ліричної
прози.
О5ДА(від гр. ode — пісня) — похвальний,
урочисто-патетичний вірш, присвячений важли-
вій події чи видатній особі. Як жанр ліричної по-
езії виник у стародавній Греції. В одах прослав-
лялися боги, військові подвиги, переможці на
олімпійських
змаганнях. Великого поширення
ода набула в європейських
літературах в епоху
утвердження абсолютистської монархії (ХIV—
ХVII ст.) в творчості
поетів-класицистів. Теорію
жанру розробив теоретик класицизму Н. Бу-
ало, який сформулював суворі вимоги до оди.
В Росії розквіт оди припадає на ХVIII ст.
(М. Ломоносов, В. Тредіаковський, Г. Державін
та ін.), на Україні значного розвитку цей жанр
не мав.
ПОСЛА5ННЯ— віршований літературний
твір, написаний у формі звернення до певної осо-
би чи групи людей. Жанр послання
досить по-
пулярний у світовій поезії, відомий ще з часів
античності. В українській поезії до нього звер-
талися майже всі видатні поети: Т. Шевченко —
«Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ’яненка
»,
«І мертвим, і живим...», І. Франко — «Това-
ришам із тюрми», «Мойому читачеві», Леся
Українка
— «Товаришці на спомин», «Ворогам»
та ін.
РОМА5НС— невелика пісня про кохання,
що виконується в музичному супроводі. В Укра-
їні з’явився на початку ХIХ ст. і став одним із
популярних жанрів вокального мистецтва. Да-
нину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка,
І. Франко, а також українські поети ХХ ст.
ВІРШ— (від лат. versus — вірш) — 1) Рядок
у віршованому поетичному
творі, основна
ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є рит-
мічна пауза, яка може не відповідати синтаксич-
ним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати
з реченням, оскільки в ньому не завжди вислов-
люється завершена думка. 2) Поетичний твір
(Поет написав вірш.). 3) Система віршування
(Вірш Маяковського якісно відрізняється від ві-
рша Пушкіна.).
ГРОМАДЯ5НСЬКА ЛІ5РИКА— поетичні тво-
ри, присвячені гострим політичним проблемам
суспільного життя. Існує паралельний термін —
політична лірика. Провідні теми — свобода, за-
хист прав людини, викриття несправедливого
соціального ладу, заклик до боротьби. Класич-
ним зразком громадянської лірики є творчість
Т. Шевченка.
СПІВОМО5ВКА— невеликий сюжетний гу-
мористичний вірш, побудований на народному
анекдоті. Співомовка близька до байки, але на
відміну від байки в ній діють не тварини, а люди,
і в кінці немає моралі. Найвиразніше
представ-
лений цей жанр у творчості С. Руданського,
який видав три збірки «Співомовок
». Наявність
у терміні лексеми співпідкреслює близькість
співомовки до коломийки.
ДУ5МА— українська народна ліро-епічна
пісня героїчного характеру про історичне ми-
нуле. Відома з ХV ст. Виконувалася народни-
ми співцями під акомпанемент кобзи чи ліри.
Більшість дум присвячена боротьбі з татар-
ськими і турецькими поневолювачами, тяжкій
долі невільників, народно-визвольній боротьбі
під проводом Богдана Хмельницького («Козак
Голота», «Маруся Богуславка», «Самійло Кіш-
ка», «Хмельницький та Барабаш», «Іван Бо-
гун» та ін.). Глибокий історичний зміст, гаряче
авторське почуття і виразність поетики спри-
яли утвердженню
думи як жанру та впливу її
на українську і російську поезію (Т. Шевченко,
К. Рилєєв, М. Лермонтов, А. Малишко та ін.).
БА5ЙКА— короткий, здебільшого віршо-
ваний твір дидактичного змісту, який в але-
горичній формі відтворює життя людей. Най-
частіше дійовими особами байок виступають
тварини. Розповідь про певну подію завершуєть-
ся повчальним висновком — мораллю (застар.
«силою»).
Байка — один із найдавніших жанрів лі-
тератури. Широковідомим байкарем стародав-
ньої Греції був Езоп (VI—V ст. до н. е.), через що
алегоричну мову часто називають езопівською.
В Україні байки відомі з ХVII—ХVIII ст. Авто-
ром прозових байок
був Г. Сковорода. Талано-
виті байкарі ХIХ ст. — П. Гулак-Артемовський,
Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався
і у ХХ ст.
Байковий вірш — різностопний ямб, який
називається вільним віршем.
БАЛА5ДА(від прованс. ballar — танцюва-
ти) — віршований твір з гострим
драматичним
сюжетом, любовного, казково-фантастичного,
легендарно-історичного, героїко-патріотичного
змісту. У різних
народів у різні часи термін мав
різне значення. За Середньовіччя у Провансі
(Франція) баладою називали народну танцю-
вальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона
відокремилася від танцю, у творчості А. Данте
і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши озна-
ки канцони. У французькій поезії XIV—XV ст.
балада стала формою звертання до певної особи
і набула канонічних рис: три строфи, перехрес-
не римування, обов’язковий рефрен. В англійському
та шотландському фольклорі побутувала
балада драматичного змісту (нещасливе кохан-
ня, кривава помста, зрада, легенда), яка спра-
вила значний вплив на європейську літературу.
Жанр балади був поширений у творчості поетів-
романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа — в Англії,
В. Гюґо — у Франції, Г. Бюргера,
Ф. Шиллера,
Й.-В. Ґете — в Німеччині, В. Жуковського
—
в Росії, А. Міцкевича — у Польщі. Переважали
фантастичні сюжети, пов’язані з народними ле-
гендами та переказами. В українській літературі
до жанру балади зверталися Т. Шевченко («При-
чинна», «Русалка»), Л. Боровиковський («Ма-
руся»), А. Метлинський
(«Смерть бандуриста»),
С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Ре-
крут») та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських
поетів переважає героїчна тематика: «Три
сини» П. Тичини, «Подвиг» Л. Первомайського,
«Балада про комвзводу» А. Малишка, «Парти-
занська балада» П. Воронька тощо.
ПОЕ5МА(від гр. poiema — твір) — віршова-
ний твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний
елемент — розповідь про події часто поєднується
в поемі з ліричним — вираженням авторських
почуттів. З огляду на співвідношення цих еле-
ментів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та
ліричні. Чисто епічними вважаються давні пое-
ми, що виникли на основі народних пісень і ска-
зань: «Іліада», «Одіссея», «Пісня про Роланда»,
«Витязь у тигровій шкурі» та ін. У процесі роз-
витку літератури жанр поеми в різних літера-
турних напрямах — класицизмі, романтизмі,
реалізмі та ін. — набував нових рис. Велику
роль у його становленні в українській літерату-
рі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних
та реалістичних поем («Сон», «Кавказ», «Кате-
рина», «Причинна», «Гайдамаки»). Поема була
одним із провідних жанрів української
поезії
ХХ ст. Представлена творами широкого ідейно-
тематичного і стильового діапазону: «Мойсей»
І. Франка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Да-
нило Галицький» М. Бажана, «Червона
зима»
В. Сосюри, «Прометей» А. Малишка та багато
інших.
ВЕРТЕ5П(від старослов. печера) — народ-
ний ляльковий театр, поширений в Україні
XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку
у вигляді
двоповерхового будиночка із прорізамив
підло-
зі, через які вертепник управляв дерев’
яними
ляльками. На верхньому поверсі ставились інс-
ценівки на релігійні теми, на нижньому — на
побутові теми сатиричного та гумористичного
характеру. Дійовими
особами останніх були мо-
торний запорожець, спритний солдат
(москаль),
бідний селянин, недотепний пан, зажерливий
піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних
драм виступали школярі й мандрівні дяки, піз-
ніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому
використанню фольклорного матеріалу, соці-
альній загостреності і народному гумору, яскра-
вому оформленню, виконанню пісень та танців
вертеп здобув велику популярність серед різних
верств українського суспільства.
ШКІЛЬНА5 ДРА5МА— один із жанрів цер-
ковної драматургії, яка виникла в країнах Євро-
пи в ХV—ХVI ст. при духовних школах. Згідно
з уставом цих шкіл театральні вистави на релі-
гійні теми були обов’язковою формою навчання.
В Україні і в Росії шкільна драматургія розви-
валася в ХVII—ХVIII ст. Твори писали до релі-
гійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше
провідне місце посіли теми боротьби проти ка-
толицизму та історична. Однією з найвідоміших
драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Воло-
димир» (1705). П’єси ставилися в шкільних теа-
трах, які діяли при школах.
ІНТЕРМЕ5ДІЯ(від лат. intermedius — те, що
знаходиться посередині) — драматичний жанр
у середньовічному театрі, гумористична сценка
з народного життя, яка виконувалася в антрак-
тах між діями драми на серйозні релігійні теми.
В Україні була поширена в ХVII—ХVIII ст. і мала
гострий соціальний характер. Героями
звичайно
були козак, солдат, бідний селянин, які глузува-
ли з панів.
ДРА5МА(від гр. drama — дія). 1) Драма —
один із трьох родів художньої
літератури (по-
ряд з епосом та лірикою), у якому явища життя
розкриваються через самовиявлення дійових
осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори
призначені для сценічного втілення. Основні
види — трагедія, комедія, драма, інтермедія,
водевіль тощо.
2) Драма — жанр драматургії, проміжний
між трагедією та комедією. Виникла в середині
ХVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій
драматургії, оскільки найадекватніше відпо-
відала змісту життя, у якому завжди співісну-
ють трагічне й комічне. Має чимало різновидів:
соціально-побутова, психологічна,
історична,
героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки:
«Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Остров-
ського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украде-
не щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе
в неволю» М. Кропивницького та ін.
ТРАГЕ5ДІЯ(від гр. tragos — козел і ode —
пісня) — один із видів драми, в основі якого ле-
жить непримиримий конфлікт незвичайного
героя з нездоланними зовнішніми обставинами.
Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії
припадає на V ст. до н. е. в Греції. Найвідоміші
автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Ев-
рипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії зали-
шив Аристотель у своїй «Поетиці». Він вважав,
що дія трагедії повинна бути важливою і завер-
шеною, покликаною очищати людину від лихих
пристрастей через страх і співчуття. Нове під-
несення жанру припадає на епоху Відродження
і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра,
який подолав однолінійність характерів, розши-
рив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне
з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драма-
тургії класицизму, набувши високого громадянського
пафосу, піднесеної патетики. В своєму
подальшому розвитку цей жанр наблизився до
драми, що повною мірою стосується української
російської драматургії (п’єси М. Старицького,
М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Году-
нов» О. Пушкіна,
п’єси О. Островського, О. К.
Толстого). За радянських часів з’явилася так
звана «оптимістична трагедія» (під такою на-
звою 1932 р. вийшла п’єса Вс. Вишневського),
трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків
соцреалізму, був якісно новий: загибель героя
у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою,
оскільки все перекриває «величезна впевненість
у перемозі нового».
КОМЕ5ДІЯ(від гр. comoidia, соmos — весе-
лий натовп і ode — пісня) — один із видів дра-
матичних творів, у яких зображується смішне
в суспільному житті, поведінці й характері лю-
дей. Основу комедії складає гумор, який може
мати різне забарвлення — від розважального
до гострої сатири. Одним із перших дав визна-
чення комедії Аристотель: «Комедія... є зобра-
женням порівняно поганого в людині, але вади
відтворюються не в усій повноті, а лише в тій
мірі, у якій смішне є частиною неподобного».
У процесі історичного розвитку змінювалось
уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові
модифікації. Розрізняють два основних види
комедії: комедія ситуацій (інтриги)
і комедія
характерів. Сюжет першої будується на ви-
падкових збігах обставин, заплутаній інтризі,
непорозумінні персонажів тощо («Комедія по-
милок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе
де Веги). У комедії характерів комічний ефект
досягається зображенням поведінки персонажа
з незвичайними пристрастями («Приборкання
непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Б. Мо-
льєра). Виділяють ще такі види: побутова ко-
медія, лірична комедія, сатирична комедія,
комедія настроїв, комедія ідей, трагікомедія
та ін. Перший зразок української комедії дав
І. Котляревський
(«Москаль-чарівник»). Зна-
чний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-
Основ’яненко, М. Старицький,
М. Кропивниць-
кий, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.
ДРАМАТИ5ЧНА ПОЕ5МА— невелика ві-
ршована п’єса. Наприклад: «Маленькі трагедії»
О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У ката-
комбах» Лесі Українки та ін.