Філософія, її предмет і роль у суспільстві

1. Світогляд, його сутність і структура. Історичні типи світогляду. Термін «філософія» походить від грецьких слів «φιλέω» – люблю і «σοφία» – мудрість, що означає любов до мудрості, любомудріє. Невипадково філософів на Русі до XVII століття називали любомудрами. З тих пір покликанням і призначенням філософії стали постановка і вирішення світоглядних питань.

Світогляд – це сукупність узагальнених відчувань, інтуїтивних уявлень, теоретичних поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення світу, місце людини у ньому, і, разом з тим, життєві позиції, програми поведінки, дії людей.

Ключове питання світогляду – це питання про відношення людини до світу у всіх можливих його вимірах: буденному, духовно-практичному, теоретичному. Світогляд є головним чином духовно-практичного відношення людини до світу, хоча воно не виключає практичної і теоретичної складових.

Світогляд поліструктурний, у ньому виділяються різні елементи і рівні. До найважливіших елементів структури світогляду відносять:

– знання, уявлення, переконання (інформаційно-теоретична сторона);

– норми, оцінки, цінності, ідеали (ціннісна сторона);

– почуття, емоції, переживання (почуттєво-афективна сторона);

– воля, вчинки, програма поведінки (праксеологічна сторона).

Світогляд, таким чином, включає не тільки світовідчуття, світосприймання, але й світорозуміння, у тому числі – переконання, тобто впевненість людини в істинності отриманих знань, у правоті своїх життєвих позицій. Наявність переконань – один з показників соціальної зрілості особи, її причетності до життя конкретного суспільства. Слід підкреслити, що світоглядна зрілість не обмежена рівнем духовного засвоєння світу, але й виступає основою регулювання поведінки людини. Таким чином, вся компонентна повнота світогляду втілюється в життєвій стратегії людської особистості.

Суб'єктами (носіями) світогляду є людина, соціальна група, народ і людство. У зв'язку з цим важливо мати на увазі, що існують різні форми виразу світогляду в культурі, такі як прислів'я, приказки, житейські афоризми, художні образи, наукові формулювання і філософські узагальнення. У цих формах актуалізований різноманітний пізнавальний, житейській, релігійний, художній, практичний досвід засвоєння людьми світу, в якому вони живуть.

У зв'язку з еволюцією соціокультурного життя людства світогляд, ним вироблюваний, доречно підрозділити на історичні типи. До них відносяться: міфологічні, релігійні та філософські типи світогляду. Ці історичні типи світогляду відбивають різну глибину проникнення людьми в сутність природних і соціальних явищ, а також – у таємницю самої людини.

Міфологія – найстаріша форма сприйняття людиною природного світу і свого соціального оточення. В основі міфологічного світогляду лежить міф. Міфологія склалася у первісному суспільстві, але в період його розпаду породила з себе такі типи світогляду, як релігія, філософія, мистецтво, наука. Однак міфологія не зникає, а модифікується в нові міфи у сучасному суспільстві, зокрема, політичні, економічні та ін.

Суб'єктом міфологічного світогляду виступає рід, плем'я або народ, тобто він є продукт колективної творчості людей. Міф найчастіше розуміється як спосіб освоєння, моделювання світу і людини шляхом фантазії й уяви із залученням символічних, художньо-образних засобів. Характерними ознаками міфу є: синкретизм (нерозчленована єдність почуття і мислення, словесного опису і магічної дії, суб'єктивного й об'єктивного, фантазії і реальності); уособлення або персоніфікація природних явищ (перенесення на природу людських властивостей); натуралізація людини (сприйняття її як істоти, генетично пов'язаної з природою).

Міф виконує такі функції:

– етиологічну (пояснення всього багатоманіття природних і соціальних явищ з першопричини);

– символізації реальності (наділення надприродними властивостями деяких героїв, народів, явищ через символ);

– легітимації (виправдання існуючого соціального порядку);

– ідентифікації (ототожнення людини зі своєю соціальною групою) та ін.

Незважаючи на те, що міфологія є найраннішим типом світогляду (дитинство людства), вона – «не сума оман», а багатий шар культури, який необхідно вивчати для самопізнання людства.

Релігійний світогляд є другим історичним типом. Його специфіка задається комплексом вірувань і культових дій, що склалися у давньому світі поряд з міфом. Релігія (від лат. religio – благочестя, святість; походить від дієслова religare – пов'язувати, з'єднувати) є сукупністю вірувань і символічних дій, звернених до надприродної істоти (Бога чи богів) з метою оптимізації земного людського буття для наступного переходу в потойбічний світ.

Основною ознакою релігійного світогляду вважається ідея подвоєння світу на земний, тимчасовий, недосконалий, з одного боку, і небесний, вічний, трансцендентний, ідеальний – з іншого. При цьому саме потойбічний світ виступає причиною і кінцевою метою життя релігійної людини. Способом засвоєння цього світу й орієнтації у світі земному є віра. Феномен віри у релігійному світогляді пов'язується з чуттєво-надчуттєвим процесом прилучення до трансцендентного. Цей процес прилучення не мислимий без опори на моральні цінності, що визначають характер віри та її соціальну спрямованість.

Серед функцій релігії слід вказати, зокрема, на:

– компенсаторну (вселення надії на майбутню віддяку в потойбічному світі за тяготи земного життя);

– терапевтичну (допомога в установленні недугів душі і турбота про її зцілення);

– інтегруючу (об'єднання, згуртування віруючих однієї конфесії навколо релігійних цінностей);

– комунікативну (поширення релігійних цінностей серед інших суб'єктів суспільного життя);

– регулятивну (упорядкування відносин між віруючими за допомогою релігійних цінностей);

– виховну (прилучення до моральнісних ідеалів даної релігії нових поколінь) та ін.

Слід зазначити, що не можна обмежуватися однобічною і спрощеною оцінкою релігії як комплексу неосвічених уявлень про світ і людину. Релігія – складне соціальне духовне явище, у ній акумульовано величезний життєвий досвід людства, багатство духовної культури, неминущі загальнолюдські цінності, моральні принципи та ідеали. При цьому не слід забувати, що релігія – це і форма ідеології, в якій нерідко зустрічаються і фанатизм, і вороже ставлення до іновірців. В окремі періоди історії релігія монополізувала духовне життя суспільства, ставала жорстким регулятором мислення і поведінки людей.

Найвищим історичним типом світогляду є філософський світогляд. Специфічною рисою філософії є не стільки предмет міркувань, скільки спосіб осмислення світу через теоретичне його осягнення, коли головними прийомами стають раціональне обґрунтування, доведення, аргументація, що стало вихідним пунктом і формою розвитку філософського знання. Теоретичне знання пов'язане з осягненням сутності, воно виражене не в образах і символах, а в логічних поняттях. Саме у цьому виявляється спільність філософії і науки.

Перш ніж докладно говорити про специфіку філософії, слід звернути увагу на дискусійність питання щодо місця і ролі «наукового світогляду». Виникнення філософії хронологічно збіглося з формуванням наукового знання. Точніше, філософія містила в собі у нерозчленованому вигляді всю сукупність отриманих на той час знань. Однак, у міру нагромадження наукової інформації, почався процес диференціації наук. Від філософії відмежувалися спеціальні галузі наукового знання: математика, астрономія, фізика, медицина, психологія й інші науки. Невипадково філософію називають «матір'ю наук». Цей процес диференціації продовжувався й у наступні історичні періоди, аж до теперішнього часу.

На відміну від міфології, релігії і філософії, спеціальні науки не ставлять собі за мету вироблення світоглядного знання. Але, досліджуючи конкретні області дійсності, наука виробляє певні світоглядні знання як побічний продукт. Іншими словами, наука не вирішує прямо світоглядних питань, хоча й сприяє їх актуалізації. З названих вище структурних блоків світогляду наука забезпечує лише інформаційно-теоретичну сторону (знання), залишаючи поза полем зору ціннісну, почуттєво-афективну складові.

Кожний з названих історичних типів світогляду не існує в «чистому» вигляді, а містить у собі елементи інших типів. При всій відмінності міфологічного, релігійного і філософського типів світогляду (по змісту, способу відображення дійсності і т.д.) усі вони вирішують загальні завдання в специфічних формах, на різних рівнях знань і в різних історичних умовах: 1) прагнуть дати цілісне узагальнене уявлення про світ, людину і їх взаємовідношення; 2) культивують певну систему цінностей; 3) виробляють узагальнені почування, емоції, уявлення; 4) формують поведінкові настанови і регулятиви практичної діяльності.

2. Специфіка філософського знання. Предмет, основні проблеми і структура філософії. Для того, щоб виявити специфіку філософського світогляду, доцільно подати сукупність людських знань у вигляді окремих блоків, розташованих відповідно до зростання глибини проникнення у проблему: технологічний, емпіричний, теоретичний, світоглядний.

Знання технологічного блоку дозволяють безпосередньо управляти діяльністю, оскільки дають уявлення про механізм діяльності. Знання цього виду надає людині алгоритм дій, відповідаючи на питання як, яким чином здійснити певну операцію. Для студентів технічних вузів саме цей вид знання є пріоритетним.

Але для того, щоб виробити прийоми, «рецепти» технологічного блоку, необхідно знати, що являє собою той феномен, з яким ми маємо справу. Це знання належить до розряду емпіричного, досвідного. Основу його складає опис дійсності.

Технологічні алгоритми та емпіричні описи мають обмежену область застосування без виходу на теоретичне знання, що відповідає на питання чому? Відповідь на це питання припускає виявлення тих закономірностей, яким підпорядковані різні явища і процеси.

Названих знань, що відповідають на питання як, що і чому, в принципі, достатньо для здійснення людиною її діяльності. Однак людина не може задовольнитися цим, відчуваючи настійну духовну потребу в пошуку відповідей на більш глибокі питання і насамперед смисложиттєві – навіщо і в ім'я чого? Ця потреба формує ще один вид знання, що надає всієї сукупності знання цілісний характер. Що є ідеалом? Що надає зміст нашій діяльності? Як людина уявляє своє призначення і місце у цьому світі? Цей вид знання називається світоглядним і ближче всього підходить до філософії і релігії.

Разом з тим, це не означає, що філософія ігнорує пошуки відповідей на питання технологічного, емпіричного і теоретичного блоків; її цікавлять і виявлення суті, і причини, і механізми розвитку. Проте, пріоритетним для філософського знання є все ж пошук сенсів: сенсу буття, сенсу історії, сенсу життя.

Це пояснює постійне звертання філософів до так званих «вічних питань»: «Що є світ?», «Що є людина?», «Яке місце вона займає у світі?», «Чи може вона щось змінити?». Питання ці вважаються вічними не тому, що їх принципово не можна вирішити, а тому, що перед кожним новим поколінням вони постають у нових історичних умовах і вимагають нового переосмислення. Людина більш комфортно почуває себе у світі, який вона розуміє, може пояснити.

У процесі пізнання і перетворення світу в свідомості людини відбувається розщеплення дійсності на об'єктивну і суб'єктивну реальність. Об'єктивна реальність існує незалежно від свідомості, поза свідомістю і повинна бути цією свідомістю пізнана та засвоєна. Суб'єктивна реальність є внутрішній світ людини, зміст її свідомості (знання, ідеали, мотиви поведінки, цільові настанови, вольова активність і свобода). Проблема співвідношення цих двох видів реальності складає зміст основного питання філософії.

У класичній формі це питання було сформульовано Ф.Енгельсом: це питання про відношення мислення до буття, духу до природи, свідомості до матерії. Це питання має дві сторони:

1) Що первинно – людина чи світ, свідомість чи матерія?

2) Чи пізнаваний світ?

У залежності від варіантів відповіді на першу сторону основного питання філософії, мислителі поділилися на матеріалістів та ідеалістів.

Матеріалісти виходять з того, що первинна матерія, об'єктивна дійсність, природа, а дух, свідомість – лише властивість матерії. Первинність матерії припускає її вічність, нестворюваність і незнищуваність. За своєю суттю матеріалізм є реалістичним світоглядом, що прагне зрозуміти матеріальний світ «з нього самого», не вводячи ніяких сторонніх для світу сил – Бога, ідеї тощо. Основними історичними формами матеріалізму є: стихійний (наївний) матеріалізм стародавнього світу (Фалес, Демокріт); механістичний матеріалізм XVII-XVIII століть (Ф.Бекон, Т.Гоббс, П.-А.Гольбах, К.-А.Гельвецій); діалектичний матеріалізм (К.Маркс, Ф.Енгельс).

Ідеалісти визнавали вихідним, первинним началом усього сущого дух, ідею, свідомість. Існують два різновиди ідеалізму: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивні ідеалісти (Платон, Арістотель, Г.-В.-Ф.Гегель) вважають ідеальне, духовне існуючим об'єктивно, тобто незалежно від людини. Суб'єктивні ідеалісти (Дж.Берклі, Д.Юм, Е.Мах) вважають ідеальне формою тільки внутрішнього людського досвіду.

Спроба знайти компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом отримала назву дуалізму. Дуалісти виходять з того, що матерія і дух – два незалежних рядопокладених начала.

У залежності від відповіді на другу сторону основного питання філософії філософи поділилися на гносеологічних (пізнавальних) оптимістів і песимістів. Більшість філософів (усі матеріалісти і багато ідеалістів) позитивно відповідають на запитання про можливість пізнання світу. Разом з тим є філософи, що висловлюють сумнів у можливостях пізнання світу – скептики (від грец. σκεπτικως – озиратися, оглядатися) або прямо заперечують таку можливість – агностики (від грец. άγνωστος – недоступний пізнанню). Подібна філософська позиція відбиває об'єктивні труднощі пізнавального процесу. І скептики, і агностики не сумніваються у самому факті отримання людиною знання, вони беруть під сумнів адекватність, об'єктивність нашого знання.

Разом з тим, визнаючи важливість основного питання філософії, сучасні філософи йдуть далі в розумінні кола філософських проблем. Крім зафіксованих Ф.Енгельсом аспектів, називаються й інші варіанти основного питання філософії. Багато філософів, починаючи від Сократа, пов'язували філософську проблематику з людиною, змістом її буття і призначення. Так, І.Кант суть філософії виразив у трьох відомих питаннях: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? І він прийшов до висновку, що всі три питання можна звести до одного: «Що є людина»? А.Камю вважав основним питанням філософії питання про те, що таке життя і чи варте воно труда бути прожитим? – тобто необхідність співставлення філософського знання з людиною і її унікальним буттям.

Основне питання філософії дозволяє підійти до визначення предмета філософії. «Предмет філософії – не одна яка-небудь сторона сущого, а все суще у всій повноті свого змісту і сенсу. Філософія націлена не на те, щоб визначити точні границі і зовнішні взаємодії між частинами і частками світу, а на те, щоб зрозуміти їх внутрішній зв'язок і єдність».[1]

Важливо підкреслити, що предмет філософії історично мінливий, конкретний, його трактування зазнавало еволюції, а разом з нею змінювалося і розуміння самої філософії. У різні часи під філософією розумілася любов до мудрості, наука, тип світогляду, форма суспільної свідомості, мистецтво, ідеологія, форма культури і т.п. Відзначаючи цю варіативність у розумінні предметного самовизначення філософії, слід вказати, що наскрізною філософською проблематикою була і залишається проблема людини. «Таємна мета філософії (як і релігії) – вивести людину зі сфери буденності, захопити її вищими ідеалами, надати її життю істинний сенс, відкрити шлях до найдосконаліших цінностей».[2]

Таким чином, філософія – це система знань, що розвивається, про всезагальні властивості речей процесів, про їхні взаємні зв’язки і залежності; про світ у цілому, його всезагальні закони розвитку; про закони діяльності і сенс життя людини.

Філософія як теоретична дисципліна включає такі розділи:

Онтологія (від грець. όντα, род. в., όντως – суще і λόγος – вчення) – вчення про буття, ставить проблеми: що є світ, які його загальні риси.

Гносеологія (від грець. γνωσις – знання і λόγος – вчення) – теорія пізнання, включає проблеми пізнаваності світу, сутності пізнання, істини та її критеріїв.

Методологія (від грець. μέJοδος – шлях, спосіб і λόγος – вчення) – вчення про найбільш доцільні способи досягнення знань, істини.

Аксіологія (від грець. αξία – цінність і λόγος – вчення) – вчення про цінності (духовні – естетичні, моральні, релігійні та ін.).

Крім того виділяють також соціальну філософію і філософію історії, філософську антропологію (від грець. άνJρωπος – людина і λόγος – вчення) – вчення про людину.

Особливе місце у філософії займає історія філософії, яка на відміну від історії спеціальних, технічних наук, складає органічну частину предмета філософії, про що буде йти мова в наступних темах посібнику.

3. Функції філософії, її роль у формуванні світоглядної культури особистості. У сучасній філософській літературі виділяється велика кількість різноманітних функцій філософії, які, на наш погляд, можуть бути зведені до таких: світоглядна, методологічна, аксіологічна, гуманістична функції.

Світоглядна функція спрямована на формування і розвиток світогляду особи, який відповідав би даному рівню цінностей, практики, науки, суспільства у цілому. Слід підкреслити, що світогляд може складатися і стихійно, однак вивчення філософії допомагає людині ставити і вирішувати світоглядні проблеми на теоретичному рівні, свідомо формувати переконання.

Підсумком світоглядних шукань є картина світу.

Картина світу – одна з форм світоглядного відтворення об’єктивної реальності в суспільній свідомості, що є образом засвоєної на практиці дійсності.

Власне кажучи, специфічні картини світу існують у всіх історично мінливих типах світогляду. Можна говорити про міфологічні, релігійні, наукові картини світу.

Так, міфологічна картина світу являє собою цілісну і нерозчленовану єдність тематичних і сюжетних ліній, основних смислообразів, які відповідають рівню світорозуміння людини, що її створює. Релігійна картина світу переважно дуалістична. У ній акцентується момент подвоєння світу і вказівки на вищі за людину сили, що володіють розумом, волею, власними законами. Ці сили таємничі, могутні, чудодійні, мають принципово інші якості, чим ті, що знайомі людині у повсякденному житті. Світ божественного детермінує людей і в їх фізичному бутті, і в ціннісному ладі.

Ще в середині минулого століття в науці панувала виникла у Новий час ньютоновсько-картезіанська картина світу. Раціонально-механістичний образ світу, що сформувався в працях І.Ньютона, Р.Декарта та їх послідовників, демонструє нам світ як єдиний і один, підпорядкований жорстким законам. Фізикалістськи зрозуміла дійсність – гігантські космічні простори, у яких рухаються по чітких траєкторіях маси матерії – не несе в собі ніякої необхідності появи свідомості. Вся історія Всесвіту, починаючи від «великого вибуху» до сучасності, постає як результат сліпого і стихійного руху матеріальних мас. Людина тут – випадковий і побічний продукт (епіфеномен) космічної еволюції. Звідси випливає індиферентність класичної науки до проблем людини, її долі, цілей і цінностей, що виглядають курйозними безглуздями в грандіозній машині бездушного Всесвіту.

Загальна теорія відносності А.Ейнштейна, вчення про біосферу і ноосферу В.І.Вернадського, роботи І.Пригожина і Г.Хакена, присвячені синергетиці, останні дослідження в області хімії, генетики, психології значно розширюють наші уявлення про навколишній світ, а головне – про місце і роль людини у ньому. Введення в науковий обіг як пояснювального антропного принципу означає необхідність урахування позиції мислячого і діючого суб'єкта. «Світ такий, який є, тому, що це ми дивимося на нього, і всяка зміна в нас, у нашому погляді, у нашому самопочутті та самосвідомості змінює картину світу. «Чисто об'єктивний» його опис – неможливий».[3] Сучасна наукова картина світу динамічна і суперечлива, часом вона заводить буденне мислення у глухий кут. Наприклад, відповідно до теорії відносності простір не тривимірний, а час не лінійний. Потік часу не є рівномірним і однорідним, а залежить від позиції спостерігача. Питання про «вічність життя» було теоретично підняте В.І.Вернадським. Всесвіт виявляється єдиним у всіх своїх проявах, живим, таким що розвивається, піднімається на нові ступіні буття.

Існуючі і конкуруючі філософські картини світу будуються навколо відношення «світ – людина» або «людина – світ». Об'єктивістські картини світу відстоюють пріоритет навколишньої реальності, що не залежить від бажань людини коментувати її. Суб'єктивістські картини світу, навпаки, поділяють світ на безліч суб'єктивних світків. Уся дійсність переломлюється через унікальне «Я» людини, а тому важко сказати, чи існує взагалі що-небудь об'єктивне. Не впадаючи в крайнощі об'єктивізму і суб'єктивізму, необхідно відзначити, що оточуючий людину світ – драматична єдність суб'єктивного й об'єктивного. При цьому філософи нічого не приймають на віру, у всім сумніваючись і першими піддаючи «атаці» область невідомого.

Методологічна функція характеризує відношення філософії до конкретних наук та інших форм свідомості й практики. Узагальнюючи досягнення наукових і позанаукових форм пізнання, філософія виробляє систему найбільш загальних правил, прийомів, принципів пізнавальної і практичної діяльності людей. Ці прийоми і принципи носять універсальний характер. Тим самим філософія виступає загальною методологією стосовно конкретного, насамперед, наукового пізнання. Вона висуває вихідні принципи пізнання, встановлює логічний зв'язок між конкретними методами і формами пізнання.

Аксіологічна функція філософії забезпечує обґрунтування певної системи цінностей: економічних, політичних, правових, моральних, естетичних, тим самим надаючи людині стійку систему смислових координат для її діяльності.

Гуманістична функція «нагадує» людині про її Людське призначення. З моменту свого виникнення філософія завжди несла в собі гуманістичне начало, що виявляється в пізнанні людини в єдності всіх її сторін, у пошуку її сутності і сенсу життя, у розкритті таємниці народження і смерті, у дослідженні принципів взаємодії людини з природою, індивіда із суспільством, у виробленні суспільного ідеалу, у якому були б створені оптимальні умови для розвитку кожного людського індивіда.

Особливого значення гуманістична функція набуває у кризові періоди життя суспільства. Зміна способу життя сучасної людини під дією глобальних проблем, що загострилися і наростають, пов'язаних з бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, які привели до відчуження людини від своєї сутності. У цих умовах людина стає «одномірною» людиною у професійному, сімейному, побутовому та інших відношеннях. Філософія прагне повернути людині цілісність і повноту буття, зміцнити її дух, зробити її причетним до творчості буття.

Можливо, вивчивши комплекс конкретних навчальних дисциплін у вузі, можна стати гарним фахівцем, і це буде дуже важливим життєвим успіхом. Але людина є занадто багатосторонньою істотою, щоб обмежити своє існування тільки рамками своєї спеціальності. Вона пов'язана і іншими людськими відносинами, у неї є й інші потреби та інтереси, а також світ спілкування і почуттів. Недостатня увага до кожної з цих сторін може привести до серйозного внутрішнього духовно-психологічного розладу. Філософія, розглядаючи людину як цілісну істоту в єдності всіх її сторін, у єдності з природою і суспільством, здатна допомогти людині привести себе у гармонію з собою і з навколишнім світом і просто бути щасливою.

І в межах своєї професії творчі можливості фахівця значно зростуть, якщо він у достатній мірі використовує духовно-інтелектуальний потенціал філософії. Остання, осмислюючи вже досягнуті результати діяльності і пізнання, намагається «заглянути» за межі відомого, ставить нові питання і прагне дати відповіді на них.

Філософія дає людині духовні орієнтири, навчає її оцінювати власне життя не тільки масштабами сьогоднішнього дня, повертає його до вічності, надає сенсу її існуванню у майбутньому.

ТЕМА ii