Періоди творчої діяльності 1 страница

Платон і Арістотель (праворуч), центральний фрагмент фрески РафаеляАфінська школа. Арістотель, тримаючи свою Нікомахову етику, вказує на землю, що відображає його віру в пізнаннячерез емпіричне спостереження ідосвід, в той час як Платон вказує на небеса, що відображає його віру у форму — ейдос

Хронологічно творча діяльність Арістотеля поділяється на три періоди:

перший афінський — з 367 до н. е., коли він прибув в Афіни й став слухачем Академії Платона, де пробув 20 років;

«роки мандрів» (347–334 роки до н. е.);

другий афінський період — епоха Лікея.

Перший афінський період

І в Македонії, і в Стагірі Арістотель часто чув розповіді про афінських мудреців Сократа і Платона. Із мрією стати учнем Платона, він відправився до Афін. Хоча на той час Платон перебував в Сіракузах, Арістотель не втратив часу і цікавився грецькою філософією в цілому та платонівським вченням зокрема. До повернення Платона Арістотель вже встиг добре ознайомитись із його основними твердженнями. Допитливий і живий розум Арістотеля приводив у захват Платона, він вважав його найздібнішим серед своїх учнів. Водночас Платону не дуже подобалось, що розум учня більш схильний до вивчення дійсності, аніж підпорядкований абстрактним наукам, а також дещо дратував чепурний вигляд Арістотеля. Платону здавалось, що учень не ставиться із належною байдужістю до всього життєвого, що він сам зневажав.

Втім Арістотель був певен: все в житті людини заслуговує на вивчення. Він з дитинства не знав бідності, не терпів наставництва, тримався незалежно, одягався вишукано і навіть дещо екстравагантно, носив коштовні прикраси. Молодий філософ був надзвичайно прихильним до жінок і всіляко виявляв до них знаки уваги. Так само і у викладенні філософських поглядів Арістотель, схильний до аналізу та вивчення дійсності, різко відрізнявся від свого учителя. Звідси пішла легендарна фраза:

«Платон мені друг, але істина дорожча».

Греки ж були прихильниками красномовства, і стиль Платона цілком відповідав їх уявленням про мистецтво риторики. Скупого на слова Арістотеля вони довгий час майже не помічали. У «Нікомаховій етиці» Арістотель коротко, проте ємко висловив, наскільки важко йому спростовувати вчення Платона. До самої смерті свого учителя Арістотель не відкривав своєї школи, хоча власні філософські ідеї вже встиг розробити в усіх деталях, і завжди з глибокою повагою говорив про Платона.

Період подорожей

По смерті Платона залишив Афіни в 348 до н. е. й подався до Малої Азії. У місті Атарнея він одружився із Піфіадою, молодшою дочкою тирана Атарнеї Гермія, свого товариша та учня. Коли Гермія вбили заколотники, Арістотель із молодою дружиною був вимушений тікати на острів Лесбос. Тут через певний час Піфіада народила Арістотелю дочку, яку назвали на честь матері також Піфіадою. Перебуваючи на Лесбосі, Арістотель отримав запрошення від македонського царя Філіппа ІІ прибути в Македонію та стати учителем його сина Александра. Згідно з переказом, Філіпп писав:

«Цар македонський вітає Арістотеля. Повідомляю тебе, що у мене народився син. Проте я вдячний богам не стільки за те, що вони подарували мені сина, скільки за народження його в добу Арістотеля. Сподіваюсь, що твоє наставництво зробить його гідним наслідувати мене та правити македонянами».

Три роки присвятив Арістотель вихованню Олександра (десь від 13-ти до 16-річного віку). Згодом отримавши владу і почавши завоювання, вдячний Македонець повністю звільнив від податків ціле місто Стагір — лише за те, що там народився Арістотель, його Вчитель. Займаючись з ним усіма загальноосвітніми науками, крім того передав свої знання з медицини, а також свою жагу до дослідження природи. Більшу частину цього періоду учень та учитель жили в Мієзі (сучасний муніципалітет Науса), де для них серед садів Філіпп побудував Німфеум, буквально — святилище муз. Переказ стверджує, що і Філіпп, а потім і сам Александр не шкодували нічим, аби створити Арістотелю усі необхідні умови для продовження наукових досліджень. Так, близько тисячі осіб мали обов'язком постійно постачати для наукових дослідів Арістотеля рідкісних тварин, рослин і мінерали. Окрім Філіппа та Александра слухачами Арістотеля також були такі царі Македонії: Птолемей I Сотер, Кассандр Македонський та багато інших мужів.

Другий афінський період

З Александром III Македонським Арістотель розійшовся тільки напередодні його першого походу в Азію. 50-річний філософ разом із дружиною, дочкою та вихованцем Ніканором повернулися до Афін, залишивши замість себе племінника, свого учня, також філософа Каллістена. Платонівською академію на той час управляв Ксенократ, і Арістотель заснував в Лікії — священному гаї Аполлона Вовчого — власну школу. За назвою гаю школу назвали Лікеєм (або Ліцеєм), учнів школи Арістотеля називалиперипатетиками, від περίπατος, що з давньогрецької мови перекладалось як «ходити, прогулюватись», оскільки заняття школи Арістотель проходив на відкритій галереї для прогулянок. Чисельність перипатетиків не була високою, оскільки філософія Арістотеля включала в себе природничі погляди, цілком чужі і незвичні для афінян. І все ж Арістотель, як і Платон, відводив філософії найбільш піднесене місце.

Незабаром після повернення до Афін з Македонії дружина Арістотеля Піфіада померла. Він довго оплакував її втрату і побудував на вшанування її пам'яті мавзолей. Проте через два роки Арістотель одружився знову на своїй рабині Герпіліс, яка народила йому сина Нікомаха. Після цього філософ, наче на підтвердження власних слів про те, що після 50 років розумові сили слабшають і наступає пора, коли людина має пожинати те, що раніше посіяла, саме так і вчинив. Жив розміреним життям, терпляче пояснював учням особливості своєї філософії, писав один за одним свої відомі твори. Вже в ранні роки свого життя Арістотель писав діалоги. В Лікеї він також писав трактати або нотатки для власних викладів, опубліковані по його смерті (можливо, що серед них є й записки викладів, записані його слухачами). З діалогів залишилися лише уривки, з пізніших творів утрачена лише частина. Арістотель був універсальним дослідником, його трактати належать до широкого кола галузей знання:логіки та теорії поезії, зоології та фізіології, астрономії та історії права.

Хоча як істинний мудрець Арістотель тримався якнайдалі від політики, коли помер Александр Македонський — його вихованець і покровитель, — Арістотель зрозумів, що залишатись в Афінах йому небезпечно. Певну роль відіграло і те, що великий філософ у житті був малоприємною і різкою людиною. Не маючи інших причин для вигнання Арістотеля, афіняни звинуватили його у неповазі до богів. Не бажаючи повторити долю філософа Сократа, засудженого афінянами на смерть, Арістотель поспішив втекти з Афін до Халкіди, пояснивши друзям причину своєї втечі:

«Хочу позбавити афінян нового злочину проти філософії.»

Помер філософ у Халкіді 322 до н. е. від природних причин (як уважають сучасні дослідники, від спадкової хвороби шлунка). Тіло філософа перевезли в його рідне місто Стагіру, де міщани побудували розкішний мавзолей, який донині не зберігся.

Метод пізнання

В Арістотелевій «Фізиці» нема ні математичних формул, ні описів дослідів і приладів. Арістотель приходить до тих чи інших висновків шляхом міркувань, установлення логічних протиріч у висновках, що випливають з тих чи інших припущень. Такий метод, метод діалектики і логіки, був властивий древнім мислителям. Сократ, висуваючи ті чи інші положення, ставив питання, придумував відповіді, зіставляв ці відповіді і показував логічну суперечливість тих чи інших відповідей, що здаються на перший погляд очевидними. Тим самим він доводив їхню неправильність, абсурдність.

Арістотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних —"технічних"). Значення пізнання в людському житті, на погляд Арістотеля, дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання («теорія» грецькою мовою — спостереження, неабстрактне мислення) є найвищою метою життя, пізнання — божественна форма життя людини.

У пізнанні Арістотель розрізняє різні ступені:

практичне вміння («техне»), що базується на знанні про об'єкти, на які спрямована практична діяльність;

розмірковування («фронезіс»);

наука;

мудрість («софія»);

розум («нус») — продуктивна сила пізнання.

Арістотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання того часу. Він зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично його оцінив, виходячи зі своїх філософських поглядів, і сам здійснив ряд глибоких спостережень.

Фізика

Система елементів та стихій за Арістотелем

У фізичних трактатах «Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо», «Про метеорологічні питання», «Механіка»та інших він виклав свої уявлення про природу і рух, що підсумовують розвиток античної науки впродовж 15 століть. Фізика в нього в своїй основі умоглядна. Первинними якостями матерії він вважав дві пари протилежностей «тепле — холодне» і «сухе — вологе», основними (нижчими) елементами, чи стихіями, — землю, повітря, воду і вогонь (своєрідна «система елементів»), що є різними комбінаціями первинних якостей; з'єднанню холодного із сухим відповідає земля, холодного з вологим — вода, теплого із сухим — вогонь, теплого з вологим — повітря. П'ятим, найбільш довершеним елементом Арістотель вважав ефір.

Зміна властивостей призводить до зміни агрегатного стану речовини. Коли, наприклад, у воді якість «холодне» замінюється на «тепле», вода перетворюється у пару (в розумінні Арістотеля — повітря). Це тому, що замість комбінації «холодне і вологе» (вода) виникла нова комбінація (тепле і вологе). В деяких випадках Арістотель відзначає, що якісні зміни іноді відбуваються раптово (стрибком), як, наприклад, перехід води у пару.

Дослідження Арістотеля охоплюють також механіку, акустику й оптику. Зокрема, звук він пояснював «струсом» повітря звучним тілом, луну — відбиванням звуку, виступав проти деяких теорій Евкліда.

Заслуга Арістотеля в натурфілософії полягала в тому, що він систематизував і узагальнив уявлення про природу, які склалися в рамках стародавнього суспільства. Водночас деякі з висновків Арістотеля були помилковими, що, зважаючи на його авторитет впродовж пізнього середньовіччя, створило певні складності для встановлення істини. Одним із таких висновків було положення про те, що рухається тільки рухоме — Арістотель не зумів збагнути принцип інерції.

Космологія

Див. також: Полеміка про число світів з атомістами.

Погляди на світ він виклав у своїй космології, що панувала в науці до Миколи Коперника. За Арістотелем, Всесвіт, обмежений у просторі, але нескінченний у часі, складається з ряду концентричних кришталевих сфер, що рухаються з різними швидкостями і приводяться в рух крайньою сферою нерухомих зірок; у центрі Всесвітурозташована нерухома Земля, навколо якої по концентричних колах обертаються планети. Область між орбітою Місяця і Землі (так званий підмісячний світ) є областю безладних нерівномірних рухів, а всі тіла в ній складаються з чотирьох нижчих елементів: землі, води, повітря і вогню. Земля, як найважчий елемент, займає центральне місце, над нею послідовно розміщаються оболонки води, повітря і вогню. Область між орбітою Місяця і крайньою сферою нерухомих зірок (так званий надмісячний світ) є областю вічних рівномірних рухів, а самі зірки складаються з п'ятого елемента — ефіру. Ефір за Арістотелем — це божественна сутність; причиною руху небесних тіл єБог.

Рухи тіл, наприклад, той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, за Арістотелем спричинені тенденцією елементів прийти до своїх природних сфер, інші рухи повстають під впливом сил.

Арістотель висловив думку про те, що Земля і Місяць кулеподібні.

Фізика Арістотеля ґрунтувалася на принципі доцільності природи, хоча й містила окремі правильні положення, разом з тим відкидала прогресивні ідеї геліоцентризму. В античності були й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі піфагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — наприклад, відсутність паралаксу зір. Ці погляди пізніше, у II столітті, розробив Птолемей, створивши доволі точну геоцентричну систему.

Метафізика

Арістотель обговорює загальні філософські проблеми уривками, в різних трактатах. Ці обговорення отримали назву «мета та фізика» або «метафізика», оскільки вони не потрапили в Арістотелеву «Фізику», а залишилися поза нею (грецькою мовою мета означає поза). Згодом слово метафізика стало вживатися як синонім словафілософія. В новітні часи термін метафізика набув зневажливого забарвлення, як неконкретні, догматичні розмірковування, зокрема марксизм, слідом за Гегелем, протиставляє метафізику діалектиці.

У своїх творах, що охопили всі галузі знань того часу, Арістотель прагнув узагальнити досягнення античної думки. Він ще менше, ніж Платон закінчив «систему філософії» (як не зробила цього більшість визначних філософів). Тому характер його філософічних поглядів можливо з'ясувати лише на окремих прикладах. Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє матерію та форму (грецькою мовою «морфе» — від цього кореня походить слово «морфологія»). Він протиставляє також матерію та мету («телос» — від цього кореня походить слово «теологія») в кожній речі.

Свою філософію Арістотель поділяв на вчення про буття, вчення про моменти буття, вчення про становлення. Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнання та про категорії. Тут Арістотель дав критику ідей Платона, на думку якого реально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі є лише «тінями» ідей. Арістотель вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей. На відміну від Платона, Арістотель вважав за сутність конкретні речі, а поняття — за їхнє відображення. Арістотель вважав, що сутність існує не поза речами, а в самих речах; визнавав об'єктивне існування природи і виходив з того, що матерія існує вічно.Пізнання природи відбувається через відчуття, уявлення, поняття. Без відчуттів немає справжнього знання. Арістотель також критикує погляд Платона на пізнання, як «пригадування» душею того, що з нею відбувалося в царстві ідей, з якого душа нібито походить.

У вченні про «моменти буття» Арістотель розглядає матерію, форму, рух. Він вкладає це вчення у загальну формулу переходу можливості у дійсність. Матерія у Арістотеля визначається як чиста можливість буття, а не саме буття. За Арістотелем, існують два види матерії — перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і друга матерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець). Внутрішній зв'язок між цими видами Арістотель не зумів розкрити. Матерію він розглядав як щось пасивне, аморфне. Це свідчить про його метафізичну обмеженість, яка знайшла, зокрема, своє виявлення у критиці Арістотелем матеріалізмуЕмпедокла, Левкіппа, Демокріта. Форма виступає в Арістотеля як активний елемент, навіть як сутність. За Арістотелем, існує дві форми. Форма перша, або «форма форм», яка є рушієм, але яка не розвивається, стоїть над матеріальним світом і не має ні початку, ні кінця. Форма друга перебуває в речах, змінюється. Припущення першої форми за своєю суттю не відрізняється від ідей Платона і є виявом ідеалізму, бо «форма форм» — це не що інше, як Бог.

Розмірковуючи про «становлення», Арістотель викладає вчення про причини, якими визначається перехід можливості в дійсність. У кожній речі мислитель виділяє 4 причини:

причину матеріальну,

причину формальну,

причину дійову,

причину кінцеву, або цільову («кауза фіналіс»).

Арістотель пояснює цей розподіл, на прикладах, взятих з галузі природи та мистецтва.

Арістотель вважав, що про кожну річ неорганічної і органічної природи можна запитати: «для чого?», «заради чого?». Це означає, що мета властива розвиткові кожної окремої речі, рослини, тварини. Існує також мета, або первинна ентелехія, і в розвитку Всесвіту. Ця мета стоїть над матеріальним світом і спрямовує його розвиток. Вчення про ентелехію за своєю суттю є різновидністю ідеалізму.

У вченні про природу Арістотель уперше в історії людського мислення створив класифікацію форм руху. Він розрізняв шість видів руху: 1) виникнення, 2) знищення, 3) рух як зміна якісна, 4) збільшення, 5) зменшення, 6) переміщення. Важливе визнання Арістотелем руху як якісної зміни. Ніхто з його попередників не дав такого глибокого аналізу руху. Поняттю руху Арістотель надавав великого значення, оскільки, на його думку, рух служить справі поєднання форми і матерії при утворенні речей. Арістотель говорить:

«Оскільки будь-який рух відбувається у часі, і у будь-який час може відбуватися рух, і так далі все рухоме може рухатися скоріше або повільніше, то у будь-який час відбуватиметься і швидший і повільніший рух. Якщо це так, то і час повинен бути неперервним.»

Логіка

Арістотель вперше в історії філософської думки зробив спробу детального вивчення форм і законів мислення. Логіка Арістотеля своїм завданням ставила вивчення зв'язків між поняттями, які відповідають реальним зв'язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору Арістотель досліджував усі основні формимислення — поняття, судження, умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. У творах Арістотеля з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, Арістотель в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу (силогізм), теорію викладу (топіка) тощо. Два тисячоліття розвитку філософської та математичної думки дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки.

Категорії

Окремий твір присвячує Арістотель найвищим поняттям — категоріям, яким є підрядні усі інші. Категорії, які служать знаряддям пізнання сутності речей, Арістотель розглядав як типи зв'язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв'язки між речами і явищами. Цих категорій є десять: сутність, кількість, якість, відношення,місце, час, положення, притаманність, дія, підпадання дії (πασχειυ).

Арістотель визначає категорію кількості як предмет математики. Він вказує, що математик обминає різницю у властивостях речей, наприклад теплоту, вагу та інші «чуттєві суперечності» і розглядає лише кількісну сторону.

Вчення Арістотеля про категорії було значним вкладом у розвиток філософії.

Біологія

Свої погляди на явища природи Арістотель виклав у творах «Історія тварин», «Про виникнення тварин» та ін. На підставі численних спостережень Арістотель поділив тварин на 2 групи, що приблизно відповідають групам хребетних і безхребетних, заклав основи описової й порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин. Вивчаючи зародковий розвиток курей, Арістотель спостерігав поступове новоутворення частин організму. Він висловив ідеї про єдність у природі та про градацію організмів, тобто про існування в природі поступових переходів від неживих тіл до рослин і від них — до тварин. Праці Арістотеля мали великий вплив на дальший розвиток біології і медицини.

Географія[ред. • ред. код]

У працях Арістотеля є багато і географічних відомостей. У його «Метеорології» описано атмосферні явища, але розуміння їхніх причин і пояснення впливу клімату на людей дуже недосконалі. Арістотель, наприклад, вважав, що жителі Північного Причорномор'я «самим кліматом приречені на рабство».

Естетика[ред. • ред. код]

На противагу поглядам Платона на прекрасне як «ідею», Арістотель захищав реалістичний погляд на мистецтво як на відтворення дійсності і надавав йому пізнавального значення, критикуючи Платона, що протиставляв мистецтво і пізнання.

Педагогіка[ред. • ред. код]

Арістотель висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обґрунтування. Вихованню Арістотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. У природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше — в XVII і XVIII ст. Арістотель вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку Арістотеля, повинно бути не приватною, а державною справою.

Вплив аристотелізму[

Арістотель мав великий вплив на подальший розвиток філософії і науки, зокрема в Україні. У XVI і XVII ст. курси філософії Арістотеля читались в братських школах і вКиєво-Могилянській колегії (курси Йосифа Кононовича-Горбацького, Інокентія Гізеля та ін.). У першій половині XVIII ст. вчення Арістотеля викладалось у Київській академії (курси Феофана Прокоповича, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського та ін.) і в кількох десятках семінарій в слов'янському світі — в Україні (Харків,Переяслав).

Твори[ред. • ред. код]

Численні твори Арістотеля охоплюють майже всю область доступного тоді знання, яке в його працях отримало глибше філософське обґрунтування, було приведене в строгий, систематичний порядок, і його емпіричний базис значно зріс. Деякі з цих творів не були випущені ним самим за життя, а багато інших підроблено йому приписані згодом. Але навіть деякі місця тих творів, які безперечно належать йому, можна поставити під сумнів, і вже стародавні прагнули пояснити собі цю неповноту і уривчастість мінливостями долі рукописів Арістотеля. За переказами, які наводять Страбон і Плутарх, Арістотель заповідав свої твори Феофрасту, від якого вони перейшли до Нелія зі Скепсису. Спадкоємці Нелія заховали дорогоцінні рукописи від жадоби пергамських царів в льох, де вони сильно постраждали від вогкості і цвілі.

У I столітті до н. е. вони були продані за високу ціну багатію і поціновувачу книг Апеллікону в найжалюгіднішому стані, і він постарався відновити постраждалі місця рукописів своїми власними надбавками, але не завжди вдало. Згодом, при Суллі, вони потрапили в числі іншої здобичі до Риму, де Тиранніан і Андронік Родоськийвидали їх в їхньому нібито нинішньому вигляді. На думку деяких дослідників, ця розповідь може бути вірна тільки відносно дуже невеликого числа другорядних творів Арістотеля.

З творів Арістотеля до нас, на жаль, не дійшли написані в загальнодоступній формі (екзотеричні), наприклад, «Діалоги», хоча прийнята стародавніми відмінність між екзотеричними і езотеричними творами не була така строга проведено самим Арістотелем і в усякому разі не означало відмінності за змістом. Твори Арістотеля, що дійшли до нас, далеко не однакові за своєю літературною цінністю: у одному і тому ж творі одні розділи справляють враження ґрунтовно оброблених і підготовлених для публікації текстів, інші — більш-менш докладних нарисів. Нарешті, є і такі, які примушують припускати, що вони були тільки нотатками вчителя для майбутніх лекцій, а деякі місця, як, можливо, його «Евдемова етика», мабуть, зобов'язані своїм походженням нотатками слухачів або, принаймні, перероблені з цих нотаток.

Видання[ред. • ред. код]

Перше повне видання латиною з коментарями арабського філософа Аверроеса з'явилося в 1489 році у Венеції, а перше грецьке видання зроблене Альдом Мануцієм (5 томів, Венеція, 1495–1498). За цим послідувало нове видання, переглянуте Еразмом Ротердамським (Базель, 1531), потім інше, переглянуте Сильбургом (Франкфурт, 1584) і багато інших. Наприкінці XVIII століття Буле зробив нове грецьке і латинське видання (5 томів, Цвейбрюкен і Страсбург, 1791–1800). У XIX ст. коштом Берлінської академії приготовано п'ятитомне повне видання творів, коментарів, схолій і фрагментів (Берлін, 1831–1871), яке послужило допомогою і для французького видання Дідов Парижі (5 томів, 1848–1874).

12. Першопричини всього сутнього Арістотеля

Справжньою суттю, за Арістотелем, є категорія сутності, або суті буття, сутність будь-якої речі. З'ясовуючи, якою мірою вона відповідає двом критеріям суті, слід враховувати різне розуміння сутності Аристотелем. У "Категоріях" він розрізняє суті первинну і вторинну. Первинна, або перша, сутність - це одинична річ, вторинна, або друга, сутність - види і пологи. У "Метафізиці" ж, навпаки, перша сутність - це не одинична річ, а про другий сутності взагалі не йдеться (настільки принципова відмінність між "Метафізика" та "Категоріями" і дає підставу деяким дослідникам не вважати автором "Категорій" Арістотеля). У "Метафізиці" підкреслено, що рід не може бути сутністю. Однак виникає питання, чи не є нею вигляд, бо рід існує завжди у своїх видах. Одинична річ не може бути сутністю, так як вона невизначена, хоча і автономна. Але автономний чи вид? Або він теж існує лише в індивідах?

Головне протиріччя онтології Аристотеля. Вивчаючи "Метафізику" Аристотеля, В. І. Ленін зауважив про її автора, що "плутається людина саме в діалектиці загального і окремого, поняття і відчуття etc., Сутності і явища etc" 1 / Ленін В. Л. Полн. зібр. соч., т. 2Е, с. 327. /. Це положення В. І. Леніна важливо зрозуміти конкретно. В Аристотеля немає ніякої плутанини, коли треба вибирати між категорією сутності та іншими категоріями. Для нього немає сумніву, що всі дев'ять категорій, починаючи з другої, позначають те, що самостійно поза речей не існує. Реально ж існує тільки те, що позначається категорією сутності. Він не "плутається" між родами і видами: пологи існують лише в видах. Для нього немає проблеми, отже, в тому, чи існує прекрасне саме по собі (у Платона воно існувало як ідея прекрасного), або в тому, чи існує меблі як така (у Платона могла бути й ідея меблів). Як меблі, так і прекрасне самі по собі, за Арістотелем, не існують.

Плутанина ж Аристотеля починається тоді, коли йому доводиться вибирати між одиничною річчю і її найближчим видом, між даним столом і столом взагалі (чи письмовим, обіднім, кухонним столом, якщо їх прийняти за найближчі види), між даними людиною і людиною (або чоловіком, жінкою, дитиною, старим, якщо це прийняти за найближчі види по відношенню до цієї людини). Вище було відзначено, що два критерії сутності в Аристотеля несумісні, що він шукає компромісу між ними. Такий компроміс полягає в тому, що він приймає за суть не одиничну річ, бо вона невизначена, не рід, бо він самостійно не існує, і не якість, кількість і т. п., бо вони також самостійно не існують, а те, що вже визначно і що ближче всього до одиничного, настільки до нього близько, що майже з ним зливається. Це і буде шуканої в "Метафізиці" сутністю, названою тут "суттю речі", або "суттю буття речі".

Формальна причина. "Суть буття" речі - її форма, або її "перша сутність" (в "Метафізиці"). Форма, суть буття і перша сутність в "Метафізиці" - синоніми. "Формою я називаю суть буття кожної речі і першу сутність", - підкреслює Арістотель (VII, 7, с. 121). Звичайно, Аристотель не вживав латинського слова "форма", а вживав грецьке слово "морфе" (слово це живе в російській мові як "морфологія"). Ключем до розуміння форми (морфе) Аристотеля є ототожнення її із суттю речі (з першої сутністю, по "Метафізиці"), з сущью буття речі. Тому форма - не всяке загальне початок, а мінімально загальне, і то такий, що відповідає самостійно існуючим речам, оскільки саме вони - іменники.

Розуміння суті буття, а тим самим і форми як мінімально загального, такого загального, яке майже зливається з одиничним, щоб, як Антей від Землі, черпати в нього силу для існування, але все ж не злитися до нерозрізненості, досить драматично виражено в VII книзі "Метафізики", де автор, говорячи про сутність і суть буття, як раз і коливається між загальним (лише мінімально загальним) і окремим. З одного боку, він говорить, що "суть буття і сама річ - один і той же" (VII, 6, с. 120), що "суть буття є основним чином ось ця окрема річ" (VII, 4, с. 117 ).

З іншого ж боку, він обмовляється, що суть буття і сама річ - один і той же лише деяким чином і що, як сказано вище, суть буття є ось цієї окремою річчю лише "основним чином". Або більш ясно: "Суть буття визнається за сутність окремої речі" (VII, 6, с. 119). Сутність Речі - це останнє видову відмінність і визначення речі (VII, 12, с. 132), визначення ж речі - це "формулювання, що складається з видових відмінностей, і притому - з останнього з них" (там же). Остаточний висновок Аристотеля говорить, що "суть буття не буде знаходитися ні в чому, що не є вид роду" (VII, 4, с. 117). Тому, коли Аристотель заявляє, що "суть буття для тебе полягає в тому, чим ти є сам по собі" (VII, 4, с. 116), то це треба розуміти лише в тому сенсі, що ти людина, а зовсім не в те, що ти особистість.
Таким чином, форма як суть буття речі - це той і інший вид певного роду. Тільки він відповідає - з натяжкою - обома критеріями сутності. Але наскільки ні мала така натяжка, в силу її виявляється, що вид у Аристотеля все ж володіє самостійною сутністю, вид відривається від індивідів і перетворюється в форму як вічну і незмінну - ту саму метафізичну сутність, яка і є предметом філософії. Підганяючи вид під другий критерій сутності (бо першому він свідомо відповідає), Аристотель і зривається в ідеалізм. Загальне все ж не трактується їм як частина, сторона, сутність окремого. Само окреме виявляється вторинним по відношенню до загального. Правда, це мінімально обшее, яке первинно і по відношенню до більш широкого загального (в цьому головна відмінність Аристотеля від Платона).