Діалектика як теорія розвитку 4 страница

4. Спрямованість історії. Проблема прогресу і його критерії. Спрямованість історичних змін характеризується формами історичного коловороту, регресу і прогресу, у рамках яких фіксована загальна структура стадіально-часової організації потоку історії – напрямок історичної «стріли часу».

Першої в історії суспільної думки піддалася осмисленню схема історичного коловороту (циклізму) історії,відповідно доякої суспільство еволюціонує по замкнутому колу, а в реальному історичному часі – хвилями або по синусоїді. (Термін «цикл» (від грець. κύκλος, – коло) позначає колесо, коло, коловорот, синусоїда ж є відображення криволінійного руху (траєкторії) точки кола, що котиться). Явища циклізму в людській історії помічені давно. Індуїстсько-ведична традиція поділяє повний цикл історії («кальпу») світу на величезні субцикли, кожний з який проходить через особливі періоди розвитку.

Цикли виникнення і загибелі світових імперій, утворення і розпаду (деколонізації) колоніальних систем Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, епох виникнення, розквіту і занепаду багатьох національно-державних і культурних комплексів свідчать начебто на користь схеми коловоротів історії. Сучасний глобальний порядок, що встановлює систему світових центрів «торгового ладу» і залежної від нього нерозвиненої світової окраїни, ніби повторює і нагадує початковий етап у створенні колишніх колоніальних імперій. Але тільки нагадує. Форма історії народів у системі світового поділу праці близька скоріше не циклу, а спіралі, повторенню на більш високому рівні.Тому поставимо запитання: чи набув історичний циклізм практично-завершені системно-глобальні форми і всесвітньо-історичні масштаби? Ні, напевно це стверджувати не можна. Багато циклів в історії носять не закритий, а відкритий характер – закінчуються «точками біфуркації» – потенційної поліваріантності виходу з циклу історії. З покоління в покоління люди не тільки створюють строкату тканину подієвої людської історії, але й намагаються усвідомити її багатовекторну ритміку. Розуміння багатомірної структури історії передбачає врахування не тільки циклічності деяких її процесів, але й інших –доповнюючих її форм: прогресу, регресу, синтезу циклічності і поступальності.

Концепція історичного регресу. Підрегресомрозуміють тип розвитку, що характеризується зворотним рухом, переходом від вищого до нижчого, від багатосторонього – до вузькоспеціалізованого, від складного – до елементарного. Історичний регресозначає занепад, втратудосягнутого, даремністьзусиль, втратупереважної соціальної якості, процес віддалення від деякого вихідного – ідеального стану, який виступає мірилом оцінки втрат, понесених суспільством у ході його розвитку. Якщо давні міфи вважали, що люди загубили здатність предків чудесним чином спускатися під землю чи сходити на небо, то претензії побутового регресизму виражає формула, за якою «раніше все було краще». Регресизм абсолютизує позитивний зміст минулого стану. Визначаючи вихідний пункт історії, регресизм використовує метод «від противного», прийом контрасту (з точністю до «навпаки») при побудові моделі деякого ідеального прастану, співвідносячи його з «золотим віком». В образі «золотого віку» відбилася туга людей за началом світобудови з її загубленою простотою і теплотою людських відносин. Пізніше ідея «золотого віку» знайшла друге дихання у концепціях утопічного соціалізму, комунізму і «пост-економічного суспільства».

Схему історичного регресизму сприйняли і деякі сучасні версії історії. Політичний ідеал корпоративно-фашистської держави Б.Муссоліні бачив у зниклих порядках Римської імперії. А.Гітлер мріяв відродити в Німеччині 30-х рр. ХХ ст. станово-феодальні структури німецького Середньовіччя. Сильними є позиції регресистського традиціоналізму на Середньому і Близькому Сході (Саудівська Аравія, Іран, Афганістан). На концепцію історичного регресу орієнтований світогляд представників європейського традиціоналізму: Р.Генона, Ю.Еволи, М.Еліаде, в українській діаспорі – Л.Силенко. Тенденція регресу не характеризує загальносистемні якості суспільства, які саме і є критеріями спрямованості історичних змін. Регрес стає незворотним тільки тоді, коли він вражає ключову чи слабку ланку системи суспільного життя.

Проблема прогресу та його критерії.Термін«прогрес» ввів Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» у словосполученні «progresumsum» – поступальний рух, успіх. Суспільний прогрес – це рух суспільства, що відкриває людству дорогу до нових висот історії, допереходувіднижчихступенівіформсуспільногожиттядовищого. Орієнтація на прогрес наповняє світовідчування людей соціальним оптимізмом, вірою у свої сили й у колективний розум суспільства. Сприйняття історичного прогресу може бути і бездумно-буденним, соціально невмотивованим. У цьому випадку вважають, що все саме собою йде до кращого у цьому кращому зі світів.

Хоча ідея прогресу народилась разом з античною культурою, загальноісторичне звучання цій ідеї надав трактат Августина Блаженного «Про град Божий». У цілому августиновська концепція всесвітньої історії «шкатулочна» чи «матрьошечна». Вона нараховує три епохальних періоди («часи») і вісім «віків». Заслуга августинівської концепції прогресу у тому, що вона вперше надала ідеї прогресу всесвітній масштаб, забезпечений, щоправда, подвійною теологічною гарантією: постулатом провіденціалізму (вчення про напередвизначення ходу історії волею Бога) і есхатологічною вірою в завершення історії пришестям Спасителя.

Розвиваючи ідею прогресу в епоху Французької революції, просвітителі відштовхуються від природного порядку речей. Еволюція суспільства визначається ними лінійним приростом людських знань, розвитком технологій, приватної власності, обміну, грошей, нерівності, поділу праці, збільшенням вільного часу у нерабської частини суспільства. Розгорнута концепція історичного прогресу викладена в «Філософії історії» Г.-В.-Ф.Гегеля. Всесвітня історія є незворотною історією світового духу по ступенях свободи. Гегелівський «дух» історії є, по суті, квінтесенція багатоманітних форм (схем) людської діяльності. Пізніше логіку незворотного і лінійного прогресу історії у ХХ ст. сприйняли техноцентристська (У.Ростоу, Е.Тоффлер, Г.Кан та ін.) і марксистська (радянська, зокрема) версії історії.

На користь концепції історичного прогресу свідчило, по-перше, те, що суспільство, накопичуючи матеріальні і духовні надбання, крок за кроком піднімається по ступенях прогресу. По-друге, раз знайшовши вдалі форми життя, люди від генерації до генерації зберігають і удосконалюють їх, створюючи все складніші системи держави, права, способи соціального захисту і розв’язання конфліктів. По-третє, найважливіші сфери громадського життя: технологія, економіка, наука, побут демонструють наростання вражаючих зрушень. В історії, однак, не все безспірно. Світ ХХ ст. захлиснули хвилі насильства і «нового середньовіччя». Сучасна історія принесла людству світові війни, багатомільйонні жертви революційного терору, відродження переслідувань за політичними, релігійними і расовими мотивами.

Теоретики «Римського клубу» звернули увагу людства на межі ростуматеріально-технічного розвитку. Ідея прогресу стала викликати мотивовані заперечення. Критики ідеї прогресу підкреслюють, що:

1) Віднесення одного суспільного явища до прогресивного (нового, більш розвинутого і досконалого), а іншого – до консервативного, реакційного (застарілого, менш розвинутого) умовно і суб'єктивно. Таке віднесення залежить від смаків того, хто виносить історичний вирок.

2) Принцип «після цього» ще не означає «внаслідок цього». Нове в суспільному житті дійсно з'являється, але з нього не виростає наступне досягнення такого ж роду. Воно вичерпує себе і йде зі сцени історії. Інші досягнення, в іншій сфері, на іншому рівні суспільного життя виникають знову-таки поза зв'язком з попередніми, що відійшли в минуле. Тому єдиної лінії розвитку не існує, а прогресисти просто підмінюють причинний зв'язок подій їх випадковим слідуванням у часі.

Враховуючи критику, теоретики прогресу висувають у захист цієї концепції такі аргументи:

– Прогрес носить системний характер. Суспільство у цілому змінитися відразу не може, це викликало б катастрофу. Прогресивні зміни починаються в одній сфері суспільного життя і поступово викликають наслідки причинного і функціонального характеру, що «розходяться» хвилями у соціально-органічному цілому. При цьому вони перенастроюють на свій лад циклічні і консервуючі моменти розвитку усієї системи.

– Сукупний прогрес суспільства даного ступеня історичного розвитку складається у вигляді балансу надбань і втрат прогресу. У векторі прогресу фіксується соціально-історичний потенціал суспільства. У цьому значенні можна говорити про об'єктивну передзаданість, надіндивідульно-системну спрямованість розвитку суспільства у цілому. З цим, безсумнівно, слід погодитися. Проте, прогресивні зміни в сучасних умовах все частіше ведуть до катастроф (екологічних, демографічних, техногенних та інших).

Це неминуче ставить проблему критеріїв соціально-історичного прогресу. Критеріями називають засоби переконання, прийоми (правила) доказу і мірила встановлення відповідності певних параметрів еталону оцінки, що вживається. У теорії прогресу розрізняють об'єктивні і суб'єктивні, загальні і часткові критерії поступального розвитку суспільства. Спроби їх застосування нерідко приводять до парадоксів. У ході одного з опитувань, проведених у 2003 р., самими щасливими назвали себе мешканці Нігерії. Рівень досягнутого щастя – тільки один із пропонованих критеріїв прогресу. Століттям раніше таким критерієм вважалася наявність у суспільстві «великих людей». Відома фраза Наполеона наголошувала: краще лев попереду череди баранів, ніж баран – на чолі зграї левів. Нашому часу не чужий критерій повернення до істинної духовності (релігії), росту знання (або числа осіб, що закінчили вуз), соціальної справедливості і рівності, технічної озброєності та зменшення у цілому залежності людства від природи. Останні показники вважаються об'єктивними критеріями прогресу.

У радянських теоріях прогресу його критеріями вважали ступінь оволодіння людиною стихійними силами природи і суспільства, розвиток продуктивних сил і конкретно – рівень продуктивності праці.

Очевидно, аналіз критеріїв прогресу неможливий без звертання до критерію «сутнісних сил» людського роду чи людства, що випливає з загальносистемної характеристики суспільства. Сутнісні сили людини мають не тільки індивідуальну, але й суспільно-колективну форму їх організації, прояву і розвитку. До них входять сили присвоєння і відчуження, поєднання і поділу праці, навички, кваліфікація, стимули і здібності людей і ще багато чого іншого, що розрізнено удосконалюється індивідами, і, врешті-решт, об’єднуване історією в процесі їх суспільного відтворення. Відрізнити цивілізований ступінь історії від варварського критерію сутнісних сил людини цілком дозволяє. Сьогодні ясно, що всесвітня історія є процесом «виховання» людства – перетворення людини-варвара у цивілізовану людину. Вона поступово цивілізує людство і звужує місце варварства, при тому, що варваризація прогресу ще загрожує людству (варваризація екології, культури, політичного й економічного життя). Але цивілізаційна зрілість людства теж очевидна.

Сучасний прогрес суперечливий. Світ розщеплений на регіони, що лідирують в оволодінні наукоємкими технологіями, і регіони, периферійні стосовно них. Сучасні власники в області інформаційних технологій прагнуть монополізувати вигоди їх використання. Розвиток нових, інформаційних продуктивних сил спонукує цивілізованих людей розвивати свої фізичні й інтелектуальні сили і навички, підвищувати кваліфікацію і продуктивність своєї праці. Антиглобалізм відкидає мрії про допомогу (у прийдешньому перетворенні світу) з боку інформаційних монополістів; критикує він і тих, хто приймає циклічні спади і кризи в окремих галузях сучасного господарства за вираження системної кризи «світ-системного» капіталізму. І.Валлерстайн, один з ідеологів антиглобалізму, знаходить аргументи на користь концепції неминучого вичерпання потенціалу розвитку капіталізму і його прийдешній захід. «Сьогодні і на наступні 50 років наше завдання, – пише він, – полягає в побудові утопій… Нехай це буде кінцем хибної сучасності і початком, вперше, справжньої сучасності звільнення».

5. Історіософія про сенс історичного процесу. «Кінець історії». Структурна частина філософії історії, що займається пошуком відповіді на питання про сенс всесвітньої історії, називається історіософією (мудрістю історії). У рамках останньої склалися різні підходи до вирішення (інтерпретації) цієї проблеми. У самому загальному вигляді всі історіософські концепції можна підрозділити (за змістовною основою аргументів, що залучаються) на концепції емпіричного і трансцендентального характеру. Перші оперують реальною фактографічною базою історії, її повторюваними явищами і тенденціями, що спостерігаються, другі – певними абстрактно-теоретичними конструкціями, що мають непряме емпіричне підтвердження, але є раціонально обґрунтовані.

Характерною особливістю обох напрямків є загальна для них теза про розумність історії. Якщо людська історія – розумна, то у мінливому потоці подій філософ зобов'язаний «відкрити» чи знайти деяку прозору для розуму основу і ціль. Тому проблема сенсу історії пов'язується з:

а) конкретним змістом історичного процесу як предметом історіософської рефлексії;

б) розумною основою всього історично текучого, феноменального;

в) метою чи кінцевим пунктом історичного марафону, у якому бере участь усе людство.

У зв'язку з цим, все багатоманіття існуючих у історіософії варіантів відповіді на питання про сенс історії, можна підрозділити на кілька типових, у залежності від змісту і характеру етапів становлення самої філософії історії. Слід враховувати, що філософія історії пройшла у своєму розвитку чотири етапи:

1) етап міфолого-релігійного моделювання історії;

2) класичний (від Дж.Віко і Й.-Г.Гердера – до Г.-В.-Ф.Гегеля і К.Маркса);

3) некласичний (від Ф.Ніцше і В.Дільтея – до К.Ясперса й А.Дж.Тойнбі);

4) постнекласичний (від Ф.Броделя і М.Фуко – до Л.М.Гумільова і Ю.Хабермаса).

На першому етапі ми зустрічаємось з міфологічною і релігійною інтерпретацією проблеми сенсу. Міфологічна філософія історії вбачає сенс історичних подій в аспекті причетності їх до першоджерела буття («вічному поверненні» до архетипу чи «золотого віку»), або у відтворенні архетипу в контексті сучасності. Релігійна версія сенсу історії полягає в реалізації божественного задуму про світ (народи і окрема людина) вільним людством. Царство небесне береться зусиллям (напругою усіх фізичних і моральних сил) людей і передбачає остаточне повалення сил зла. Історичний час повинен закінчитися, а йому на зміну прийде вічність, яка із трансцендентної величини перетвориться в іманентну. Людство набуде сенс у Богу як у своєму Творці і Промислителі. Іншими словами, історія має провіденціальний характер і есхатологічний (доля людства і сенс його буття будуть виявлені наприкінці часів) акцент.

Вслід за такою інтерпретацією настає черга поглядів, що орієнтуються на земне розуміння сенсу історії. Другий варіант вирішення проблеми сенсу можна назвати прогресистським, про що йшлось у попередньому питанні. Відповідно до філософсько-історичних уявлень класичного етапу, розвиток історії відбувається у напрямку постійного удосконалювання соціально-історичних систем, так само як і росту «внутрісистемних» чинників і перемінних: накопичення і зростання позитивних знань, зростання продуктивної сили праці й оптимізація супроводжуючих їх відносин, збільшення міри раціональності у відношенні людини і природи, збільшення організованості та стійкості соціуму, розвиток духовної культури. Однак подібне розуміння прогресу внутрішньо суперечливе, оскільки припущення про досягнення поставленої перед людством мети (до якої і повинен «вивести» прогрес) передбачає «кінець» історії.

Для філософів історії некласичного етапу властива відмова від безумовного авторитету розуму, а значить, і розумних основ історичного буття. Некласика відмовляється від глобальних узагальнень на користь більш конкретних висновків, як правило, з життєво-екзистенційною специфікою. Тут теоретики припускають існування сенсу, але сам сенс історичного має підкреслено проблемний характер. Світова історія мислиться не як зв'язний рух людства по «сходах» прогресу, а як циклічне розгортання культурно-історичних світів (локальних цивілізацій). Їх інтеграція в єдине ціле можлива, але вона виникає не тільки на об'єктивній основі, але й із урахуванням суб'єктивних сподівань людей (вчення про «вісьовий час» К.Ясперса чи виконання «закону Бога» людьми за А.Дж.Тойнбі). Інша тенденція історіософської некласики акцентує увагу на боротьбі за сенс в умовах абсурду, не справжнього, відчуженого буття. Зокрема – у рамках ліберальної демократії і тоталітарних режимів ХХ ст.

Нарешті, світова історіософія останніх років (постнекласика) звернена до глобального, світосистемного ракурсу й акцентує свою увагу на проблемах глобалізації мультикультурних регіонів, діалогу цивілізацій, техніко-технологічній могутності людства, етико-нормативних параметрах життя всього співтовариства в умовах глобальних проблем, що загострилися.

Крім того, постнекласика значно посилила свій інтерес до проблеми «кінця історії», заявленої ще Г.-В.-Ф.Гегелем. Вона розглядається в секулярних термінах і означає ідеологічний кінець історії (Ф.Фукуяма). Вважається, начебто людська історія зробила найбільш ефективну в соціально-політичному, господарському, технічному й антропологічному аспектах версію історії – західну. Інші історичні проекти – після розпаду СРСР і соціалістичного табору – більше не конкуренти західної (правової) ліберальної демократії, тому Історія досягла свого «кінця». Насправді ми бачимо активність, що підсилюється, інших суб'єктів історії – Китаю, держав – представників ісламської цивілізації, Росії. А значить, проблема «кінця історії» так і залишається відкритою.

ТЕМА viii